2. Знову Київ

Улас Самчук

У час, коли пишуться ці рядки, щось більше, ніж тридцять років після усіх тих пригод, хай буде вільно мені, бодай злегка торкнутися деяких інтимно-особистих переживань тих бурхливих років. Одна пісня про таке каже: «Ніч цілу не сплю я, день цілий не їм. Горілку все п’ю я, одурів зовсім». Знаємо, що такі ситуації трапляються з людьми дуже часто знічев’я, нежданно і не прохано. Не оминуло це і моєї долі. Хоча у мене це виливалося не так в горілку, як у поезію та музику.

Ніколи я не перечитав стільки збірок віршів, як тоді, зрозумівши, що цей рід словесної творчостн таки направду є висловом «муз і грацій» і призначений для всіх ранених стрілою Амура в першу, а можливо й в останню чергу. А до того, я ніколи з такою жадобою не пересиджував біля радіо-апарату, вислухуючи всі концерти музики, які тільки можна було тоді в розвойованій Європі спіймати з ефіру. Моя істота вимагала ритму і гри слів та тонів, щоб створити інший світ блаженної нірвани, де не було б ні війни, ні небезпек, ні логіки. Резолюція Аристотеля, в інтерпретації Івана Франка, що «тільки мрець і сліпець можуть буть проти неї надійний борець» приймається тут безпротестно, одноголосно.

Моя «володарка серця», «чарівна мрія», «обірвана симфонія» була далеко, «за морем, за океаном, за островом Буяном», яку я недавно залишив з наміром більше не бачити.

Бо інакше поставала загроза розриву з моєю дружиною, чого я не бажав, не сподівався і не думав робити. Бо вона цього нічим не спровокувала і переживала дуже болюче. Від чого моє сумління ніколи не зможе звільнитися.

Чи це тільки шалені поети та несамовиті письменники у своїх віршах та романах вичаровують щось подібне, а чи воно живе таки в самому житті? Нема заперечень. Між нами не багато таких, що мали б право таке заперечити. Жива дійсність, а особливо насичена такими пристрастями, як війна, особливо сприяє вібраціям жадібного серця. В повітрі розлито присмак смерті, тожто кожна клітина нашого тіла хоче жити. Любов, це його квітіння, це виклик, це провокація. Життя не сміє урватися. Це приказ Неба, найвищих сил буття.

Тоді на цю тему створено вражаючу пісеньку «Ліллі Марлен», яку кожного вечора передавали з військової радіопередачі в Белграді у виконанню співачки з проймаючим меццо-сопраном Лялі Андерсен… І яку, в англійському перекладі, для аліянтських вояків, у виконанні Марлен Дітріх, передавали кожного вечора з Лондону. І під яку йшли вмирати на чисельних фронтах мільйони вояків.

Ми з Танею знали також ту пісеньку, але ми прощалися не «унтер дер Лятерне» (під ліхтарнею), як говориться в пісні, а у сквері Шевченка під його пам’ятником. Це місце не було вибране з наміром, або з патріотизму, а тому, що воно є в Києві дуже прикметним і знаходиться недалеко дому моєї Беатріче. Це було під вечір. Ми прощалися з «твердим» наміром розійтися назавжди. І забути одне одного.

Прибувши до Рівного, я кинувся в роботу. Між людей. Ідея поїздки до Дерманя також завдячує цьому. Все лиш би «забути». І вернутися до Праги, де чекає мене моя дружина. Її листи звучали розпучливо. Вона відчула небезпеку і била алярми. Я висилав їй запрошення за запрошенням приїжджати, але це не помагало. Тоді я вирішив їхати до Праги сам, зайшов до гебітскомісаріату і зажадав перепустки до Праги. І побачив, що тепер цю справу ускладнено. Я мусів виповняти відповідний формуляр і чекати на виклик. Як довго – не казали. У Рівному почав урядувати особливий уряд з назвою Ес-Де ((Sicherheinstsdienst – служба безпеки) і від нього тепер залежали такі рішення, як виїзд на захід. Це справу відтягало і ускладнювало.

Між тим, я ходив до уряду, писав репортаж «Крізь сніг і бурю», про Київ, ходив на засідання, а в п’ятницю 21 листопада, нас з Степаном Скрипником запрошено до Городка недалеко Рівного, на публічну маніфестцію посвячення пам’ятника героїв, розстріляних під Базаром 1921 року.

Напередодні випало багато снігу, зночі вдарило міцним морозом, але на маніфестцію з’їхалось люда видимо-невидимо. Зрання в церкві велике богослужения», правив о. Іван Данилевнч в сослужннцтві кількох священиків, після того відбувся похід на місце пам’ятника у вигляді могили з високим залізним хрестом і написом: «Героям за волю України 1921-1941». Відправлялось посвячення, говорилось промови. На лютому морозі, без покритя голів. І це тривало до другої години дня.

Після того нас запрошено на громадський обід, приготований у палаці знаного колись українського діяча, посла уряду гетьмана Скоропадського до Берліну – барона Теодора фон Штейнгеля. Там з того палацу не багато зосталося, але й того вистачило, щоб приміщення для цієї імпрези виглядало імпозантно. У довгій залі з вікнами на широку веранду, покриту снігом, поставлено довгий стіл, за яким засіли гості.

Це була тризна, гідна наших древніх предків, для яких «ястіє і пітіє» вважалося найкращим засобом для відзначення пам’яті хоробрих мужів на полі брані, за честь і добро отчизни убієних. Ця поминкова традиція збереглася значно краще, ніж інші старі звичаї, можливо тому, що основним її змістом було саме це «ястіє й пітіє». Від чого ані давні русичі, ані їх теперішні нащадки україніяни не відмовлялися.

Ця тризна, одначе, для нас з Степаном Івановичем закінчилася своєрідним конфузом. Після морозу, для того, щоб розігрітися, нам подали трохи заміцного «перваку», після чого ми мали ще виступити з промовами на концерті з приводу цього свята… Але «розігрівання» так вплинуло, що я від свого виступу цілком відмовився, а Степан Іванович хоч і «виступив», але почав свою промову, – «Дорогі мої олексенці!» чим викликав майже однодушне заперечення публіки: «Ми не олексенці, а городчане», а при тому зрив веселості… Що одначе скінчилося дружнім порозумінням, бо городчане самі до цього спричинилися своїм «перваком»… Що вони прекрасно розуміли.

Назад до Рівного ми верталися на другий день під вечір не Фіатом, яким сюди приїхали, а саньми-залубнями, запряженими парою коней. Ця романтика була спричинена досить не романтичною пригодою. Коли ми виїжджали зранку з воріт місцевого пан-отця з наміром їхати додому, нам несподівано відвалилося заднє колесо нашої машини. На щастя, дуже лагідно і дуже безболісно. Зовсім, як кажуть, на рівній дорозі. Наводячи на тривожні міркування – щоб ми робили, коли б таке трапилось нам в дорозі, скажемо, до Києва… Не кажу вже про таке карколомне підприємство, як подорож до Полтави. На підставі цього, ми мали право думати, що щастя таки було по нашому боці…

Назад у Рівному – цьому Вавилоні війни, ми знов погрузли в атмоферу щоденного і, по-своєму, буденного. На селі, поза містом, домінувала стихія відродження України. Вона там нас поривала і несла з шаленою швидкістю назустріч різних зударень. Тут, у цьому поламаному містечку діяла наркоза чужоземного нещастя, небувалої навали небувалих чужинців… Вони йшли на схід, як буревій. Там вже здобуто ними Ростов на Дону, підсуваються до Волги… Йдуть бої на передмістях Ленінграду, читай Петербургу. Від часів Чінгіс-ханських цей простір не знав ще такого порушення його суверенітету і могло здаватися, що дій стоїмо на грані змін його геополітики… До цього часу тут змагалися за першенство лишень «брати слов’яни», а тепер ось сюди вторгаються древні готи, озброєні теперішньою зброєю, гнані поривом жадоби простору.

Це творило гострий чад війни. В повітрі, на вулиці, вдома… Моя чергова передовиця в газеті так і звалася: «Війна». Хотілося паки і паки повторити істину, що в цьому шквалі пристрастей ми можемо втриматись лишень в «твердості духа, витривалості, жертвенності, згоді, порядку й дисципліні».

Бо іноді огортала паніка… За наш народ, нашу землю, наші міста. І за наших близьких. Думка про Київ не вгавала ані на мить. І хотілось чимсь помогти. Але як? Але чим? Там мої найкращі друзі і їм загрожує велика небезпека. Забрати б їх сюди до Рівного, або відправити до Львова. Все-таки тут ще безпечніше, ніж у тому бідному, хворому, голодному місті розпачу й безнадії.

Але зараз про Києв треба було забувати. Наш Фіат здав свої позиції остаточно і на довго застряг у майстерні. А інших можливостей поїздки туди не було. Я обіцяв майстрам золоті гори, якщо вони привернуть до життя Фіата, але великих надій для цього не було. Тим часом, я повернув свою увагу на далеку Прагу… Ось тільки дістану перепустку – негайно туди їду. В думках я вже туди їхав і намагався поєднати всі мої противенства у якусь гармонію.

І несподівано до цього знов втручається доля. Другого дня, після нашого повороту з Городка, десь так по обіді до мого редакційного кабінету ввалюються двох моїх по-дорожньому одягнутих друзів з Дубна – голова окружної управи Олексій Сацюк і окружний шкільний інспектор Авенір Коломиєць… Які вже з порога гукали:

– Уласе Олексієвичу! Їдемо з нами до Києва.

Я, було, отетерів. Як то до Києва? Отак ось сісти і їхати? Чим і як? У мене нічого не приготоване.

– Нічого… Не бійтеся… Про все подумано… Наша чарівна Ем-Ка в повній формі. Тільки сідати і їхати.

Переконати мене на таке не було тяжко. Починається оживлена акція. Кличу своїх редакторів, заявляю їм, що невідкличні справи вимагають від мене негайного відряження до Києва, наділяю їх всілякими інструкціями, залишаю чернетку передовиці і до побачення! Вернуся за чотири-п’ять днів.

І дослівно за годину ми вже всідали до машини і з Богом рушили в путь-дорогу. Знічев’я, на всю ніч.

Було зимово, морозило, небо вияснилось, дорога стелилася килимом, рух невеликий, наш шофер Харитон Семенович ідеальний і не лишень своїм гігантським розміром, а також знанням діла. І славетня, знайома нам Ем-Ка – машина совєтської фабрикації, вийнятково незграбного вигляду, яка свого часу спричиняла нам чимало клопотів, на цей раз брала свою швидкість цілком задовольняючо, конкуруючи з різними Де-Ка-Ве, Опелями, Мерседесами і ми гналися назустріч Києва з нестерпною невмолимістю. На цей раз ніхто вже не думав про контроль на Ірпені, бо її вже було знято. Наші думки були зайняті лишень одним: Києвом.

Я мав прекрасних товаришів подорожі. Олексій Сацюк, за освітою магістр права Варшавського університету, мав великі зацікавлення літературою. Пізніше він почав писати і видав кілька збірок оповідань – «Колоски», «Злат-жолудь». П’єсу «Скрипка на камені». Приємна, великого культурного зацікавлення, людина. І мій добрий друг.

І Авенір Коломиєць, знаний поет, який почав свою бардівську кар’єру у славному «Літературно-науковому віснику» за редагування Д. Донцова, але вславився він тим, що разом з деякими іншими молодими мальконтентами перейшов до комуністичних «Нових шляхів» відомого Антона Крушельницького і тим самим порвав струни не лишень з «вісниківцями», але й з українською суспільністю взагалі, став кандидатом на виїзд в Україну, евентуально, по «нових шляхах» свого наставника Крушельницького, на Соловки. Що одначе не сталося, бо Коломиєць мав терпеливість вичекати з виїздом і тим часом довідатись про долю тих, що поквапились з цим, не врахувавши багатьох моментів свого карколомного підприємства. Тепер він все те забув, не любив навіть його згадувати і вернувся «цілком і повністю» в лоно свого народу без ніяких застережень.

І ось ми їхали гаразд до Києва. Розмови, спомини, анекдоти. І незчулися, як доїхали до містечка Корця на річці Корчик, припливу Случі, яка була колись польсько-совєтською границею. І тут нам почало темніти. А що їхати за ночі в такий час виглядало непривабливо, ми вирішили тут заночувати.

Але де, але як це зробити? Готелів, розуміється, не було і питаючи за приміщенням, нам порадили… жіночий монастир.

І було цікаво, де тут ще могла взятися така інституція, як монастир та ще й жіночий? Після всіх тих «визволень» та інших вівісекцій. Одначе і на нашій землі траплялися інколи дива-дивні, а в тому і такий манарстир, який тут був з давних часів і якось ще зберігся до нашого дивовижного часу. І який відігравав тут роль готеля. Де ми знайшли приміщення у невеликій затишній келійці з двома ліжками, чистими простирадлами і навіть чаєм. І з приємною усмішкою старенької черниці в напівчернечому одязі.

Ми спали спокійно й вигідно, а рано-раненько, не снідаючи, вирушили далі в дорогу. Ми мали харчі з собою і споживали їх під час руху, а чаю напилися аж у Новоград-Волинському, у їдаленці, де можна було сидіти за столом у шапці і пити гарячу воду, забарвлену кольором цибулі. А обідали вже в Житомирі, де довідались про погром, спричинений німцями в Радомишлі, де було без суду розстріляно групу організаторів та учасників демонстрації на могилі героїв Базару. Що нас дуже насторожило. Увага, увага! За Базар розстрілюють не тільки ті з Москви, але й ті з Берліну. Будемо це пам’ятати.

Одначе ми продовжували нашу дорогу далі. І біля третьої години по обіді ми в’їжджали до Святошина, що значило бути в Києві і заїхали, розуміється, до Івана Петровича Кавалерідзе, з яким і Сацюк і Коломиєць були добре знайомі ще з літа, коли Іван Петрович зі своєю кіно-групою, вертаючись з Карпат, затримався було на деякий час в Дубні, де їх так гарно приймали.

І тепер ось радісна зустріч удруге і вже в Києві, яку ми мусіли відзначити гостиною, що не могло статися без інших наших друзів, за якими я одразу виїхав до міста на розшуки. Таню Прахову я знайшов в одному фото-ательє десь в околиці Володимирівської вулиці, в якому температура була якраз така сама, як і на вулиці, а Таня сиділа там при касі змарніла і виснажена, одягнута в зимове пальто і валянки. Моя несподівана поява там була для неї шоком, ми так чудово розгубилися, що нам могли позаздрити гімназісти п’ятої класи, але не було часу на довгі оніміння, бо наближалася поліційна година, а перед нами було ще багато невиконаних завдань. Ми мусіли віднайти ще і її чоловіка Адріяна, що не було тяжким завданням, але розшуки за Оленою Телігою, не дивлячись на всі наші вперті намагання не увінчалися успіхом, бо ніхто не міг нам сказати, де вона в цей час знаходиться, а до того нам вже наступала на п’яти година заборони і ми мусіли чим скорше втікати ген майже до Святошина, захопивши із собою, замість Олени прекрасну художницю кіно-студії Юнію Григорівну Маєр.

Голову міста Данила Багазія [помилково, треба – Володимира. – М. Ж.] викликав Іван Петрович і таким чином там зібралося цікаве товариство, в якому центром моєї уваги була Таня, не дивлячись на всі табу, що її оточували і не дивлячись на всі наші обіцянки розійтися «на завжди». Ми, правда, за ввесь тон вечір обмінялися лишень кількома незначними словами, але невидимий, внутрішній діалог під акомпаньямент гри поглядів не вмовкав ані на секунду і це, здавалось, було головною точкою всіх розмов, які тут ввесь час дуже живо виповняли простір.

Клінічний аналіз такої ситуації знаходимо в романі Марселя Пруста, «В пошуках затраченого часу», в розділі «Любов Свана».

«Любов, – говориться там, – зупиняється на образі певної жінки просто тому, що та жінка майже напевно виявиться недосяжною. Починає діяти справжній болючий процес і цього стає вистачально, щоб нашу любов пов’язати з нею спільним об’єктом, який є для нас ледве знаним. Любов стає величною; ми більше не думаємо про те, як багато місця займає в ній реальна жінка. Що я знаю про Альбертину? Лишень раз чи два я бачив її профіль на фоні неба».

Воістину так, месьє Пруст! Що я знав про Таню? Я не питав, де і коли вона народилася, або хто були її батьки. Я лиш її бачив і її відчув. І знав, що вона для мене недосяжна. Що між мною і нею лежить не тільки простір географії, але й простір умов. Дарма що між нами стояла велична сила магнетизму, для якої, здавалось, не існує ніяких віддалів і ніяких умов. Яка єднала нас нерозривною силою гравітації в просторі нашого космосу.

Ми ночували у Івана Петровича, а на другий день зранку він зайнявся гостями з Дубна, повізши їх на кіно-фабрику, а я тим часом подався до редакції «Українського слова» побачитись з Оленою і Рогачем. І довідатись, що там у них робиться, бо ми вже чули від Багазія, що німцям ця редакція аж ніяк не до смаку і вони хотіли б передати її в руки якимсь безличним типам проросійського наставления, з наміром викликати між нами й росіянами антагонізм. За гаслом «діли і пануй».

Зустріч з Рогачем не була такою бурхливою, як минулого разу, в ньому вичулась втома, апатія і резигнація, він розумів своє тяжке становище і шукав тільки можливості, як би скорше його позбутися.

А з Оленою ми зустрілися, як завжди, радісно. Вона не тратила присутності духа, хоча її «Літаври» були також під загрозою [Літературно-мистецький додаток до «Українського слова», який вона редагувала]. Але пізніше, коли ми залишилися самі в передпокою її робочого кабінету поговорити про наші особисті справи і коли ми так сиділи на цератовій канапі, вона схопила обидві мої руки і казала:

– Уласе! Заберіть нас звідсіль! Прошу вас – заберіть! Ви ж мені обіцяли. Пришліть авто і ми приїдемо до вас на Різдво. Разом з Танею.

При чому її вигляд прозраджував велику наполегливість, якої я тоді не дуже розумів. Тим часом, вона вже тоді хотіла б з нами їхати, але її ще стримувала праця в редакції, від якої вона думає звільнитися. Тоді вже було виразно видно, що рано чи пізно, від них заберуть «Українське слово», а тим самим заберуть і «Літаври». Її навіть уже питали, чи вона залишилася б редагувати «Літаври» при зміненій редакції «Слова», на що вона дала негативну відповідь. Тоді ще не було ясно, хто саме мав би перебрати «Слово», але всі розуміли, що мають це бути національно невиразні, політично безпринципні, типу «всё равно», люди, яких у Києві було досить і які для німців найкраще б підходили. Для Олени з її гостротою принципів такі комбінації ніяк не підходили. А тому вона мала намір залишити редакцію взагалі. І залишитися в Києві, як приватна людина.

І коли ми говорили про приїзд їх – Олени й Тані до Рівного, то малося на увазі не виїзд їх взагалі з Києва, а тільки приїзд в гості, для відпочинку від Києва, а головне трохи відживитися від пів голодових його харчових раціонів. Тоді ще не думалось про можливість їх арештів, бо для цього не було ніяких причин. Тим більше, нікому не приходило в голову, що їх можуть за щось розстріляти. Це лишень за совєтів і лишень за Сталіна могло щось подібне статися, але тоді ще ніхто не думав, що європейці-німці так скоро переймуть азійсько-російські методи поведінки своєї політики.

І я не дуже міг розуміти, чому Олена так наполегливо вимагала від мене забрати їх звідсіль. Коли для паніки не було причин, а до Різдва було ще досить часу. І говорила вона не лишень за себе, але й за Таню. Знаючи, що ми з Танею «розійшлися назавжди». В що вона не хотіла вірити… Бо це на її думку було «неможливим».

І щойно пізніше, роздумуючи над цим феноменом, я прийшов до висновку, що в нікого, як у Олени, був розвинутий інстинкт передчуття. Про це яскраво свідчить її вірш «Поворот», у якому так виразно далеко наперед передчувалося її повернення, щоб «знову злитись зі своїм народом». Цей самий інстинкт бив вже тоді на тривогу і не лишень за неї саму, але й за її близьких, а в тому особливо за Таню, яку вона особливо любила. І саме цим треба пояснити її наполегливе «заберіть нас звідсіль». Звертаючись з цим якраз до мене, бо вона ввесь час чомусь вірила, що тільки я можу тут щось помогти. У що вона вірила з перших днів нашої зустрічі в Кракові, погодившись дуже охоче на риск нашого переходу через Сян, бажаючи разом прийти до Києва і завзято сперечаючись зі мною, коли я, якимсь чином цих її намірів не дотримувався.

Я обіцяв їй прислати авто. Я не знав ще тоді, як це зробити, бо ж наш єдиноспасальний Фіат знаходився в дуже печальному стані, але думалось, що до Різдва з цим ще можна буде впоратись. І ми розсталися обнадієні.

І наше прощання в тому самому передпокої її робочого кабінету, в будинку бувшого «Комуніста» і тодішнього «Українського слова» було дуже звичайне, бо ми ще мали побачитися. Перед від’їздом я ще мав зайти до неї на вулицю Володимирівську (числа не пригадую), куди вона перебралася з Караваєвської і забрати листа, якого вона хотіла передати комусь в Рівному. Але те прощання було останнє. Коли я на другий день під вечір зайшов до неї за тим листом – не застав її вдома… Мабуть тому, що ми не могли домовитись про це точно…

Дуже невиразне, у тому ж будинку, прощання було з Іваном Рогачем. Він мав намір залишити «Українське слово», виїхати на захід і по дорозі заїхати до мене в Рівному. Все виглядало самозрозумілим. Нічого надзвичайного.

На обід я відправився до міської управи, де ми домовились зустрітися з моїми лубенськими друзями та Іваном Петровичем. Знайшов їх у доброму стані, але з невеселими вістями. Вони були обвантажені в’язками вартісних книг з бібліотеки кіно-студії, яку саме розбирали німці і вивозили кудись машинами. Їм ще пощастило щось з того видобути, а в тому також касету фільму «Великий вальс» з купою цінних фото-знімок, що їх вони мали намір зберегти для потомства. Не знаю, чи їм це пощастило доконати.

Тут також у їдальні я зустрівся з Іваном Ірлявським, він же Рошко. Він походив із Закарпаття з села Ірлява, але ми познайомились з ним у Празі. Скромний, тихий, невеликого росту, влітку і взимі без шапки, завжди з великим портфелем, набитим книгами й паперами. Переважно збірками й рукописами своїх віршів. Ця наша з ним зустріч була також останньою. Бо йому також судилося прийти сюди з його Ірляви ген там за Карпатами, щоб знайти й собі місце вічного спокою у глибинах гекатомб Бабиного Яру Києва.

Тоді він сказав мені, що зі мною хоче бачитись Ольжич, який вже перебував тоді в підпіллю і що він може з ним сконтактувати. Ми зустрілися з Ольжичем просто на одній вулиці, де проходили різні люди, вважаючи, що так буде найбезпечніше. Як звичайно, злегка похилий, без шапки, недбало голений.

– Здоров, Уласе, як ся маєш? – говорив він звичайно, глухим, низьким голосом, міцно потискаючи руку.

Питав мене, як там у нас на Волині. Як я себе почуваю? Що думаю робити на майбутнє. Говорили про ситуацію в Києві. Я радив йому поволі відходити на захід… Він не перечив. Обіцяв колись зайти до мене в Рівному. Говорили якої пів години, розпрощалися міцним потиском руки.

Цього ж передвечора я ще раз відвідав Таню в її фотоательє. Трапилось, що ми були самі і я запитав, чи хотіла б вона приїхати з Оленою до Рівного. Вона хотіла б дуже, але не зможе. І я розумів чому. Її вагання мало ті самі підстави, що й моє, за які мені докоряла Олена. В обличчя кожній правді треба дивитись відверто, казала вона. А в житті це не зовсім і не завжди легко вдається. Ми розсталися з Танею ще більше «на завжди» і ще з більшим бажанням «забути». З почуттям великої порожнечі і глибокої безнадії.

Останній день нашого Києва ми провели по так званих комісійних крамницях, яких там розвелося досить багато, в розшуках за античними раритетами. Мої лубенські друзі обвантажились всілякими трофеями, а я роздобув два старі, полтавського виробу, килими і картину невідомого маляра, що представляла погруддя дівчини у барвистій хустині з привабливою вишневою усмішкою. А проходячи побіля кіоску насупроти опери, я побачив у виставі воскові свічки на ялинку, що їх у Рівному годі дістати і накупив їх пару тузінів.

Але найголовніше, що я тоді набув, це велику, 130 × 110 сантиметрів, картину роботи професора Федора Кричевського – полтавський краєвид з високим небом і далеким обрієм над річкою Пслом біля села Шишаків… І високою стрункою дівчиною в плахті, під високими стрункими деревами, з приложеними до щік долонями, яка здивовано задивилася в безмежну далечінь простору. Ця ідея і ця думка зображення України мені подобалась і я захотів бути її власником. І сталося це у домашній робітні художника, якого я відвідав у годинах післяобідніх, в будинку наукових працівників на вулиці Кузнечній. За прикметну для того часу ціну 4000 карбованців і п’яти кілограмів сала, що значило більшу вартість, ніж ті карбованці… Які я мав переслати їм з Рівного.

І при тому відбулось знайомство з самим художником – солідною, цікавою людиною академічного типу та його дружиною, які гостили мене чаєм і цікавими розмовами… Та цікавою збіркою картин, які виповняли чималу їх домашню майстерню. Пригадується широкий краєвид Дніпра і на його тлі постать монуметально збудованої жінки, рубенської [рубенсівської – М. Ж.] постави, що мала символізувати силу та велич землі. Взагалі, мистець любив широкі полотна, символічні теми, монументальні форми, що мені також імпонувало.

Час швидко минав, наближалась поліційна година і я мусів відходити. Ми вложили картину у велику картонову руру, обгорнули міцно газетним папером, обв’язали шнурами і вийшов чималий пакунок, якого приходилось нести. І йти пішки, бо мої лубенські друзі поїхали автом до Івана Петровича. Погода помітно потепліла, небо захмарилось і обіцяло якісь опади.

Приходилось спішити, бо я мав ще зайти до Олени і забрати якогось там листа. На лихо, я не застав її вдома… Казали трішки почекати, бо вона скоро появиться… Було вже по годині четвертій, а о п’ятій зупиняються трамваї. Мені ж треба добратися на край міста до Святошина.

Одначе я вперто чекав, хвилини втікали, напруження зростало, Олена не появлялася. Нарешті я мусів йти, не дочекавшись… Написав вибачливу записку і побіг швидко до найближчої трамваєвої зупинки на бульварі Шевченка.

Коли я добіг до зупинки, годинник показував за десять хвилин п’яту. Вулиці були зовсім порожні і робилося темно. Освітлення дуже слабе. Зо мною стояв тут ще один товариш недолі, якого я спитав чи появиться ще трамвай.

– Може появиться, а може й ні, – відповів той філософськи.

Проти таких істин годі було сперечатися і єдине, що залишалося – чекати, тупцятись на мокрому хіднику, поглядати на годинник, прислухатися до тиші, чи не обізветься там який трамвай. Небо почало здійснювати свої обіцянки дрібним дощиком, годинник нещадно гнав хвилини, нарешті хвилинки, а коли дійшло до п’ятої, без найменшого натяку на трамвай, терпець почав загрозливо вриватися. Ще кілька хвилин і він тріснув. Демонстративно залишаю зупинку і швидким кроком спішу безлюдним бульваром з відчаянним наміром не зупинитися так довго, поки дійду до своєї мети – чотири-п’ять кілометрів віддалі, нехтуючи всіма небезпеками заборонених годин

І що найгірше сталося в цій мерзенній ситуації, це кпини того падлючого трамваю, який по п’яти хвилинах ходи, з гуркотом мене догнав і не зважаючи на всі мої відчаяні до нього жести, стрімголов погнався далі, залишаючи мене на безлюдному бульварі на поспас стихіям.

Це виглядало на трагікомічний сон. Моторошна одинокість серед мороку завмерлого Києва з картиною краєвиду України під рукою. Всі знали, що німецька варта в таких випадках стріляла без попередження. Не було це таємницею і для мене. Але разом з тим я мав відчуття абсолютної певності і мені здавалося, що я одинока людина на планеті, якій нічого не загрожує. Було дуже тихо і дуже спокійно. Навіть дуже рідко проїжджали військові авта. Спочатку я йшов дуже швидко, але здовж Брест-Литовського шосе хідник був дуже поганий, ноги сховзалися, освітлення ледве помітне. Справа тягнулися старовинні, вгрузлі в землю будиночки, дощ мрячів без перерви, і я боявся за свою картину. Ця мішанина вражень і почувань не залишала мене цілу дорогу.

Але все-таки, по якійсь годині ходи, я дійшов до своєї мети. У Івана Петровича мене зустріли, як зустріли Ліндберга в Парижі, після його перелету через океан. Ніхто не сподівався мене вже цього вечора бачити. Я був увесь мокрий, мій згорток також був мокрий, але картина суха. І коли я її розгорнув – всі ахнули. Картина була вражаюча, а Юнія Григорівна, яка перебувала тоді в Івана Петровича, сиділа в куті за столиком, підперла підборіддя долонями і довго не могла відірвати погляду від того широкого, бурхливого полотнища. [Цю картину ми перевезли через ціле наше скитання аж до Канади і вона далі оздоблює одну стіну нашого торонтонського мешкання.]

На другий день, у середу 26 листопада, ми залишили Київ. Погода була добра, за ніч небо випогодилося і почало морозити. Ми збиралися їхати зрання, але все затягнулося і ми виїхали аж по обіді. У нас забракло бензини, а тому я мусів ще їхати до міської управи, щоб цій справі зарадити. При цій нагоді, я ще раз і востаннє відвідав Багазія у його великому кабінеті. Він виглядав втомлено і, здавалось, зневірено.

– Живемо на чесне слово, – казав він. – У нас підміновані не тільки храми, але й всі ми. І ніхто з нас не знає, хто скорше вилетить в повітря.

Ми розпрощались з ним дуже тепло і дуже приязно. Я запрошував його до Рівного на відпочинок і він обіцяв приїхати. При прощанні він провів мене аж до дверей і я ніколи не сподівався, що дні цього прекрасного чоловіка вже почислені і що його так брутально буде знищено злочинною ворожою рукою.

В господарському відділі міської управи ми дістали талон на бензину і поїхали на бензинову станцію її відібрати. Там, на подвір’ю стояло кілька тягарових машин, а між ними бігав маленький, років шести, хлопчик у великій шапці, яка насувалася йому на очі і розбивав чобітками калюжки льоду, які замерзли після вчорашнього дощу. У своєму бахматому одязі, він виглядав, як ведмедик і мені хотілося дуже з ним розмовитись.

– Як ти звешся, хлопчику? – запитав я його, коли він наблизився до мене. Він звів на мене з-під великого козирка свій погляд і кокетливим тоном відповів:

– Знаю… Але не сказу! – Із місця побіг далі.

Його відповідь затямилась мені на все життя. Найкоротша відповідь на всі питання совєтської дійсності. Нікому не довіряти!

Назад в дорогу ми вибрались по обіді, коли виїжджали на Брест-Литовську дорогу, повівав вітрець і під колеса стелився по асфальті сніжок. На душі було дуже мінорно. Прощай, Києве! А головне: прощай, Таню! Напевно назавжди. Зараз, ось як тільки вернусь до Рівного, одразу збираюсь в нову дорогу. До Праги. Сподівалося, що моя перепустка за цей час буде напевно готовою.

Завидна ще доїхали до Житомира і там заночували у брата Івана Петровича, який був там директором господарської школи і до якого ми мали скеровання. Де нас гарно приймали, щиро гостили, а другого дня раненько ми їхали далі, щоб вже по обіді бути в Рівному.

Подається за виданням: Самчук У. На коні вороному. – Вінніпег: Видання товариства «Волинь», 1990 р., с. 75 – 87.