6

Степан Руданський

Стала Люба помаленьку

Стиха засипати,

Ненька сіла і не може

Очей відірвати.

Все на нюю поглядає,

Дух свій задушила

І боїться, щоби Люби

Як не розбудила…

Люба спить, а серце б’ється,

Груди хилитає,

Тяжко дихає, слабая,

Тяжче ще здихає…

Помолилась богу ненька,

Сіла і куняє…

Аж тут вдруг з її постелі

Люба ся зриває:

«Ой, дивіться! – закричала

Що всієї сили: –

Хтось страшний прийшов до хати,

Як вмерлець з могили…

Ой, рятуйте!.. бо він каже…

Що прийшов у гості!..

Подивіться!.. ребра голі…

Всюди голі кості!..

Мамо!., гляньте!., подивіться!..

Гляньте-но на двері!..

Що ти кажеш?.. Ти говориш,

Що-сь прийшов з печери?..

Хто ти?., як то?.. Ти як звешся?..

Я тебе не знаю…

Мій Яким тримався тіла!..

Кажеш: перстень маю?..

Перстень в мене… а колись-то

Я Якиму дала…

Ти говориш… що Якима

Палець я узяла…

І показуєш на пальці…

Що нема їдного…

Ти Яким!.. тобі я вірю!..

Ти Яким, єй-богу!..

Хто ж тобі так постарався?..

Хто такий?.. Данило?..

Той багатий… за горбочком?..

Мамцю ж моя мила!..

Що ти кажеш?., що за мене…

Він був перебрався!..

Заманив тебе в печеру…

І з ножем звивався!..

Просиш кості поховати?..

Де ж я поховаю?..

Поховати себе кажеш

Між дубками?.. Знаю!..

Но коли ж то теє буде?..

Говориш: весною…

Ти вже хочеш утікати?..

Ще посидь зо мною…

Мамо! мамо! не пускайте!..

Зачиняйте двері!..

Швидко! швидко… не пускайте

Його до печери!..»

І схватилася з постелі,

Доганяти мала,

Тілько ненька ї за руки

З страху задержала.

Знову впала на постелю

Люба молодая,

Видно, се її напала

Гарячка гнилая!..

Мабуть, в барабан пробило, –

Рознеслося всюди:

Що Якима вбив Данило,

Знали усі люде,

Тілько ще не довіряли

Трохи, між собою

Перевіритись поклали,

Як бог дасть, весною.

Но Данило ще не знає,

Лиш тріпнеться часом.

Як говорить хто тихенько,

Та й погляне басом.

Різдв’яні святки минули,

Морози упали,

Проминув і піст великий,

І сніги розтали.

Зеленіти стали гори,

І квітки розцвіли,

І в листочках молоденьких

Солов’ї запіли…

Ожило усе з весною,

Все помолоділо,

І село от пробудилось

І завеселіло.

Пробудилася з гарячки

І дівчина Люба,

Здоровіша вона стала

Від крепкого дуба…

Тілько все чогось смутная,

Серденько в’ялиться,

Із весною все веселе,

А вона смутиться…

До печери часто ходить,

Стежку аж зробила,

Плаче завше, і ридає,

І клене Данила.

Ба й село от спом’януло

Давні свої мислі,

І над парубком Данилом

Хмароньки надвисли.

Но зелені свята були,

Власне, коло хати,

І громада зговорилась

Трошки почекати…