2
Степан Руданський
Варіанти тексту
|
||
Сидить баба на порозі,
Землю колупає,
На високую тополю
Сумно поглядає.
Край тополі в чистім полі
Синок її плаче,
Над ним ворон чорнокрилий,
Літаючи, кряче.
І тополя своїм гіллям
Над нього схилилась,
Сирота над сиротою
Сама зажурилась.
Зажурилася тополя,
Бо й її тяженько…
Чого ж ти сумна сумуєш,
Старенькая ненько?
«Проклятий час, – баба каже, –
Проклята година!
Погубила я невістку,
Погубила й сина!
Стара, стара, аж хилюся,
А ума не мала:
Нащо ж тебе я, невістко,
В тополю закляла!
Чи ж не лучче тебе було
Пташкою пустити?
Чи ж не лучче тебе було
Рибкою втопити?
Чи ж не лучче тебе було
Розсіяти цвітом?
Або зіркою пустити
Рано перед світом?
Стара, стара, аж хилюся,
А ума не мала:
Нащо ж тебе я, невістко,
В тополю закляла?
Але годі! Нехай сохнуть
І моря, і ріки, –
Я розлучу тебе з сином,
Розлучу навіки!..»
Лежить баба на порозі,
Вдає, що конає.
«Що з тобою, моя ненько?» –
Син її питає.
«Болить мене головонька,
Либонь же, загину!
Рубай, сину, ту тополю,
Роби домовину!»
«Бог з тобою, моя ненько,
Бог з тобою, мати!
Та тобі ще, голубонько,
Не час умирати!»
«Ні, вже годі, мій Івасю!
Годі, милий сину!
Болить мене головонька…
Загину, загину!
Але доки душа в тілі,
Вчини мою волю:
Роби мені домовину,
Рубай ту тополю!»
«Нащо тобі та тополя?
Нащо, моя мати?
Чогось мені не охота
Тополю рубати…
Коли хочеш, моя нене,
Я на домовину
Вирубаю за тополю
Найкращу кедрину».
«Нащо того, мій Івасю?
Нащо того, сину,
Щоб для трупа, для старого,
Псувати кедрину?!
Най росте собі кедрина
До божої волі,
А для трупа, для старого,
Буде і тополі!»
«Мати моя, рідна мати!
Жаль мені тополі!
Маю срібла, маю злота,
Каміння доволі, –
Стоплю тобі домовину
Саму золотую:
Лиши мені хоч тополю
Мою молодую!»
«Не тра мені срібла-злота,
Нічого не треба,
Лиш тополі, що на полі,
Тополі лиш треба.
Прошу тебе раз останній:
Вчини мою волю,
Зрубай мені ту тополю,
Ту їдну тополю.
Живо, живо ту тополю!
Живо домовину!..
Болить, болить головонька!..
Ой гину я, гину!»
Цюкнула нова сокира
Раптом серед поля,
Затряслася, застогнала
Молода тополя.
Затряслася,застогнала,
Листя зашуміло,
І на серці у Івася
Аж похолоділо.
І так тяжко йому, тяжко
Сокиру підняти!
І так жалко йому, жалко
Тополю рубати!
Але ненька помирає, –
Що будеш чинити?
Жаль тополі, жаль і неньки, –
Нічого робити!
Здихнув Івась край тополі,
Очі відвертає
І наточену сокиру
Знову підіймає.
Цюкнула нова сокира
Знову серед поля,
Затряслася, застогнала
Молода тополя.
Затряслася, застогнала,
Гілля нахилились;
У Івася дрібні сльози
Рікою полились.
І так трудно йому, трудно
Сокиру підняти!
І так нудно йому, нудно
Тополю рубати!
Але ненька умирає, –
Що будеш чинити?
Жаль тополі, жаль і неньки –
Нічого робити!
Сплакав Івась край тополі.
Очі одвертає
І наточену сокиру
Знову підіймає.
Цюкнула нова сокира
Ще раз серед поля, –
Закривавилась крівлею
Молода тополя.
Закривавилась крівлею
І проговорила:
«Не рубай мене, Івасю,
Бо я твоя мила!
Тут тебе я, мій Івасю,
З сином виглядала,
І тут мене твоя мати
В тополю закляла.
І закляла, й зашептала.
І заговорила,
Мене з сином і тобою
Вічне розлучила!»
І піднялись пишні гілля,
Змовкнула тополя,
Тілько стежка кровавая
Текла серед поля.
«Будь здорова, моя ненько!
Будь здорова, мила!
Погубила ти невістку
Й мене погубила!»
«Ой лишенько моє тяжке!
Куда ж бо ти, сину?
А як же я, стара баба,
Без тебе загину?»
«По невчасі, моя ненько!»
«А хто ж поховає?
Хто за душу мою грішну
Добром спогадає?»
«По невчасі тії жалі!
По невчасі, мати!..
А про теє не журися,
Як тобі вмирати:
Твоя хата буде гробом,
Сама ти – вмерлою,
А співати – заспівають
Круки над тобою!..»
8 июля [1859].