Крем’янець
Улас Самчук
Всемогутня рука, яка колись розділила твердь від невидного неба, яка вілляла води в свої місця, яка поставила над всесвітом страшне світило і всьому малому і великому повеліла затремтіти, радістю бути, – та сама мудра рука одного разу вдарила у твердь плянети і лишила на ній глибокий, широкий, розлогий слід. Від сходу на захід, півмісяцем розсікла вона ланцюг гір Авратинів і, лишивши за собою рештки несформованої природи, вийшла на широкий простір долини, прошитої тонким шитвом хвилястої Ікви. На узбіччях лишились урвиська, порвані рештки затверділого вапняку, уламки гранітних залишків, горби з мішанини піску, крейди, кременю, глиняні стоки та залишки морського дна, на якому міліони літ плазували і вмирали ніким незлічені тварі.
Згусла і ствердла в такій своїй подобі ця ось частина землі. Обабіч станули високі горби. Посередині, мов велетенський шолом, залягла гора. Земля забажала дати рослинність, і з надр її виступило на поверхню дерево всілякого плоду і роду, і поросла свавільно всіляка билина, і вкрила смуглясті узбіччя своїм густим руном зелена мурава і барв різного цвіту оздобила все яскраво і свіжо. Густо і міцно скріпило все жилаве коріння, що втиснулось у кожну щілину в каменю, пробило крейду, розсунуло збиту рінь, вишукуючи для себе вологи, поживи, сили і краси. Буйно і барвисто вкрилась крутояра долина соковитою зеленню.
І крутилась далі плянета в просторі. Мов невеличкий м’ячик у безмежжі, робила вона свій лет. Чергувалися безліч днів і ночей, чергувалися зими, весни, літа і осені. Безконечно творилась не збагнута ніким і ніколи містерія життя і нежиття. І, можливо, тільки зарви гір час від часу відкривають книгу, писану мушлями, і на їх перлямутрових залишках читаємо непомітно маленьку частинку того, що було.
Але прийшла сюди колись перша людина. Вона вийшла на гору серед яру, оглянулася на всі боки і розложила піл каменем своє перше вогнище. Навкруги було повно всілякої звірини і птаства, а там далі, у широкій болотяній ріці, – повно риби. Людина не покинула цього місця, вона тут далі була, далі робила вогнище…
Вона родила тут нащадків, що з покоління в покоління тут вмирали, ховали свої кості під землю і родилися знов. Приходили чужі люди, які несли з собою зброю всіляку, і вогонь, і топори, і меч. Тутешня людина стиналася в лютому змаганні, лилася кров, і поволі всякала в землю. Хтось перемагав. Знов ставав мир і знов росло, буяло, цвіло життя.
Одного разу на тій найвищій горі почали щось мурувати. Це були вже мудрі люди. Вони сказали собі, що цю землю будуть боронити не тільки своєю кров’ю, а й своїм розумом. Вони позносили багато каміння, вони звели грубі мури, вони поробили башти, вони закували в залізо браму, вони поставили людей у кованих панцерах, вони дали в руки тим людям пальну зброю.
Навкруги все підкорилося тим людям, що обшили себе каменем і залізом. І внизу, отам по всіх ярках, по всіх галявинах між дикими заростями шипшини та глоду, де цвітуть дикі черешні та яблуні, повстали хижки. Поволі між камінням повилася перша стежка, побігла зі сходу на захід, уздовж малого чистого потоку, що пробивався між зірваними на горі і зваленими додолу велетенськими каменюками…
І всьому тому дали назву: Крем’янець. Від слова кремінь. Від каміння, що лишилося тут з морського дна і своєю перевагою над іншими породами накинуло усьому свою назву.
І чи знаєте ви це місто? Ні. Ви його не знаєте. Колись поїдьте туди. До нього веде тепер маленька залізнична, зазначена майже на всіх мапах червоною жилкою. Це – невеличка від бочка від станції Дубно, вона проходить попід розлогим лугом річки Ікви, яка перерізує дубові ліси Смиги і в’ється, мов сірий вужик, крем’янистими полями. І не будете шкодувати, відвідавши ці місця. Особливо, коли настає весна, і все заллється цвітом, і ви вийдете на гору Бону, і поглянете на всі боки, куди вам захочеться…
І тоді ви, напевно, здіймете з вашого спітнілого чола капелюх і будете дивитися на це диво, що поклалося перед вашими ногами так спокійно і так покірно. Вам впадуть в очі білі, мов мармур, осяяні сонцем будівлі старого ліцею з його червоноверхими вежами. Вам блисне довгим зигзагом здалека Іква. Вам заманячить в тумані обрію Почаївська вежа. Перед вами тисячами переливів замиготять барви стріх, тіні покритих зеленню ярів, облиті квітами узбіччя пригорків, барва патлатих, старечих каштанів, косатих берізок, шерехатих, сивих акацій, оздоблених широчезними коронами столітніх дубів.
І ви повірите, що це є добре, гарне місце на плянеті…
Примітки
Подається за виданням: Улас Самчук. Юність Василя Шеремети: роман. – Мюнхен: Прометей, 1947 р., с. 115 – 118.