2
Степан Руданський
То не місяць серед неба
Світить із зорею,
То Кочубей у Полтаві
Хвалиться дочкою.
Тай хвалиться не даремне,
Бо та Кочубівна
Була пишна і хороша,
Як та королівна.
Поглядає як голубка,
Ходить як лебідка,
А бігає, то літає,
Як та перепілка.
Як та піна, з-під намиста
Груди виглядають,
Як ті тучі, чорні коси
Чоло вповивають.
Як та ружа садовая,
Ваблять її лиця,
І чорнії її очі
Горять, як зірниця.
Не їден по нії сохнув
І світом журився,
На остаток і сам гетьман
В Мотрю залюбився.
Не по літах йому пара,
Але що чинити?
Наше серце не питає,
Коли полюбити.
Не суджена й Мотрі пара:
Мати не забула,
Що та Мотря у Мазепи
Хрестницею була.
Але дармо стара ненька
Сватам відмовляла,
Дармо дочку заплакану
Словом розважала.
Два дні Мотря поплакала,
Не пила, ні їла.
А на третій і світлиця
Її опустіла.
Тоді тільки стара мати
Усе пригадала,
Чого дочка молодая
Другим відмовляла;
Чого було на гетьмана
Усе поглядала,
Чого було його пісні
Ріднії співала.
І як гостив у них гетьман,
І то пригадала,
І задумку його тяжку
За земсту обрала.
І за дочку до старого
Вчепилась марою,
Пригадує і ніч і день.
Не дає спокою;
Стогне, плаче, покрекає,
Виганяє з хати,
Жене його в Московщину
Правду розказати.
І Кочубей пише листи.
Находить підмогу,
І в півночі козак Іскра
Їде у дорогу.
Та не громи ж то тяжкії
Упали на степи:
Тяжкі листи Кочубея
Спали до Мазепи.
Дармо його цар московський
Листом потішає,
Дармо пише, що він листам
Тим не довіряє.
І дає йому на кару
Іскру й Кочубея;
Та Мазепа не то видить –
Даремна надія.
Хоч суджених і карає,
А все розважає,
Чого в нього цар московський
Військо відіймає;
Чого в него ще весною
Три тисячі взяли
Та панові Синявському
На підмогу дали;
А жнивами із Ніжина
Та Переяслава
Москва собі три тисячі
Не спитавши взяла.
Чого знову полк Гадяцький
З молодим Трощинським
Посилають аж до Бугу
Битися з Ліщинським.
І ізнову кілька тисяч
В Москву забирають,
А Вкраїну москалями
Зтиха набивають.
Догадався старий гетьман.
Куди пак стріляє,
І сам приліг на постелі,
Ніби умирає.
І листами Петра-царя
Просить милость мати,
А короля у Батурин
Просить поспішати.
І з години на годину
Короля чекає,
А король там на границі
Лихо виробляє.
Перебрався аж за Дніпер
Ще перед жнивами,
Перегатив Чорну-Нану
Трупом-москалями.
Стягнув москву до Смоленська
В лихую годину,
А сам раптом через Сожу
Скочив в Україну.
Москва злиться і лютує,
Сили зволікає,
Край Лісного Львиголову
З хлібом розбиває.
А Карлови то й байдуже,
Не велика згуба,
Він літає орлом сивим
Коло Стародуба.
Він літає орлом сивим,
Весело кигиче,
І гетьмана к Стародубу
З Батурина кличе.
І піднявся старий гетьман
Тай до нього каже:
«Не покину Батурина -
Все добро поляже!
І двірок мій мурований,
І млини крилаті,
І запаси великії,
І сильні гармати.
Не покину Батурина,
Поки ти, королю,
Не прибудеш та не будеш
Разом ізо мною!»
Але гетьман український
Мови не кінчає,
Як до него цар московський
Листи посилає,
І листами вже не просить,
А із серцем каже:
«Іди, каже, під Чернигів,
Не хитрися, враже!»
І силою під Батурин
Москва підступає,
Та слабого господаря
З хати випирає.
І уперся старий гетьман:
«Лучше, каже, згину,
Ніж москалям-людоїдам
Я Батурин кину!»
І для виду Апостола
З полком посилає,
А сам собі за життя ще
Похорон справляє.
Знати дуже у гетьмана
Серце заболіло…
Аж до него три соколи
Рідних прилетіло:
Їден сокіл Пилип Орлик,
Другий Войнаровський,
Третій сокіл – смілий Чечель,
Триворог московський.
І всі троє прилетіли,
Стали воркувати,
Стали гетьману старому
Раду розважати;
Стали раду розважати,
Стали потішати:
Пилип його через Десну
Взявся провожати,
Войнаровський взявся правди
В москалів добитись,
Смілий Чечель за Батурин
Присягнувся битись.
І гетьмана із постелі
Зтиха підійняли,
І всі троє за неділю
Свого доконали.
Пилип Орлик з козаками
За Десну забрався,
Войнаровський собі правди
В москви допитався,
А пан Чечель із гармати
Ревнув над валами
І розпочав не дешеву
Бійку з москалями.
Тогді гетьман край Семенощ,
Військо зупиняє,
Поклонився на всі боки.
Мову починає:
«Брати мої! товариші!
Діти мої, діти!
Перед нами дві безодні:
В котору летіти
І де стати, безталанним,
При лихій годині?
Чи направо, чи наліво,
Чи посередині?
І там сила і там сила –
На смерть будуть битись,
І комусь прийдеться встати.
Комусь повалитись.
І що ж тоді буде з нами
В лихую годину?
Подумаймо ми за себе
Та за Україну!
Як заможе король шведський,
То запевне, люде,
Що знов наша Україна
Під Польщею буде,
І заціпить нашу волю
Гидкая Варшава…
Як заможе цар московський,
Чи ж буде нам слава?
Чи ж буде він нашу волю
Давню шанувати,
Коли посьмів на гетьмана
Руку підійняти?
Браття мої, товариші,
Вибирайте долю,
А я уже обгородив
Козацькую волю:
Король шведський обіцявся
Все для нас зробити.
І хоч війна ще покаже,
Кому із них жити,
Але й ми тепер повинні
За волю устати,
Ми повинні, милі брати,
До шведів пристати.
І коли ми позабудем
Свої жалі, муки,
Нас до віку не забудуть
Наші діти, внуки;
А коли ми не захочем
За дітей подбати.
То будемо як остатні
До віку прокляті!»
І гримнуло десять тисяч
Як грім серед літа:
«Веди, веди, куди хочеш,
Веди на край світа!
Всі з тобою й за тобою,
А хто тебе кине,
Нехай жиє як відміна,
Як огида гине!»
І все військо гомоніло,
І все говорило,
Не промовив лиш полковник
Апостол Данило.
І все військо поспішало
Ураз за гетьманом,
Зоставався лиш Апостол
З Гнатом Галаганом.
Недалеко Стародуба
Стали відпочити,
Полковника Скоропаду
Хтіли прилучити.
Але дармо лили воду
В решето дюраве,
Не упало добре слово
На серце лукаве.
І Мазепа йому плюнув,
В Гірки прибуває,
І з бунчуком-булавою
Короля вітає.
Подається за виданням: Твори Степана Руданського. – Льв.: Просвіта, 1913 р., т. 2, с. 69 – 76.