1
Степан Руданський
Варіанти тексту
|
||
Сидить баба на порозі,
Землю колупає,
На садочок, на вишневий,
Скоса поглядає.
А в садочку, у вишневім,
Синок її ходить,
Свою жінку молодую
За рученьку водить.
Ходять собі по садочку
Милі молодята.
Цілуються, милуються,
Як голубенята.
Цілуються, милуються,
Все їм так миленько…
Чого ж ти сумна сумуєш,
Старенькая ненько?
«Проклятий час, – баба каже, –
Проклята година,
Що я з нею одружила!
Коханого сина!
Оженила, одружила,
Розуму не мала:
Своє щастя чужим людям
Даремно віддала.
Де тепер ті щирі руки,
Що мя обіймали?
Де тепер ті милі губи,
Що мя цілували?
Де ті очі, милі очі,
Ті карії очі,
Що, бувало, так питали,
Чого мати хоче?
Все вона, вона забрала!
Вона, препогана!
Взяла щастя, взяла долю
І мого Івана.
Але нехай висихають
І моря, і ріки, –
Я розлучу тебе з нею,
Розлучу навіки!»
Лежить баба на порозі,
Вдає, що конає.
«Що з тобою, моя ненько?» –
Син її питає.
«Болить мене головонька.
Ой гину я, гину!
Слухай мене, мій Іване,
Слухай мене, сину.
Чи знаєш ти синє море?»
«Знаю, мамо, знаю».
«Там, мій сину, на тім морі,
На гирлі Дунаю,
Стоїть виспа невелика
З крутими скалами,
На тій виспі білий камінь
З чорними знаками.
Там, мій сину, наші скарби
Від прадіда, сину…
Піди по них, мій Іване,
Поки я не згину!»
«Мати моя, рідна мати!
Чогось неохота…
Чогось мені не хочеться
Ні срібла, ні злота.
І так мені, моя мати,
Не гнівити неба:
Маю хату, маю жінку,
Чого ж мені треба?»
«Маєш хату, маєш жінку!..
А дасть біг дитинку, –
Тоді мене спогадаєш,
Не те скажеш, синку!
Тоді рад би де узяти,
Та уже не буде.
Іди ж тепер, коли хочеш,
Добро тобі буде!»
«Мати, мати!.. для дитини
Рук не заховаю:
Для дитини я родився
І вмирати маю,
І без жалю свою силу
Буду виробляти.
Нащо ж мені тії скарби?
Нащо, моя мати?»
«Нехай тобі, милий сину,
Нехай їх не треба, –
То мені їх, мені, сину,
Мені, старій, треба!
Треба гробу, треба й неба,
Треба й поховати,
Треба вбогим і за душу
Грішную роздати.
Піди ж, піди, мій Іване,
Піди ж, милий сину,
Бо хилиться головонька,
Ой гину я, гину!»
То не голуб, то не сокіл
Під хмарою в’ється, –
То Івась так молоденький
Серед степу б’ється.
Ні дубинки, ні хатинки,
Ні ставка-криниці;
Кругом него тілько степи,
Степи без границі.
Палить сонце, як у пеклі,
Пісок розпікає;
Подекуди росте травка –
І та посихає.
Ні душі тобі живої!
Хіба вуж зав’ється
Та орел ширококрилий
Небом пронесеться.
Ходить, блудить, нещасливий,
В далекій дорозі…
А там жінка молоденька
Лежить у полозі.
То не голуб, то не сокіл
Пролітає гори:
То Івась так молоденький
Плине через море.
Сильне море відбиває
Босою ногою,
Чорні хвилі розбиває
Білою рукою…
Сумно, сумно кругом нього
Хмара надвисає,
І у хмарі ясне сонце
Гасне-погасає.
Тихо всюди, тілько вітер
Реве між скалами,
Тілько чайка бідна скиглить
Попід небесами.
А Івась пливе, нещасний,
І того не знає,
Що там жінка молоденька
Дитя вповиває.
То не голуб, то не сокіл
Крила опускає,
То з скарбами край тополі
Івась спочиває.
Високая ж та тополя!
Та дивна тополя,
Їдна, їдна, як сирітка,
Край чистого поля.
Де ж ти взялась, сиротино,
Тополенько мила?
Чия рука єдиначку
Тебе посадила?
Не промовить тополенька,
Лиш листями має.
Сидить Івась край тополі,
Сумно поглядає.
Поглядає, ніби знає,
Що мати закляла,
Щоб невістка молодая
Тополею стала.
«Добрий вечір, стара ненько!
Ой як ся ж ти маєш?
Ой чи спиш ти, чи дрімаєш,
Чи мене чекаєш?»
«Добрий вечір, милий сину!
Де ж ти так барився?
Та у тебе, милий сину,
Синок народився!»
«Мати моя! мати моя!»
«Народився, сину,
Але господь узяв матір
І твою дитину!»
Похилився Івась бідний,
Стару обіймає:
«Мати моя! мати моя! –
З жалю промовляє. –
Загинула, покинула
Мене молодая, –
Не покидай хоч ти мене,
Матінко старая!
Не покидай хоч ти мене,
Голубонько сива!..
Доле моя, доле моя!
Доле нещаслива!..»