4

Степан Руданський

Небо чисте, небо ясне,

Зіроньки сміються,

Чуть лиш вітер повіває,

Чуть дерева гнуться…

Випливає місяць повний

Тихо з-за дубини

І поглядує миленько

На гори й долини.

Гори стихли, оніміли,

Сплять, як великани,

По долинах, як покрівля,

Стелються тумани.

І над річкой, край печери,

Став туман стелитись

І, здавалось, хтів закрити,

Що буде робитись.

Но ще добре було знати

Як тую долину,

Так і ту, що там ходила,

В долині дівчину.

Та дівчина до печери

Чогось заглядала

І під поли ніж, як бритву,

Остренький ховала.

Далі стала під дубками,

Все когось чекає

І із серця пазурами

Кору колупає.

Но все тихо по долині,

Чуть лиш вітер віє

І на дереві поволі

Вершечок хиліє.

Ба, от берегом помалу.

Як ріка взвилася,

Ще якась душа живая

Від села плелася.

Лиш завиділа дівчина.

Усміхнулась з злості,

Задрожало жовте тіло

І сухії кості…

В три погибелі зігнулась,

Стала невеличка

І потерла кулаками

Пожовтілі личка.

Відступилась від дубочка,

Обернулась всюди,

Стала потім і чекає,

Заким той прибуде…

Но лиш тілько той поглянув,

Шапкой став кивати,

А дівчина зараз стала

Буцім утікати –

І все ближче до печери –

Парубок за нею, –

Все біжить і все махає

Шапкою своєю.

Вбігла дівка і в печеру

І зайшла за двері,

Дивиться – пройшла минута,

Парубок в печері.

Тілько хтів її обняти –

Тут ніж появився

І по саму мідну ручку

В грудях затопився!..

Тут пробився місяць повний

Чрез туман і двері

І розкрив, що там робилось

В страшнії печері…

На землі Яким убитий,

Ллється кров рікою,

Коло него ніж остренький,

Скрашений крівльою.

А Данило препоганий

Там в їднім куточку

Розбирається з спідниці

І бере сорочку.

І взяв свиту, сивий вулій –

Знов став, як Данило,

І побрів до свого дому

Тихою долиной…

Десь Данило щез в тумані,

Аж тут з-за горбочка

Йде дівчина молодая

До свого дубочка.

От прийшла – нема нікого,

Сіла та чекає

І, десь квіточку зірвавши,

Листочки зриває…

І повіяв вітерочок,

Став листки хапати

І долиной повздовж річки

З ними утікати.

Так кохання улітало!

Но вона не знала:

Вона ще Якима свого

Під дубком чекала.

Но година за годиной

Стала упливати,

А миленького Якима

Чогось не видати…

От світати вже зачало,

Тумани ріділи,

А в печеру понад берег

Ворони летіли.

І заплакала дівчина,

Що нема Якима,

Подивилась на дубочок

Сумними очима –

І пішла до свого дому;

Стала добиватись,

Що Якиму перебило

З нею повидатись?

Но й в селі нема Якима,

Соцький лиш поклявся,

Що Яким десь на чужину

Від рекрут сховався…

Но проходить рік і другий –

Його не видати,

Стала Люба за Якимом

Рученьки ламати.