Гори мої високії
Клим Поліщук
Гори мої високії, як ви щільно стали
Та лісами буйненькими геть позаростали.
Знав вас, любі, я ще змалку, як колись весною
Я ходив по вас самотній з тугою важкою.
Гей! – гукав я, – обізвися, щастя мій талане!
Реготалось у відповідь лихо із туману.
Я був зроду так завзятий, в тузі не журився,
По високих ходив горах, щоб розвеселився.
Гори мої із лісами, які ж ви любії,
Навіваєте на мене чароньки святії.
Із-за хмари, з-за туману сонечко блиснуло,
По горах моїх веселих промінням сипнуло.
Така радість, така втіха, мов радісний рай
Мені сниться, як згадаю я колишній май.
Я колись в горах самотній у тиші блукав,
Любувався я красою, і з туги ридав.
Я так гордо йшов тоді ще, як орел в хмарах,
Но туга мене стискала в міцних ланцюгах.
Тілько пісня жайворонка дзвонила як дзвін,
Аж до серця згук забрався і промовив він:
– Годі, любий, ламать руки в одчаю німім,
Чи ж не чуєш, як ми згуки сміливо летим?
Нехай думи твої будуть як буйна вода,
А душа твоя розквітне – ніжна, молода.
Твоє серце враз заб’ється, захвилює кров,
В твоїх грудях зворухнеться дивная любов.
Згуки стихли, я здригнувся в чароньках німих,
Красі гор замилувався і примовк затих.
Щось в кущах в тернах блиснуло і встануло вмить –
О, чи зможу те забути, поки буду жить?!
У німім мовчанні стала дівчина як цвіт,
В чарівних її оченьках весь одбився світ.
Ручки любі простягнула до неба кудись,
На личко її біленьке я тихо дививсь.
Губки з чистого коралю як вишенька та,
Це стояла перед мною дивна красота.
Подивилася на мене, усміхнулась враз
І сказала: «Чи полюбиш меня хоч на час?»
Не промовив я ні слова, навіть не схопивсь,
Як по горах сміх луною дзвінко покотивсь.
І знялась краса чарівна, зникнула в хмарах,
Туман сивий постелився по крутих горах.
На коліна я схилився, в слід дививсь її,
Бо любов вже запалала у душі моїй.
Я стояв в якімсь чеканні, – зникнула краса,
Зайшло сонце, зійшли зорі, випала роса.
Я устав, од щастя п’яний, зорям помоливсь,
Гімн співав тоді вам, зорі, й місяцю вклонивсь.
Я пізнав красу в природі, взнав предивний лик, –
То кохання невмируще, – скаже чоловік.
Гори мої високії, як ви гордо стали,
Ви навік мене кохані та й причарували.
Я вже ваш на вік і віки і до дня заходу,
Бо пізнав я дивну чудну красу, пишну вроду.
Клим Поліщук
М. Краснопіль, 1913 р.
Примітки
Подається за виданням: Поліщук К. Сім торбинок сміховинок. – Київ: 1913 р., с. 17 – 19.