Ватажок Чортовус

Клим Поліщук

(З роману «Кривава буря»)

В глупу північ серед густого соснового бору, на горбочку біля гомінкого струмка ясно горіло огнище, весело тріщав сухий хмиз, і серед густого диму вилітали цілим роєм іскри, і зникали в густім моху, або приском розсипалися по зеленій лапчастій папороті, то здіймалися вгору люті як гадюче жало, язики полум’я, і озолочували своїм вогневим блиском поблизькі дерева, і одганяли темну тінь, туди в закутки, в глибину ліса. Біля вогнища сиділи люди, постаті яких здавались якимись казковими – фантастичними.

Це були ще молоді показні на вид хлопці, з осмаленими сонцем сміливими обличчями. Одягнуті були хто в майже новесеньку льокайську ліврею, хто в просту сіру світу і постоли, а хто і в козацький розкішний жупан.

При світлі вогнища було видно на їх одежі сліди крові, Господь відає чиєї, чи ворожої чи власної. За такими сіромахами скрізь кривава стежка тягнулась, – народні страдники були вони.

Зате ж в кожного із них за поясом блищав виточений ніж і пара пістолів; деякі з них були з кривою шаблею при боці і з легкими татарськими рушницями.

З боку чулося як фиркали коні і бряжчала збруя, що свідчило про те, що коні були осідлані.

Як було видно, то сі люди зупинились тут випадково, і спішилися в якусь далеку дорогу.

– Не піду я на Запоріжжя, – казав понуривши голову одягнутий в розкішну ліврею парубок. – Там воля, та підневільна. Чекай поки тебе якась там рада прийме, та вислухає що ти їй скажеш, а потім курінні як стануть міркувати над цим, та кошові з полковниками діло порішати. Не можу я ждати. От гайдамацьке товариство, то друге діло! Знайшов їх, зібрався в гурт, розказав про те, що в тебе на серці, а там оглянувся вже і ціла сотня біля тебе зібралася охочих погуляти.

– Неправда, і в гайдамаків ніхто на свавільний розбій не винен, – перебив оповідача селянин в солом’яному брилі. – А ватажком тепер в них безстрашний як сам чорт отаман Чортовус. Не дай Боже кому посперечатись з ним або не послухати його.

– А хіба Харко був кращий? Та отаманові інакше і не можна. Не даремно ж йому за нас нечистому свою душу віддавати? Аджеж отаман, перше чим взяти на себе отаманство, повинен чарами зачарувати себе. Щоб ні куля, ні шабля гострая не взяла його.

– В київському , кажуть єсть такий схимник, що замолитвує.

– Де там вже схимник! Мені покійний дід розказували…

Оповідач на хвилину замовк і став прислухатися; він своїм чутким вухом почув далекий шелест, і було ясно, що хтось добирався на вогонь.

– Хто там? – гукнуло скілька чоловік від вогнища, хапаючись рукою за ножі.

– Добрий вечір вам, добрі люди! Позвольте і нам посидіти з вами, і обігрітися біля вогню, бо тягнемося ми обоє на далекую святую Січ, а третій дід по дорозі нам попався; гайдамаків шукає.

– Коли Бог вас провадить, то примощуйтесь, будь ласка. Виходить так, що вільні ви тепер та ще й при такому гарному запасі. А то що у вас, діду, так замотане?

– Ет, – байдуже відповів дід, злізаючи з коня і тримаючи обережно біля грудей щось замотане, – гостинець на Запоріжжя братчикам везу, аж з самого гульбища, ну а то молодий хлопець Марко Видра – теж тягнеться на Запоріжжя.

– Ну годі вже, годі, сідайте та й обігрівайтесь, – промовив один із гайдамаків, поглядаючи весь час ще на третього подорожнього, який став собі осторонь від огню, і старанно набивав тютюном велику срібну люльку, а сам поглядом не переставав стежити за всім гуртком.

Це був високого зросту, сухорлявий чоловік, з різкими очертами обличчя, з великими білими козацькими вусами, і дивно живими очами, які здавалось зазирали аж в саму душу. Одяг на ньому був простий козацький, але за поясом виднілися дорогі пістолі, і в срібній оправі шаблюка звисала від шовкового поясу.

– А як вас називають, діду? – спитавсь парубчак в лівреї у старого козака що запалював люльку. – І куди се ви путь-дорогу держите?

– А так, куда очі бачать. А називають мене Остапом.

Старший козак сів на траву ближче до вогню, і як видно з приємністю нагрівав свої старі кості.

– І що ж, – став оповідати дальше перший оповідач, один из хлопців, – як вбили мого батька, то як побачив я, що і хижу спалено так, що тілько одні головешки остались. Здійняв я тоді шапку, перехрестився та й пішов… все одно, чи на Січ, чи до гайдамаків, навіть до самого Чортовуса.

– Так-то так, хлопці, – вмить загомонів старий козак Остап. – Тільки козаки то так і сяк. Сьогодні султанові турецькому вигоди чинитимуть, а там дивись із ляхами дружність заведуть. А гайдамаки, Боже борони… Їх і червінцями не підкупиш, ні шовками та оксамитами до себе не перевабиш. У них одна приваба, хрест святий православний, і материзна рідна обшарпана, знівечена. Ви думаєте, що запорожці-то не поважають гайдамаків?! Ого, ще й як! Попробуй в котрого випитати, де гайдамаки? «Де ліс непрохідний, де степ безвідний, – отам біжи й пошукай його», – а більше ви не вчуєте, ані слова. Зате ж коли гайдамака попадеться в руки панам – пропала його головонька бідна! Ніякий викуп не в силі врятувати від смерті.

Старий Остап замовк, пошукав біля себе трохи хмизу, кинув на вогонь, і червоне полум’я весело і сміливо знялося в гору.

– А давно ви, добрі хлопці, залишили батьківщину? Мабуть чимало вже як ті сови по закутках виблукали, і по дуплах в деревах, по печерах в скелях, та по яругам глибоким, а вночі ото і вилазите…

– Так бувало всяково! Хто місяць, а хто і два, а хто вже й півроку так виблукав. Та тільки тепер чути – козаки на Січ повернулись з басурменського походу, так ото ми йдемо проситись в військо чесне, під велике отаманство.

Дід кахикнув і став з-під лоба поглядати на будучих козаків.

– А чи чули ви, що зараз діється по всій Волинський землі та Київщині? – тихо спитався він, і серед його чола лягла глибока зморшка.

– Кажіть! Кажіть, послухаєм! Може там від нашої родини і кісток не знайдеш.

– Еге ж! Слухайте ж сюди! – воодушевлено блиснув очима старий Остап. – Не слухали старих, тепер вже пізно каятись. Як зазвав їх князь Любомирський і інші пани немовби то на полегкість, то так всі й одуріли. Бач, дождались, мовляв, панської ласки, а того не слідувало забувати, що панська ласка до порога. Казав же і я, не слухаймось панів, так ні! Ну, ось тепер нас, знаєте, нас, козаків, що гордо держали меч, не нижче Лівонського ордену, і ось тобі на, – порівняли з правами гречкосіїв.

– Ну, це ще не доказ, що ми запродались панам. Ще ми самі собі живем! – загукали на нього з усіх боків.

Але Остап тілько усміхнувся і шпурнув в огнище так сильно хмизом, що червоні іскри стовпом знялися вгору, і червоним блиском освітили обличчя Остапа.

– А що ж ви думаєте – криком, чи зойком або безрозумними розбишацтвами щось зробити. Ви називаєте себе борцями, і тим неславите Україну, неславите справжніх лицарів. Тепер ляхи в велику силу вбились, як ми спали. Ось слухайте, що за доля спіткала гайдамацьких ватажків, які пробували скинути важке ярмо із своєї шиї. Та Остраницю четвертували, в Морозенка живого серце вирізали, а інші хіба своєю смертю померли? Або ватажок Харко, отаманський батько гарний був, так жінка полячка до себе заманила, медом-вином напоїла, і впустила ворогів у хату, – сказала «беріть його!» А вірний кінь його вирвався із стайні, прибіг до його як його вже ляхи зв’язали, і повезли в Шамраївку, а там три дні рубали й розрубати не могли, аж поки не догадались взяти його власну шаблю. А шабля важка була, що по десятку ворогів разом клала. А коня його міцно прикували, а то б він всіх ляхів побив. Ну і що ж, як рубанули Харка-отамана його же власною шаблею, то так і полилася кров червона, а кінь, почувши сеє, людськими слізьми гірко заплакав. Після Харка ватажком гайдамаків Чуприна, а зараз є Чортовус, що затіває одно велике діло.

– Ну, яке діло? яке? – почулося навкруги, і всі зацікавлено потягнулись до нього.

– Ось воно що! То виходить, що ви і останніх звісток не чули?! – сказав Остап.

– Ні, батьку, не чули ми! – відповіли всі разом, а старий Чавун найуважніше прислухався до невідомого оповідача.

– Зараз в гайдамаків ватажком Чортовус. Так ось до того самого Чортовуса дійшли криваві вісті. Зібралися польські пани в Луцьку, і порішили подати королеві заяву, що немовби то селяне підговорюються православними священиками до великого повстання проти поляків, для чого од цариці начебто вийшла золота грамота, і прийшло дві тисячі возів з ножами, а при кожному возі торговці, що немовби поясами, рушниками та різним крамом торгують, а вони народ підбурюють та ножами наділяють.

Король, почувши сеє, сказав присліджувати за торговцями, і от тепер у кого лиш знайдуть в кишені ніж, так його зараз без ніякого суду на шибеницю. І пішла литись гарячими струмками рідна кров. Тепер їздять конфедерати, знущаються над священиками, мучать народ. І їм се все можна! Панська культурність багата, вона виставила чимало конфедератів, гуляйте мовляв, та розкошуйте! Ось оце днів скілька у Лисянці титаря убили, а дочку єдину вкрали. А пана Медвежанського повісили за те, що звінчав з простою козачкою одного вельможного панича. Я і знаю…

Але Остап не скінчив того що він знає, а здригнувся весь в сторону, так і закам’янів. Серед них почувся плач малої дитини.

– Свят! свят! свят! А це що воно за знак такий? – першій промовив старий Остап.

– От гарний хлопчина, слухаючи ваші оповідання, так не здержуючись заплакав, – спокійно відповів Чавун, безпомічно оглядаючись навкруг себе, він показував всім отой пакуночок, що так щиро тулив до грудей.

– От штука, так штука! Далебі що дитина! – почулося з усіх боків, і декілька мозолястих рук нахабно протягнулися до нього.

– І де ти взяв оце дитя? – тихо спитавсь Остап, пильно дивлячись на дитину. – А дай-но йому, старий, соску, бо він ще на нас біду накличе. Бач як гукає, немовби то й виспівує «Гей хто в лісі – озовися!»

Чавун справді вийняв із-за пазухи соску і нею заспокоїв дитячий плач.

– Як я вже сказав раніш, – спокійно оповідав Чавун, – це дитя нам сам Бог дав. Мені і моєму молодому товаришові Видрі. Йшли ми з ним лісом, і бачимо, спить на траві немовлятко оце, і в шовкову хустку замотане. А навколо ні душі ні видно. Скільки ми гукали, та нам ніхто не обізвався. Не оставляти ж душечку невинну лісовому звірю! А тепер… ось несу його до своїх на Запоріжжя, щоб там його старі діди доглядали і щоб з нього виріс чесний козак.

Старий Остап щось глибоко замислився, і все поглядав на дитину, яка заспокоївшись, спала солодким сном.

– Ось воно що, – накінець сказав він, гірко усміхнувшись і не спускаючи очей із Чавуна. – А ось не так давно, один великий князь і в Києві, і в Вильні, Холмі, Житомирі і в Полтаві оповіщав людям, що він з дозволу самого короля, шукає вкрадену дитину – хлопчика з родовим знаком на лівій грудині. А знак той такий як чорна зоря. А хто дасть про те дитя хоч найменшу звісточку, то той получить тисячу червінців.

– Ого! Ціна хорошая! Це королівська ціна! А ну, покажи, діду, свою дитину, – і всі потягнулись до Чавуна.

– Бога ви боялися б, – притискаючи до грудей дитину, казав Чавун. – Хіба ж можна турбувати сон немовлятка?

– Ну, ну! – сікались зацікавлені хлопці, надіючись на гарний пожиток. – Не дури, старий хрін. Ти нам тілько його груді покажи! Чуєш! Покажи.

І двоє із них шарпнули за дитину в Чавуна.

– Геть, мерзотники криваві! Та ще й гайдамаки, казали, їм пожиток не дуже потрібний. А ось дивись. Геть!

І перед очами хлопців блиснули два пістолі.

– Вб’ю як собаку! Не чесне це діло торгувати християнською кров’ю, а що дитя се нашої віри, а не польської, то я, Видра, присягаюсь, що я бачив його матір, і поклявся помститись за їх горе.

Хлопці притихли. Старий Остап помалу встав, і наблизившись до Марка, тихо поклавши йому на плече руку, сказав:

– Добре синку! Ось таких мені й треба!

– Слухай, нехай Чавун йде на Січ й несе своє дитя, там воно знайде батька й матір собі. А ти йди до отамана Чортовуса. Ти Видра, то знай те, що Чарнецькі за те, що ти втік, скатували на смерть твою стару матір, а братів і сестричок теж з світа зігнали. Іди ж до нас, бо страшнішої од гайдамацької помсти у світі немає.

– А як що Чортовус мене не прийме, – сказав поблідлий як крейда Видра.

– Прийме не тілько за гайдамаку, але як сина рідного прийме! Хто, хлопці, ще зо мною?.

– Ми підем, ми! – сказали всі хлопці, стаючи тісно в гурт.

Одного Видри не було меж ними. Бідний бився в траві, заливаючись сльозами:

– О розірвись од болю серце моє! Закам’яній каменем мізок мій, коли ти придумав піти в широкий світ! Загубив же я стару матінку! Прости мене, рідна сестричко, що никнеш десь на бузувірстві дикім. Прости, кохана, навік! Не глянуть вже на мене твої чорні очі, і не погладять мене в горі чорні од праці твої рученьки, прости! Нема мені дороги! Я помстою палаю, і дивуюсь, що сили в мене щось нема. В мене все забрали. І я як гадина ось в’юсь! О Боже мій, дай силу!

Почув Остап стогін нещасного серця! Здригнулись його сиві брови, і дві сльозини покотилися з очей:

– Ну хлопці, на коні! – тихо приказав він. – І проведемо так гуртом старого Чавуна аж на саму Січ. Не бійся, діду, – сказав він до Чавуна, – проведемо щасливо, бо в Чортовуса теж були і діточки, і було горе-печаль.

– То ти Чортовус! – сказав здивовано Чавун.

А Видра почувши се слова, перестав плакати, а схопившись впав до ніг Чортовуса.

– Батьку мій! Не за мертвих, ні! Ті вже перед Богом, а за її живую, за її дитя поможи мені помститись! В неї так чудові очі! Ні, не те, ой Боже мій! Що се я? Не те! Батьку, веди!

– Що таке? За кого се він просить?!– спитавсь здивовано Остап Чортовус.

– За матір сього дитяти! – відповів Чавун.

– Ось воно що! – протягом сказав Чортовус, схиляючи свою сиву голову на груди. І далекі картини його власної молодості встали перед його очима, і гострий біль пронизав його серце, не знавшеє стільки літ ніякого жалю.

– Ось воно що! – ще раз сказав отаман тяжко вздихаючи. – Ну, чи всі готові?! – голосно промовив він.

– Всі, батьку! – відповіли хлопці.

– Поспішайтеся! А один із вас нехай вогонь загасить, щоб не куріло. Ось вже скоро ранок, бачте як жевріє на сході небо.

Через годину шайка на конях виїхала з лісу на проїжджу дорогу.

Спереді всіх, прислухаючись, їхав отаман Чортовус; трошки ззаду Видра, а дальше інші хлопці, а останнім їхав старий Чавун з своїм дорогим скарбом.

Ліс починав прокидатися зі сну, де-не-де з гніздечок вилітали ранні птиці, декілька звірочків шмигнуло в свої нори. День займався на очах, ранок був теплий, погожий.

– А я все-таки чкурну в Київ і скажу там бурсакам, а ті умить рознесуть всюди, щоб знали де шукати се дитя, – тихо сказав один серед новітніх гайдамаків.

– Тихше, Олексо! – зупиняв його поблизький товариш гайдамака, – ще не дай Боже отаман почує.

Але було вже пізно. Бо отаманське вухо, справді добре вчуло, що помишляв зрадник.

Не кажучи ані слова, Чортовус зупинив коня, пропускаючи повз себе гайдамаків, а коли з ним порівнявся Петро, то він вистрілив.

Вистрілив і сказав:

– Вперед рушайте!

Мовчки звернули гайдамаки на іншу дорогу, що тяглась у степ, і незабаром зовсім виїхали із лісу.

Лиш на лісовій дорозі впоперек чорнів закривавлений труп зрадника, а на ньому сиділо три чорних ворони.

Клим Поліщук.

Примітки

Подається за виданням: Поліщук К. Сім торбинок сміховинок. – Київ: 1913 р., с. 21 – 33.