1. Газета «Волинь»

Улас Самчук

Вечором того самого дня (четвер 13 листопада), ми були знов у Рівному. Зі снігом, вітром і погодою, яку на Волині звуть золою. Невелике провінційне місто, несподівано стає вихідною точкою… Вулиці кишіли воєнними і партійними уніформами Третього райху високих і найвищих рангів. Настрій динаміки, тривоги, непевності. Їх воєнна машинерія діяла з неймовірною силою на всіх фронтах. За нашого перебування в Києві, було взято Харків, відкрито дорогу до Криму і взято до полону 3 632 000 полонених.

Їх тріумфи були на висоті зеніту. У Рівному дано великий парад війська і чекалося на прибуття райхскомісара, яхшй мав обняти цивільне управління над Україною, що має зватися Райхскомісаріатом.

Ці успіхи гнітюче відбивалися на настроях населення. Перші тижні захоплення «визволенням» швидко минули, рожеві надії на незалежну Україну розвіялись. Окупанти з неймовірною швидкістю і залізною послідовністю вводили порядки, в яких для не німців лишалося не багато людського місця.

І наслідком цього почали швидко ширитись чутки про організацію українського збройного спротиву… Що було з людської точки погляду дуже зрозуміле, але з точки погляду воєнної стратегії – небезпечне. Особливо в цей час, коли динаміка наших противників була в такій силі.

Нові окупанти нічого собі так не бажали, як дістати цей терен, звільнений від місцевого населення. Несвоєчасні розрухи дали б для них пречудовий претекст, щоб наші солом’яні села пустити з димом і їх населення змасакрувати. Вони це вже наглядно доказали у випадку з Лідіце в Чехії. Але з цим не дуже рахувалася совєтська агентура, для якої знищення українського населення було таким же бажаним, як і для їх німецьких антагоністів. Особливо, коли це діялося б німецькими руками.

Для мене, як редактора впливової газети і як письменника, до голосу якого прислуховувались народні маси, було великим завданням зберегти при цьому почуття міри і не стратити рівноваги. І не допустити до передчасної провокації зриву, для чого між нашими доморослими політиками було досить відповідного матеріалу.

Вимагалося знання цієї проблеми в її цілому, бути в курсі справ світового засягу, відчувати балансування діючих сил планети, розуміти тенденції їх розвитку на майбутнє.

Для цього ми намагалися слухати по можливості більше вістей, особливо з-поза засягів німецької домінації. До вістей із совєтського боку годі було прикладати багато вартостей, вони, як звичайно, до вульгарності розходились з правдою, але вісті з-за Ла-Маншу, навіть у формі пропаганди, мали для нас велике значення. Звідти подавалися справжні вісті про справжні події, а пропаганду подавалося в переконливій формі прекрасними стилістами, між якими могли бути і такі, як відомий лауреат Нобля письменник Томас Манн.

Я охоче слухав його пристрасну риторику рафінованого інтелектуала, наповнену пафосом гніву і сугестією катастрофи і пізніший розвиток подій, показав намацально, що його савонаролівська ораторія не була лишень вислідом його ображеної величності. Під час повороту з Києва, я включив було свій апарат на Лондон і почув звідти глухий, хриплий, пристрасний голос того оракула і між іншим, в тому, що він вирікав, було і таке:

«Вам, німцям, не буде дозволено виявити вдячності за мою творчість, навіть коли б ви цього і хотіли. Хай буде так. Це було зроблено не заради вас, але з найглибшої моєї необхідності. Одначе, тут є щось, що я зробив заради вас, від мого не особистого соціального сумління і я маю переконання, яке з дня на день зростає, що прийде час, і він вже надходить, що ви будете вдячні мені за це і оціните його багато більше, ніж книги моїх оповідань: це є те, чим я вас попереджував ще коли був час остерігти вас перед негідними силами, до ярма яких вас сьогодні безнадійно впряжено і які ведуть вас до неуявної руїни тисячами своїх огидних діл.

Я знав ці сили, я розумів, що ніщо інше, ніж катастрофа і злидні для Німеччини і для Європи можуть постати з такої неописально-злочинної натури, в той час, коли більшість з вас – жертв ілюзій, які вже тепер мусять бути для вас зрозумілими, чекали від них порядку, краси і національної честі. Чи не слід при цій нагоді пригадати слова Гете про «віддану німецьку націю, яка почуває себе лиш тоді дійсно величнаю, коли програє все, що її звеличує».

Я також знаю вас, мої добрі німці, як і вашу безрадність, коли йшлося про розуміння справжньої честі і гідності. А тому, не дивлячись на мою вдачу, я виступив було на політичну сцену в жовтні 1930, в Берліні, в залі Бетховена, з промовою перед захриплими від вигуків нацистськими дикунами, яку дехто з вас може ще пригадує. Я назвав її «Апеляція до розсудку», хоча це не було звернення до всіх кращих німців; і та промова ще й сьогодні є великим облегчениям мого сумління, дарма що була вона найдаремнішим зусиллям між усім тим, що я осягнув моїми щасливішими зусиллями, як мистець». [Пізніше, ці пропагандивні ессеї були видані книжковим виданням: Томас Манн «Слухайте, німці», Нью Йорк, 1943. В англійській мові.]

Сьогодні, коли ці рядки пишуться, дуже легко зрозуміти такі слова, але не так легко було з ними впоратись, коли ціла Європа лежала під ногами тих «негідних сил» і всілякі погрози їх швидкого упадку видавалися хіба побожними бажаннями сердитих емігрантів. До того для нас в Рівному негідними силами були не тільки наці Гітлера, а також наці Сталіна, чого, очевидно, оракули з-за Ла-Маншу не хотіли бачити. Ігноруючи факт, що рекорди негідності цих останніх не були ще ніким перевершені.

Але все-таки, для нас, та гнівна риторика з-за Ла-Маншу була явищем бажаним. Вона переконливо збивала температуру успіхів німецьких фронтів, чим допомагала нам відповідно регулювати нашу власну поведінку; до того це був блискучий приклад, як треба боротися з кожними силами, які з погляду наших інтересів є негідними.

А мали ми їх таких досить. І не лишень із зовні, а також з нутра. Поміж нашими партійними відламками гарцювало тьма-тьмуща своїх і не своїх лицарів з-під темної зірки, які наші невідрадні політичні гаразди намагалися зробити нестерпними. Вимагалося єдності, порядку, видержки, дисципліни, а бушували анархія, хаос, міжусобиця. І намагання зірвати народ до самогубного чину, не рахуючись з ніякими вимогами стратегії й часу.

З трибуни нашої преси ми раз-у-раз намагалися про це говорити, а тому, від’їжджаючи до Києва, я залишив для газети передовицю з вимовною назвою «Рівновага». У багатьох засадничих справах і при різних обставинах приходиться говорити про рівновагу. Передовсім – рівновагу духа. Бо з того випливають всі наші вчинки, які в остаточному будуть підсумком нашого діяння і вимагатимуть відповідальності. Особливо вказано і необхідно говорити про таку рівновагу у наш, вийнятково твердий час, – говорилося в тій статті.

«Ще донедавна, ще перед місяцями, – говорилося там, – наша країна була переповнена арміями найрожевіших оптимістів… Невідомо, хто дав нам право на рожеві окуляри. З другого боку, чому сьогодні стільки охів та ахів і стільки відчаю. Чи щось в нашій дійсності змінилося? Серед цих обставин, від нас вимагається лишень зберегти розважність, виявити максімум розумної ініціативи, спричинитися до організації і розбудови нашого таки власного життя».

В цілому, ця стаття була зразком дипломатії, роз’яснювань і недосказань. Писалося тоді на пальчиках, хотілося сказати голосно тихим шепотом, кожне слово важилось унціями, щоб не перетягнути шальки дозволеного на терезах чужої до нас Феміди.

Але це не значило, що ми були паралізовані обережністю, або уникали активної політики. Як це не дивно, а наша редакція, в нашому просторі, була тоді центром політики значно ширшого розміру й засягу, ніж інші формальні політичні угруповання. Через нас перейшло десятки, сотні і тисячі людей, справ і завдань, у нас побували емісари всіх наших політичних середовищ, церковних конгрегацій, літературно-мистецьких діячів, які шукали у нас протекції, сприяння, допомоги, поради. У кабінеті головного редактора постійно відбувалися наради й засідання у найрізноманітніших справах, включно до військових, господарських, шкільних, навіть судових. Це саме мало місце в кабінеті головного керманича видавництва Степана Скрипника, як тільки він бував удома.

У Рівному майже не було сходин, засідань, обговорень, імпрез, комітетів, до яких би не втягалося редакцію «Волині». Як тільки ми повернулися з Києва, як мене негайно було втягнуто до комітету для відзначення 20-ї річниці розстріляних 359 героїв визвольної боротьби України під Базаром на Житомирщині. До комітету входили Н. Кибалюк, проф. Корольчук, д-р Савюк, П. Зінченко, Н. Хасевич, А. Демо-Довгопільський. Цього року хотілось відзначити ту трагічну річницю величніше, ширше, прилюдніше ген по всій Україні. А особливо на місці тієї події в Базарі – невеликому містечку, на північний схід від Коростеня, біля якого знаходиться та прапам’ятна могила 359 відчаянців, які в пориві нестримної відданості визволення їх батьківщини, пішли на явну загибель безнадійного рейду для того тільки, щоб лишити по собі міф героїзму високого наснаження, який би міг поривати до змагу за визволення наступні покоління народу, з якого вони вийшли.

Їх рейд, так званої Волинської групи, розпочався від переходу польсько-совєтської границі, вночі з 3-го на 4-те листопада 1921 року і закінчився трагедією розстрілу великої частини учасників 26-го листопада. Судили і присуд розстрілу підписали: Ліфшіц, Іванов, Котовський, Фріновський, Літвінов. Наказ виконання суду підписали: Якір, Затонський, Паука.

Ця надзвичайна подія, гідна пера Шекспіра, була трохи призабулася і її треба було відсвіжити в пам’яті народу, не дивлячись на загострення антиукраїнського курсу німецької влади, і українське громадянство цю ініціативу широко підтримало. Що призвело опісля до нової трагедії, бо такі підприємства, як Базар, не подобались не тільки Ліфшіцам та Якірам, але також Гіммлеру та Геббельсу. З цього приводу в Радомишлі, недалеко Коростеня, було без суду розстріляно німцями групу учасників демонстрації на могилі героїв Базару. З виразним попередженням, що такі затії на майбутнє не будуть толеруватися.

Але нашого комітету в Рівному не чіпали і ним було влаштовано десятки публічних імпрез з цього приводу і на деяких з них мені прийшлося побувати.

А щодо мирного будівництва в нашому просторі, з яким наша редакція втримувала найактивніші контакти, то воно розгорталося дуже широко і дуже швидко. Ось, наприклад, Відділ охорони народного здоров’я, що його очолював доктор Василів. В самій західній Волині він вів 40 шпиталів, 44 лікарських амбулаторій, 6 медичних осередків. Його підвідділ з назвою Суспільна опіка, що нею керувала доктор Харитя Кононенко, організує школу медсестер та акушерок в Рівному, веде сиротинці в Рівному та Клевані, будинки старців у Степані, Острозі і Дубні.

Важливою ділянкою цієї ж Суспільної опіки було відновлення діяльності Українського червоного хреста, на чолі якого спочатку був генерал Леонід Ступницький, а опісля доктор Василів. Цю інституцію малось на увазі поширити на всю Україну з центром у Києві, але німецька влада цього не дозволила, заборонивши опісля вживання самої назви УЧК. Що було проваджено під назвою Суспільної опіки.

Цією інституцією провадилась допомога в широкому засягу. Тим, що верталися з евакуації, родинам репресованих совєтами, полоненим в таборах і тим, що були з таборів випущені. Організовувались нічліжні доми, масові їдальні, на селах переводились збірки харчових продуктів. А до того провадилось бюро розшуків розбитих родин, страчених осіб, загублених адрес. Такі пані, як Надія Пашківська, Харитя Кононенко, Галина Варварова багато спричинилися до цієї акції, що її годі оцінити валютою. Тисячі і тисячі потребуючих дістали допомогу, а деякі з тих пань, як ось Надія Пашківська та Харитя Кононенко, поплатилися життям на стійці цієї справи. Пашківська дістала зараження тифом, працюючи по таборах полонених і з цього померла, а Кононенко розстріляли опісля Ес-Де.

Добре також працювала харчова кооперація, яка в самому Рівному нараховувала 4200 членства, вела 26 споживчих крамниць, кілька крамниць загальних, рибний басейн, їдальню для працівників міських інституцій. Головою Союзу кооператив, або Центросоюзу, був Василь Мороз, а головою міської кооперації – Юрій Личик.

Дуже важливою справою було урухомлення чималої кількості виробничих підприємств, малих фабрик та заводів – макаронів, хатнього приладдя, смарів, упряжі, посторонків, мотуззя. Вибивали валянки, виробляли щітки, гребінці, щітину, шкіри, ремінь, каву, крупу, пшоно, мило, не забуто навіть за чорнило. По околицях діяли вапнярні, пекарні, пивоварні, гуральні, цукроварні. І коли взяти на увагу несприятливий час, як також, що все це робилося силами українських людей, багато з яких було в цьому щойно початківцями, то все це давало багато підстав для оптимізму, і що під цим оглядом наше суспільство було на добрій дорозі.

Хоч поруч з цим, на головній вулиці, почали появлятися таблички незнаних тут фірм виразно не місцевого походження. Ми не робили собі ілюзій, що нові завойовники дадуть нам можливість розгортати вільно нашу господарську ініціативу, якої нам так дуже було потрібно.

Дуже задовільно відбувалося оформлення населення національно. Здавалося, що минулі століття полонізації, москалізації не залишили тут глибокого сліду. Міста цілковито переходили на українську мову і навіть деякі виразно польського походження села, як Зелений Дуб, Мости, Гута, які за Польщі знаходились під сильним тиском «ревіндикації», говорили, як і в минулому, виключно українською мовою.

Вулиці міст, як завжди, як звичайно носили назви не українські. Особливо за покійниці Польщі, старанно дбалося, щоб під цим оглядом нічого не дісталося українцям. Все, до найменшого закапелка, носило назви Пілсудського, Костюшки, Третього мая, Міцкевича і т. д. і т. д. Тепер почалися зміни. Вулиця Галлера стала вулицею Петлюри, Міцкевича – Шевченка, Словацького – Біласа й Данилишина, Понятовського – Хмельницького, Костюшки – Коцюбинського, Бандурського – Шептицького, Скорупки – Коновальця, Ворцеля – Ольги Басарабової, Чернецької – Міхновського, Литовська – Крутянська.

За совєтів ці самі вулиці звалися Сталіна, Леніна, Ворошилова, Пушкіна, Шолохова. Німці і собі почали подвизатися. Головна вулиця почала зватися Гітлера, хоча ця назва довго не втрималась, бо комусь здавалося, що вона не вистачально гідна носити таке ім’я, а тому її перезвано на Герінга… Що згодом також змінено і з тих самих причин. І її зведено до просто «Німецька». Бідна вулиця. Протягом одного тільки півстоліття її назву змінено шість разів. Але української назви ця великомучениця так і не дочекалася.

У мене вдома, на Топольовій вулиці 21, яку було перезвано на Поштову, де ще недавно було досить людно і шумно, тепер було тихо і порожньо. Невеликим моїм господарством заправляла добряча Ганна Мучинська, яка визначалася надзвичайними куховарськими талантами, як також добрими інформаційними прикметами, від якої можна було довідатись про всі новинки. Вечорами я слухав вісті, інколи якийсь концерт, приймав відвідувачів і перед сном читав Даф Купера про Талейрана.

Потребував відпочинку і тому в суботу 15 листопада вирвався на пару днів до Дерманя з наміром заїхати там до свого швагра Семена на Запоріжжі і побути деякий час на самоті. Виїхали ми з Трифоном, звичайно, Фіатом, день був похмурий, земля притрушена сніжком, дорога погано мощена, безлюдна. Після нашого міського гамору, це виглядало ідеальним царством ідеального спокою.

Ми хотіли проскочити село затемна, по можливості непомітно, особливо там, де жили мої чисельні родичі на кутку Балаби і де приходилось їхати попри самі їх подвір’я. Щоб цього оминути, ми вибрали іншу польову доріжку, поза селом з наміром опісля повернути назад до місця нашого призначення.

Але коли ми переїхали село і виїхали в поле та проїхали з пів кілометра дороги, ми потрапили у справжню халепу. Дорожина була тісна для авта, місцями засипана снігом і в одному місці ми безнадійно загрузли. Було темно, віяв північно-західній вітер і довкруги нічого живого. Трифон робить відчаяні зусилля, щоб вирватись з лабет стихії, мотор несамовито гурчав, але авто лишалося на місці. І що було нам робити? Лишати машину, йти до села, яке ми хотіли оминути, і шукати там рятунку.

Це було там зовсім недалеко за пагорбком, хвилин п’ятнадцять ходи. І коли ми так возилися з тим автом, і всіляко роздумували, що маємо робити, як несподівано помітили з боку села на пагорбку кільканадцять людських силуетів, які швидко наближалися до нас. І в скорому часі біля нас опинилося з десяток дядьків, озброєних всіляким знаряддям… А між ними і був мій двоюрідний брат Андрій Рудий.

– А ми так і знали! Це ж він! – навипередки говорили вони. – Бо хто інший міг їхати сюдою автом… Як тільки ми зачули мотор – кажу: напевно Влас. І напевно загруз. Ану-те, кажу, хлопці, за лопати! І от воно є. І дуже добре, – казав на це брат Андрій. – То ж у нас саме весілля. Віддаємо наймолодшу сестру Ганну. От це так-так! А я хотів, було, їхати за тобою до Рівного та почув, що ти в Києві…

І вони кинулись до авта, розчистили сніг, підложили коли, а Трифон, як натисне на газ – машина випурхнула на рівне місце, як пташечка… А далі вже всі гуртом перепхали її через поле просто на Андрієве подвір’я..

А там хата ясно світилася, довкруги повно молоді. От тобі й відпочинок! Просто з корабля на бал. Багато метушні, та привітань, та обіймів. Але саме весілля на цьому нічого не виграло. Зібрані хлопці та дівчата почали церемонитись та співати патріотичних пісень – «Ой, видно село», та «Нам поможе святий Юрій» і все разом виглядало скорше на зібрання в народному домі, ані ж на весілля.

І при тому виявилось, що дівчата вже не пам’ятають всіляких тих «весільних», бо це, мовляв, уже пережито, а старі жінки вже соромились також «таке співати» і вони були здивовані, коли я з ними вельми не погодився. Я сказав, що старі весільні пісні мені дуже подобаються, як і взагалі ввесь старий весільний обряд – заручини, коровай, розплітання, виряжання до шлюбу, вінчання та перезва, та розходини. Ні, ні, ні! Це було дуже гарно, це старі наші звичаї і ми не сміємо їх соромитись.

І при цьому я почав збирати старших молодиць і співати з ними коровайні пісні. Ми не мали самого короваю – великої, округлої, пшеничної хлібини, оздобленої заквітченою «різкою», але ми пригадали чимало коровайних пісень – «Засвіти, Боже, з раю до нашого короваю, щоб було виднесенько, краяти дрібнесенько». Та всіляке таке інше і з цього вийшло все-таки весілля. І пригадали собі, як то бувало пекли коровай із всілякими церемоніями, що мало символізувати благословенство та добробут молодого подружжя.

До шлюбу їхали звичайно на другий день в неділю. А після того багато гостин у молодого і молодої, які колись тривали три і більше днів. Тепер це все зводилось до півтора дня.

Але я все-таки був вдячний нашому Фіатові, який, проти нашої волі, завів нас до цієї хати, поміж цих людей. Після Києва, це було відсвіження. Я бачив українську свідому сільську молодь, між якою приємно було побувати, дарма що їм уже встигли сказати, що я не до них «належу», бо ж вони «бандерівці». Але згодом виявилось, що між нами ніякої різниці немає і мені їх «бандерівство» нічого не шкодить.

А також треба знати, що я опинився в хаті, де народилась моя мати, – Настасія, дочка Уліяна і Євдокії Рудих-Мартинюків. Цю хату я знав з часів раннього дитинства, бо тут жили мій дід, моя баба, мій хресний батько Макар, моя тітка Марія. До певної міри, це була моя дома, ми часто з мамою сюди приходили, «до дідуня», я бавився тут з моїм однолітком Андрієм всіляких ігор, а останнім спогадом про цю хату було весілля Андрія, шістнадцять чи щось років тому. І оце я знову потрапив сюди на весілля, щоб це було останнім спогадом про це родинне місце, бо вже рік пізніше, [коли] тут почала діяти наша партизанка, на куток напали мадяри і спалили його до тла.

Розуміється, що з мого «відпочинку» на «тихому селі» нічого не вийшло. Тут я потрапив з гостями за стіл, на самий покуть під образи, полився рікою самогон, розгорнулось широке «Ой, на горі там женці жнуть», а за тим «Ой, хмелю, мій хмелю» і багато інших «Ой», що простягнулося до півночі…

Хоча й після того не було ще відпочинку, бо «з-за рову» прибув швагер Семен, який потягнув мене до себе. Ми пішли з ним під покровом ночі, навпростець «через рів» на Запоріжжя, бо наш Фіат вимагав спокою і не дивлячись на те, що співали вже «перші півні», нас там чекали цілою ватагою мої колишні співпастушки, співшколярі, співкашники, як Макар, як Захар, як Архип, як Мефод і ми мусіли знов випити «на здоров’я» і прогуторили до «третіх півнів». Я ж повернувся з самого Києва і було про що розказати… А їм послухати. Зійшлися ж «всі бурлаки до одної хати», де їм любо, де їм мило пісню заспівати.

Ночував я у Семена, спання багато не було, другий день неділя, збиралися, як завжди, до церкви. Там знов сила-силенна зустрічей, шлюб, запросини на обіди і ще одна несподіванка: у Дермані відкрили ж гімназію і вона ось влаштовує великий концерт, присвячений тридцятліттю смерті М. Лисенка. Отже, оминути такого неможливо. А тут ще вибір: обід весільний «на Балабах» і обід у доктора Мартинюка. Переміг доктор.

На весіллі я був учора і поки що досить. Обід у доктора довгий, ситий з чисельною родиною. Господиня дому, пані Маруся, варшавянка родом, блискучий майстер печення й варення. Чудо-пиріжки, казкові вареники, легендарні «бігоси», неперевершені лікери та наливки… Після Києва, це, далебі, інша планета, де люди ще не бачили, як виглядає голод, нужда, німець і сама її величність, війна, про яку вони лишень читають з нашої газети «Волинь», яку тут можна бачити сливе у кожній хаті.

А вечором, біля сьомої години, концерт. Колишня простора їдальня семинарії обернена в залу і вона заповнена. На початку зачитано просторий і докладний реферат про Лисенка. Хор, яким диригував місцевий диригент Олекса Скоропад, виконав композиції Бортнянського, Веделя, стрілецькі пісні – «Ой, видно село», «Їхав стрілець на війноньку». Жартівливу «Ой, кум до куми залицявся», а там «Гандзя» та «Дударик». Продекламовано «Слово, чом ти не криця» – Лесі Українки, не забуто й за гумор. Місцевий дотепник склав поему про подорож хору до Бущі, що зривало буревії реготу, а все закінчилося натхненним «Ще не вмерла», що його проспівано цілою аудиторією.

Ночував я у Мартинюків, а рано в понеділок, прибув також Трифон з Фіатом, старанно виповненим «дарами хлібів земних», як це кажеться у святому письмі… І ми намірились по можливості скорше вислизнути назад до Рівного, де нас чекала гора роботи.

Але вислизнути отак просто, ніяк не вдалося. Вже рано-раненько «з Кір’янчуків» прибув мій інший швагер Петро і сказав, що на мене у нього вдома чекає і не дочекається моя улюблена кузинка Федоська і що ми мусимо до неї хоч на годинку вступити. Це було нам по дорозі і ми вступили… Де на нас чекало понад тузін кузинок, кузинів, кумів та сватів і так добрих людей. А сестра з радості пустила сльозу. А коли засіла «на маленьку перекуску» та почала «мед-горілочка кружляти», як це в пісні про Нечая та його кумасю Хмельницьку, співається, то це протягнулося до обіду, а від обіду до вечері, а від вечері до півночі. Ніякі наші намагання вирватись з цієї облоги «не увінчалися успіхом». І ми були змушені вертатися до Рівного аж у вівторок, багато більше змучені, ніж ми приїхали сюди.

І єдине щастя, що мій генеральний редакційний штаб так ідеально був змонтований, що ніякі такі перебої в роботі не помічалися. Машинки цокотали, лінотипи шаруділи, ротачки крутилися, газета виходила.

Подається за виданням: Самчук У. На коні вороному. – Вінніпег: Видання товариства «Волинь», 1990 р., с. 66 – 74.