Проклята руїна

Клим Поліщук

(З волинських старосвіцьких переказів)

На півночі Ровенського повіту, серед густих та темних лісів, притулилося невеличке сільце Любомирівка. Стояло воно, немовби то заблудилося серед цих нетрів та пущів. Рівною смужкою простягнулось воно на високому правому березі річки Горині. Одним кінцем воно починалося з темного соснового бору, а другим кінцем припирало до старого панського саду, із-за дерев котрого визирали порослі зеленим мохом кам’яні руїни, пам’ятки колишніх пишних палаців польського панства.

За річкою на другому березі рясним килимом розгорнулися лука, а там починався і знов тягнувся без кінця і краю ліс, чорний темний ліс. Широкою волею, дивною красою й якимось надзвичайним спокоєм повівало звідтіль, із того зачарованого закутка, де як здавалось все жило святим життям братерської любові, де на все живе велична природа кладе свою печатку непереможної любові і вічної правди.

Великий панський сад, мальовничо розгорнутий на високому березі Горині, уявляв собою старий занедбаний парк, з розкішними алеями і столітніми дубами та могутніми як велетні каштанами, під вітами яких можна було впоряджувати самі бучні магнатські гулянки.

Чудові, рівні як свічки сосни, зелені явори, липи і багато інших благородних дерев наповнювали собою сад. На більших галявах стрічались березоньки та молоденькі ялинки.

Серед саду високо зносився в гору вал, який густо заріс кущами проскурини, вільхи та терновиком. Знизу від ріки, на самий верх валу, ледве помітна простягнулась стежечка, яка все тягнулась вгору і сягала аж до старовинних кам’яних твердинь, які тепер тихо спочивали в руїнах, і обваляні зарослі мохом башти понуро, понуро виглядали із густого чагарнику. Оце ж то був тут колись палац польського магната, владаря багатьох сіл, майже що по всій Волині.

Самим гарним і заразом мальовничим видом могла назватися глибока прірва, яка перерізувала весь парк по половині, і тоді ще десь далеко, далеко простягнулася в глибину лісів. Ця прірва надовкола заросла густими ясеневими та верболозовими кущами, і вічно тремтючими осиками; а десь внизу в чорній прірві сумно гомонів струмок. На другому боці від валу, де стояли руїни, далеко за прірвою в самому кінці парку над Горинню стоїть старий-престарий невеличкий костьол, в котрому один раз в рік ще й по сей час служиться сусіднім ксьондзом святе набоженство. Через прірву до костьола від руїн колись був зроблений місток, від якого до нашого часу остались тілько кам’яні плитки, що стирчать на краях прірви поміж терновими кущами. Серед людей села Любомирівки про цю прірву переходить досить старовинний, цікавий переказ.

Давненько, дуже вже давненько, колись що вже не в силі спогадати прадідам батьків наших, владарем цього села і багато інших хуторів був польський магнат, який взяв це все в свою маєтність як спадщину від свого батька, рід якого походив від самого короля славної Польщі. В гарячому бойовищу з Остряницею загинув тоді не один із того шляхетського роду. Та не загинули зовсім… а Остряниця скоро навіки замовк від лядського катування. Шматки його білого тіла, скривавлені козацькою кров’ю, на широких стогнищах на вказ людям вивішували оті родовиті пани, аби пристрашити оте «бидло», дивіться, мовляв, навчайтеся! Шануйтеся, поки ходите в ярмі поцяцькованому нашою «культурою», а ні – то всім вам так буде! Отакий-то пишний та сильний був той рід магнатський!

Життя в них було гарне та веселе як врочисте свято з безугомонними гулянками, з безупинними розвагами. Особливо закипіло тут життя з того часу, як дочка магната Юзефа із дівчинки підлітка виросла в чудову привабливу панну, за рукою котрої побивалися всі сусідні паничі.

Осередком життя як в замку, так і далеко в сусідній місцевості була вона, ота дивная красуня Юзефа, що мала такий надзвичайно красивий вигляд свого обличчя, добру душу й щире серце. Багато молодих людей бувало в господі її батька, і всі вони просили її руки. Та даремно все! Ніхто з них всіх, окрім знаменитого молодого і багатого Потоцького, не був їй до сподоби. Він часто приїздив в її господу і гостював там по скількоро днів, і весь час гуляв на самоті з Юзефою по затишних алеях віковічного парку.

Призначено було вже й той час, коли мало відбутися одруження Потоцького з Юзефою, але неспокійний час тоді був. Панство за шумом хвиль свого власного життя не чуло того нарікання пригнобленого люду. Славна Україна із своїми правами польським панством нехтувалася. А що не рік, той виникали сутички, рахувалися в ділах кривавих. Із-за Дніпра-Славути преславного донісся на Полісся гомін негодуючий, а в широких степах України сміливо блиснула свята булава великого із гетьманів Хмельницького, оповіщаючи Україні вільне життя.

Як птахи сполохалось магнатство, і гордо стало на бій кривавий, виставляючи на здивування всього світу своє багатство. Багато магнатів охоче пішли туди, з таким почуттям, немовби то вибирались на полювання, де заразом во «ім’я гонору» можна було і слави придбати, і повеселитись трохи, а головне задовольнити своє звіряче бажання інстинкту – познущатись вволю «над бидлом». Пішов і молодий Потоцький на війну, ще й не як простий, а як ватажок-проводець над військом, яке припоручив йому його батько, коронний гетьман Польщі. Одруження з Юзефою залишилося до щасливого повороту з військової справи.

В останній раз приїхав Потоцький в свій знайомий парк, щоб розпрощатися перед походом на війну з дорогою Юзефою. Приїхав він верхом. Були тоди перші запашні дні місяця маю, саме на розцвіті слави Богдана Хмельницького. Широкий зелений простір полів, темні густі ліси, в горі блакитне небо, а серед його вічно веселе сонце щедро сіяло золоте іскристе проміння, освітлюючи найтемніші закутки, де прокидалися самі кволі істоти і робилися бадьорими, сильними духом і здатними до життя.

Веселі пісні пташок навівали на серце молодого Потоцького тихий спокій і лагідні думки. Йому здавалося, що пташки співали про любов людей на землі і про можливість вічної правди, тієї правди, з якою, здається, весь світ обновився, і засіяла б грішна земля, як праведне сонце, і ясні зорі зажмурилися б від такої несподіванки. Це були тільки мрії, при однім спогаді про те, куди він зібрався виїхати, мрії зникали мов дим. Виступали картини: полки за полками… білі бунчуки в повітрі мають… чується брязкіт зброї… миготить золото на ручках гострих мечей та шаблюк, на яких буде красуватися кривава печатка перемоги над ворогом… Картини страшенні, але вони вабили молодого Потоцького, кровопроливання в тодішній час щиталося ділом «честі», ділом «рицарським», а переможці, заплямовані кров’ю своїх пригноблених братів, пишалися цим, і на бенкетах чули себе як в ореолі слави, в той час як інші кроволюбці дивилися на них з заздрістю і злобою.

Сонечко заходило, починало вечоріти, коли він наближався до парку. На одній алеї мелькнув білий капелюх Юзефи. Потоцький стрибнув з коня, і, віддавши його свому джурі, сам швидкою ходою пішов їй назустріч. Його мужествена красива постать дихала в той час силою і вірою в самого себе.

Він заховав свої журливі думки, і перед Юзефою став веселий, сяючий щастям, як і завше. Вона стояла в затінку вітів під високими каштанами. Юзефа була бліда як глина, з її обличчя було видно, що вона його довго чекала. Оглянувшись назад, вона побачивши його так і спалахнула. Не даремно ж її всі називали «cudowna Józefka».

Справді вона була чудова. Середня на зріст, з тілом античного складу, з гарними правильними очертами обличчя, з розкішними русявими косами, а в додачу до цього вона мала такі чудові очі, такі прекрасні, що один їх погляд заставляв не одного тремтіти як в пропасниці. Бо то були не очі, а то було криштальне зеркало душі, в якому відбивався весь світ, з усією красою і глибоким морем безкінечної любові і правди життя. Сині задумливі очі, в яких відбивалися всі прояви душі, – вони наділяли щастям того, хто безумовно заслуговував їх погляду. Чорні, як оксамитові вії були гарними рамцями для них, а гордо підняті брови заставляли поважати її родовитість. Вони зійшлися. Він сердечно став цілувати її ручки. Вона тремтіла і боязко горнулася до нього.

– Чого барився? А я так журилася, виглядаючи тебе, – ледве промовила вона.

– О ні, спішився, моя кохана! – відмовив він, і його обличчя вмить засмутилося, – прощай, моя мила, та чекай мене, коли я повернусь назад прославлений як переможець, що і я буду такий, як батьки мої, тоді, моя мила, одружусь з тобою. А коли ж не вернуся, то я клянусь, що скоріш земля провалиться тут, і на цьому місці, де стою я, буде чорніти темна прірва. Бо присягаюсь, що я переможу! Клянусь тобі пред оцим чистим непорочним небом!

– Коли це все буде! Дарма вже все, бо чула я, що лють у «бидла» так велика, так всі помстою горять, що хто з вас буде переможцем – ще не відати й не знати.

– То як же ж це, моя кохана, невже в мені зневірилася ти!? Ти подивись, – сказав він вирівнюючись, – хіба я для перемоги не вродивсь?! Не забувай того, що рід Потоцьких сильний!

– Але, коханий, ти знаєш, що все-таки проллється кров… самі винні. В крові купаєтесь і «wiwat» кричите, а я бажала б всесвітнього спокою і загального добра.

І Юзефа гірко заплакала.

Він тихо розважав:

– Так приказує король, це треба зробити для гаразду самої Речі Посполитої. Скажу і я, – от я надіюся на себе, надіюся на свою перемогу, але туга як той злодій залазить в мою душу, а в серці мов якийсь віщун співа оті страшні слова:

Будуть пташки на могилі,

Калиноньку їсти,

Будуть тобі з України

Приносити вісті…

Чув я раз, як співала наша дівчина-кріпачка, і ось засіло мені в голові гострим цвяхом… і щось не забувається воно мені.

Вони ще раз обнялися і тоді здавалося, що вони про все забули. Спам’яталися, коли із Горині потягнуло вогким туманом, і стало холоднувато. Весь небозвід вгорі рясно був засіяний зірками, а над замком немов би то в задумі стояв ясний місяць.

– Пора! Прощай і жди мене! – мов із сну прокинувся Потоцький.

– Коханий! Постривай! Невже так скоро?! – з невимовним жалем сказала вона.

Але він вже сидів на коні; вклонився низенько на прощання, і зник на дорозі, бряцаючи зброєю.

В Юзефи потемніло в очах, помутилось в голові, тілько як дзвін подзвіння, видзвонювало її серце:

Будуть тобі з України

Приносити вісті…

Схаменулася, стало боязко самотою, і вона бігом побігла до палацу. На веранді зібралася чимала громада сусідніх магнатів-панів; всі вони були при зброї, голосно розмовляли про зворушення бидла, про славних козаків з Хмельницьким, які немов би то вирушили із-за Дніпра. Почувши це, Юзефа тяжко вздихнула:

– Прощай, мій милий, не тобі перемогти гнів великого народу! – і непомітною ходою вона пройшла до свого покою, і заливаючись сльозами, без пам’яті впала на оксамитову канапу.

Ціле літо минало, але не було ніяких звісток від нього; так ходили страшні чутки, колись – не те що тепер, і якої-небудь звістки приходилось чекати цілими місяцями. З далеких сторін не скоро приходили вісті.

Але ось вже в глупую осінь, в самому кінці жовтня, одного дня прийшла сумна звістка, що Потоцького вбито на війні. Не судилося красуні Юзефі побачити свого коханого.

Не судилося молодому Потоцькому бути переможцем, щоб свою воєнну славу покласти до ніг своєї коханої, а судилося йому померти на чужій стороні, і там струпішити в землі. Чи ж посадив хто на його могилі червону калину? Чи ж будуть ту калиноньку пташки їсти?

Він вмер, він ліг навік спати у крові на полі. Він вмер ради сліпого гонору, за «честь» Польши. Уложив його на спокій меч окривджених. Світлий образ його дорогої Юзефи був йому утіхою в його останні години життя.

Цей же милий образ був йому піддержкою в його останні хвилині. Він вірив, що коли не на цім, то на тім світі він побачить насправжки свою дорогую Юзефу, і через те його останні слова були: «Моя чудова Юзефо!»

З того часу як получилась така сумна звістка, в замку стались великі переміни: припинились бенкети, скінчились гулянки та радощі. Як приїхав верхівець з війська, що привіз від товаришів убитого таку тоскну звістку, то стрінув Юзефу на замковім банку, як вона в глибокій задумі дивилася на свій дорогий парк, де так тихо завмирала природа.

– Вельможная панно! Товариші військові доручили мені переказати вам, що молодого графа Потоцького вже на світі немає. Він вмер від меча ворога, в полоні від тяжких ран, получених в битві під Пилявцями. Вмираючи, він шептав ваше ім’я.

Коли вона почула це, то зразу змарнів весь світ в її очах, вона почувала, як живим струмком одлилося від неї життя, і вона стала вже чужа для нього. Вона почула, що її життя зів’яло, не розвинувшись.

Смертельний жах обгорнув Юзефу, і їй здавалося, що її любий коханий стоїть біля неї.

Вона не ридала, тілько дві сльозинки з’явилися на її чудових очах і важко впали додолу. То були сльози прощання всьому минулому; тому всьому що заховувало в собі так багато сподіванок на будуче життя. Юзефа помалу, не поспішаючись зійшла з ганку і пішла в парк по своєй улюбленій алеї, під намет кленових вітів, там де вона останній раз прощалася з ним, своїм любим.

Було тихо в природі; так тихо, так таємничо, як то буває лиш в пізню осінь. То була тиша смерті. Дерева стояли з убогими вітами, сумні, невеселі. Тільки зрідка подекуди відривався від рідної гілляки і з тихим шелестом падав додолу запізнений листок. Жовте листя ціліми кучугурами лежало на алеях. Важкий холодний туман тягнувся із ріки, і густою наміткою обгортав все навкруги; природа вже спала сном мертвого трупа. Було холодно і журно в німій тиші. Де-не-де зловіще кракав чорний гайворон. Вона прийшла на те місце, де він останній раз був з нею, де говорив про будуче життя і його щастя й радощі. Отут він клявся, що вернеться. І Юзефа пригадала: «Коли ж не вернуся, то я клянусь що скоріш провалиться тут земля, і на цім місті, де я стою, буде чорніти чорна прірва… Ні, я переможу! Клянусь тобі перед самим небом!»

Так, він не вернувся, то на що здавсь їй цей парк, ці дерева? Юзефа думкою молилась Богу, щоб як скінчилось її життя. Лиш вона подумала про себе ці слова, як почула, що земля під ногами захиталася, вона мимоволі одскочила назад. Почувся підземний здвиг землі з глухим гуком, як від стрілу гармат, і в той же час перед її очима стало страшне видовище. Вся широкая алея разом з тим місцем, де було останнє побачення, провалилося вниз, і впоперек всього саду зробилася глибока прірва, яка простягнулась геть далеко в глибину лісів. Глухо загуло кругом дерево, налетів вітер, зашуміло жовте листя, і далеко по всьому парку пройшла буря з диким скиглінням холодної осени. Згодом затихло все.

Наближалася ніч, і незабаром темрява ночі щільно захопила все в свої обійми. Разом з цим настала ніч для Юзефи. Вона вже почула, що для неї на цім світі все померло. Стояла довго у задумі серед темного саду і з важким почуттям на душі повернулась до покою.

Замовкло все в замку, притихла радість тут навіки. Юзефа вся рвалася душею туди, в незнаний край, із цього світа, туди, де був її коханий. По її старатливості, на другому боці прірви був збудований костьол, а до нього через прірву було зроблено камінний місток. Юзефа по цілих днях бувала в костьолі, де вся линула думками до Бога, і просила в нього нового вічного життя. Одна надія була на смерть, в якій вона бачила всю свою будучину, давала підмогу жити далі. Але незабаром вона зовсім залишила свій замок, і пішла в черниці в один вбогий монастир, де незабаром прославилась поміж простими людьми як «трудівниця Божа».

Старого віку богобоязливі і щирі люди називалися отакими «трудівниками» і дуже шанувалися простими людьми. Ото така шана випадала і на долю Юзефи, тендітної панночки із шляхетського дому. До неї тепер йшли на пораду сірі обірвані її батьком люди, і вона їх пораджувала. Згодом, коли померли її батьки, то вона батьківську спадщину віддала далеким своїм найбіднішим родичам, а сама мов зникла з світу, бо про неї вже не було ніде ніякої чутки. Правда, ще раз спогадали Юзефу, це тоді коли її провадили з монастиря на вічний одпочивок до її улюбленого костьолу, де й була похована в новому склепінні.

Одної весняної ночі зірвалася буря, раз по разу блискали блискавиці, грюкотів грім. Від грому зайнявся замок, горів він довго, а ще довше тлів, і скоро остались лише осмалені чорні руїни. Згодом на руїнах замку стала з’являтися трава, бур’ян, що все з кожним роком збільшувався. І от цілі віки минуло з того часу. Зроблене чудом Божим провалля заросло надовкола кущами, а серед палацових руїн росте вільха та густий терновик.

Багато води вже втекло з того часу із старої Горині, багато дечого змінилося в природі; і в житті людей повінуло новим духом, з’явилися в людей нові задатки. І на руїнах старосвіцького дикунства встає нове життя, з новими домаганнями і здобутками.

В заміну старосвіцького традиційного життя прудкою хвилею по костях прадідів лине колісниця культурності, і несе свої нові правила для сучасного життя. Життя йде вперед. Одні руїни незмінно стоять, охороняючи діла давно минувших днів. На землі немає сучасників славної бувальщини, які розказали про минувшину, а стоять руїни, які багато чого бачили, чули й знають і гомонять своїм таємним голосом. У час осінній, як буває сонячний день, тоді як шелестить пожовкле листя, і ви почуєте як гомонять руїни.

Ігор Мечеславченко.

Примітки

У невеликій переробці надруковано в 1919 р. під назвою «Казка руїн».

Подається за виданням: Поліщук К. Сім торбинок сміховинок. – Київ: 1913 р., с. 3 – 17.