Мужик Пахом

Клим Поліщук

(Із Льва Толстого)

Мужик Пахом лежав на печі і ніяк не міг заснути, хоч як силкувався. Він звивався та крутився мов шкурка з сала на гарячій сковороді, та все шептав:

– Боже милий! Які то люди щасливі, що мають власний город і поле. А я маю маленькій шматочок землі та ще й то громадської. Громада зробила мені ласку і дала до мого вжитку, аби я не був громаді надокучливий лишній чоловік. Я вже і чортові душу відпродав би, коли б тілько зміг здобути стільки землі, кілько оком окинути.

А чорт був саме тоді в комині, вискочив і сказав:

– Добре! Давай душу, я дам землі і кінцем діло… згода?

1 показав мужикові, якій по милості самого чорта опинився в загадковому краю, десь аж поза Уралом, де стояло пусткою багато землі. Показав йому чорт дорогу – куди і як йти, ще й грошей дав.

Другого дня вдосвіта зібрався Пахом в дорогу. Чимало верст пройшов він, чоботи цілком порвались, коли він підійшов до краю башкирів. Зараз пішов до найстаршого старшини їхнього села, низько поклонився і дав йому кожуха з білих своїх овець, який знарошне для цього і приніс.

– Ти порадний мужик, – промовив до нього старшина з великим черевом і з червоним носом від горілки. – Чим тобі можу послужити?

– Маєте більше землі, як то вам слідує, – відповів швиденько мужик Пахом, – бо як я бачу, то ви обробляєте дуже мало. Продайте її трохи мені, а я вам добре заплачу. За тисячу десятин дам тисячу карбованців.

– Не продаємо земли на десятини, бо не маємо на це землемірів, – відповів йому старшина. – Продаємо на дні. Даси нам тисячу своїх карбованців, і тоді вся земля твоя, яку ти вспієш обійти за день. От вставай взавтра дуже раненько, бо чим скоріше вийдеш, тим більше землі обійдеш.

Другого дня ще перед сходом сонця був Пахом на ногах. Взув добрі чоботи і взяв добру патерицю в руки. За пояс заткнув кусень чорного хліба, взяв пляшку води і пішов до старшини, якій ще спав. На похміллі так міцно заснув в тім самім кожусі, що вчора получив від Пахома.

Пахом і старшина пішли з іншими башкирами на поблизький горбок, з которого видно було далеко навкруги в степ.

– Станьмо тут, – сказав старшина. – Поклади шапку на землю, а в неї поклади своїх тисячу рублів і тоді разом з сходом сонця рушай в дорогу. Але пам’ятай, якщо тільки перед заходом сонця не повернешся на своє місце, то нічого не дістанеш, а гроші пропали.

Пахом покивав їм головою в знак своєї згоди. Був довгий літний день і думав , що за дванадцять годин зможе дуже легко обійти сорок верст. Сорок верст в обводі – це десять верстов землі вздовж і поперек. Та ж то в десять раз буде більше, ніж то він бажав собі. Легкою ходою пустився в дорогу. За ним їхав конем башкир, що мав собі те на оці, куди йшов Пахом, забивати палі, щоб відзначити границі закупленої землі.

Коли Пахом пройшов вже з десяток верст, поглянув на сонце і задоволено спостеріг, що сонце ще зовсім низько і не пройшло чверті своєї дороги. Він чув себе в силі, і надіявся ще захопити декілька верст. Але він зробив так вже 15 верстов, то побачив, що сонце стояло майже що на полудень. Зараз же завернув направо і прискорив свій хід.

Час вже й полуднати, і Пахом радо відпочив би трохи, але подумав, що й так часу багато згаяв, аби щось перекусити. І тоді, йдучи дорогою своєю, їв хліб, і напившись трохи води, рушив далі, і ще пройшов дванадцять верстов, і тоді звернув на бік, бо сонце стало хилитися на захід, а сам він вчув в своїх ногах утому. Але саме коли хотів завернути, пройшов над річеньку, біля якої з обох боків простягнулася дуже гарна лука і сіножать. Він ще кинувся, щоб як мога більше захопити сіножаті, а через те зробив ще скілька лишніх верст.

А тим часом сонце зробило вже три чверті своєї дороги і Пахом ледве чи зможе дійти до горбка, з якого вирушив вранці. Так далеко зайшов був.

– На жаль, – простогнав Пахом, – не зможу я більше захопити, а мушу прямувати до свого горбка. Правда, хоч моя частка землі трохи буде і без бока, але це нічого, багато раз було б гірше, коли б я не дійшов до горбка та все втратив.

Скинув свою свиту, покинув навіть пляшку, а сам став бігти.

– Скоріше, – думав він, – скоріше, п’ятдесят років щастя подякують за годину напруження.

Вкінці став так поспішливо бігти, що башкир ледве міг на коні за ним стежити.

З острахом завважив Пахом, що його тінь перед ним ставала все більшою, а горбок не зближався. Пахом не мав коли оглядатися за сонцем, бо не смів і хвилинки змарнувати, але просто почував, що воно своїм нижчим краєчком торкнулося степів на далекім небосхилі. Притиснувши кулаки до грудей, біг, що є сили, аж піна виступила йому з рота, а піт так і ллявся з чола, наче хтось на нього відро води вилив. Оставалося ще тілько на горбок вилізти.

Тим часом сонце майже цілком заховалося в піску далекої пустелі, а його останній промінь в тій годині падав на верх горба, і Пахом цілком знеможений вийшов на самий верх, зігнувся і впав на землю, діставши руками шапку з карбованцями.

– Гарно, – промовив старшина. – Ти чимало сьогодні напрацювався, і гарний шмат земли придбав собі. Чи ти задоволений? От ти тепер найбагатший мужик на всю околицю!

Але мужик не відповідав. Він вже не підводився. З рота лилася кров. Він помер.

Старшина засміявся так, немовби то сам чорт сміявся. Потім спокійно сховав гроші, і сказав до людей:

– Викопайте йому зараз тут яму. Його майно буде шість ступнів довге, а в два шириною, саме стільки, скільки потрібно для кожної людини.

Переказав Клим Поліщук.

Примітки

Скорочений переказ оповідання Л. М. Толстого «» (1886 р.).

Подається за виданням: Поліщук К. Сім торбинок сміховинок. – Київ: 1913 р., с. 34 – 38.