3

Степан Руданський

Зашуміла дібровонька

Листом зелененьким

Заплакала чорна хмара

Над дідком стареньким.

Но без серця і без жалю,

Без сльози гіркої

Поспішає розбіяка

До добичі свої.

Прибігає, нахилився,

Побілів, змінився

І на землю сировую

Деревом звалився:

«Убив батька!.. Що ж ти вдіяв?

Що вчинив, небоже?!

Годі, годі в світі жити!

Убий мене, боже!..»

А тим часом чорна хмара,

Як орда, збиралась

І над лісом, як безодня,

Раптом розірвалась.

На минуту чорне небо

Запалахкотіло

І погасло, і по небі

Страшно загриміло!..

Вдарив в липу грім тріскучий

Липа розкришилась,

І луна кругом по лісі

Дико розкотилась…

І полився дощ із неба

Цілою рікою,

І що було, мало бути, –

Все закрив собою!..

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Через день на білім світі

Все повеселіло.

Пролетіли чорні хмари,

Небо засиніло…

Тихо-тихо по діброві;

Вітерок не віє,

Лиш під липою розбитой

Два умерших тліє.

І ніхто їх не ховає,

І ніхто не плаче, –

Тілько ворон чорнокрилий

Там порою кряче!..

І ніхто їх не ховає,

Сліз не проливає, –

Лиш роса з дубів поволі

Жалібно стікає.

Подорожній! хто б ти не був,

Зумилосердися:

Поховай їх! – і за душі

Богу помолися!

1 июня 1851 года. Каменец-Подольск.