3

Степан Руданський

А що ж буде, пане брате,

Як Петро почує?

Почув Петро, підійнявся,

Горить і лютує;

«Взяти, взяти, – викрикає, –

Батурин зубами!»

І кинулась москва вража

Битись з козаками:

І билася день і другий,

І третій день билась,

На четвертий перед нею

Стіна повалилась;

Москва раптом до пролому,

Козаки до купи,

Як солома покотились

Московськії трупи…

Як солома покотились,

Пролом запирають,

Але дармо батуряне

Сили добувають…

Стіна раптом за плечима

І друга валиться,

І в годині стала прахом

Пишная столиця…

Що ходило, не стояло –

Під ножем пропало;

Що стояло, не ходило –

В огні запалало.

І промовив цар московський:

«Мазепу прокляти!

А козакам ізібратись

Гетьмана обрати!»

І по царському указу,

Попи прибувають,

Серед Глухова Мазепу

Живцем проклинають…

І залякане козацтво

Указ зачуває,

І чотири полковники

В Глухів прибуває:

З Чернигова Полуботок –

Орел сивокрилий,

З Стародуба Скоропада,

Пеньок перегнилий;

З Переяславля Тамара –

Наймитчук московський,

А з Ніжина недорідок

Лук’ян Жураковський.

Зібралося і козацтво

Гетьмана збирати:

«Полуботка! Полуботка!»

Стало викрикати.

Але Петро не вважає

На козацьку раду,

І сам для них обирає

Дурня Скоропаду.

І пішли полки козацькі,

Слова не сказали,

Тілько коні козацькії

Сумно заіржали.

І пішли полки козацькі

На чистеє поле,

Похилились по сідельцях:

«Доле наша, доле!»

І пішли полки козацькі

Критими ярами.

Обіллялись по Вкраїні

Тихими сльозами.

Не дрімає цар московський,

Ба й ті не дрімають,

Перебрались через Десну,

Ромни відбивають.

А з Ромнами незабаром

Загорнули в руки

Гадяч, Лубни і Рашівку,

Лохвицю й Прилуки,

І розкинулись, зимують,

Нічого не дбають,

Тілько з Польщі – Станіслава

З військом виглядають.

І розкинулись, зимують,

Трудно отопитись,

Але москва аж конає –

На морозі битись.

І на снігу, на морозі

Москва захитрила,

Кинулася до Гадячу,

А Ромни відбила.

Тоді Карло обізвався

До москви з Гадячу:

«Почекай же, москва вража,

Я ж тобі віддячу!»

І на снігу, на морозі

Військо підіймає,

Місто Веприк із Москвою

До тла розбиває:

Край Красного Кута знову

З москалями б’ється,

На остаток край Опошні

Станом зостається.

І поглянув цар московський:

«Нічого робити,

Треба, каже, Станіслава

Від Карла відбити.»

І по Дніпру на сторожі

Москву розставляє,

До короля ані пари

З Польщі не пускає.

І поглянув король шведський:

«Нічого робити,

Треба, каже, Запороже

Від царя відбити!»

І на славне Запороже

Листи посилає,

Атамана Гордієнка

В гості запрошає.

І піднявся Гордієнко,

Козаків скликає,

Коло міста Цариченька

Москву побиває.

Коло міста Цариченька

Москву побиває,

До короля та до шведів

З військом прибуває.

Прибуває, промовляє:

«Королю, королю!

Щасливий ти, наш королю,

Що б’єшся за волю;

Не забудуть тебе люди

Поки сонця, світа,

Тобі буде слава вічна

На вічнії літа!»

«І ти, брате український.

Гетьмане Іване!

Та нехай же й твоя слава

По вік не зав’яне;

Та ж ти кинув все для волі,

Все для України,

Та нехай же й твоя слава

По вік не загине!»

I обняли вони Костю,

Стали говорити:

«Порадь ти нас, милий брате,

Що будем чинити:

Чи кидати Україну,

Чи йти до Варшави,

Чи Вкраїни не кидати,

А йти до Полтави?»

І подумав Гордієнко

Тай став промовляти:

«Королю мій, милий батьку,

Гетьмане, мій брате!

Та нащо вам, мої милі,

Іти до Варшави?

А чи ж мало у вас війська,

А чи ж мало слави?

А чи ж у вас не то військо,

Що у Нарви грало,

Що в Варшаві та Дрездені

Бальом бальовало?

А чи ж у вас не то військо,

Що снігом ходило,

Що в дорозі на морозі

Москву полошило?

А зберіть-но своє військо,

Милії панове,

А у мене запорожці

Усі на степові.

А у мене запорожці

Усі молодецькі,

У них коні буджаківські,

А сідла турецькі;

Шапки у них все кримськії,

А жупани польскі,

У них шаблі дамаськії,

Мушкети заморські.

Бились вони з татарами,

Бились із ляхами,

Тепер просять за Вкраїну

Битись з москалями.

Так чого ж нам з України

Іти у Варшаву?

Лучше битись з москалями, –

Ходім під Полтаву!»

І весною, за водою,

В неділю раненько

Пішли шведи під Полтаву,

Пішов Гордієнко.

Пішли шведи під Полтаву,

Тай стали гадати:

Чи тепер Полтаву брати.

Чи москви пождати?

Гордієнко – тепер радить,

Та Карло не дбає,

Він цілої московщини

До бійки чекає.

І що буде, то вже буде,

Нічого чинити,

Карло хоче одним разом

Усе покінчити.

І стоять одну неділю,

Ба стоять і другу,

Стоять третюю неділю,

Москви ані гу-гу!

На четвертій тілько сотня

Москви показалась,

Та і тая у Полтаві

В стіни заховалась.

На п’ятії загриміла

Московськая сила,

І під саму уже Ворсклу

З царом підступила,

А на шостій, – бодай її

Нігди не лічили! –

Під Полтавою Карлові

Ногу перебили.

На семії через Ворсклу

Москва переплила,

А на восьмій нещасная

Бійка наступила.

Наступила ще досвіта,

Гримнули гармати,

Летять шведи на окопи,

За ними чубаті.

Беруть раптом два окопи,

Третій перед боком,

І на третій кидаються

Ружа з Горостоком;

Кидаються, мотаються,

Москва обступає,

Стріляються, рубаються –

Москва не вважає;

Не вважає, обступає,

Тисне, притискає,

І два сильних атаманів

В полон забирає.

У полудень стало сонце

Вогнем припікати,

І все військо на годинку

Сіло спочивати.

Тихо всюди, край Полтави

Тілько вітер віє,

Тілько трава зеленая

Шовком зеленіє.

А година, ще година…

Боже, Твоя воля!

Закривавиться крівлею

Зеленеє поле!

Чуть з полудня війна знову

Вогнем розпалилась:

То голова з головою

На смерть уже билась:

Як вогонь червоні кулі

Зміями літали,

І валили цілі стіни,

В крові погасали,

І конниця саранчою

По полі літала,

На могили цілі трупів

Свіжі насилала.

Швед, козак, москаль рубає

Кого не попало,

І все поле з його гуком

Пеклом виглядало.

Бились славно пани шведи.

Бились і чубаті.

Але де вже їм бездольним

Долі виглядати…

Там Петро як лев могучий

На коні літає,

Додає живим охоти,

Вмерлих підіймає.

А Карла там кілька шведів

Ледве що тримають,

І де треба йому бути.

Туди не пускають.

І махнув Карло рукою,

Мигнув до Мазепи,

І все військо зворушилось,

Полетіло в степи.

Серед ночі край Полтави

І п’ють і гуляють,

А бездомні коло Дніпру

Чутко засипають.

І зріділа ніч над ними,

Вогні запалали,

Козаки варили кашу,

Коней напували.

Устав Карло: «Гей, Іване!

Вставай, вже світає!»

А Мазепа давно не спить,

З жалю умліває.

І захопив землі жменю,

На коня піднявся,

І як кинув Україну.

Сльозами заллявся.

Та не сокіл же в неволі

Квилить-проквиляє,

То в Варниці край Бендерів

Гетьман помирає.

І край його Войнаровський

Із Орликом стали,

І як діти від гетьмана

Свої долі ждали.

І питає старий гетьман:

«А хто хоче слави?»

– «Я», – говорить Пилип Орлик.

– «Бери, коли жвавий!»

І питає ще раз гетьман:

«А хто хоче злота?»

– «Я», – говорить Войнаровський.

– «Бери, як охота!»

І родича старий гетьман

Наділив казною.

А Орлику дав у руки

Бунчук з булавою.

На остаток всі папери

Гетьман забирає,

Останний раз оглядає,

В полум’я кидає…

І кидає у полум’я

Тай говорить зтиха:

«Нехай їден безталанний

Я зазнаю лиха;

Нехай їден я загину,

А ті най панують,

І вороги нехай за них

З чутки не чують!»

Помер гетьман, та могили

В степу не видати;

Шапок своїх не скинули

На него чубаті.

Шапок своїх не скинули.

Землі не носили,

Не сипали над гетьманом

Пишної могили.

І хто ховав і де ховав,

Ніхто по спізнає,

Трава рівно край Бендерів

Степи укриває.

Ні травиця не промовить,

Ні вітер не скаже,

Ані ворон чорнокрилий

Місця не покаже.

Ніхто його не покаже,

Ніхто не згадає…

Їден чумак як в Бендерах

Солі набирає,

Та ночує із волами

Серед того степу,

Мимоволі спогадає

Гетьмана Мазепу…

Подається за виданням: Твори Степана Руданського. – Льв.: Просвіта, 1913 р., т. 2, с. 77 – 87.