7

Степан Руданський

Засвітило сонце ясне,

Дзвони задзвонили

І до церкви на молитву

Сонних побудили.

Помолились люде богу,

Знову розійшлися,

Із сім’єю господарі

За обід взялися.

По обіді всі зібрались

До тої долини,

Щоб Якимової смерті

Як дойти причини.

Застелили під дубками

Килимок новенький

І поклали на той килим

Кісточки сухенькі.

І казали, щоби всякий

Ішов цілувати,

Щоб якими способами,

Хто убив, пізнати.

А то, кажуть, що душі тій,

Которая винна,

Непремінно кров із носа

Бризнути повинна…

От зачали цілувати.

Спершу стала Люба,

Заридала, зцілувала

І пішла за дуба.

Потім ненька помолилась

І поцілувала,

А за нею вся громада

Тихо підступала.

А Данило все за других,

Мнеться і вертиться;

Напослідок йде, бо видить,

Що не ухитриться…

Затрусилися коліна,

Як зачав згинатись,

Но нічого не поможе:

Треба цілуватись.

І лиш губой притулився,

Закричав: «Рятуйте!

В губу гадина вкусила!

Гроб мені готуйте!..»

І загнало єму губу,

Очі, лоб і лиця.

«Ой, простіте добрі люди! –

Він начав молиться: –

Акурат назад два роки,

Як в пещері тії –

Я ножем пробив Якиму

Груди молодії!..

Він від мене, я від нього

Разом умираєм,

І здається, ми нічого

Меж собой не маєм;

Лиш за мною гріх великий… –

Тут він впав на груди: –

Помоліться богу щиро

І за мене, люде!

О моліться, я вмираю!..» –

По землі скотився

І, як плюнути на воду,

Так душі лишився…

Розійшлася вся громада,

Потім знов зійшлися,

Піп, кадило і могила

Для вмерлих найшлися…

Засвітили люде свічі,

Піп зачав кадити,

І зачали по умерших

Богу ся молити.

Заспівали «Вічна пам’ять»,

Думають спускати,

Но дівчина Люба рветься

Ще поцілувати.

Не пускали, но від’їлась

Дівчина зубами

І вчепилась за ті кості

Обома руками…

І вже, видно, злая доля

Так її судила:

Знов гадюка тая ж сама

Дівчину вкусила.

Не кричала та дівчина.

Богу лиш молилась.

Що з Якимом хоч по смерті

Вона з’єдинилась.

Що ж робити? «Со святими»

Знов дяки зачали,

І над гробом «Вічна пам’ять»

Третій раз співали.

«Отче наш» всі зговорили,

«Богродице-діво»…

Опускають в гріб Якима

І кладуть наліво,

А направо положили

Спухлого Данила,

Межи ними помістилась

Дівчинонька мила…

Запечатав піп могилу,

Кинув глини мало,

Стали потім всі кидати,

І вмерлих не стало,

Лиш горбок, де була яма…

Трусить піп кадило,

І останній раз над гробом

Їх ся закурило…

Край печери два дубочки,

Як їден, сплелися,

Там коханки обидвое

Перший раз зійшлися,

І кохатись між собою

Там вони поклялись,

Там останній раз обоє

Мило обійнялись…

Третій клявся головою –

Якиму не жити,

За то мусив від Якима

Голову зложити…

Заросла вже та могила,

І дубки схилились,

Повмирали й тії люде,

Що за них молились.

Но прохожий! хто б ти не був,

Пам’ятай, небоже!

Хоть подумай, іздихнувши:

«Пом’яни їх, боже!»

Красное, 2 и 3 августа 1854.