3

Степан Руданський

Де ж Данило? що ж він робить?

Данило лютує,

Він до пана не спішиться,

Але смерть готує.

От смеркає. Ніж гостренький

Взяв з собой Данило

І пішов до тої хати,

Де вчора світилось.

Темна ніч, як гріб-могила,

Вітер повіває

І тополями малими

Край хати хитає.

Каганець блищить в хатині,

Дівонька співає,

Вбралась в свиту і коралі,

Десь іти думає…

І поглянув у віконце

Данило проклятий:

«Вона йде кудись, – подумав: –

Треба почекати,

Може, лучче як удасться

Відплатити ласку.

Мені з неї доведеться

Здерти і запаску!»

Став тихенько, притаївся

На углу хатини,

Став чекати, як кіт сала,

Бідної дівчини…

От скрипить бігун у хаті,

Засова туркоче,

Вже прощатися з хатиной

Дівчинонька хоче.

Зачинила хату й сіни,

Взяла ключ з собою,

Подивилася круг себе

І пішла ступою.

За селом ріка бистренька

В’ється долинами,

Над рікою єсть печера

Помежи скалами.

В тій печері ізгнивають

Кості чоловічі,

І про то, чиї то кості,

Різні людські річі..

В ту печеру всі бояться

І удень ходити;

А що ввечері – бояться

За ню й говорити.

Так на гони від печери

Два дубки сплелися, –

Там коханки обидвое

На сей раз зійшлися.

Нічка темна, всюди темно –

Зле було ходити:

От вони обоє сіли,

Стали говорити:

Люба

Ой, Якиме! покленися

Правду говорити!

Покленися, чи мя любиш,

І будеш любити?

Яким

Ти не віриш, серце Любо?

Ну, то я кленуся,

Що ні в кого, окрім тебе,

Нігди не влюблюся,

Хоч-бим бачив тисяч кращих,

На й їдну не вгляну,

Бо не хочу, що-бич зрадив

Дівчину кохану!

Люба

Присягаю й я, Якиме,

До самого віку

Лиш тебе їдного мати

Ввік за чоловіка!

На от перстень з мого пальця:

Пам’ятай, небоже!

Яким

Бог нам свідок, як ми клялись,

Бог нам і поможе!..

Но тут щось за чагарями

Зашелепотіло…

Холод душу обіймає,

Замирає тіло…

Полякались, що звіряка, –

І давай втікати –

Десь в село Яким коханий,

Дівчина ж до хати…

Знов долина край печери

Стихла, як могила,

Лиш їдна душа живая

Край дубків ходила.

Коло пояса нового

Острий ніж блищався.

Поглядав він на дубочки,

Із злості сміявся:

«То ви тут, мої коханки,

Сходитесь з собою?

Не будете ви тут більше –

Ложу головою.

Ще лиш ніч – і більш Якима

На світі не буде:

Там в печері ті страшнії

Й бог його забуде!

Ти прийдеш сюди, небого,

З ним поговорити,

Но даремне будеш звати,

Рученьки ломити…

Лучче б ти його не знала,

Лучче б не любила…

Будеш знати, як то гнати

Парубка Данила!»

Ще окинув біглим оком

Милії дубочки,

І, як вовк, побрів додому

Через два горбочки.