Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

Остракізм

Улас Самчук

Василь Шеремета стоїть перед дзеркалом і старанно пригладжує своє вихрясте волосся. Йому в вічі дивиться схудле, з легкими рум’янцями, кострубате молоде обличчя. Він дивиться, довго дивиться, обертається вправо і вліво. Нічого. Абсолютно нічого. Зовсім подібний на свою матір. Такі самі уста з широкою верхньою губою. Такі самі, з міцним синім відтінком, сірі очі. І брови, і чоло, і тільки в його присадкуватій, плечистій, міцно збудованій постаті помітне дещо батькове. Сутулуватість плечей, вузлуватий рух рук, тверда, з натиском наперед, хода. І в голосі відчувається щось батькове, особливо коли він відкашлюється. Звук його кашлю зовсім подібний до батькового.

Але в люстро він дивиться не тому. Хоче вловити в собі те, що може бути цікаве. Погляд? Пластика рухів? Вираз обличчя? Але нічого цікавого в собі не знаходить. Бог виразно створив його на те, щоб ціле своє життя він бачив перед собою недосконалість цієї творчості. Він витягається, випинає наперед груди, б’є по них кулаком. Вони ще зовсім молоді, але вони вже міцні і тверді. Він створений для тягарів. Двигати тяжкі речі. Ламати перешкоди. Твердо у щось вдаряти. Здвигати молоти і гатити ними по камінню, кришити його на частини. І коли антрополог буде міряти члени його тіла, він ледве чи зарахує його до якоїсь шляхетної раси. Тулуб його виразно довший від ніг… В загальному – плебей. Міцний, добрий зразок плебея.

Але «вона» все-таки «за щось» його кохає. Вона майже прообраз шляхетної крови зі своїм класично виточеним носом, з обличчям Венери, з глибокими і синіми очима. Можливо, у тому погляді ціла загадка? У чолі, що заокругло випинається вперед. І раптом у ньому щось прокидається і він сам себе жахається. Він сяє, мов смолоскип, і в той час обличчя набирає краси, і очі випромінюють безодню флюїдів, що діють навкруги, мов проміння сонця. Як приємно бути свідомим цього. Василь уперше зробив таке відкриття. Уперше виразно вдивився в себе свідомим поглядом. І він на очах піднявся знизу догори, розгорнувся направо й наліво.

Ні, Василю, не все одно, чи живеш ти, як зелена трава, чи бачиш і чуєш себе у часі, у просторі, чи знаєш ціну самому собі, чи гордий гординею розумного духу. То нічого, що ти поводишся скромно. Поводься так і надалі. То нічого, що ти не завжди досить нахабний. Нахабство не сила. То нічого, що ти делікатний і в голосі маєш якусь спокійну, зрівноважену ноту. Будь якраз, Василю, таким. Сила твоя в тобі. Твердість, певність і сила. Тільки відкрий усі її виходи, відімкни заржавілі віками замки, здійми з очей полуду предків твоїх. Але не зрадь основного, що маєш ти, що мав і має твій міцний батько і що, напевне, мали багато предків твоїх – бажання вічно бути. Не впасти крізь драбини великого воза життя, не впасти під його страшні колеса і не бути ними розчавленим. Це та заповідь, яку ти набув у спадщину і яку ти маєш у собі. Цього ніколи, ніколи не зрадь!..

І ось він, Василь Шеремета. Вона мене кохає, говорять ясні, сині очі. Вона мне кохає, повторює високе, гладеньке чоло. Вона мене кохає, сміються соковиті уста. Ціла від низу до верху постать промовляє: вона мене кохає. Вона, прекрасна, юна дівчина, з чарівним поглядом. Василь направду виростає на очах. Йому вже хочеться подумати, що він є він, що варто жити таким, який він є, без зайвого нарікання на ту чи ту долю.

Він старанно зачісує своє неслухняне вихорясте волосся. Він старанно чистить не зовсім елегантні чоботи. Він старанно защіпає гудзики. Він хоче почуватись, мов натягнута тетива – той наш спокійний, м’який Василь. Коли він виходить рано з Євгеном, кожної хвилини може побачити підтвердження своєї певності. Але його натура борониться зловживань. Він іде вперед, навіть тікає, бо чує таку велику силу почуття, що мусить її заперечувати.

І від цього стало йому якось вільніше, просторіше. Він чувся більшим на плянеті. Ось він іде до школи. Він вже не тиче себе конче в якийсь кут. Він є там і там, де треба. Зустрічається з Гнатюком. – Здоров! – Здоров! – Що? Вчора хильнули? – Хильнули. Аж позеленіло! Труснули руками і далі. Зустрівся на вулиці з Приходою. Він вже не влазить з головою в плечі і голос його не так запинається. – Коли видаємо другий нумер?

Вони вже знають, що то за нумер. Це їхній журнал. Добре. Сходяться, приносять матеріял і видають. Просвіта улаштовує лекцію на тему «Кирило-Мефодіївське братство». Хто візьме цю тему? Василь голоситься. Бере, зносить стоси брошур, читає, пише. Йому ще багато коштує прочитати це перед публікою. Він хвилюється, язик заплутується, голос зривається, проте поважне завдання виконано. Ще минулого року він нізащо не ризикнув би на таке. У кооперативі роблять виклад про «Сонячні кларнети» Тичини. Це щось нове, щось незрозуміле, якийсь футуризм. Василь там, сидить серед маси, натягає шию, слухає…

Він, можливо, перший розуміє, що і до чого. Відбуваються загальні збори Просвіти. Василя чомусь пропонують у секретарі. Він ще навіть не є справжній член, але його пропонують і він погоджується. Він сидить на сцені поруч з поважними громадянами. І тут його зраджує не раз язик, і тут він пітніє, мов миша у пастці, але все-таки він дивиться на масу голів згори. Шпачук у той час вже шаленіє між членами Просвіти, шаленіє, мов буря, заклинає їх усіма знаними закляттями своєї релігії. Він конче хоче потягнути їх за собою, скинути ненависну управу, вибрати для нього приємну, свою, справді працездатну. Він шарпається, мов очманілий. Його викидають, він пручається, він погрожує п’ястуками…

А Василь в той саме час сидить у президії і щиро дивується: чого, властиво, хоче Шпачук. Чим Кравчук, за якого розпинається Шпачук, більш пролетарський, ніж дотеперішній діловий секретар Крук. І той, і тамтой з одного гнізда, з одного тіста, з одної плоті і з одної крови. Тільки що Крук більший на зріст і на розум. Оце і все. Василь дивиться і спокійно посміхається. Він ще не збагнув і не усвідомив, що й тут точиться боротьба, але вона здається йому дурною.

«Вам потрібний спокій, розвага і шукання виходу з положення, а нам боротьба і смерть!» – сказав Шпачук після того, як Василь висловив свої думки. Це дуже героїчно, подумав Василь, але нащо смерть? Нащо смерть? Смерть не мине і так нікого. Немає чого боятися. А боротьба, то це гарно, але хіба можна боротися з муром, себто бити в нього головою з наміром розбити?

– Це міщанські міркування, – казав Шпачук, і він мав рацію, бо що розуміє Василь у таких справах. У справах природи, психіки, духовного наставлення.

Зустрічі з товаришами. Це переважно вечори при лампі у Приходи. Шеремета, Прихода, Козенко. Тріумвірат. Мозок гімназії. Найвищий ареопаг. Лампа горить, по кутах залягає морок, тіні трьох чітко вимальовуються по стінах. Голоси пристрасно гомонять. То той, то другий, а між ними все частіше й частіше чути голос Василя. Прихода не завжди тепер говорить до Козенка. Василь з ролі слухача переходить на роль проповідника миттьових засад. Козенко все ще шарпається між двома мішками вівса, мов той нерішучий осел. Раз він тут, раз там. Раз він з Приходою і Шереметою, раз зі Шпачуком. Ну, хай би так і було, дідько його бери. Але у нього роздвоєна думка. Він розбивається морально. Василь одного разу йому сказав: «Ти, Козенку, мов блоха на припоні. То сюди, то туди. Вибери вже щось, до дідька ясного!».

З цього приводу між Василем і Козенком відбулася довша розмова. Це сталося десь перед масницею. Василь вертався з Козенком від Приходи. Дійшли до вулиці Костельної.

– Чи не провів би мене далі? – каже Козенко.

Василь не має до нього великих сентиментів. У ньому все ще тліє іскра образи за все, що він дістав від Козенка. Кпини, глузування, прикрощі. Справа зі щоденником… Але сьогодні Василь чується на голову вищим від тих дріб’язків. Більше того: йому хочеться цілком свідомо переступити ті справи. Хай собі Козенко думає, як думає, але Василь не буде занечищувати своє серце і свою душу іржою дріб’язкових згадок про чиюсь слабість. Хай собі думає, що він дурний чи слабий, чи недотепа.

Василь пробиває і ламає фальшиву гординю, робить крок вперед. Без єдиного слова проводить далі Козенка, мовби нічого між ними не було. Доходять до повороту Зеленої вулиці. Ось колодязь з великим колесом. Василь не зупиняється. Йдуть далі, доходять до похилої фіртки, входять до хати. Козенкові не віриться, що це Василь. Він так старанно обходив його мешкання. Увійшли до кімнати. Темнота і міцні запахи кожухів. Повітря стиснуте, тяжке. Козенко світить свою лойову свічку.

І в мої чудові твори лойову вгорнули свічку, – цитує при тому Cамійленка. Василь каже:

– Ти, Козенку, в моїй уяві будеш вічно зв’язаний з лойовою свічкою. Чому не заведеш лампи?

– До лампи не маю звички.

– При лампі легше шукати мудрість. І Діоген мав лампу.

– Вибач, Діоген мав ліхтарню. У нас, українців, твориться традиція свічки. От наприклад: «І остання догоряє в нього свічка лойова». Це наш студент в Петербурзі. А бачив ти такий портрет Шевченка? Сидить Шевченко ще не лисий, у кучерях і тримає свічку. У мене свічка виконує ролю ока, яке після кожного заходу сонця дає мені спроможність дивитися і бачити. Бачити не тільки ось цю безподібність, – і він показав на кімнату. – Тут повно всього, тільки не потрібного. Але й бачити речі інші. Я тут розтопив безліч свічок. Вечір і свічка, вечір і свічка! Полічи за два роки. Тут я досить прочитав. І знаєш про що читаю зараз?

– Мабуть, оце, – сказав Василь, оглядаючи книжку, що лежить на брудній цераті. – «Отрєчєніє Савінкова».

– От був типок, – говорить Козенко.

– Мейд ін Москау. Ні?

– Просто з «Бєсів» Достоєвського.

– Знаєш його «Конь чорний» чи «Конь блєдний», як то там?

– «Конь вороной».

– Прекрасна штучка в розумінню декадентства.

– Яка екзальтація почувань.

– Істерика іноді має ріжні вигляди. Психіатри ще не все тут відкрили.

– Так. Це були люди, яким потрібні великі потрясіння.

– Коли б це тільки «були». А зараз їх немає?

– Без них історія була б все одно, що виклади Річицького.

– В загальному так. Але я говорю зокрема. Що дало це, скажемо, самому Савінкову?

– Приємність бути повішеним в революційній тюрмі.

– Добав: з колючим дротом на шиї. Замість тернового вінка на чолі. «Грустно і скучно», сказав би Нікітін.

– Не Нікітін, а Лермонтов.

– Не все одно хто – Лермонтов, Надсон.

– Так, – сказав Козенко. Він заложив руки в кишені і ходить по кімнаті. Як бракує йому ще гострої борідки. Це був би Троцький. – Так, – повторив він ще раз. – Ціле життя робити революцію і від неї задушитись… Паршива роля.

– Хто робить чад, не може сподіватися, що з нього вийде одеколон.

– То ти проти революції? – твердо сказав Козенко і підступив до Василя. У нього погляд, мов у тхора.

– Революцію робив не тільки Савінков. Робив Троцький, робив Ленін.

– Яка ж тут ріжниця?

– По-мойому – разюча. Один робив її для неї самої. З жиру, як кажуть росіяни. З глупоти, сказав би я. Інші мають виразну мету. Це і є ріжниця.

– Ціль Савінкова і ціль Леніна була та сама. Революція.

– Революція. Розуміється… Але сам ти бачиш, що Савінкова вже немає. Він повісився. Його повісили. Його викинули до помийної ями. А Ленін на царському троні. Значить, не те саме.

Козенко на хвильку задумався. Василь продовжував:

– Це є якраз до того, про що ми згадали у Приходи.

Козенко підняв голову. Троцький. Викапаний. Доробіть йому тільки борідку. Він гостро глянув на Шеремету. Говори, мовляв. Як би тобі спокійніше сказати? Пруться бути одного разу викинутими до помийної ями. Хтось, десь робить своє діло. Хтось, десь планує. Комусь потрібно те чи те. Можливо, це визволення… пролетаріату… Робочого народу. А може то щось інше в тому. Але що це може обходити нас?

– Нас? – гостро сказав Козенко.

– Нас.

– А ми з тобою – що? Не трудовий народ? Буржуйські синки, яких десятинки…

– Революція вже перейшла цей перший ступінь. Не про буржуазію тут мова.

– Психологічна буржуазія жива ще далі.

– Крім поняття буржуазії, у нас ще є й інші справи.

– Хочеш сказати: жовто-блакитні?

– Ні. Наші. Мої, твої, Шпачукові. Справи нашого Я. Нашої крови, предків. Бути чи не бути. Нашої честі. Нарешті нашого горла, черева, як хочеш розуміти матеріяльно. Кажу тобі: не є ті справи наші або Лєнінові.

– Чому?

– Чому? Не розумієш ще чому? З наказу Леніна пішли до помийної ями не тільки Савінков. Цілі легіони. Таких, як я, таких, як Шпачук. Борців за революцію, за пролетаріат, за визволення трудящих. Це всі були такі. Всі вони співали так само Інтернаціонал. Всі вони хилили голови перед Марксом. Всі до одного. Били себе в груди, що вони і тільки вони. А Петлюра? Не був соціал-демократ? А Винниченко? Не віддав їм все, що мав? А Грушевський? Не є ще й зараз правовірний борець за визволення? А всі оті, що зараз з ними не за страх, а за сумління стоять у їхніх рядах, у чека, по урядах, у Кремлі…

Для яких немає батьківщини, бо «вони пролетаріат», бо вони за всесвітні ідеали, за визволення геть усіх аж до останнього людожера на Гвінеї. Бо вони не визнають ніяких жовто-блакитних, ніяких Україн, ніяких рідних мов, ніяких куркульських батьківщин. Безліч, безліч таких, як наш Шпачук, що рветься, мов баский кінь, зі шкури, щоб тільки вирвати нас всіх з того «міщанського», на його думку, розуміння справи і запровадити нас всіх під стяги Леніна.

А що про вас думає Ленін? Щоб нам скрутити шию! Оце і все. Для нього ми лише курчатка, яким треба скрутити шию, підсмажити і обгризти кісточки. Бо ми йому не потрібні. Бо ми не роджені для нього. Бо йому потрібна велика Росія. Розуміється, не царська. Він сам є цар. Лиш не верхів, а низів. То був цар у горностаєвих тогах, а цей у пролетарському піджачку.

– Ти страшенно скреслюєш дійсність, – промови нарешті Козенко. – Навмисне дивишся через криве дзеркало. Не хочеш розуміти того, що є. А коли говориш про нас, то що ж ти думаєш? Росія отак візьме й відмовиться від нас. Мовляв, бери собі, пане Петлюро, ту Україну і роби з нею, що хоч. Що ж ти думаєш, що хто б не сидів у Кремлі, чорт чи Люципер, не однаково він буде за єдність імперії? І коли ми будемо шарпатись, то щось поможемо справі? Буде тільки шарпанина. По наших землях будуть тільки проходити Муравйови, Котовські і тільки всього.

– Так що ж по-твоєму?

– У кожному разі не Крути.

– Так піднести руки.

– Чого піднести руки? Шукати способів. Обійти пряму небезпеку.

– Отже, обдурити? І одночасно робити чужу роботу. Та знаєш ти, голубе, що значить те, що ти кажеш? Ти думаєш, що ворог цього не враховує?

– Знайти спільну точку інтересів. Урівноважити відносини. Виключити взаємне поборювання. Вести чесно і правдиво наш спільний корабель.

– Це вже Шевченко дуже гарно окреслив:

«

себе таки, себе самого,

ніж з ворогом по правді жить

і всує нарікать на Бога».

– А що ж тоді по-твоєму? Боротьба Москви й Києва? Там всесвітні ідеали, тут куркульська республіка? Повстання? З рожнем на сонце? Чекати інтервенції? Що? Що? Василю, що? Дай ясну відповідь. То ж Росія нас не зрічеться! Це ясно. Самі ми проти Росії нічого не вдіємо. Це ясно. Росія нас не з’їсть! Це ясно. Ми не перестанемо бути українцями. І це ясно. І де розв’язка? До зарази ясної!..

– Рости з нутра! – сказав спокійно Василь.

– Це як, по-твоєму? З живота, з печінки? – саркастично промовив Козенко і блиснув гнідими очима.

– Прекрасно ти мене розумієш. Рости культурно. Чекай. Розумію, що ти думаєш. Не лякайся цього слова. Культура це не тільки папір. Культура також вища форма людини. Більша, дужча, монументальніша. Що є ми? Тут, над Дніпром, в Галичині? Що є ми? Питаю, Козенку: що є ми, що можна нами отак коверзувати, кидати сюди-туди, висилати, стригти, мов баранів, водити за ніс, куди кому заманеться. Усамостійнитись, – ричав Василь. – Усамостійнитись! Це те, що нам треба. Вирости. Усамостійнитись передовсім перед нами самими. Бути незалежними в поглядах! – Василь почав вирікати істини одна за одною, ніби вони у нього розложені по всіх кишенях. Він уже все знає, що нам треба. Йому це ясно. Ось тільки неясно Козенкові.

Але Козенкові також все ясно. Він також уже все знає. Він несподівано вирікає таке:

– Ти кажеш: вирости! Як вирости? Тож нас підстригають. У нас тільки хтось підросте, одразу його – чик і немає. Це вічний остракізм! – викрикнув він з усієї сили, ніби Василь його не міг почути.

Які вони обидва поважні, як світяться їхні очі. У цій півтьмі вони почувають себе мало не справжніми вершителями світових дій. Вони довго, мов два змагуни, пручаються серед кімнати. Ні той, ні другий не має бажання піддатися. Тупцяють, розмахують руками, стрясають волоссям, підступають один до одного, то знов відступають.

– То ти цього не розумієш! – по півгодині кричить Козенко, весь червоний. – Ти ще прочитай Кропоткіна. Там на сторінці…

– Що мені твій Кропоткін! Такий саме руїнник, як і всі інші йому подібні! – з серцем відповідає Василь.

Зриваються вже за Кропоткіна. Один намагається його підняти, другий затоптати. Василь більше схиляється до власного почування, до свого розуму, до своїх потреб. Козенко б’є на літературу. Василь знов і знов цитує Шевченка. «, то й мудрість би була своя». Козенко не може сперечатися з самим Шевченком, але він знаходить інші виходи. Своїм розумом завжди жити не можна. Треба його і у інших часом позичити. Тоді Василь робить позу професора, розставляє ноги і, показуючи перстом на передню стіну, кричить:

– В такому разі не будемо позичати розуму в Кропоткінів. Там для нас школа! – Він навіть не є певний, чи це західня стіна, але має на увазі захід.

Обмірковують безліч комбінацій, можливостей, метод, як, де і в чому «наше спасіння». Час тікає, і десь вже перед дванадцятою за стіною чути рейвах і гупання в стіну. Козенко знає, що це таке. Голос його стихає, і так само стихає голос Василя. Але це не значить, що вони до чогось договорили чи скінчили. Вони розігнались і кожний хоче досягнути мети. Але вони вже розмовляють спокійніше. Вони перебрали всіх Кропоткінів, всіх Герценів. Вони вже безліч разів згадали Леніна. Не забули Писарева чи Добролюбова. Згадували не раз Драгоманова, зверталися до Грушевського… Просковзнуло також ім’я Донцова. Василь цитував пів Шевченка. Впало кілька важливих пророцтв.

Козенко не оминув пригадати, що все одно, а большовики підуть на Європу, зметуть старий лад. Вони, мовляв, у потенції, а інші тільки в слабій обороні.

Василь знов кинув дуже переконано, що це нас не врятує. Служи їм, мовляв, не служи, а дяка та сама – Сибір. І після того всього обидва приходять до одного: їм конче треба йти на захід. У даному разі Прага. Там їх чекає все. Ось вони скінчать, пошиють добрі, сірі модні європейські вбрання, до задньої кишені по револьверу, і гайда через Карпати. Границі їх ні до чого не зобов’язують. Вони тих границь там не клали і не їм їх респектувати. Як воно все легко, гарно, просто.

Але Василь має одну журу. Він ще не був у Києві, він ще не бачив Дніпра, він ще не був на могилі Шевченковій. Без цього не можна йти на захід. Найперше «святим горам Києвським» поклонюсь. Найперше віддам шану тому, хто похований на могилі, де «реве ревучий»… А тоді вже можна йти слідами Сковороди на Рим, на Париж, через океани, туди, де є або б’ють джерела справжньої європейської культури. Але як це зробити? Просто. Піти і край. Піти туди, піти назад, прогулятися і вернутися. Нащо мають вони молодість?

Пізно, пізно розходяться. Козенко ще проводить Василя. До самого колодязя вони розв’язують якусь проблему, а біля колодязя у темноті, бо ліхтарі вже згашено, міцно потискають один одному руки і обіцяють іншим разом продовжувати почату розмову.

Василь йде додому майже п’яний. Такий він розбурханий, що не може втихомиритись. Як все-таки добре, що вони так поговорили. Вони знайшли багато такого, чого зазвичай кожний самостійно знайти не міг би. Кожний піддав якусь думку, другий її підхопив, з’явилась третя, та породила четверту, і думка по думці дала суму конкретних поглядів на речі. Ось, наприклад, один тільки раз між ними впало слово «остракізм», але воно вбилось їм у тямку. Василь його сприйняв і зрозумів.

Куди не піде – понесе і його з собою. Перед ним, мов на екрані, мигає образ історії. Бачить «народ» – самітній і залишений… І стоїть він німий, мов пень, вгрузлий глибоко у твердь земну. І рветься молодий Василь, щоб стати на пень, щоб злитись і прорости та возвеличитись до ясних, білих хмар, до синяви небес, до Божих брам…

Примітки

Кирило-Мефодіївське братство – прийнята в науці назва (М. Костомаров, М. Гула, Т. Шевченко та інші; 1846 – 1847).

Сонячні кларнети – збірка поезій Павла Тичини (1919).

І в мої чудові твори – перифраза поезії Володимира Самійленка «Горе поета» (1886): «Як? в мої чудовні твори / Лойову вгорнули свічку!».

І остання догоряє – цитата із поезії Степана Руданського «Студент» (1858).

Шевченко ще не лисий – мається на увазі «» (1845).

Савінков Борис Вікторович (1879 – 1925) – російський соціаліст-революціонер. Дія роману відбувається в 1923 році, тому згадка про смерть Савінкова – маленький анахронізм. «Конь блєдний» (1909), «Конь вороной» (1923) – назви книг Савінкова.

Нікітін – мабуть, Іван Савич Нікітін (1824 – 1861), російський поет.

Лермонтов Михайло Юрійович (1814 – 1841) – російський поет.

Надсон Семен Якович (1862 – 1887) – російський поет.

Муравйов Михайло Артемович (1880 – 1918) – російський командир під час російсько-української війни 1918 р.

Котовський Григорій Іванович (1881 – 1925) – кримінальний злочинець, пізніше більшовицький командир.

Кропоткін Петро Олексійович (1842 – 1921) – російський революціонер-анархіст.

Герцен Олександр Іванович (1812 – 1870) – російський революціонер.

Писарев Дмитро Іванович (1840 – 1868) – російський літературний критик.

Добролюбов Микола Олександрович (1836 – 1861) – російський літературний критик.

Донцов Дмитро Іванович (1883 – 1973) – український політичний мислитель.

Подається за виданням: Улас Самчук. Юність Василя Шеремети: роман. – Мюнхен: Прометей, 1947 р., с. 39 – 49.