Оглав

Віктор Перконос

Вірш – це завжди пісня. Пісня посіяна в душі поета сонячним вітром космосу під мелодію неба. «Тверді» копії віршів записуються поетом словами тільки тієї мови, яка генетично «записана» в пам’яті поета і є лиш версифікація його розуму. Поет завжди й чує свою пісню, й своїми вухами, а проспівує йому цю пісню (вірш) губи його душі.

Щоб чутним був вірш поета, як пісня, іншій людині деколи складується музика на нього, й іншим творцем – композитором. Правда, є вірші для яких не потрібна музика іншого творця – мелодія ж є в самому віршу. Кожна музика, для загального й однозначного її чуття іншими людьми, композитором кладеться на ноти – спеціальні знаки верифікації мелодії.

Творцем цих знаків („до-ре-мі-фа-соль-ля”) і правил їх нотування прийнято називати Гвідо д’Аруццо (Аретинського). Гвідо жив ще в Х віці нашої ери і був всього лиш монахом в монастирі, де диригував церковні співи. Цей монастир був на території сучасної Італії, але на руїнах однієї з столиць (Арети чи Арата) нашої древньої перед цивілізації – етрусків.

От Гвідо й запропонував (звісно, собі – як диригенту) на основі всього шести значків на стані з п’яти ліній записувати мелодію пісні. А першою мелодією, на якій було провірена така техніка верифікації нотними знаками й назва тих знаків (по першим складам строф вірша, що співався) був гімн «Іоанну Хрестителю» – якого вважали тоді покровителем всіх співаків (лабухів) того часу.

Варіанти «Гімну Іоанну Хрестителю»

Й на Русі в часи Гвідо співали, й вже давно. Й, більше всього, по тим же правилам, бо народний, й самий масовий, музикальним інструмент супроводу того співу в ті часи, була – п’ятиструнна гусла. А потім й ціла гама інших щипкових помічників для співу віршів: лютня, торбан, кобза, бандура. Всі вони мали призначення, щоб створити резонування дум співака (як правило, й поета) з небом, а також підправити огріхи губ (що були вже пристосовані для їди) при виголосах тих дум.

А от запис слів тих віршів, що виголошувались народними піснярами, на жаль, не вівся вітчизняними монахами чи іншими писаками. На відміну від теж масового народного віршутворення в інших країнах, наприклад: в Японії.

Весь світ вже давно прийняв, як класику, те народне творіння віршів Далекого Сходу. Національна поезія Японії, його народні короткі пісні – стиснуті словесні формули, де не має лишніх слів названі і відомі у всьому світі, й з п’яти строф – «танка», й з трьох строф – «хоку», «хайка». Ті короткі пісні є силабічними – де запроваджено не рима-мовлення, а ритм-мовлення з стійким для всієї гами віршів поета метром й правилами творення строф. Японські народні поети, як і наші древні піснярі, малювали словами все що бачили й на що відгукувалось їх серце – життя природи й життя людини в ній, при їх злитій непорушній й нерозривній цілісності на фоні коловерті сонця – пір року та віку.

До речі острівну культуру Японії споріднює з пра-островом ((ВкРАїна) індоєвропейської цивілізації не тільки співучість в віршуутворенні, а й ряд інших сакральних природних вірувань та містифікованих поклонінь. Наприклад, квітковий символ – «хризантема» – є ні чим іншим, як культивована «волошка» – в свою чергу, символ України. Так, сакральне шанована й містично оспівана «сакура – さくら» (тобто «сак_у_РА») є не менш оспівана нарідом древньої й давньої України та й в поезії класиків (Тараса Шевченко, Івана Франко, Ліни Костенко) – «вишня» – земний символ одного із «вишніх» чи «всевишніх» явлень. Якщо зробити попурі із строф народних пісень Японії та українських в стилі «хай_ку», то вийде:

«Всюди у цвіту –

Вишня. Любов Всевишня…

Як рожевий дим…

У давнину наші пращури (пра-«хухолі») святкували новий рік у березні, в час весняного рівнодення (з 21 на 22 березня). Вишня тоді була ритуальним деревом. Була вона сакральним й містичним гільцем й на Івана Купала. Ліна Костенко, наприклад, так оспівала Її:

«Ще сніг ковтала повідь широченна,

І рала ждав іще тужливий лан,

А під горою вишня-наречена

Вже до віночка міряла туман.»

Чув я короткі пісні (подібні прочитаним пізніше – японським) від діда свого Андрія. Свої вислови, які я, на жаль, теж не записував дід називав словом „пата” (тільки потім я взнав, що це в перекладі зі санскриту – «шлях намічений космосом»). Чув подібний спів й від старих сліпих кобзарів.

А тепер от – хочу відродити таку форму поезії й в Україні. Привожу в цій збірці, як свої думки більш чим піввікового життя, так і народні прислів’я, приказки, пісні – версифікацію яких зробив я по тим же правилам свого, умовно «японського», віршування. Ні в якому разі – не претендую на визначність цієї збірки. Констатую лиш своєю практикою, що українська мова є визначною (й генетично підтримуємою) в Великому етносі (народі) світу й «годиться» для широкого творення віршів всіма верствами нашого талановитого живого (не загоєного!) людства. Як виголосив слов’янин і поет (вбитий в віці двадцяти років теж слов’янами – російськими козаками) – Шандор Петефі:

Віршутворення –

Не салон, куди входять…

Напомаджені

У блискучих чоботах,

А Храм – можна й босим.

Тільки в одному – (четвертому з чотирьох) Євангелії від ІВАНА початок є:

1.На початку було Слово,

а слово в Бога було,

і Бог було Слово.

2. Воно в Бога було на початку.

3. Усе через Нього повстало,

і ніщо, що повстало,

не повстало без Нього.

Гай вічно буде правом всього сущого Слово Бога.

А моє – також, хай стане не пагінцем.