2

Степан Руданський

Повійнули вітри буйні,

Хмара наступила

І по небі розвинула

Свої чорні крила;

Сумно шепче ліс дрімучий,

Ворони літають

І, здається, своїм криком

Бурю накликають.

Серед лісу стара липа

Віка доживає,

А під липою розбійник

Думоньку гадає;

«Не шуми ти надо мною,

Липонько старая;

Не шуми! най розвинеться

Дума молодая!

Я з думою молодою

Усе позабуду

І з проклятою журбою

Незнакомий буду.

Позабуду, як татари

Батька полонили;

Позабуду, як проводив

Неньку до могили,

Як рідня мене цуралась,

Як я ріс в недолі,

Як чужії надо мною

Знущались доволі.

Я скитався сиротою,

Гірко мені було!

Та тепер моє все горе

Щезло, проминуло!..

Я щасливий! маю хату,

Маю батька, неньку

І до свого щастя всього

Жінку молоденьку.

В мене хата – ліс чорненький,

Жінка – ніч темненька!

В мене батько – ніж остренький,

А рушниця – ненька.

Чи хто їде, чи йде пішки, –

Віддає, що має:

Душу лиш бере з собою,

Тіло покидає.

Лиш сьогодні, як на теє,

Щастя не ведеться.

Либонь, мені без вечері

Спати доведеться.

Але ні!.. Іде дідуньо,

Та ще й з калитою.

Що ж, дідуню, поділюся,

Абощо, з тобою?..»

І піднявся, за рушницю

Живо ухватився!..

Бах рушниця!.. Дід валиться

От і повалився…