Минувшина – наука на майбутнє

Микола Ільницький

Історична тематика в українській прозі протягом останніх десятиліть перемістилася з периферії в епіцентр літературного процесу. Таке переміщення можна пояснити передусім тим, що навіть в умовах тоталітарного режиму, коли художньому слову всюди і скрізь нав’язувалися «класовий підхід» і «соціальні критерії», навіть у тих умовах на матеріалі історії можна було певною мірою досліджувати ті проблеми, розгляд яких на матеріалі сучасного життя був неможливий. Це передусім утвердження національної самосвідомості, спадкоємності духовних начал, зв’язку поколінь…

Осягаючи нові грані в пізнанні минулого, сучасні письменники спираються на досягнення попередників і в плані відтворення духовної історії, історії ідей. І тут серед багатьох майстрів історичної прози почесне місце займає Юліян Опільський – письменник, який чимало зробив для розвитку історичного роману й повісті в українській літературі.

Юліян Опільський – літературний псевдонім Юрія Львовича Рудницького. Письменник назвав себе іменем рідного краю – Опілля, північно-західної частини подільського краю.

Народився Юліян Опільський 8 грудня 1884 р. в Тернополі. Він був четвертою дитиною в сім’ї вчителя історії та географії Тернопільської гімназії. В родині панувала культурна атмосфера, що сприяло пробудженню зацікавлень хлопчика, який у ранньому дитинстві важко захворів (викривлення хребта). Згодом Лев Денисович Рудницькнй одержує посаду вчителя гімназії у Львові. Юрій закінчує Львівську академічну гімназію і вступає в університет. Вчитися було важко: він рано втратив батьків і, хоч одержував допомогу шкільної ради як сирота, змушений був заробляти на прожиття приватними уроками. Навчання у Львові багато дало допитливому юнакові. Приблизно в цей час майбутній письменник пише вірші, в яких вчуваються, з одного боку, франківські традиції щодо покликання митця, а з другого – мотиви туги, що пояснюється, очевидно, впливом поезії літературної групи «Молода Муза». Ось характерний зразок цих настроїв:

У бій за ідею, за народну волю,

За його стремління та за добру долю

Іди в бій! Но знай се – всього не добудеш.

Добутеє буде крапелькою в морі,

І лиш власну долю за людьми забудеш.

Закінчивши чотири семестри німецької та класичної філології у Львівському університеті, Юліян Опільський їде в місто Грац (Австрія) продовжувати навчання в університеті. Закінчує його в 1907 р. Відтоді працює вчителем німецької та класичних мов у гімназіях Львова.

Життя письменника було духовно багатим. Його допитливому розумові відкривалася глибина надбаних людством знань. Це зовсім не означає, що він не цікавився сучасними проблемами. Юліян Опільський належав до діячів культури, які у важкі роки окупації Західної України Польщею відстоювали інтереси свого народу, боролися за його мову й культуру. Багато сил віддавав редагуванню часопису «Українська школа», брав участь у створенні шкільних підручників.

Та чи не найвиразніше проявилася художня і громадянська позиція письменника в його історичних повістях, які творять панораму життя на наших землях протягом століть, – могутнього піднесення Київської Русі за князювання Святослава і Володимира, боротьби проти іноземних феодалів та римсько-католицької експансії за часів Данила Галицького, проти польських і литовських феодалів у XIV – XV століттях, духовного відродження в XVI – XVII століттях і т. д. Те, що тематично творчість письменника здебільшого охоплює події, які відбувалися на Західній Україні, мало політичні мотиви: твори писалися в час, коли цей край знемагав під гнітом Польщі, уряд якої проводив жорстоку політику щодо української мови і культури; масово закривалися українські початкові школи й гімназії, українські вчителі залишалися без роботи. Окупанти намагалися вирвати зі свідомості населення навіть саме поняття «український»… Не маючи змоги за станом здоров’я брати безпосередню участь у політичній боротьбі, скромний учитель включається в неї художнім словом.

Творчість Юліяна Опільського виростала з демократичних традицій української і світової літератури. Твори письменника будили національну свідомість, виховували почуття гордості за своє минуле, на прикладах героїчних вчинків гартували дух непокори, віру у визволення.

Першим історичним твором Юліяна Опільського була його повість «Іду на вас», опублікована в 1918 р. У ній відтворено не всю діяльність князя Святослава, а лише його болгарський похід 969 – 971 рр. та загибель від рук печенігів у 972 р.

Уже в цьому творі автор виявив себе художником із власним поглядом на історичні постаті і події. Йому доводилося долати традицію, яка утвердилася у науковій літературі. Суть цієї традиції сформулював відомий російський історик і письменник М. Карамзін, який порівнював Святослава з героями Гомера: як і вони, терплячи злигодні й виснаження, князь довів, що руські можуть долати будь-яких ворогів.

«Але Святослав, зразок великих полководців, не є прикладом мудрого державця, бо він славу перемог поважав більше, ніж державне благо, і, характером своїм приваблюючи увагу поета, заслуговує докір історика».

Одначе постать того чи іншого державного діяча не можна до кінця зрозуміти без зв’язку з конкретною історичною ситуацією, потребами, які висував час, диктувала міжнародна обстановка.

Святослав самою суттю свого характеру виражає період переходу Київської Русі від князівства, яке утверджувало Русь, її право на існування, об’єднуючи східнослов’янські племена і силою зброї намагаючись оборонити себе від зазіхань східних та західних сусідів і розширити свою територію, – до централізованого державного об’єднання, яке вимагало впровадження державно-адміністративних, військових та ідеологічних інституцій і формування тих сил, що мають підтримувати й охороняти цю ранньофеодальну систему.

Так, похід у 964 – 966 рр. мав важливу політичну мету – завершити об’єднання всіх східнослов’янських племен в одній державі. Оскільки деякі з них – в’ятичі та сіверяни – були підданими Хозарії і мусили платити їй дань, князь вирішив відвоювати ці землі силою зброї. Розгромом Хозарського каганату він цієї мети досяг, однак перемога мала й негативні наслідки – вона відкрила дорогу на Русь кочовим племенам печенігів і половців, яких до того стримувала Хозарія, і для Руських земель виникла нова небезпека. Тому на перший план висунулась необхідність обороняти рідні землі від ворогів, які загрожували з усіх боків.

Такої точки зору дотримується і Юліян Опільський, підкреслюючи – навіть уже самою назвою твору «Іду на вас» – основний задум повісті: ситуація на Русі вимагала зміцнення внутрішнього становища країни, а не нових воєнних походів. Ця ідея втілюється через протиставлення образу Святослава таким персонажам, як Мстислав Воєславич, колишній боярин, скривджений сином князя Ярополка, старий воєвода Путята, дружина Святослава Малуша та ін.

Особливою далекоглядністю наділений Путята. Воєвода усвідомлює, що нові часи вимагають нової державної політики, яка враховувала б усю складність обставин. Перед походом він звертається до Святослава:

«Слухай, князю! В тебе щире, золоте, руське серце, а не грецька їдь, ні варязький камінь. Тому і сам знаєш, що тобі не грозить у нас судьба Ігоря. Ти не Ігор, а твоя дружина – се, по найбільшій часті, таки наші діти та внуки… Ось бачиш, – доки сидів у Ітілі хозарський каган, зрідка показувалися лишень печеніги у наших степах. Розлетілися хозарські пастухи по східних пустинях, вигинули хлібороби та купці, остався степ, а по тих степах гуляє орда. Ти сам, княже, не раз і не два побідив їх, – та що з того? Той сам грім, що розбив Хозарську державу, отворив їм також ворота на Русь».

Розумний і далекоглядний політик, Путята радить князеві не переслідувати християн, бо багато людей поклоняються Христу (хоч сам він язичник і молиться старим богам), не йти на чужі землі, «щоби, шукаючи чужої землі, своєї не втратив». Вся логіка свідчить про усвідомлення князем хибності власної дороги.

«Пам’ятайте одно, – звучать як заповіт передсмертні слова Святослава, – добре і похвально є гинути для слави з іменем Перуна на устах, але краще є жити для рідної землі, жити з народом, трудитися і працювати».

Ця ідея проведена в повісті через сюжет і систему образів і не позбавлена історичної підстави. Одначе така оцінка походу Святослава в Болгарію не може сьогодні сприйматися як вичерпна, вона відбиває одну грань історично складного і суперечливого явища. Похід мав на меті ослабити Візантію, яка у своїй експансіоністській політиці посягала й на Русь. І треба віддати належне письменникові, який, загалом не схвалюючи цього походу, показав, що князя неприхильно зустріли там тільки бояри, а простий люд «слов’янської породи дружив з русинами і радів князю, що дані не брав, ніяких ворогів до краю не пускав, з мужиком поводився людяно і ласкаво».

Логічним продовженням «Іду на вас» є повість «Ідоли падуть» (1927). У ній показано усвідомлення нових принципів державної політики, продиктованих проблемами часу. Ідейним стрижнем твору стало обгрунтування прийняття християнства на Русі. Це було зумовлено тим, що християнство мало вироблені інституції, які могли забезпечити ідеологію ранньофеодальної держави, сприяти її утвердженню серед наймогутніших країн Європи.

Релігія язичницька, яка базувалася на «законі і поконі предків», цього зробити не могла, вона неспроможна була сприяти об’єднанню різних земель в єдиний державний організм. Володимир, який спершу прагнув зміцнити Русь на основі пантеону язичницьких богів, незабаром переконався, що зробити це неможливо без ломки старих традицій, патріархально-родового укладу життя і формування нових політичних та релігійно-ідеологічних структур. Отже, головною причиною введення християнства на Русі були політичні мотиви.

Повість «Ідоли падуть» ділиться на дві частини. Цим підкреслюється об’ємність задуму автора: якщо перша малює похід у Візантію і таким чином охоплює зовнішньополітичну обстановку навколо Русі, то друга вводить читача у внутрішньополітичну ситуацію. Дві книги повісті – це протистояння двох світів: витонченої, повної зовнішнього лоску, але всередині трухлявіючої, заснованої на брехні й обмані Візантії і молодої, повної життєвих сил Русі. Для Володимира шлюб з візантійською принцесою – не акт особистого честолюбства, а політична акція, яка веде за собою визнання князя Русі імператором, рівним володарям інших європейських країн (цікаво, що в романі С. Скляренка «Володимир» князь приймає не ім’я Василія, а звання василевса, тобто царя, імператора). А це означало і встановлення правління, що узаконює рід Рюриковичів як династичний, влада якого поширюється на всі давньоруські волості.

«Як союзник імператорів, ти можеш зажадати навіть княжого вінка з Візантії, як цього допрошуються інші князі, – радить Володимиру перед походом Путята. – Навіть кесар франків Оттон взяв корону та жінку з Візантії… А раз признає кесар ромеїв Рюриковича самодержцем, то вже навіки залишиться влада за твоїм родом, Володимире!»

Письменник не малює в рожевих тонах і внутрішнього становища на Русі. У важливих державних заходах князь має не тільки прихильників – таких, як воєводи Путята чи Мстислав Воєславич, а й противників – дружину Рогніду, варяга Свена, який підступом і зрадою намагається захопити княжий стіл, боярина Козняка, Ярослава – верховного волхва Перуна. Але їх хитро сплетені сіті змовницьких намірів зазнають поразки. Завдяки чому? Автор відповідає устами Добрині:

«Тому, що влада – це не гріш і не зброя, а закон, якого власником є цілий нарід від боярина до мужика. Один кланяється Христові, другий Одінові, та всі коряться силі, а єдина сила в державі – сила народу».

Князь – це не тільки влада, це закон, держава, а держава без сили народу існувати не може.

Ідея народу як рушійної сили суспільства пронизує всі твори Юліяна Опільського, є однією з домінант його історичної прози, що свідчить про глибокий демократизм світогляду письменника. Ця ідея не просто проголошується, а розкривається через конфлікти, систему образів, зокрема представників народу. Впадає у вічі, наприклад, що після повістей «Іду на вас» та «Ідоли падуть» письменник не став писати про Ярослава Мудрого – сина Володимира, щоб повністю охопити період піднесення і найбільшого розквіту Київської держави (таке завдання згодом поставив перед собою С. Скляренко, але здійснити його не встиг).

Продовженням цих творів можна вважати повісті «Вовкулака» та «Золотий лев», дія яких відбувається на західних рубежах Давньоруської держави. Так, у «Вовкулаці» діють деякі персонажі, знайомі читачеві з повісті «Ідоли падуть» (наприклад, Томир – нащадок дружинника Ульфа, що зрадив Володимирі під Царгородом). У цьому творі вражає передусім атмосфера станових та людських відносин, що склалися у період після князювання Володимира Великого.

Томир прибуває ледь живий до боярина Судислава Радича, колись пограбованого Ульфом, але той не мстить за вчинені йому кривди, а дає притулок у своїй оселі. Томир же, видужавши, йде до старшого брата, відбирає у нього майно і дружину з сином, підступом заволодіває грішми католицького монаха. Сюжет простий, але картина життя, змальована в повісті, дає читачеві можливість добре відчути дух часу. Це перш за все драматичний процес перебудови світогляду, пов’язаний із запровадженням християнства. Уявлення, що складалися протягом століть, міцно тримаються в свідомості людей, які не хочуть приймати чужого бога, що руйнує усталені поняття, звичаї та обряди.

«Гей, недавні то ще часи, як свояки та сусіди, прибравши небіжечку після смерті, палили на кострі тіло, а душа на крилах огню відлітала у Вирай… Вона весною співучою птичкою щебетала жалібникові про чар та гаразди зеленої левади Дажбога й розганяла тугу по собі. Зимою знаходила у мисчині молоко та мід і, наситившись, пролітала понад лежанкою й оставляла сплячому намість себе тільки солодкий сон…

А тепер? Ох, правду каже старий поганський волхв у Перемишлі: душа, зв’язана з незітлілим тілом, вештається по лісах і томить живучих привидами. Вона скиглить раненим соколом, лягає зморою на груди сплячих або стає безсонницею у головах лежанки і проганяє благодатний сон… Горе! Проклята будь, грецька віра та великокняжі замисли, прокляті лабаті хрестики, проклята монаша чорнява!»

Твір, власне, й починається сценою: хуртовина за вікном хати сприймається як регіт душ загиблих у пралісі й непохованих людей, що мчать лісами разом з вовкулаками.

Але час не стоїть на місці. Поступово відбувається злиття в єдине ціле давніх язичницьких уявлень і нових християнських понять та обрядів. Бо з якою нещадністю й послідовністю не виганяла церква з народу «дух поганства», вона не змогла витравити його зі свідомості народу. Люд теж поступово приймав Володимирового Бога, не забуваючи й давніх своїх богів, «припасовуючи» їх до християнських святих. Характерний у «Вовкулаці» такий епізод:

«Старий, сивоволосий, але кремезний ще дід похилився до боярських колін.

– Не во гнів тобі, боярине, але ледве чи се тобі вдасться. Там, від Червоного Верху, Мокош… чи пак святий Никола, хай береже нас перед своїм стадом, – унадився вовкулака. Доки Мокош пильнувала їх, доси вони зайчиками та сернюками вдоволялися, а тепер не те стало. То й не знаю…

– Верзеш! – гримнув боярин. – Вели кождому почепити хрестик із ялівцю, то й вовкулака не причепиться.

– Може, краще осиковий кілок… – замітив несміло старець.

– Про мене!..»

Може, персонажі слов’янської міфології зливалися з іншими святими? Б. А. Рибаков у книзі «Язичництво давніх слов’ян» доводить, що культ Мокоші – богині плодючості, води і дівочої долі – поступово трансформувався спершу в культ П’ятниці, а потім Параскеви П’ятниці – покровительки цілющих джерел, але принцип існування «паралельного світогляду» розкрито точно. Одне вірування накладалося на інше, і створювався своєрідний симбіоз під оболонкою християнства, але з підкладкою язичництва.

Приймаючи християнство, населення західних окраїн давньої України чинило опір тій ворожій силі, яка намагалася вирвати його духовний корінь – любов до рідної землі, пам’ять про подвиги предків. Уся система образів, логіка сюжету повісті «Вовкулака» підпорядковані головній меті – розкрити ідеологію та політику експансії на схід, зазіхання на західноукраїнські землі східних держав, показати оружний і духовний опір народу цим зазіханням.

Повість «Золотий Лев» переносить читача з околиць Перемишля, де відбувалася дія «Вовкулаки», на Волинь, а хронологічно – з часу Володимира до часу Данила Галицького.

Стара жінка Голубиха лікує в лісовій пущі молодого боярського сина Олега, пораненого під час полювання на дикого кабана. Час, проведений у сільській хижі, – це не тільки уроки народної моралі, досвіду та мудрості, а й народного суду над неправдою, підступом та зрадою. Олег дізнається, що його батько боярин Ратибор, вихрещений половець, – нечесна і двоєдушна людина. Він убив першого чоловіка Олегової матері – боярина Судислава, втершись до нього в довір’я, а сам заволодів його майном й забрав дружину, яку незабаром зжив зі світу, а другу дружину – бояриню Ольгу та її сина Ярослава (внука Голубихи) позбавив спадщини.

Боярин Ратибор веде подвійну гру – збирає данину і для князя, і для татар, розорюючи населення і збагачуючись сам. Ратибора чекає суворий суд князя Данила за одну з афер боярина – пограбування ханського збирача данини за допомогою обдуреної громади, щоб потім усе звалити на неї. Княжий суд збігається тут з народним судом.

У повісті знаходимо відгомін конкретної історичної події середини 13 ст.: розгром Данилом Галицьким «татарських людей» – болоховських князів, що не хотіли визнати влади Данила. Татари підтримували «сепаратистські» настрої дрібних князів, оскільки це послаблювало владу Данила й підточувало могутність держави. Але в повісті Ю. Опільського конкретна історична ситуація – під кутом зору ширшої морально-психологічної проблематики: народна оцінка переростає в критерій авторської оцінки подій і людей.

У низці творів, які розкривають опір народу експансійній політиці сусідніх держав, особливо виділяється повість (за жанровими ознаками її можна віднести до роману) «Сумерк». Твір охоплює події першої половини XV ст. на українських землях, які стали ареною боротьби між королем та феодалами, з одного боку, і литовськими князями – з другого.

Велика частина українських земель опинилася на цей час під владою литовських князів. На це були важливі причини: після татаро-монгольської навали державне і культурне життя України, знекровленої і спустошеної, занепадало. Натомість відбувалося піднесення Литви. Литовські князі стали посягати на землі сусідів. Уже до середини XIV ст. половина території давньої Київської держави опинилася під їх владою, оскільки населення майже не чинило їм опору.

Чому ж так сталося? Історики (М. Грушевський, І. Крип’якевич) пояснюють це передусім тим, що литовські князі вели боротьбу з татарами і охороняли населення від ординської неволі. Крім цього, литовські завойовники, осідаючи на українських землях, намагалися здобути довір’я місцевого населення – вони не тільки з повагою ставилися до місцевих звичаїв, культури і мови, а й самі переймали їх. Їх принципом було: «Ми старини не рухаємо і новини не вводимо». Майже всі вони прийняли православну віру і так, по суті, як зауважує М. Грушевський, стали українськими князями нової литовської династії.

Зміцнення українських земель під егідою литовських князів непокоїло Польщу, і вона стала будувати плани об’єднання Польщі і Литви. Польські магнати запропонували литовському князеві Ягайлові одружитися з донькою короля Людовіка Ядвігою і стати королем Польщі. Ягайло погодився, і в 1385 р. було ухвалено Кревську унію, згідно з якою литовські землі були приєднані до польської корони.

Значна частина феодалів на чолі з Вітовтом Кейстутовичем виступала проти унії. Однак боротьба ця закінчилася компромісом: Ягайло призначив Вітовта правителем Великого Литовського князівства, а той визнав свою залежність від короля. Після Грюнвальдської битви (1410), в якій об’єднані сили Ягайла і Вітовта розгромили хрестоносців Тевтонського ордену, у володіння Вітовта перейшло Західне Поділля.

Зміцнення польсько-литовської унії призвело до зростання адміністративного, політичного і культурного впливу Польщі на Литву та посилення католицизму, бо феодали, які переходили від православної віри в католицьку, здобували всілякі привілеї. Якщо зважити на те, що литовські князі, котрі правили українськими землями, з часом перейняли мову й віру місцевого населення і «руська» мова стала в країні такою, що нею складалися офіційні документи, то зрозуміло, що Кревська унія викликала опір як литовських, так і українських бояр та князів.

І все ж поступово литовська феодальна верхівка окатоличується й полонізується. Серед українських та білоруських феодалів поступово назрівало невдоволення, яке підтримувала частина литовської знаті. Виношувався план скасування унії й утворення Литовсько-Руського королівства як незалежної держави. Після смерті Вітовта у 1430 р. великим литовським князем став Свидригайло, який ставив своєю метою відновити суверенітет Литви й ліквідувати польсько-литовську унію, спираючись на українських та білоруських феодалів. Однак йому не вдалося здійснити своїх намірів.

Королівське військо розбило загін Свидригайла, спустошило волинські землі, захопило й спалило Луцьк. Не вдалося королю взяти тільки Луцький замок, який охороняла залога воєводи Юрші. Свидригайло втратив великокняжий стіл, а його наступник Сигізмунд визнав унію і залежність від короля. Привілеєм 1432 р. Ягайло і Сигізмунд урівняли в правах з католицькими феодалами православних феодалів, більшість яких згодом окатоличилась, а отже, й спольщилась, бо віра в той час, по суті, ідентифікувалася з національністю.

Але народ не мирився з неволею. На українських землях поширювався рух опору. Героїчною сторінкою боротьби українського населення проти королівського війська була оборона Олеська, яку очолив олеський староста Івашко Преслужич. «Коли б тоді боярство було стало на чолі товпи, – пише Ю. Опільський, – а князь закликав увесь народ до бою, нічого не оперлося б розбурханій хвилі народного повстання. Та князь мовчав, а боярство держалось осторонь». Народний рух був приречений. Така історико-соціальна основа повісті «Сумерк».

Дія твору охоплює неповні три роки – від осені 1430-го по травень 1433-го. Саме на цей період припадають такі події, як смерть Вітовта, обрання великим князем Свидригайла, його поразка від королівських військ, взяття Луцька й героїчна оборона Луцького замку. Однак це не тільки основа, бо змістом повісті є боротьба народних сил проти поневолення, свавілля і гніту. В пам’яті людей живуть спогади про давню свободу.

«Сумерк» можна віднести до жанру історико-пригодницької повісті, що наближається до романного типу, де сюжетним стрижнем виступає герой, який не належить до видатних історичних осіб, але волею обставин опиняється у вирі важливих подій, бере в них активну участь. Такий підхід дав можливість письменникові широко змалювати історичне тло, проникнути в різні закутки суспільного життя – від селянської хати до воєводських та великокняжих покоїв, створити цікаві колізії, пригодницькі ситуації та любовні інтриги.

Правда, на відміну від класичної традиції вальтер-скоттівського типу роману, де історичні постаті виступають переважно епізодично, для створення загального тла, Юліян Опільський дбає про вірність історичній правді як у великому, так і в малому. Подорож Андрійка Юрші з боярином Миколою з Рудників до Луцька Дає можливість не тільки змалювати широку картину народного життя, а й простежити за ситуацією, яка склалася на українських землях, увести читача в атмосферу гострої ідеологічної боротьби і політичних змов.

Бачимо передусім, як серед частини української знаті, зокрема таких людей, як боярин Микола, воєвода Михайло Юрша, князь Іван Ніс, спалахує надія на Свидригайла, що став великим князем після смерті Вітовта, і як вона поступово гасне; як наростає широкий опір народу проти сваволі польського панства, але не знаходить належної підтримки серед українського боярства та князів.

Характерний епізод повісті, коли боярин Микола з Грицьком та Кострубою, дійшовши до Луцька й лишивши там Андрійка Юршу, подалися до Перемишля ширити серед населення ідеї визволення від Польщі і зустріли двотисячний натовп народу, що розправився зі шляхтою. Ніхто не хотів очолити цю юрбу, повести її, зробити з неї організовану військову силу. «Не хлопам братися за воєнне діло!» – такими були слова боярина з Сушиці; «боярин з Папортні сказав, що без наказу великого князя не піде; бо боїться короля». Навіть князь Іван Ніс та його однодумці Михайло Юрша, Федір Несвизький, Петро Рогатинський, які «бачили не раз марево свободи і самостійності», «ніколи не бачили у сьому світлі свобідний нарід, що боронить своїх прав».

Боярин Микола, зустрівшись із натовпом селян, теж ставиться до них як до військової сили з недовірою.

«Знаю я, хто ви та які ви. Знаю, що у ваших серцях лежить щире золото любові до рідної землі, віри, звичаїв, мови. Та що ж? Ви тільки піхотинці з косами, топорами, сулицями, кіллям. Хто з вас опреться ударові лицарства?»

Але сталося нечуване: «беззбройне, голоруке, Богом та людьми забуте хлопство» вщент розбило загін регулярного польського війська каштеляна Заремби.

В епізоді битви цього своєрідного народного ополчення з регулярним військом сфокусована основна концепція твору – відрив частини князів і бояр від народу та його прагнень, відрив, який прирік на невдачу визвольні прагнення різних суспільних верств на українських землях, що опинилися під іноземним ярмом. Юліян Опільський трактує це як трагедію для Русі. Він зосереджує увагу на тих персонажах, які не зреклися давньої віри і рідної мови, саме через людську призму розкриває драматизм ситуації, що склалася на українських землях.

Так, старий князь Іван Ніс усвідомлює, що перемогти може лише той, хто спирається на силу народу: він, учасник ГрюнвальдськоІ битви, пам’ятає. як «зібрані вкупі ось такі Коструби, Тихони, Грицьки, тільки дещо перемішані з боярством, роздавили пурпурою та золотом, хоробрістю та вправою цвітучі ватаги лицарів», і водночас той же Іван Ніс боїться таких зібраних разом Коструб, Тихонів, Грицьків – оцієї «мужви». Ось характерна сцена:

« – Не думайте, ваша милість, що ми, холопи, не розуміємо усього того, що довкола нас твориться. Громада – се великий чоловік…

– Але безголовий! – докинув Коструба.

– Безголовий, правда, але у нього неабияка пам’ять!»

Слова Грицька характерні як вияв не тільки настроїв, але й прагнень селян. Та Носи, Юрші, Несвизькі не стали для народу отією «головою», яка була потрібна «громаді», і героїчна, мученицька смерть боярина Миколи з Рудників не врятувала сіл Галичини від шляхетських погромів та грабежів.

Автор «Сумерку» майже не показує представників руського боярства, які перейшли на бік короля. Для нього як художника цікаві ті типи, з якими пов’язані психологічні та моральні драми. Так, не знайшов не тільки щастя, а й спокою боярин Кердеєвич, одружившись з красунею Офкою, дочкою каштеляна Заремби; обдуреним залишився і зрадник Скобенко: зате Андрійко, Грицько та Коструба доростають до справжніх борців за народні інтереси.

У поглядах і діях кожного персонажа повісті Юліяна Опільського виявляється й моральний аспект. Тут діє своєрідний кодекс честі, який визначає моральну цінність особистості не «за ритуалом», а за вчинками. Комічний Станіслав Сєкєрські з балабонами, золотими острогами та лицарським поясом, лицар, який служить дамі серця Офці і за «образу її честі» готовий кожного викликати на поєдинок, сприймається як анахронізм. Бо сама Офка видана батьком за боярина Грицька Кердеєвича не тільки для того, щоб зробити з нього перевертня («Один перевертень варт більше, чим сотня родовитих шляхтичів»), а й щоб мати вивідувача у ворожому таборі.

Увесь твір пронизує ідея єдності помислу і вчинку, слова і дії. Неправе діло неминуче обставляється брехнею, натомість справедливе ніякої брехні не потребує. Оборона рідної землі від напасника, завойовника – діло праведне, святе. Полярність таборів, які стоять один проти одного, – це передусім полярність принципів.

Звичайно, треба враховувати, що перед нами не епічне полотно, де автор має можливість розгорнути широку картину життя, поставити соціальні, моральні та філософські проблеми, а пригодницька повість, де все підпорядковане стрімкому рухові сюжету, де в центрі мусить стояти романтична інтрига. Все це в «Сумерку» є, і дія відбувається згідно з вимогами жанру. Однак інтрига і романтичні аксесуари не збіднюють, а, навпаки, збагачують твір, оскільки вони містять цікавий етнографічний матеріал, поєднаний з аналізом історичної ситуації, заглибленням у характери історичних персонажів.

Надзвичайно колоритно зображена, зокрема, сцена смерті Вітовта, оточена атмосферою живого ще в свідомості людей язичництва. Виразними мазками передано поривчастість Свидригайла і, водночас ювелірну шпигунсько-інтриганську роботу Офки. Пригодницький елемент тут. взаємодіє з дослідницьким художнім началом, яке робить твір не тільки історичним за темою, але й сповненим історизму художнього мислення.

Увесь твір пронизаний фольклорною символікою, яка виконує ідейну й структуротворчу функцію, служить мовби супровідною мелодією до розвитку сюжету, його складних перипетій. Так, Андрійко Юрша, познайомившись з дочкою Івана Носа, Мартою, почув од неї казку про Івана-царевича та Змія Горинича: сестра Івана, піддавшись намові змія, зрадила брата, але була покарана. Казка далі майже не згадується в повісті, та постійно присутня як моральний принцип, образне втілення тих спокус, які постійно підстерігають людину в мандрівці життя, як моральна осторога від звабливих ворожих підступів. Для Андрійка конкретним уособленням такого змія-спокусника є красуня Офка, яка вже привела до зради боярина Кердеєвича, штовхнула на сей шлях Скобенка. Для автора поняття вірності – цілісне поняття, що включає в себе вірність життєвим принципам, батьківщині, коханню.

Ідея вірності як лицарської честі і людської відданості звучить не тільки в «Сумерку»», а майже у всіх творах письменника: в повісті «Діти Одіна», де чесність новгородця протиставлена в повісті підступності варягів під час їх плавання до берегів Америки, в повістях «Іду на вас», «Вовкулака», «Опирі» та ін. Томир у «Вовкулаці», підступом відібравши у монаха-аскета гроші, призначені для будівництва католицького монастиря на руських землях коло Перемишля, так виправдовує свій вчинок:

«Не суди послушника, отче! Я сповняю у сьому приказ єпископа Регінгарда. Він наказав мені лукавити перед єретиками й поганами, бо святі наміри виправдують лож і облуду».

«Лож і облуда» справді були одним із головних інструментів експансії католицизму на схід, одним із головних аргументів у системі їх загарбницької політики.

У творчості письменника ідея справедливості постає як антитеза цій облуді, лжі, підступу. Адже намагання королівсько-шляхетської Польщі в XIV – XV століттях витравлювати з людей усе руське – віру, мову, народні звичаї і святощі – в свідомості читача асоціювалися з підступним загарбанням Галичини пілсудчиками після Першої світової війни, із закриттям українських шкіл, громадсько-культурних закладів, нарешті, з горезвісною пацифікацією, тобто терором, з допомогою якого уряд «утихомирював» будь-який прояв національної свідомості. Символічна сама назва – «Сумерк», що перегукувалася з тим сумерком, який заліг на західноукраїнських землях разом з інтервенцією буржуазно-поміщицької Польщі маршалка Пілсудського. Але сумерк не може бути вічним: після ночі, якою б довгою вона не була, мусить прийти світанок.

У творі є дві надзвичайно промовисті ситуації, які розкривають символіку назви. Князь Гольшанський посилає воїна Танаса до Луцька розповісти, що Свидригайло став великим литовським князем: « – Ти, Танасе, поїдеш з грамотою в Луцьк до Юрші. Розкажеш йому все, що бачив». Гольшанський сприймає цю подію як добрий знак для руського боярина, та він чує несподівану відповідь Танаса на свої слова:

« – О, бачив! – відповів молодець, а чоло його стягнулося у зморшки гніву чи болю. – Я бачив, але не розсвіт свободи руських земель, а сумерк, сумерк!»

Та чи можуть у такому разі польський король і шляхетство святкувати свою перемогу? Відповіддю на це є сцена, коли загін каштеляна Заремби був розбитий селянами, яких повів у бій боярин Микола з Рудників:

«Дивлячися на поторощені тіла та збруї, на хлопів із списами та у холодне лице боярина, зрозумів пан каштелян нагло, що ось ся товпа – се перша хмара, яка затемнює сонце лицарської хвали, що се початок сього сумерку [підкреслення наше. – М. І.]».

Коли перекласти цю мову образів і символів на мову понять, стає зрозумілим ідейне спрямування твору – утвердження віри в неминуче визволення народу з-під ярма польсько-шляхетської влади…

Прямим продовженням «Сумерку» можна вважати повість «Опирі», один з найбільших творів Юліяна Опільського. Надруковано було тільки першу частину повісті – «В царстві «золотої свободи» (сучасний читач знає її за виданням, яке здійснене «Каменярем» у 1964 р.). Друга і третя частини – «Чорним шляхом» та «Івашко» – вперше входять у книжкове зібрання творів письменника.

Польській шляхті підступом, олжею, змовами вдалося укріпитися на українських землях, і в Речі Посполитій настало царство «золотої свободи». Царство для шляхти, бо в Польщі, за словами Івашка, одного з персонажів, «хто більший злодій, тому всі кланяються». В повісті це «царство» розкрито через «подвиги» шляхтичів Бялоскурських, Залушковських, Зглобіцьких – майстрів чинити насильство над простим людом, грабувати чуже добро, вбивати.

Для українського населення «сумерк» переходить у ніч. Але опір українського населення не припиняється, а набирає нових форм. Письменник показує два основних шляхи цього опору. Перший – втеча селян від панської сваволі на південь, на вільні землі, які зазнавали наскоків татар. Таким чином, перед нами початок формування українського козацтва, Запорізької Січі, що згодом перетворилася в могутню військову і політичну силу, в оплот боротьби українського народу проти польсько-шляхетського поневолення. Другий шлях – пробудження самосвідомості народу, суспільно-політична боротьба, яку в XVI – XVII століттях вели братства, обстоюючи права українського населення на шкільну освіту рідною мовою, видавничу діяльність, ремісничі цехи, торгівлю тощо.

Юліян Опільський намагався показати народження в тогочасному українському середовищі сил, які протистоять хижацькій природі польської шляхти і католицького духовенства. Таким є, зокрема, Василь Угерницький, його син Юрко, отець Андрей та ін. У зображенні ідейно-політичної боротьби на українських землях письменник не оперся в такій мірі, як у «Сумерку», на конкретні історичні факти й постаті, зате поглибив філософську основу.

Прагнення Юліяна Опільського при відтворенні минулого не обминути й духовну атмосферу часу мало вплив на творчість сучасних українських письменників. Так, дослідник українського історичного роману М. Сиротюк відзначив вплив повістей «Іду на вас» та «Ідоли падуть» на романи С. Скляренка «Святослав» і «Володимир», а Р. Іваничук визнає, що на становлення його як історичного романіста вплинув саме Юліян Опільський своїми повістями.

Юліян Опільський створив цілу художню панораму вітчизняної історії. Він заглиблюється в епохи, про які збереглося мало письмових джерел, і брак історичних відомостей намагається компенсувати творчою уявою. Так, сюжет повісті «Під орлами Роми» розгортається на території сьогоднішнього Прикарпаття та Закарпаття, що за якихось двісті років до народження Христа була заселена різними племенами. Загін римських воїнів має закласти в горах копальню для видобування золота, бо скарбниця імператора Марка Аврелія спорожніла. Квестор Буфо має намір нажитися на цій «золотій лихоманці», але він опиняється в центрі вузла хитросплетінь політики Риму, який прагне натравити одне плем’я на інше, щоб, ослабивши їх, закріпитися на цих землях.

Однак ці наміри зазнають краху, оскільки плани квестора суперечать планам керівників військового загону. У повісті «Під орлами Роми» діються криваві справи, але тут відбуваються поєдинки не лише хижака з хижаком, – тут стикаються підступність із чесністю, розрахунок із щирим почуттям. З симпатією зображено людей із хиж, які боронять від зайд свої гори і свою волю.

Твори Ю. Опільського мають не тільки пізнавальне значення. У кожній з повістей письменника – протистояння моральних альтернатив, що визначають лінію поведінки персонажів. Оступився сотник Любарна, зрадив кохання юної Даяни і не зазнав розкошів богині кохання Милітти, а смертельного поцілунку богині війни Іштари («Поцілунок Іштари»). Натомість грек Евмах, який служив у війську єгипетського фараона, наперекір усім підступам жерців зумів вирвати кохану Герзет, яку жерці прирекли на повію – танцівницю храму, і повернутися на батьківщину («Танечниця з Пібасту»).

Перемогою чесних людей закінчуються майже всі повісті Ю. Опільського. І це не тільки вимога пригодницького жанру, це віра в те, що добро і справедливість є рушійними силами історії. Про що б не писав Ю. Опільський, він ставив перед собою мету розповісти не про певний історичний епізод, а передусім познайомити читачів із побутом, звичаями, віруваннями жителів Стародавнього Єгипту, Вавилона, Риму та підвладних йому племен. Написанню кожного з цих творів передувало докладне вивчення історичних джерел, документів, по можливості – знайомство з місцем події. За свідченням дочки Юліяна Опільського Анни, майбутній письменник, ще навчаючись у Граці, «під час канікул подорожував по Італії, Греції, побував у Єгипті (Олександрії), плавав по Середземному морю з виходом на берег багатьох міст. І скрізь відвідував музеї прадавніх старожитностей, оглядав історичні пам’ятки, збирав книги, ілюстрації, картосхеми, цікавився долею зниклих міст» («Жовтень», 1985, № 6).

Із цього спогаду дізнаємося, що, готуючись писати повість з життя стародавнього Вавилона, письменник знайомився з клинописом, а перед тим, як створювати «Танечницю з Пібасту», вивчав єгипетське ієрогліфічне письмо. З такої великої підготовчої роботи стає зрозуміло, звідки в його творах багатство етнографічних деталей, знання побуту стародавніх народів.

Провідними ідеями, які об’єднують тематично розмаїту історичну прозу Юліяна Опільського, є прагнення до правди і справедливості, повага до людини, засудження гноблення, підступності як у масштабах державного життя, так і в людських взаєминах, уславлення чесності і благородства. Найбільшу цінність історичної прози письменник вбачав у тому, що «вона в’яже віддалені від нас часи з теперішнім вічним, незмінним, загальнолюдським підкладом. Через те ілюструє вона минувшину, допомагає не раз визначатися у безладді і дає науку на майбутнє».

Історичні повісті Юліяна Опільського містять у собі саме такий «загальнолюдський підклад», який у наш час набуває особливо актуального значення. Вони сповнені гуманістичного змісту, що має непроминальне, загальнолюдське значення.

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 1994 р., т. 1, с. 3 – 16.