Весняна пісня
Клим Поліщук
(Оповідання)
В чистім небі так ясно горить і палає одвічне сонце. Миготить його яскраве проміннячко на калюжах каламутної води, блищить і переливається на хвилях річок. Дух, якийсь дух пронісся над країною і розбудив її до життя. Сям то там на луках зазеленіла трава, посинів ліс, затаївся в якомусь чеканні. Як врочисто в природі діється незнана тайна того могутнього відродження, коли разом реве аж стогне в ріках вода, коли вмить оживуть пущі й нетрі, темне Полісся одягнеться в пишні зелені шати, і при веселих піснях птаства настає воскресіння того всесильного і незнаного бога, якому немає кінця і краю. Так дивно дзвенить пісня жайворонка, як якась чарівна сопілка заливається в блакитних вершинах, а вслід за ним ликує вся земля і дихає вільно своїми повними грудьми. Всміхається до неї сонце. Лунає пісня мого люду, така гарна і така сумна без краю.
Мені чогось так сумно, весняна пісня мене пригноблює, гнітить, і розраджує до краю. Мені чогось важко її слухати. Я бачу своє рідне Полісся веселим, як воно вільно радується весною і тішиться сонцем. А мені проте не весело. Сумно слухати пісні.
Зеленіє нащо Полісся, чого з неба сяє сонечко й нащо співають пташки? Люди не хотять слухати того, про що гомонить Полісся, що каже весняна пісня мужика? Розкажу вам, чого мені так важко слухати тієї весняної пісні. Скажу, чого мене не тішить ясне сонце, зелені рідні поля і ліси, і чого мені так невесело.
Це було не так давно; всього лиш три-штири роки. Я дуже все гарно пам’ятаю. Тоді чогось гомонів сосновий бір, а потім пролетів вітер, буря довго крутила і ломила дерева, а темне чорне небо раптом розплакалось живучими сльозами. Гула буря, стогнав бір, плакало небо, і було якось дивно-чудно, коли розійшлися хмари і засіяло сонечко з неба. Почорнілий сніг танув на полях, і каламутні струмочки, про щось розмовляючи, побігли по всіх шляхах. Згодом зазеленіли мої рідні ліси, задзвеніла пісня жайворонка, загомоніло і заговорило все навколо, і тоді то я почув весняну пісню. Мені було тоді так весело, я теж хотів співати, але не зміг, бо весняну пісню співали інші, а я мусив слухати. Наслухавшись, я зрозумів її глибину – про що була вона.
А сталось це ось як. Тоді був кінець березоля, коли я задумливо йшов до хутора, де мешкав мій знайомий. По полях мов комашня заметушились люди: хто йшов борозною за плугом, а хто скородив свіжу ріллю боронами, а декотрі поважно без шапок ходили по м’якій як пух земли і з повної сівні розсівали яре зерно. Але не тілько ворушилися хлібороби, вся земля движала й гомоніла в якійсь радості про світлу надію.
Під згуки веселої пісні жайворонка наблизився я до хутора. Чарівний закуток починав відживати, в садах зазеленіла травиця, бруньки на дереві понабрякали, в низу хутора над рікою зеленіли рясним віночком верболози. Чулася десь пісня во славу сонця, во славу його сяйва, во славу вічного життя. Ось вона, весняна пісня, дзвенить і переливається:
Стало сонце сіяти,
А діброва палати.
Ішли дівки через двір,
На них сукні в дев’ять піл;
Ой звідки ви дівоньки,
Ясні милі зіроньки?..
Заливаються як срібні дзвіночки молоді дівочі голоси. Я замилувався піснею, слухав її всією істотою, коли тут зненацька думки мої здригнулись і полетіли в ірій як птахи сполохані. Я вчув другу пісню.
– Доле ти моя нещасливая! Головонько моя бідная! Що я почну тепер в світі божому з дрібненькими дітками?..
Я оглянувся. Під плотом, зігнувшись, збирала паліччя обшарпана жінка.
– Чого ви плачете, молодиця? – спитався я.
Жінка підняла злякано голову, блиснули на мене гарні карі очі, під якими чорними плямами синіли великі темні круги. Обличчя її було худе, бліде, змучене.
– Чого так зажурилися, коли он вже голодаря співають. Зовсім не подоба журитися. Ось розів’ється лист, піде все в свист, – промовив я.
Вона згорнула руки наперед себе з паліччям, зміряла мене своїм змученим поглядом, і усміхнувшись сказала:
– Весело, хіба ж не чули, яка моя весела пісня? Співаю я… Ось на дворі весна, люди добрі вже й обсіялись, а мій чоловік і за рало не хоче взятись: одна думка тілько – коли б напитися. Вже все попропивав, прогайнував всю мою працю, все життя моє запропастив. Ще в осінь запродав сіножать, аби мирськи збори заплатити. Ви думаєте, що так воно й справді? Ні, він ще й досі мирського збору не заплатив; бо він ще тоді як тілько попав тії гроші в руки, то так і пустив на вітер; три дні по хлівах валявся і до хати не з’являвсь.
А я з дітками вже до Різдва свого хліба не бачимо, а ось весь час одною картопелькою та цибулькою живимось. Восени хоч був в нас хліб, та все то мій п’яничка процвиндрив, розтратив. Кажуть, що на тим світі єсть якесь там пекло, де, мовляв, грішників припікають, а я скажу, що вже не тра гіршого пекла, як моє життя. Одна надія на Бога. Сусіди менше землі мають і то живуть по-людському, а тут хоч ти його головою об стіну бийся. Вже й сусіди не раз кажуть йому: «Що ти, Давиде, робиш? Схаменися!» – так де там тобі, він і не слухає. Така доля моя нещаслива! Де ж мені тепер з дітками порадоньки шукати? Колись то всі свої сподіванки на свого сина покладала, бо він нас од злиднів рятував і на світі тримав. Як мала дитина потішала я себе цим. Та не судив Бог щастя дочекати! На спочивок пішов; вороги його з’їли.
Молодиця випустила з рук паліччя і гірко заплакала. Брудною фартушиною витерла свої сльози, що лились так рясно.
– Не плачте, бо сльози в горі не помагають. Скажіть же мені, як не стало вашої надії, вашого сина? – казав я її розважаючи.
Вона витерла сльози, подивилася на мене і заговорила:
– Ось і зараз немає чим в печі пропалити, ходю та паліччя збираю попід плотами. Не було його і торік, того палива. Була холодная зима, а в хаті вікна позамерзали. «Піду в ліс, може деякого хмизу дістану», – сказав синок та й подався в ліс ще зарання. Чекала до самого вечора, а його не було, не прийшов він і вечором. Скільки я в тую нічку перетурбувалась; і не на даремно, бо чуло моє серце горе тяжкеє. Вдосвіта щось стукнуло в вікно, а коли я відчинила двері, то він ввійшов до хати і сказав тілько «мамо» та й впав серед хати.
Я скоріше засвітила світло, та до нього: «Що тобі, сину?» Кинулась до нього, а він весь лежить окровавлений так плаче бідний. Я, як побачила, то мало не зомліла, мало що не вмерла з великого жалю. Зігріла тоді в печі води, та й до самого ранку обмивала йому кров на грудях, і в чистеньке шмаття передягнула. А він так важко дише, а кашляне, то так кров на устах і виступить. Другого дня мій п’яничка запріг коні та й в лікарню одвіз. Казав лікар, що поламані ребра і щось там внутрі обірвалось. Скрутнув головою, та й положив його на ліжко і залишив в лікарні. Там він сердешний і помер.
Тоді його так панськи черкеси (що ліс стерегли) нагнали, як він в’язку хмизу ніс. Як помер мій синок, то комусь би й скаржилася, але що ж я, вбога жінка, зможу зробити! Тілько того що довго плакала, а тепер і плакати знесилилась. Таке наше життя, бо коли б господар – що путнє було б. Світ ось не милий тобі, а він знов щось придумав, каже: «Тут і повік щастя не дочекаєш. Ось спродаймось та переселяймося в Сибіраку – то й житиметься краще!» І ось ходить та шукає купця. А я гвалт кричатиму, щоб вже люди не позволяли йому спродатись, бо він і мене і діток загубить. Краще ось під плотом співатиму своєї пісні.
Я не зміг довше слухати весняної пісні і попрощавшись пішов далі.
Йшов і не милувався сяєвом сонця, не чув веселої пісні жайворонка, а туча заходила в серце і смоктала його.
Ще й досі, слухаючи гомін весни, згуки весняної пісні, зараз уявляється передо мною постать вбогої жінки, і я чую її тужливу пісню.
Такими піснями хвалить весну моє рідне Полісся.
Клим Поліщук.
1913 р. м. Краснопіль.
Примітки
Подається за виданням: Поліщук К. Сім торбинок сміховинок. – Київ: 1913 р., с. 39 – 45.