3. Войнаровський їде до Швеції

Микола Лазорський

Генерал хмарно збирався і скоса поглядав на дружину.

– Не надовго, не надовго, серце, їду, – говорив генерал Войнаровський, ніжно цілуючи в руку свою молоду дружину.

Їхав він до Стокгольма на виклик сенатора Ферзена, якому шведський уряд доручив сплатити пану генералу борг королівський. Король, коли приїхав додому з Туреччини, зараз же пригадав свій борг і наказав виплатити гроші насліднику пану Войнаровському зі своїх особистих фондів. Сенатор чекав пана Войнаровського, бо король скоро знов виїхав до своїх північних провінцій.

Войнаровський не дуже квапився, бо на ті гроші (200 тисяч золотих дукачів) були ще претенденти зі старшин-емігрантів; вимагав частку найбільше старий Орлик, і то не для себе, а на дорадчі справи. Тепер, коли стало сутужно і для родини Войнаровських, пан генерал поспішив до Швеції на такий принагідний розрахунок з королем.

Він прощався з дружиною в початку осені 1716 року, саме коли стояли тут чудові дні і дерева на широких алеях міста блищали золотом і пурпуром.

– Ніколи не прощалася з тобою з такою тоскнотою, з таким сумом, – шепнула дружина і притулила руку до щоки мужа.

– Дурниці… – бурмотів він трохи збентежений. – Чо-го ти лякаєшся?

– У Гамбурзі, куди ти оце їдеш, шастають москалі, шастають з дозволу тамошнього панства. І до всього вони саме на тебе і полюють, таке я чула тут.

– Дурниця… Я їх там не сподіваюся: адже минуло багато часу! І я не москвин, а підданець іншої країни.

– Там, де ходить про помсту і виловлювання небезпечних хоч би чужих військовиків, москалі ламають право і роблять своє, – шептала нервово дружина.

– Я їду не до Московії, а до Гамбурга, куди мушу завернути лише на кілька годин або принаймні лише пересидіти одну ніч, – дратувався генерал. – Сама знаєш, як нам потрібні гроші, наші гроші!

– Знаю добре це, але можна виїхати іншим шляхом, – витирала сльози хусточкою наполохана дружина.

– Мені треба конче бачити декого з друзів там, у Гамбурзі, – знизав плечима пан Войнаровський.

– Не забувай долі пана полковника Герцика, – притишено мовила дружина. – Роби, що знаєш, але вважай: маєш дружину і двойко діток…

– Буду обачним, – казав генерал, щоб тільки якось заспокоїти дружину.

– Дай Боже, щоб усе було гоже! – зітхнула дружина і підвела малих дітей попрощатися з батьком – доньку Олену і сина Стася.

Генерал урочисто благословив діток і негайно виїхав рівним шляхом на Гамбург. Було те в часи, коли з дня баталії під Полтавою вже минуло сім років.

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. Патріот. – К.: Україна, 1992 р., с. 20 – 21.