4. Войнаровський у Гамбурзі
Микола Лазорський
Головний помічник і небіж славного гетьмана І. Мазепи А. Войнаровський їхав своїм шляхом без будь-яких пригод. Але нараз на середині шляху до великого міста несподівано зустрів берлину, ескортовану загоном гусарів. Гусари були московські, що мандрівник відразу і помітив. Став пильненько приглядатися і помітив, що берлина уповільнила ходу і з вікна висунулася голова московського віце-канцлера Шафірова. Очі його забігали, москвин наїжив ріденького вуса й злісно захлопнув вікно. Шафіров, очевидно, їхав на Мекленбург, недалеко від Гамбурга, де стояло постоєм московське військо. Про це пан Войнаровський добре знав, більш того, знав і те, що петербурзькі дипломати зараз товчуться в Данії й плетуть хитре павутиння – пастку, все на наших емігрантів. Зустріч була неприємна, як неприємна і сама поведінка того Москвина: очевидно, Шафіров знав свого ворога.
«Якщо зараз за мною не стежать, – думав він, – то напевне вже завтра будуть скрізь засідки. Треба направду бути обачним: ці азіати підступні і здатні на розбій серед білого дня. Мабуть, пошкодував, що не встиг напасти зараз!»
До Гамбурга все ж приїхав вчасно, але був заклопотаний і хмарний. У нього були тут друзі, від яких міг зібрати найсвіжіші новини. І не помилився. Серед вишуканого товариства він здибав англійського амбасадора Маттісона, графиню Кенігсмарк, шведського амбасадора Ротліба і навіть натрапив на московського резидента – шпигуна Беттігера, якого Войнаровський аж ніяк не міг вважати за приятеля. Він тільки подумав:
«Що цей німець тут робить? Кого він тут стереже?»
Його все ж негайно остерегли:
– Вважаю своїм обов’язком остерегти, ясний пане, – говорив Маттісон пошепки й на вухо. – Вас шукають, бо вже знають, що ви в цьому місті. Вже на своєму паруснику в Балтиці вони умовилися напасти на вас, дорогий пане, серед білого дня, як таке зробили з безталанним полковником Герциком. Знаю все з вірних джерел, тому й спішу остерегти ясного пана…
Пан Войнаровський слухав зі скам’янілим серцем і мовчки чемно кланявся. Тільки одного разу буркнув:
– Може, ясний пан скаже, хто вони? Одного з них я добре знаю.
І він назвав Шафірова.
Пан Маттісон ґречно вклонився…
– То ваш найгірший ворог, – шепнув він. – Ще один – московський амбасадор в Данії граф Толстой, третього ви добре знаєте по ділу полковника Герцика…
– Князь Василь Долгорукий? – питав емігрант. Амбасадор знов уклонився…
– Ще, може, хто є?
– Так, ще один є, нахабний заводіяка і бретер (дуелянт) офіцер Ягужинський, помічник Долгорукого. Той піде за свого пана й до пекла. Як бачите, ватага зібралася розбійницька. Принаймні я не хотів би зустрітися з ними уночі… Мають вони до чорних послуг ще тут одного Москвина на прізвище Рум’янцев… Беруть вони його завжди «на мокре діло»…
Емігрант здивовано підняв брову.
– «Мокрим ділом» ці волоцюги в московських мундирах називають таке діло, де не обминеш убивства.
І амбасадор презирливо скривив губи.
– Отже раджу вам, ясний пане, якнайшвидше опустити місто, простіш казати – тікайте з Гамбурга якнайшвидше, хоч би й зараз, бо Рум’янцев, хоч і дуелянт, та все ж не кликатиме вас на дуель, а… гм… просто пристрелить з-за рогу, коли побачить, що жертва вислизнула з рук… Я добре все те знаю і тому кажу: тікайте, бо всі ті московські урядовці – бандити і злодюги.
Примітки
Подається за виданням: Лазорський М. Патріот. – К.: Україна, 1992 р., с. 21 – 23.