Напровесні
Улас Самчук
Приємно мати вісімнадцять років. Приємно чутися повним. Кожна кістка на свому місці і кожний м’яз не працює, а бавиться.
Як це жорстоко і несправедливо. Де сидять мізки учителів. Скільки разів доводилося, що Бога нема, але дорослі вірять у нього. Вірять, будують храми, кадять і співають пісні. Радять вам обережність… Кому і на що вона? Зробити великий вчинок, просто йти, плюнути з презирством на небуття і вмерти. Вчинки героїв творять історію.
Реформації, визволення, нерівності… Минають віки, і все дорослі радять світом – тупі, без відваги і розуміння суті речей. З неба сміється велике життя, а земля лишається землею…
Вісімнадцять років. По плянеті в той час ходить янгол. Він ходить до школи і дістає одиниці. Він також танцює на балях, і молитись до нього, безкрилого і чарівного, найбільше щастя.
Приходять великопісні дні. Один з них несподівано порушив звичайний порядок в природі. Якось того дня інакше зійшло сонце… Воно вийшло з-за Туніцьких садів як звичайно, але промінь, що прорвався через серпанкову з квітами занавіску із статуеткою Толстого. Занавіска, ніби ткана із срібних ниток. Дзеркало сяє розливно і яскраво. М’якість на мідній лампі, на поруччях стільців та кожній, кожній дрібниці…
На стріхах лежить сніг, але цього самого дня біля карнизів з’явилась перша темна плямка. В полудень з ринви крапнуло кілька крапель, до вечора вони створили цікавий льодовий зуб. Гора Бона одразу відкрила своє сіре кам’яне обличчя. Сонце впирається просто під її руїни і старанно виганяє рештки снігу. Кожна хмарина сьогодні виразно нова, мов з доброї чистої вати.
Триває пару тижнів, поки ця містерія прийме виразні форми. Ринви розмерзлися. Зо стріх більше не крапає, льодові зуби попадали, розбилися, а малий Сергійчик зовсім потовк їх своїми чобітками. З хідників згорнено сніг, і вони вже сухі. Тільки брук ще встелений брудними від кінського гною крижинами. Їх розбивають ломами і складають на купи. Місцями стоять калюжі жовтавої, мов кава, води і дядьки, що приїжджають до міста і сидять на санях, спустивши набік ноги, мусять високо підіймати свої постоли, щоб часом їх не скупати. У деяких будинках вийнято подвійні рами, і вітер похитує мінливо блискучі розкриті вікна. У кімнаті просторніше, свіжіше… Шум вулиці може свобідно грасувати там, куди йому цілу зиму не було доступу.
Чисельні горобці з Гуляницького саду справляють шумне весілля. Ось один надутий, ніби урядовець староства чи білокриницький війт, вибрав собі дуже незручне місце на підмурівці залізної огорожі і цвіріньчить-цвіріньчить. Він сердито тупає дрібними лапками, різко крутиться, гостро їжить пір’я, зненацька зривається і летить, мов п’яний, щоб за хвилину вернутись на те саме невигідне місце. А від усього твориться шум – весняний шум.
Ціле місто, ніби той горобець, шумить та крутиться. Воно розгортається. Вітер бавиться з занавісками вікон, дівочими спідничками, кусниками порваних плякатів. Вітрини крамниць блищать у буревійних промінях, що обертають перли та діяманти на жовтому оксамиті в небесні скарби, гідні окраси весни.
У школі повно весняного руху. Хтось підмалював Пілсудському вуса. Вони були опущені вниз, мов у Ніцше, але наповнений весняними поривами ентузіяст мілітаризму надав їм подобу кайзера Вільгельма Другого. На п’ятій лекції релігії сонце вдирається саме до шостої кляси. За столом сидить о. Ніколай, перед столом стоїть Білоус. Обидва мають свої особливості. О. Ніколай, як тільки перестануть його «питати», одразу куняє. Білоус, як тільки його викличуть «відповідати», потіє. Той і другий пописуються. Білоус, обливаючись потом, оповідає, як у війні Константина Великого з сарацинами на небі з’явився хрест з написом: «Сим побідиші». Сонце лягло на лисину о. Ніколая.
Він довго і хоробро змагався, але тягар завеликий. Голова о. Ніколая починає хитатись, потім все нижче і нижче опускається на груди. Протоієрейський його хрест зникає під шпакуватою бородою. В цей саме час з його носа виривається своєрідний посвист, що нагадує бойовий клич чи вислів захоплення. Білоус кінчає, але о. Ніколай не виявляє ознак пробудження. – Далі! Далі! – передають йому з лавиць. І Білоус старанно, поважно вдруге оповідає, як Константинові Великому на полі брані з невірними сарацинами з’являється на небі знамення хреста. О. Ніколай вже свистить обома ніздрями, вуса його моргають, борода ворушиться. Видається, що він щось смакує…
І тоді переймає на себе ініціятиву Валя Лискевич. Він, мов кіт, нечуйно пробирається до заднього вікна, відчиняє його і стрибає надвір. Всім це видається нечувано дотепним. Зривається Гриб, Білоус… Починається похід до вікон, стрибки, придушений сміх. По короткому часі у клясі сидить тільки на першій лавиці двоє дівчат, а перед столом стоїть Білоус. Стає зовсім тихо. О. Ніколай користає з нагоди спокою, аж поки не брязкає знадвору розбитий дзвінок.
О. Ніколай раптом прокидається. Перед ним Білоус. Голосно і виразно п’ятий раз оповідає він про знамення на небі, але о. Ніколай невдоволений. Він дивиться на клясу, не бачить нікого, голосно фиркає, сердито бере журнал і виходить до директорської…
Варвара Сергіївна робила слідство. Білоус повільно і поважно розповів. Варвара Сергіївна насуплена. Але Білоус мав необережність згадати, як то було, коли о. Ніколай моргав вусом. Варвара Сергіївна не втрималась, і її усмішка зіпсула цілу справу. Сміялись всі. Білоус після виборів прославився вдруге. На перерві його підхопили на руки і кілька разів підкинули під стелю. Герой дня спокійно подякував і заявив, що він готовий пролити ще не одне відро поту, якщо матиме нагоду до наших цвілих шкільних мурів внести шматок радості.
У клясах затхло і тісно. Не можна розсунути стін і не можна вигнати запах гниття. Але поза стінами досить простору й свіжості. З півдня повіває вітер, приносить запах соснини, ворушить верхи каштанів. З гір приходять дівчатка в короткихспідничках і приносять перші білі і сині проліски. На Широкій вулиці їх продають, і Варвара Сергіївна вже має приколотий до костюма букетик.
Вона також перша змінює зимове убрання. Жвава, легка, на високих закаблучках. Як личить їй весна і як легко їй тепер жити! Вона з весною справжні приятелі, її чоловік – пан директор – змінився мало, хоча його темно-синє вбрання виразно посвіжішало. Жваво, плавно, бавлячись, він викладає про київські билини – Ілля Муромець, Альоша Попович, Мікула Селянинович…
Семен Іванович… Той скинув своє чорне з засмальцьованим оксамитовим коміром пальто та змінив його ще більш засмальцьованим зім’ятим плащиком. Це той скромний дарунок весні, щоб ніхто не подумав, що він зустрічає цю подію останнім. Він часто ходить на великопісну вечірню, і на сторінках «Хвилі» саме в цей час з’явився віршик, що так кінчався:
«Йду до церкви… Б’ють поклони…
Чорно-срібні ризи сяють.
Я схиляюсь…
О! Яка чудова ніжка
В теї, що стоїть он далі!
Тсс! «Да ісправиться» співають…
Людські секрети іноді бувають виправдані і мають свою назву. Настя Мединська з цього приводу сказала Шереметі:
– Семен Іванович вміє відчути настрій…
– Але прошу це не називати іменем, – відповів Василь.
– Ні. Про що ви собі думаєте… Це куди приємніше, коли то огорнуте ватою… Однак, Василю, ви і самі помічаєте, як страшно тяжко тримати лінію і відчути справжню міру… Особливо, коли ми такі молоді…
– Ну… Про «ісправиться молитва моя»… Я маю на увазі цю річ…
Василь ще більше почервонів. Він тільки раз пройшовся з Настею по Широкій і то випадково. А взагалі він любить бути в натовпі… У неділю рано, коли з соборної дзвінниці бамкає великий дзвін, коли юрби панночок, ще старого царського крою, з перкально-ніжними личками, у крисатих газових капелюхах ходять під руку сюди і туди… Зустрічаються, міняються поглядами, інколи червоніють і, посміхнувшись, шепочуться… Все то тутешнє і рідне… Юні свої дівчата, білі і свіжі… Нога в ногу у світлі сонця та звуках великого басистого дзвону…
А ось в соборі… Струнке, чарівне вібруюче хвилювання звуків соборного хору. Воно, мов стихія, мов гімн землі. У вікна навскоси б’є соняшний промінь. З кадильниці диякона здіймається синій дим й «Гооосподу помооолимся!», а перед почорнілими ликами святих горять воскові свічі.
Приємно бути серед тих, що з довір’ям в добре, вічне, позбавлені скепсису в Силу сил, що тримає світ, приносять з собою до храму високо піднесені серця… Скільки молодих, ясних і чистих в думках поколінь відвідало ці місця, де кожний камінь тесаний дотиками їхніх ніг, де кожна річ співає «алілуя», де чорні, вогкі стіни просяклі покликом до вічного.
Таке ось життя. Василь захлинається під його напливом… Небо високе й широке, прекрасні люди, чарівний час! Бути тут і там, чути, бачити й пізнавати… Нічого іншого не можна собі бажати…
І Василь направду дивується, чому не такий саме Шпачук. Адже він також молодий. Чого він завжди невдоволений, насуплений, злий?
І Василь направду дивується, чому не такий саме Шпачук. Адже він також молодий. Чого він завжди невдоволений, насуплений, злий?
Цікаве питання. Воно вимагає думки. Василь інколи думає. Може, так і треба. Вдоволення недобра риса. Хіба все в світі добре? Василь думає і сам собі відповідає: ні. Не все добре, але життя добре. Саме життя, природа… Це є те добре, і Шпачук того, напевно, не розуміє. Чогось не розумію я, і чогось не розуміє Шпачук. Ми обидва неповні.
Василь йде до Шпачука і питає його:
– Чому тобі не подобається Варвара Сергіївна?
Той недовго думає. Відповідь у нього готова:
– Бо вона буржуйка…
– Як то буржуйка? – не розуміє Василь. Ні, Василь його розуміє. Шпачук не потребує відповідати. Буржуйка, бо добре одягнена. Буржуйка, бо чиста. Бо у неї порядок, бо у неї ляковані нігті. Усе це робить з неї буржуйку. І тому вона не подобається Шпачукові… І проти цього він робить революцію…
Василеві навпаки: вона йому саме тому і подобається і він хотів би, щоб усі жінки були такі… Чому не мають бути такими?
– Прокопе! Чому большовики на керівні місця ставлять найгірших людей? – спокушає Василь Прокопа.
Прокіп не зовсім розуміє цей Василів підступ.
– Не найгірших – найбідніших, – каже він.
– «Кто бил нічем?» Так?
– Так. Понижених, гноблених, бідних…
– Бідних, – повторює Василь. – Ти хочеш бути бідним?
– Я? Я над цим не думаю… Зрештою, ні… Ми хочемо бути багаті… Всі…
– Тоді ви будете буржуї… Хто ж буде большовиками?
– Глупота! – каже Прокіп. – Ти мене прекрасно розумієш… Ми хочемо вирівняти. Розумієш? Вирівняти. Щоб не було бідних і не було багатих… Розумієш?
– Щоб були тільки середні… Розумію. Щоб не було ані розумних, ані дурних, ані великих, ані малих, ані гарних, ані поганих, ані добрих, ані недобрих…
Шпачук швидко блідне. Він завжди блідне, коли сердиться.
– Але чого ти сердишся? – питає Василь.
– Бо ти цих справ не розумієш…
– То ти мені поясни… Але чого сердитись…
– Жадних пояснень! Жадних дискусій! Не можна людей переконувати, треба робити!..
– А як я маю сумніви? А як я не вірю…
– Лишайся зі своїми сумнівами. Диктатура пролетаріату з твоїми сумнівами не буде рахуватись…
– «Під стєнку»?
– А хоч би й так…
Після такої розмови стає ясніше. Василь знає, що це «такі люди»… Вони такими родились. Ленін не був пролетар, а був «таким»… Шпачук також не пролетар, або принаймні не пролетарського роду… Він «такий». Це ті, що хочуть «перебудувати світ». І вони вірять в себе. Вони вже переконані. В розмові з Козенком Василь висловлюється:
– Большовизм і марксизм – ріжні речі, але вони поженилися. Вийшов ідеальний бастард – ленінізм…
Козенко не зовсім «такий». Він уже філософ. Він уміє захоплюватись і «розхоплюватись». Весна впливає на нього «розхоплююче».
– Я дивлюсь на ці речі своїми очима… – каже він і пильно дивиться на Василя.
– І мудро робиш, як каже Гнатюк… Не знаю тільки, які твої очі…
– Мої очі – твої очі, наші очі… Очі всіх.
Василь напружує всі сили, щоб уявити своє вірую. Чого, власне, «він сам» хоче? Думає, слухає, міркує і приходить до висновку: Ні! Він нічого не має проти «буржуїв». Тон, порядок, чистий комірчик, блискуча мова… Їхати першою клясою, в зубах цигара… Це якраз те… Василь бачить себе саме таким… До дідька з пролетарською диктатурою. Революція? Все розбити «до основанія»? Пощо? Василь направду нічого не хоче розбивати. Хай буде!.. Диктатура пролетаріату – працюючого народу, низів? Яка диктатура? Для кого? Недаремно каже йому Шпачук:
– Ти цього не второпаєш!
– То вчи мене! Якого чорта! – вибухає Василь.
Шпачук тоді блідне ще більше і непевним голосом повторює завчене:
– Для цього треба знати закони боротьби клясів…
– Що таке кляси? – перебиває Василь.
– Кляси – це суспільні групи, що мають свої інтереси!.. Промисловці, капіталісти, робітники, селяни!..
– А як у нас нема клясів, – знов перебиває Василь.
– Як нема?
– Та так нема… Де ти їх бачиш. Ми маємо дві категорії людей – трохи освічені і неосвічені зовсім… – говорить Василь.
Шпачук намагається пояснити, що не тільки ми… Ми тільки незначний складник цілості…
– Якої? – кидає своє Василь.
– Якої, якої! – блідне Шпачук. – Людства! Цілого людства! Всіх людей. Капітал є міжнародний. Він визискує робітників. Робітництво мусить організувати оборону.
– Це прекрасно звучить… Чудесно. І ти хоч, щоб я, Василь Шеремета, син батька, який чортовими потами добився до хліба, раптом відцурався всього тільки тому, що десь у світі, невідомо де – у Англії чи Америці – існують міліонери, які визискують пролетарів…
– Не те! – перебиває його Шпачук…
– Ну так що?
– Чого нам йти до Англії… У нас в Україні…
– У нас нема капіталістів…
– Капіталістів нема, бо ми їх вигнали. Тепер ми будуємо владу пролетарів…
– У нас нема пролетарів…
– Робітників, селян… Новий устрій. Знизу… Щоб управляли не багатії, а бідні…
– Знов ті бідні, – перебиває Василь. – На чорта нам ті бідні… При соціалізмі ніяких бідних не має бути.
Не те, не те… Вони обидва знають, що не те. Василь знає особливо. Він просто не може зрозуміти, чому, а нащо? Він не бачить ні капіталістів, ні пролетарів. Для нього є тільки бідні, які можуть бути багатими, багатії, які можуть бути бідними. Є розумні, є нерозумні. Є такі, є сякі… Природа не знає ніде, ні в чому рівності, а все разом добре. Василь по суті вдоволений і не почуває гніву.
– Я тобі скажу, – каже він одного разу Шпачукові. – Щоб перейнятись твоїми думками, треба бути дуже злим…
І ще одної речі Василь не зовсім ясно розуміє, хоча боїться в цьому признатися. Вибрали людей до польського сойму. Добре. Потім поляки почали послів заарештовувати. Василь цікавиться за них. Він читає промови, видрукувані в газетах. Велику частину тих промов конфісковано. В газеті лишаються білі плями. Але з того, що в газеті є, видно, що посли говорять дуже гостро. Всі вдоволені. Навіть Шпачук… Хлопці бігають з газетами і залюбки собі їх читають… – Так! Так їм і треба…
Василь також це саме робить, але не зовсім щиро. Він соромиться своєї байдужості, але думає. «Ну, й нащо вони так говорять?» – питає він себе потайки. Але голос протиріччя одразу йому відповідає: – Як нащо? Нас гноблять… Треба боротись… Але якби вони трохи не так про це казали? Але як? Ну як? Кажи, кажи!.. Василь собі признається: іншою мовою. Є така мова і її треба знати.
Це всі ті «прокляті» питання, їх треба знати. Хлопці ходять попід каштанами і, замість учити кон’югації, морочать голову… Вперто морочать і кожний по-своєму. Василь каже Козенкові:
– Ти тільки збагни! Бились наші мудрі люди за свободу. За свободу! За необмежену свободу людини… Бились і вмирали. І ти мені сьогодні кажеш, що свобода «поняття релятивне»… Диктатура пролетаріату… Че-Ка… Га?
– Все то до старого заліза! Міщанські ідеали. Для вас важливі шукання виходу з положення, для нас боротьба і смерть… – каже філософ Козенко.
Козенко не завжди виключно так думає. Ось одного дня він прибігає до Василя і захоплено оповідає:
– Знаєш? Масляка поляки вислали, і він виїхав до Праги. Є вже лист. Пише: мені тут прекрасно. Тут свобода. цілковита свобода. Була якась маніфестація, йшло п’ять партій. Праві, ліві, скрайні й нескрайні… Поліція тільки стояла і пильнувала порядку… От коли б таке у нас! – захоплено каже Козенко. Але згодом той саме Козенко приходить до висновку: – Ну, що ж… Чехи міщанська нація…
І знов того самого вечора вони обидва довго і вперто кували плани, як би і їм перебратися через Карпати до Праги. Все-таки там свобода. Там є український університет, а у Львові такого немає… І не буде. На світі багато речей, і їх треба розуміти. Особливо тепер, зараз, по війні, по революції, коли живе Ленін, Петлюра, Пілсудський, коли зробили Версаль, коли поділили, розділили, коли одні «виграли», інші «програли», коли одні «перемогли», інші «переможені». Василь Шеремета – українець. Він переможений. Нема України. Він – «русін». Отам далі, за Шумськом, границя. Арештовують послів. За кордоном роблять комунізм. Гімназія «не має права». В Галичині арештовують.
Пробі! Це забагато на одну юначу голову.
А життя йде своєю чергою. Козенко написав до останнього числа «Хвилі» свої міркування на тему «життя». То нічого, що він вештається зі Шпачуком. Він все-таки погодився написати і помістити свій мудрий трактат про життя. «Хвиля» вийшла, її читають, це вже третє число… Як-не-як, а третє, у той час, як Шпачук зі своїми «орлами» не видав ані одного. Василь уважає це за свої досягнення.
Хлопці сповнені оптимізмом. Так думає Козенко. так думають всі. То нічого, що вони в такому ось стані. То нічого. Виростуть. Всі виростуть. Підуть у світ. Будуть горіти, творити, будувати… Буде!
Вечір напередодні розпуску на Великдень. Василь йде попід мурами ліцею. Небо густе, синє. Хочеться бозна-чого в такий час. Клени і липи ще не розвинулися, але вже пахнуть свіжими соками. Василь не звертає додому, а йде далі. Опинився перед будиночком з трьома вікнами. Всі вікна чорні. Василь не торкається похилої фіртки і ходить сюди й туди з надією… Він повний надії… Вийде! Мусить вийти…
Час тікає. Сонце зовсім ховається, у повітрі холоднішає, над містом залягає весняна сутінь. Тільки на Боні замок ще горить, ніби штучно освітлений сильним жовтуватим променем прожектора, і кожний кам’яний зуб на тлі синього вечірнього неба блищить срібним сяйвом назустріч рожевому заходові.
Дарма, мій милий Ромео. Твоя Юлія сьогодні не вийде. Ніщо не показує, що вона десь тут поблизу. Вікна мовчазні, мов очі євнуха. Занавіски непорушні, ніби вони не з перкалю, а з каменю. Василь міцніше стискає своє серце. У таких випадках не залишається нічого, як дійсно здушити все, що там є в тобі, і перемогти себе. Відірватись від місця і тікати. Василь так і робить. Але він чомусь не заходить додому, хоча вже втомлений, і фіртка на подвір’я ось під боком. Простягни тільки руку і ти на подвір’ю. Він не хоче зустрічі з Євгеном. В такий час не треба нікого близького бачити. Буде засипати питаннями, настирливо гудітиме тобі у вуха, мов джміль… Ні!
Василь йде на Широку. Це є той форум, де все знаходить своє місце. І плебс, і патрицій. І черствий камінь, і окрилений фантаст. До речі, кожний вечір у монастирі дзвонять. Це такий приємний вечірній дзвін. «Вечірній дзвін, вечірній дзвін, багато дум наводить він». На Широкій все зустрінеться. Ось йдуть кілька ліцеїстом. Вони елегантні, стрункі. Василеві вони більше імпонують, ніж свої гімназистки. Проходять парами молоді люди різних народностей, говорять різними мовами. О! Василь справді здивований. Що він бачить? Он там проти «Ермітажу» дуже поважно, дуже зосереджено, боячись відірвати від землі зір, шествує Євген. Він все ще у сірому зимовому плащі, комір поетично піднятий, на голові вилиняла «гімназистка»… А біля нього… Хто біля нього? Мира. Вона. Розкучерявлена, мов яблуко рожева, у свойому білому беретику. Яким це чудом? Це, мабуть, Василь спить і йому сниться. А коли так, то це небувалий сон.
Але Василь не спить і йому це не сниться. Це таки Євген і біля нього Мира. Це вони обоє напружені до самозабуття. Вони ось пройшли біля самого Василя і ні він, ані вона його не помітили. Василь повертається. Це, можливо, і негарно, але він не може відмовити собі в приємності пройти кілька кроків за ними і послухати, що власне їх так захоплює. Про що вони говорять? Але даремно Василь наставляє вуха. Від них не чути ні одного звуку. Вони йдуть зовсім мовчки. Євген, здається, не йде, а пливе чи летить у хмарах. Якось так дивно ступають його полатані черевики. А вона, як звичайно, ступає дрібно у своїх черевичках на високих закаблучках, коротка спідничка торкається прекрасних ніжок у тому місці, де вони згинаються, вітерець ворушить ясні кучері. І це все. Дійшли до повороту на Костельну. Тут на хвильку зупинилися. Василь почув голоси.
– Ви направо? – він. – Да! – вона. – Дозволите і мені? – він. – Да! – вона. Повернули на Костельну. Хвилинка мовчанки. – У вас на Білозірці стоять також поляки? – він. – Да, – вона. – Там у вас, здається, гранична сторожа? – він. – Да, – вона.
Потім знов мовчанка.
Мовчанка і мовчанка. Пройшли фіртку до Євгенового мешкання, йдуть далі, повертають наліво і зникають за рогом. Василь лишає їх. Це трохи його розвіяло. Він знов здійнявся вище і бачить. Молодість. На кожному кроці молодість, а це приємно. До всього зустрів Маню. Вона прекрасно одягнута. На шиї жовтий лис. Спідничка гарно обвиває коліна. На литках шовкові панчохи. Вона прошуміла, мов молодий вихор, брязнула фірткою і зникла. Лишився тільки приємний звук її голосу – добрий вечір!..
Василь зайшов до себе. Не світить. Зрештою, смеркання триває. Весна не одразу пускає ніч. Він ходить сюди, туди, посміхається. Це він думає про Євгена. І гарно. Хай він бодай один раз має втіху. цілу зиму він тужить за нею. Він має право на той шматок щастя.
Надворі грюкнула фіртка. Враження, ніби її рванув раптовий вихор. Василь не встиг підскочити до вікна, як так само брязнули з завісів двері до кімнати. Це Євген. Буревій, а не Євген. Вулкан, що вирвався з кратера. Він найперше кидається на шию Василеві.
– Васю! – виривається з нього. – Прекрасно! – стогне він. Лишає Василя, зриває шинелю, кидає її на Василеве ліжко, біжить кругом стола і повторює: – Люблю, люблю, люблю! Да, Василю. Я люблю! І вона також. Я ось допіру був з нею. Ось так, як з тобою. Говорив!..
– Але, Євгене! В чім річ?
– В чім річ? Ти не розумієш? Я щойно бачився з Мирою. Я проводив її від самого Хмелюка до Туніцького цвинтаря. Сама підійшла. Розумієш?.. Сама. Я йду з Нуждіним… Розумієш? Я йду… І от навпроти Хмелюка вона… Розумієш? Вона раптом підходить до нас, йде з другого хідника просто на нас… Розумієш? Я кажу Нуждіну вибач і зупиняюсь. Нуждін пішов. А вона підходить до мене… Розумієш? Підходить, перепрошує. Я хотіла з вами поговорить. Будь ласка, кажу. Дуже прошу… А серце прокляте – як таран. Мало мене не розтрясе. І я помітив… Знаєш, що я помітив? Вона мене любить! Розумієш? Вона також любить.
– Вона тобі сказала? – питає Василь цілком поважно.
– Ні. Вона не сказала, але я відчув. Розумієш? Відчув… Та це ж можна одразу відчути. Вона любить мене, ти це розумієш? Ага! Був би забув!.. Вона передала тобі оцього листа… Казала передати тобі або Приході…
Євген передає листа. Руки його тремтять. Він все ще бігає навколо столу.
– А про що ж ви з нею розмовляли? – питає Василь, підходить до вікна і читає на конверті напис: «До редакції «Хвилі»… Перший лист до редакції «Хвилі». Василь дуже зацікавлений, розриває конверта.
– Ну, про що говорили?.. Про все. Багато…
– І про поляків в Білозірці також? – не видержав нарешті Василь.
Євген, мов скажений, кидається на нього.
– Василю! Ти чув? Ти нас бачив? – викрикує Євген.
– Розуміється. Пройшли мені під носом і не помітили…
– А як ти!.. А як ти!.. Зі своєю Настусею. Думаєш, не бачив? Попід заборами, – кричить далі Євген.
– Це вже ти вигадуєш!
– Під забором Гуляницького… Вигадую? Да. Вигадую…
Але Василь вже не слухає. Він вже читає листа. Які лапаті, виразні, вперемішку криві і прості літери. Рожевий, полотняний папір. Кілька чорнильних плям. Лист писаний російською мовою, і ось його переклад:
«Шановний Пане! Ви завжди такий надутий, і я знаю чому: Ви пишете вірші. Не бійтесь… Ми з Мирою не такі вже дурненькі дівчатка, як ви собі гадаєте. І коли ви вже конечно хочете знати, то пробачте, але я також пишу вірші. З усіх поетів я найбільше люблю Надсон. Ви смієтесь, бо це вже поет не модний. Тепер всі за Блоком. Але пощо я маю невідомо що вдавати. Я в такому віці, що Надсон мені дуже подобається…
Натомість Блок, а особливо «Дванадцять» з Ісусиком в рожевому віночку нічого мені не каже. Мирочка цього ще не розуміє. Вона більше цікавиться фільмовими артистками і сама себе такою уявляє. Як виросте, каже, піде до Голівуду. Але повірте – і вона цілком розумна дівчина. Шкода, що Ви такі недосяжні і зарозумілі, а то і я щось могла б дати до Вашої недотепної «Хвилі». Кира».
Зовсім, зовсім лапате «Кира», мов кілька жуків нараз…
– Кому вона дала цього листа? – питає Василь.
– Мені.
– Розумію… Але для кого?
– Для… Приходи… Ні. Скорше, для тебе. Вона сказала або тобі, або Приході. Скорше, тобі. Тобі, Василю… Це від Кири… Васька! Підемо завтра разом… Як тоді… Розумієш? Цей лист зовсім виразно переданий для тебе… Для редакції. Відповідь можна мені передати… Передам. Від кого лист? Можна прочитати?
Василь нічого не має проти того. Ось які вони дістають листи. Будь ласка. «Недотепна Хвиля»… Нічого! Витримаємо.
– Кира! – викрикує Євген. – Ясно! Це до тебе! Василю! Це, напевне, для тебе… Ти уяви, коли б це не було для тебе – нащо вона передавала б це мені? Вона ж знає, що я з Приходою не зустрічаюсь. А вона виразно сказала для тебе. Прихода тут ні при чому. Завтра, Василю, йдемо! Разом… А ти, Василю, направду… Ну, не сердься… Ти таки справді став надутий. Колись був хлопець, мов шовк, а тепер… Ні, ні… Це хай Прихода, але тобі таке не личить. Вона має цілковиту рацію. І звідки ти взяв, що вони дурні дівчатка? Ну. зрівняй з іншими. Котра в гімназії зрівняється з Кирою?.. Або… з Мирою? Ну, котра? Все то корови, а не дівчата… Одна Лавінська, але то лід… Не дівчина – лід. Заморожене масло! Що, ні? І ластовиння – ніби побризкана чоколядою… Але Кира, а Мира… Ти знаєш? Ти розумієш? Ти все розумієш!..
Євген ще довго гомонів, а Василь одразу сів писати відповідь. Засвітилась бронзова лампа, відбилось світло у похилому дзеркалі на стіні, освічуючи нагнуту Василеву спину. Він сидів, ніби прикутий ланцюгом до столу, він мучився всіма муками, але що до біса ясного написати? От клята дівчина. Вона собі сіла і написала. А що напишеш їй? Зрештою, чи варто їй писати взагалі? Пощо? Які там у біса в неї вірші? Надсон. «Только утро любві харашо». Якісь занавісочки серпанкові, цвіт безу під вікнами. Ні. Василь не пише. Встав. Зім’яв написане і викинув до самовару за дверима.
– Ти не пишеш? – з острахом питає Євген.
– Не можу! Не виходить! – з серцем говорить Василь.
– Чому не можеш? Ану спробуй!
– І на якого біса я маю їй писати?
– Ну, Василю! – з повним докору голосом говорить Євген. Це йому не підходить. Він би мав завтра причину ще раз заговорити з Мирою. Він передав би листа, нав’язалось би те й друге… – Ні. Василю!.. Це вже вибач. Це не чемно. Панна пише до тебе. Ти уяви собі її положення. Уяви себе на її місці. Ти щось задумуєш. Ти довго, довго з тим ходиш і не знаєш куди з тим… У воду чи під землю… То-то бо й є, що ти. Василю, таких речей не розумієш… От коли б ти так проболів цілу зиму – дні і ночі, тоді б ти повірив, що то є.
У сінях хтось застукав, і Євген утих. Він одвернувся. На його обличчю благання, радість, неспокій і безліч інших переживань.
– Та ти почекай. Ще напишу, – лагідніше проговорив Василь. Двері відчинились, і на порозі – Валя Лискевич.
– Здоров, – буркнув він і хрюкнув. Він має звичку хрюкати. У нього щось у горлі. Молодшого брата зовсім не помітив. Не скидаючи кашкета, одразу проговорив: – Васька, урх! Збирайся!
– Куди?
– Та збирайся, грх… кажу! – він знизує по черзі обома плечима, голову має нахилену вперед.
– Куди? Ну кажи…
– Васька! А ти признайся, грх… Завів я тебе коли в погане місце? Ану признайся, грх… – За кожним разом, як тільки він хрюкне, киває одночасно головою.
– Але я хочу знати куди, – вперся Василь.
– Побачиш… Одягайся… Каєшся ти, що пішов тоді до Настусі? Ні. Закохався ти до неї? Закохався. Ходімо і тепер… грх!.. Не будеш каятись.
Євген сидить на своїй твердій канапі, заклавши ногу на ногу. Тонкі кортові штани тісно облягають його молоді стегна. Він мовчить, і тільки погляд його просить: «Ні. Прошу, прошу… Не йди». Василь його розуміє.
– Ні, Валентине! Я сьогодні без Євгена не йду…
Щойно тепер той помітив брата.
– В-іі-н? Та куди з ним? У нього ще молоко на губах…
– Давно воно висохло у тебе, – ображено відповідає Євген.
– Ну, от… Подивись на нього. Він весь у милі… Куди з ним?
– Ні, ні, – твердить Василь своє. – Я без нього ні кроку…
– Василю! Як хоч – йди. Мені з ним також немає ніякої приємності…
– Ні! Сьогодні всі разом. Як йти то йти… А ні – сидимо дома! Кінець. Крапка!
– Ну так бери й його, – погоджується нарешті Валя.
– Ну, Євгене? Йдеш? – звертається Василь до Євгена.
– Ні, не йду! – каже той, але непевно. Василь бачить, що йому хочеться йти.
– Е! Що там… Одягайся! Кінець третини, розпуск, прощання… Йдемо!
Якось зібрались. Вийшли. Гарний темний вечір. Небо чисте. Зорі. Приморозок. Вже на хіднику Валя шепче Василеві:
– Знаєш?.. Приїхав Круп! Вперся і давай, давай Шеремету! Я сюди, я туди – не виходить. Без тебе, отже, не буде випивки, а він продав сьогодні віз пшениці. Уяви! Перед Великоднем… Віз пшениці!..
У Хмелюка в задній півтемній кімнаті справді Круп. На голові у нього сокільська рогатівка. Побачив Василя.
– А, от… Нарешті. Величність! Прошу! – і показав біля себе місце. – А тепер кличте Мотю, – звернувся він до Валі. – І Женька тут? Прекрасно. Ви, Женьку, здорово того… Витягнулись. Голите вуса?
– Ще ні, – соромливо і просто відповів Євген. Розмова точиться по-російськи. Увійшла кругленька Мотя, принесла насамперед пляшку чистої і поставила серед столу.
– П’ять шклянок! – скомандував Круп.
– Будуть, будуть, – сказала Мотя. – Зараз. А що на закуску?
– Тепер піст, – кинув Круп. – Чогось під піст… Огірочки, синя капуста, грибки в маринаді… Щось такого. А найперше оселедець! З молочком. В маринаді. Зрозуміло? Так, Женю. От ви й виросли. Ну, і що ж далі?
«А мір, как пасмотріш с халодним вніманьєм вакруг,
Такая пустая і глупая шутка»…
Повірте мені. Я вже давно голю свої вуса, у Котовського воював.
– Я за далі не думаю, – каже Євген.
– І мудро робите, – підхопив Круп. – Один африканський філософ говорить: жити і думати – значить не жити. Живе лише те, що співає… Пташки там, всякії павіяни… Навіть жаба в болоті чується краще, ніж Кант, коли він заліз у свої теорії. Ну от. Чудесно. Так, наливай, Валю! Мотю! Так де ваш брат? – звернувся він до Моті.
– Який брат? Я не маю ніякого брата…
– А от той, високий, худий… Що був за буфетом.
– То мій хазяїн…
– А я думав – брат.
– Чому?
– Бо він протилежність вам. Ви во, – і він показав руками щось округле, – а він во, – і показав свій стек.
– Ну так, Василю… Женю, Валю… Ваше здоровля! – всі підняли чарки і впили.
– Пішло, – сказав Круп. – А я боявся – загрузне. Признаться, місяць не пив. Учився, мов семинарист. Бабка майже повірила, що і з мене вийде дворянин.
Пили. В таких випадках п’ється. Василь і Євген сп’яніли після першої чарки. Тим більше, що ті чарки справді були малими скляночками. Євгенові очі посоловіли. Василеві також. Міцніше тримався Валентин і то з двох причин: із звички і зі страху не виявитись перед Крупом недосконалим піяком. – Е, ми вже й не такі види бачили, – казав він. Василь цього не міг сказати, хоч і йому доводилось. Зрештою, всім доводилось. І Євген тягнув не зле, як на свої шістнадцять років. Він вже роз’їхавсь, то правда, але причиною цього не сама чиста, а… Про це краще тут не згадувати. Він скоро розійшовся, почав говорити, намагався співати своїм гнилим голосом. Його перебивали, але він, наслідуючи студента з «Днів нашей жізні» Андреєва, завивав диким голосом:
– Але ж я хочу співати! Мене розпирає щастя!
– Женю! Співайте, тільки не з нами. Я чув, що коні мають твердіші вуха.
Василь завів розмову з Крупом. До цього, власне, мусіло прийти. Коли Круп бачить перед собою Василя, він мусить говорити. Так і тепер. До всього ще й п’яний. Весь повернувся до Василя, боком до Валентина і боком до Євгена. Лівою рукою він все підливав.
– Ви, Василю, ростете, як з води. Ще вчора ви являли собою не більше не менше як порядного орангутанга. Ви мені вибачте. Я людина проста, як каже моя бабця, фрейліна двора його імператорської величності, – що на язиці, то і на пиці. Я вам шпурляю правду межи очі. Розумієте? От на днях я вступив у одно місце. Якийсь добродій подає мені український журнал, а в нім стаття про Толстого. Я читаю. Мені, зрештою, Толстой ні сват ані брат. Той лаптєвий апостол може собі бути, чим хоче, мені байдуже. Ханджа, позер, амбітник. Але та каналія в журналі пише, що він не художник. Ви розумієте: оце вам ваші представники культури.
І тому мене ніщо сьогодні не дивує. Кажуть, посадили до тюрми якогось там посла до сойму. Той добродій з вусами і в шароварах виліз на бочку і ненько-українським тоном почав громити Польщу. Це серед ярмарку – кругом дядьки, жиди… Наша ненька-Україна страждає під ярмом, її ляхи душать… Не маємо школи… Ну, знаєте… Яка там та Польща… Два аршина з половиною довжини, але все-таки… Та ви знаєте, що я такому послові зробив би? Коли б він був у Росії? Я б його повісив у стайні за одну ногу, як здохлу ворону. От що б я з ним зробив.
Ні, брате! Боротися за право треба, але не так. Чому ось я ношу оце на голові? – він зірвав і кинув у кут свою рогатівку. – В соколи записався. І всі там зі мною говорять по-російськи. Чому? Питаю. Чому не говорять вони там з українцями по-українськи? Я один, а їх там безліч… І все-таки по-російськи. Я вам скажу. Бо ми і росіяни маємо того самого Толстого. Одного, другого, третього. Толстой є скрізь Толстой. Так само в Мексиці, як і в Індії, як у Нью-Йорку! Що він там не говорить, але він це говорить стома мовами. Що можете ви проти того поставити. Статтю того пана з журналу?
От, наприклад, Шевченко. Можливо, він і направду поет. Я його не читав. Але що може зробити поет? Віршем? Ні. Віршем багато не втнеш. Потрібна тяжка артилерія. Роман, музика, малярство. Треба публіку за чуба взяти. І то не тільки ненько-українівську, а цілу, всю, як є земна куля… Ви думаєте – чому знають Росію? Тому, що вона на карті від о-о-о до о-о-о? – він розмаєним помахом руки закроїв чималий простір. – Ні. Не тому… Тому, що має вона Толстого… Того самого недотепу Толстого. А потім Чайковського… А потім Рєпіна. От, наприклад, Достоєвський. Здається, патологія. Але спитайте ви кожного дурня Європи в циліндрі і в краватці, хто такий Достоєвський, і кожний вам відповість…
Кого поставите ви на місце Достоєвського? А шароварний посол вилізе на базарі на бочку і кричить: ми їм покажемо! Ми маємо право на своїй землі! Звідки той осел знає, що таке право? Право є от… – І він показав нігтем, як б’ють вошу. – Права немає. Є чуб. Чуб і є право. Я взяв за чуба – моє право. Мене взяли – їхнє. От і все. І нічого тут брикатись, мов підрізане теля. Так, так, Василю! А тепер давай ще дьорнемо! Євгешка вже весь, як шкло.
І він знов налив. Всі не сиділи, а гойдалися, мов тирса. Василь нахилився вперед. Він, мов риба, викинута з води, намагався вловити більше повітря, щоб щось відповісти Крупові. Але не знаходив справжніх слів, язик утік, поламався, очі перестали світити.
– Це все правильно, Крупе, – переплітав він язиком. – Що тут казати. Ти,Крупе, герой, тільки от на відході. А шкода. Останній з могікан. Скільки століть царствували твої предки на святій Русі?
– Від Івана Грозного, – сказав той, вирячивши сірі очі.
– Ну, от… Від Івана Грозного. А тепер відходите. Скидаєте шапочку і «до свіданія». «Стоїть буржуй, как пьос галодний».
Так, мій милий Крупику. «Как пьос галодний»… Як знак запиту… А от я, Крупику, щойно виходжу на арену. Мої предки були раби. От воно як. Твій дід мав право сікти мого діда на стайні. Глупо, страшенно глупо!.. Але то все дурниці. Все дурниці. Очевидно, мої предки на краще не заслужили. А шкода, що ви пасуєте.
Блакитна кров… Жаль, жаль… До побачення, до побачееееннння! – шепелявив зовсім п’яний Василь і вдавав, що він з кимсь прощається, що підходить до ручки і цілує її.
– Валю! – кричав він. – Вал… Валь! Правиль… но я цілую ручку мадам її іммпераааторського… «Биистри, как волни все дні нашей жізні!» – раптом заспівав Василь, а йому підтягнув Валентин. Але пісня не клеїлась. Вони перейшли на щось інше. Василь шумів. – Моя господиня… мадам Цимбаллл каже… Я, каже, не українка… Я ніяка українка… Я… Я імператорська малоросіянка Богом-Христом роджена! – кричить він в саме вухо Крупові. – А ви Достоєвського тичете… Та розумієте ви, звідки взявся ваш той самий – ек! ек! – Достоєвський? Не понімаєте? Я вам – ек! – скажу. З Ро-росії, що гине і розкладається!
«Русь, і тиии билааа прекрасной,
А тєпєр гнійот твой дух…
Бєєезобразний труп ужасний,
Посінєл і весь рас пух… пух… пух!» –
заспівав знов Василь.
– Ти, Василю, брешеш, як каналія, – озвався нарешті Валя. – Але Круп! Добре, сучий син, бреше! Навчився! А ще недавно я вчив його до ручки підходити…
Круп мовчав. Він підпер голову рукою, вперто дивився в одну точку. Мовчав. Твердо і вперто мовчав. Василь у п’яному тумані дивиться на нього і йому видається, що у Крупа на чолі морщиться шкіра, розпирається череп. Він його розуміє. Василь зовсім не хотів так сказати. Само сказалося. От сказалося і все. Круп тут також винен. Щось він у ньому також зачепив, і Василь не зостався в боргу. Потім устав і, хитаючись, пішов у похилі двері до виходу…
Коли вернувся, у роті було терпко, губи злипалися, гикав. Годі! Досить того…
– Підемо. До побачення всі… До побачення… Йдемо, Євгене!
Круп ще залишився. Василь з Євгеном викотились під зоряне весняне небо. Вулиці були порожні. Ліхтарі світились тьмяно і самітньо. По дорозі, коли вони трохи відсвіжились, Євгенові також захотілося говорити.
– Ти, Василю, йому сказав добре… Але ти сказав мало… Треба було йому просто в пику кинути: ми ще молоді. Ми ще ростемо… У нас також буде Толстой… Ще більший від Толстого… У нас ще буде…
– Ех, Євгене! Нащо там губу паскудити. І так все зрозуміле!..
– Ні, Василю! Тут ти не маєш рації! Він…
– Що там він? Від нього це залежить? От проп’є останні десятини і… набік! А ми все-таки одного разу світ догори ногами перекинемо і кінець…
Вдома господиня сердилась, але хлопці не зважали. Євген ще раз пристав до Василя.
– Але ти все-таки напишеш? Листа напишеш? Напиши, Василю!
– На якого біса буду їй писати? Надсон, серпанки… Зустріну колись і скажу…
– Ні, Василю! Я тебе ніколи не просив, а зараз прошу: напиши! – голос його затремтів. Він підійшов до Василя, обняв його і справді розплакався! – Ти цього не розумієш… Я, Василю, не можу… Я її люблю! Я готовий за нею в пекло… Я цілу зиму її кохаю… Сьогодні перший раз зустрівся з нею, і ти… мені не хочеш допомогти…
– Ну, досить, Євгене! Напишу. Завтра напишу! Для тебе!
Вони ще довго гомоніли, вовтузилися, роздягалися, вкривалися і все говорили. Господиня вже двічі стукала в стіну… Але все-таки час спати. Вони згасили лампу, вкрились, і кімнату залила ніч.
Примітки
Туніцьки сади. Туники – село, нині частина м. Кременець.
Ніцше Фрідріх (1844 – 1900) – німецький мислитель.
Вечірній дзвін – російська пісня О. Алябьєва на слова І. Кощзлова (1827).
Блок Олександр Олександрович (1880 – 1921) – російський поет.
А мір, как пасмотріш – перифраза поезії М. Лермонтова «»: «И жизнь, как посмотришь с холодным вниманьем вокруг – Такая пустая и глупая шутка!».
Дні нашей жізні (1908) – п’єса російського письменника Леоніда Андреєва (1871 – 1919).
Стоїть буржуй – цитата з поеми російського поета О. Блока «» (1918).
Биистри, как волни – російська пісня (сер. 19 ст.) на основі .
Русь, і тиии билааа прекрасной – джерело цитати не встановлене.
Подається за виданням: Улас Самчук. Юність Василя Шеремети: роман. – Мюнхен: Прометей, 1947 р., с. 50 – 69.