3. Михайло та Олена Теліги

Улас Самчук

Мені здавалося, що за ці кілька днів моєї відсутності загальний настрій у столиці «Райхскомісаріату Україна» – Рівному, помітно змінився. Більше дерзості, більше визову, більше непевності. Що сталося?

Багато сталося. Навіть у мене вдома. У моїй редакції. У цілому місті. У моїй душі.

Перш за все, коли я вдався до гебітскомісаріату за перепусткою до Праги, мені там спокійно видали зелений папірець, – «Дурхлясшайн Номер 960 фюр Протекторат-Дойчес Райх» строком від 29.11 до 29.12, у графі якого «айнмаль гін унд цюрік» (одноразово туди і назад), слова «унд цюрік» були закреслені. Не дивлячись на те, що я жадав виразно «туди і назад». А це значило, що мені дозволялося виїхати, але не дозволялося вернутися. Інакше кажучи, мене тут хотіли делікатно позбутися. Що ніяк не відповідало моїм намірам. І над чим слід подумати, бо я ще не збирався лишати України – було-не-було.

Після цього, мені не залишалося нічого, як зігнорувати однобічну перепустку, забути за Прагу, а Марусі написати довгого листа з докладним виясненням справи і порадою старатися там самостійно за переїзд сюди і по можливості скорше. А все це значило для мене нове чекання.

А у себе вдома я застав дуже не звичного гостя, який прибув сюди за час моєї відсутності і вселився до мого мешкання за дозволом моєї господині Ганни Антонівни – Михайло Теліга.

З цілою горою кошів, валіз, міхів, валізок. І футлярем з бандурою… Всього свого майна, яке він вивіз колись з Варшави, а тепер з Кракова з наміром довезти його до Києва… На виклик його дорогої «Оленочки».

Я зустрів його дуже радісно з широко розкритими обіймами, але загальна ситуація виглядала розпачливо, чого не можна було йому навіть як слід пояснити. А тут він сам, його бандура, його спів. Наші спогади з Кракова. Але я все-таки почав малювати йому становище в Києві і по всій Україні. Оповідав все, що знав про Олену, про всіх решту зухвальців-троянців, висловив йому свої прогнози на майбутнє, з'ясував загальне становище в Україні, включно до моїх особистих справ на грунті редакції, які ось почали так псуватися, що мене вже хочуть також позбутися.

І було між нами вирішено, що він таки їде далі до Києва, але тільки з легким багажем, залишаючи все тяжке майно у мене з тим, що там на місці буде краще видно, що йому робити далі. Я також поінформував його про наміри Олени прибути до нас на Різдво та висловив побажання, щоб він також до цих намірів приєднався і що ми будемо їх тут щиро вітати.

Михайло перебув у мене чотири дні, затримка сталася за транспортом, що його не легко було роздобути, але в середу 29 листопада, в годинах ранніх за бурхливої сніжної погоди, я виряжав його в дорогу до Києва. Він їхав відкритим тягаровим автом, яке належало, здається, Цукротрестові, сидів на якихсь скриньках якогось майна, бо в кабінці не хватило для нього місця. Він був увесь закутаний різними теплими одягами, голова покрита плетеним наголовником, що мав вигляд лицарського шолома, на руках мав великі, теплі рукавиці. Небо сипало згори снігом і засипало його білим, легким пухом. Коли авто рушило, він помахав мені на прощання своєю тяжкою рукавицею.

І тільки велике бажання добратися до Києва змусило його вибирати собі такий транспорт. А виряжаючи його, я не міг думати, що виряжаю його в останню його дорогу. Після прощання з багатьома друзями в Києві, я прощав ще одного доброго друга у вічну неповоротну путь.

Але хто міг думати, що цей загартований вояк армії Української народної республіки, родовий козак Кубанського війська, який перейшов багато боїв за свободу й незалежність Держави Української, знайде свій кінець в Києві від руки німецького загарбника… Він пережив страхітливий «трикутник смерті» Української армії 1919 року, він витримав табори інтернування в Польщі 1920-22 років, він скінчив Українську господарську академію в Подєбрадах (Чехословаччина), він працював інженером-гідротехніком в Польщі… Він був активним українським громадянином, грав добре на бандурі, виступав зі своєю грою на різних концертах… І був доброю, щирою, товариською людиною… Він мав тоді всього 44 роки життя.

І от він від'їхав тим засніженим вантажником. Це щось з міфології.

«Куди ти йдеш крізь сніжну бурю,

куди ти йдеш, куди ти йдеш?» –

пригадувались вірші Рильського. Хто може сказати куди. У безвість. З наміром перед тим бачити Київ. Так. Це з міфології титанів, які хотіли добратися до неба, нагромаджуючи гори на гори з наміром скинути звідти Зевса. Але були скинуті Зевсом у Тартар. Що одначе дало їм право залишитись безсмертними.

У мене тут було повно по них спогадів, ще недавно, всього півтора місяця тому, була тут і Олена. Вона жила тут через сіни на другій половині будинку. Тепер їх немає… Але зісталися їх речі. Ми довгий час зберігали їх недоторкальність, але коли вже зовсім стало відомо, що їх власники за ними не вернуться, ми почали до них придивлятися. Одяги, білизна, взуття. Родинні пам'ятки, рукописи, фото-альбоми. Михайлова бандура, що урочисто висіла над канапою моєї робітні. Награні плити його пісень і дум.

Неможливо було без зворушення бачити суконки Олени, які вона любила, у яких бавилась на балах, працювала, ходила по вулицях. Вона була чепурухою, хотіла «бути гарною», чарувати всіх біля себе. І вона була гарною. Бронзове її волосся було завжди добре впорядковане і відливало металом, повні гумору, ясні зеленкаві очі, готові до поцілунку пристрасні уста, гарні в елегантних черевиках ноги і ціла її звинна, струнка постать, повна жіночої краси і приваби.

Її фото-знімки не передавали її особистого блиску і шарму, а її листи, писані великим, сторчовим, лапатим почерком, були завжди химерні і по-дитячому безпосередні.

Ось, наприклад, пачечка її дівочих листів – закоханих, примхливих. Ніяково до них доторкатися. Це інтимність, ніжність, містерійність. Їй вісімнадцять років, вона кінчає українську гімназію в Жевницях біля Праги, вона закохана до Михайла – студента Української господарської академії, що містилась у старовинному замку містечка Подєбрад також біля Праги. Дозвольте її послухати: «30.IV.1925. Горні Черношіце»…

Там за віконцем розцвілі вишні,

А тут, в кімнаті – фіалки сині.

Чому ж зникли всі сни колишні?

Чому на душу лягають тіні?

«Це початок мого вірша, який ніколи не буде мати закінчення, мій єдиний, мій коханий Михайлик! Бо я тільки одержала від Вас листа і одразу з душі зникли всі «тіні» і я певна, що з'являться всі колишні сни, а за вікном такі чудові вишні, а в кімнатці фіалки.

Та й взагалі, жити на світі чудово!

Правда, іноді жують все батьки, ну да що ж їм стареньким робити, як не читати нотації своїй безшабашній дочці? У них же нема таких важливих справ, як, наприклад, у нас з Вами, які потребують чипішити годинами та й того дуже мало. Ну і хай собі бурчать трошечки, але драм, їй-Богу, ніяких не було, а мого єдиного Михайлика всі наші виключно поважають і на рідкість довіряють йому.

Між іншим, папа приїздив до Праги і оповідав, як Ви чудово грали на якійсь вечірці і який Ви були «холосий» в українському вбранню. От, шкода, що я Вас не бачила!!!

Михайлику єдиний, зустріч моя найсвітліша! Яке ж щастя, я зустрінулася в Вами. Тепер, що зі мною не буде, я завжди буду знати, що є на світі люди такі, як Ви. Не пошлі, не порожні – милі, милі…

Ви пишете, що приїдете до Праги аж за тиждень, бо в цю суботу поїдете на вечірку. Це, звичайно, шкода, бо я за Вами буду скучати… Але, звичайно, на вечірку піти варто. Потім будете оповідати мені про неї, й я буду така горда, що ось Ви бачите стільки людей, панночок, але кохаєте лише одну мене!

«Любов свобідна», Михайлику, і я ніколи не візьму ніяких обіцянок і нічого такого… Робіть, любий, як знаходите краще, ходіть всюди, знайомтесь, танцюйте, «фліртуйте». І мені Ви ніколи не зробите неприємності. Тільки така любов гарна, як у нас, коли вона не «каторга єгипетська», не обов'язок, а світле, радісне, вільне щастя! Любов не можлива без повного цілком довір'я. А я Вам вірю безмежно! Тільки будьте завжди щирим, а я знаю, що я для Вас – єдина.

Між іншим, Михайлику, з фотографією у мене вийшла мука!!!! (Я попала до якогось дивного фотографа. Сфотографувавши мене, він залишився незадоволений першою фотографією (Слечна віпада лепше ніж на подобенце) і зафотографував мене ще раз, при чому примусив мене фотографуватися, крім того ще раз в капелюсі (Все за ту ж ціну – чудак!!). І одні з цих фотографій будуть готові в понеділок, а другі в середу. Я роблю так: в понеділок посилаю Вам фотографію одного типу – відразу ж, а в середу – другого. Одна фотографія буде маленька і буде нагадувати, яка Оленочка малесенька, а друга велика буде нагадувати Вам про велике моє кохання… (Знаєте, є такий вірш: «Я любви не числю и не мерю… Нет, любовь есть вся моя душа»). Так, що в вівторок. Ви вже будете мати якусь мою фотографію.

Як би Ви знали, Михайлику, яка я тепер зайнята! Акуратно ходжу на лекції. Ходжу на студію театральну. В суботу у нас академічне свято і проф. Вагнер мучає мене з віршами.

Потім я деякий час мушу уділяти своїм «претендентам» і вести з ними «інтелігентні» розмови. І це найтяжче. Краще три години лекції Білецького плюс реферат з грецької літератури, ніж година розмови з деякими з них.

І найменше часу уділяю я моєму єдиному Михайликові… Та за те думкою я ввесь час з Вами. Хоч би скорше Ви приїздили до Праги, аби Вас могла побачити. Цілую Вас щиро і міцно, на довго Ваша Оленка.

П. С. А я вже думала, що Ви мене забули, коли Ви мені не писали.

Пишіть!!!»

До цього було дописано: «Тут хтось мені казав про 29 число і 2 годину… І я написала… 29/ІV».

Отже, це так було. Шістнадцять років тому. «На довго Ваша Оленка», – щебетала вона. «На завжди», відповів він. Їх життя було не завжди рівне, були перебої, але завжди «щире і свобідне». І нерозривне. І на доказ цього, він виїхав тоді, «крізь сніжну бурю», до Києва, щоб бути там з Оленочкою. До самого кінця…

З їх речей, що залишилися у нас, особливо вражає також листування Михайла з його батьками, – його власним батьком Павлом Телігою, який був лікарем у станиці Ахтирській на Кубані і батьком Олени – професором і ректором Української господарської академії в Подебрадах, Іваном Шовгеневим. Листи Шовгенова, переважно з років останніх, коли старий професор жив вже у Варшаві, під німецькою окупацією, за тяжких матеріальних і моральних умов, намагаючись зо всіх сил «триматися на дусі», а листи козака з Кубані Теліги належать до давніших років (1925) і вражають своєю безпосередністю, простотою і щирістю людей чистих душею і прямих мислію.

І особливо вражає один такий лист, з 25 вересня 1925 року, від батька Михайлового, в якому той подає відомості про свій рід. [Зберігаємо словню і правопис оригіналу.]

«Від тата – синові Михайлику про своїх давніх і близчих родичів по мужській лінії, – починається це батьківське посланіє.

Років більше, як сто, а саме 1792 році – твій прапрадід Захарко Теліга, переселився з-за Бугу, разом з бувшими запорожцями на подаровану царицею Катериною землю «Мананський полуостров» і оселився на Кубанщині в куріні Полтавськім (тепер станиця Полтавська). Не знаю, скільки у нього було синів, але був Андрій, це вже мій дід, а твій прадід, у якого були сини: Фока, Василь, Філімон (мій батько, а твій дід) і Іван, які було кажуть, що батько їх Андрій Захарович, довгий час був начальником станції, за що, кажуть, був нагороджений якимсь чином.

Діти його – твої діди, були: Фока дияконом, Василь якимсь паном, мав панський наділ землі, Філімон, мій батько, і Іван – дядько, добились лише тільки урядників, по тій причині, що батько їх Андрій і мати Горпина, раптово померли від холери ще не старими і от з цієї причини їм удалось вибитися лиш тільки в писарі, що в ту пору було теж важко. Працювали вони на писарстві років 25-30, аж поки послабли очі. Перше дід писарював у Полтавській станиці (де 1860 року і я народився), а потім, в 1863 році охотником переселився на Кубань і оселився в станиці Анхірській.

Тут ще було багато войовистих черкесів і жить було небезпечно, часто й густо черкеси нападали на невеликі тоді стоянки, віднімали цілі череди худоби і навіть полонили чоловіків і жінок. Отож, щоб були охочі до переселення на Кубань, цар дарував їм по 172 десятини землі загальної і крім того по 10 десятин потомственної, яка дісталась було від мого батька і звідки ти возив дрова, тепер вона одійшла в загальну – царські дарунки не признаються.

Коли дід став працювати, то мав виноградний та хруктовий сад – бжільництво; крім того довгий час керував півчим хором і в своїй станиці і в Абинській, а часом кликали його і в Їльську, і в Азовську та на панські свадьби та на престольні свята. У нього був чудовий високий баритон і дуже багацько знав пісень, як мирських, так і церковних, а також умів грати на гармонії. Брати його були одмінні співаки, а особливо Василь Андрійович… У того, так кажуть, була така товстенна басюра-октава, що як у добрій бочці.

У діда було багато писаних його рукою сшитків, де було записано сотні пісень народних і десятки церковних піснопіній.

Нот тоді ще не було і він обучав своїх хорян по слуху, а щоб їм було понятливіше, то багатько йому стоїло праці, щоб у сшитку написать таку круту штуку, як наприклад, отаку херувімську: ііііже херувіііми, ііііже херувіііііі, і т.д. Напослідок, коли вже виріс син його, твій дядько, який знав ноти, то вже від його научився і дід писати такі ноти і по них обучав своїх співців, аж поки не став старим, безсилим…

Писав він дуже красиво і чітко, навіть був мастак в листах до своїх приятелів – писнути якого-небудь журного, чи веселого віршика. На превеликий жаль, майже всі його сшитки щезли десь, здається їх рознесли онуки – це тітки Марії діти та Яків, та Ганна тощо… Частина була попалась і до мене, але їх брав Олександр і не знаю, що з ним сталося.

Дідова дружина, твоя баба Оксана, була дияконівська дочка, дуже здатна готувати ріжну смашну страву та пекти здібний хліб, та паски, та проскурки, чим довгий час заробляла гроші. Дядько Іван Філімоновіч, скінчивши 3-х річну станичну школу, скінчив також 3-х річну полкову у станиці Хабльській (Холмській), а потім прослухавши учительські курси, довгий час учителював, а потім служив у обласному правлінні діловодом, де дослужився до коллежського совітника – ним і помер. Сини його Володимир – лікар, Микола – полковник, Михайло – сотник. Дядько добре писав вірші і по російськи і по українськи, колись надішлю тобі одного з них, якого він писав мені, коли я служив на війні з Інтекинцями за Каспицьким морем.

Жіноцтво Телігівського роду було дуже співуче, а одна тітка Ганна була страшенно схожа на діда і окрім дисканта, уміла співать і альтом, і тенором, і навіть з своїм чоловіком – баском, а той було тоненько, а вона товсто.

Про себе напишу до свого свята 50-річного ювілею, яке здійсниться як не помру, в лютому 1927 року. Приїзди – послухаєш 50 років моєї праці на лікарській ниві»…

Ось такого кореня був Михайло Теліга, сотник армії УНР, нащадок давнього козацького роду, інженер лісництва і бандурист ще від часу першої капелі бандуристів, заснованої за часів Гетьманату 1918 року. Звідсіль походить також мальовниче прізвище нашої поетки Олени, з яким вона увійшла в анали історії не лишень нашої літератури, але й історії мартирології. Такої великої своїми розмірами і такої глибокої своєю трагікою.

За час моєї відсутності в Рівному сталася ще одна подія несамовитого значення. Одну з кімнат мого мешкання займала Рівка Шнайдер, жінка жидівського роду, зі своєю матір'ю Песею і малим сином Мойше. Вони намагалися за всяку ціну втриматися при житті, боронилися як могли від гетто, куди останніми місяцями збирали всіх їх одновірців, шукали протекції навіть у мене, ми їм, чим тільки могли, сприяли, але коли я ось востаннє повернувся з Києва, їх кімната була порожня.

Що сталося? А сталося неймовірне.

Саме в тих днях, за одним разом, було забрано в Рівному 15 000 людей, загнано за місто до одного лісу і всіх їх там знищено. У тих гекатомбах зникла і моя сусідка з її матір'ю й сином.

Явище в історії людства унікальне. І у великій мірі незбагнуте.

Для мене феномен жпдівства на планеті був завжди найзагадковішим поняттям. Що це за така відміна людей і яке їх призначення в історії людства? Раса найбільше збожнюваних і могутніх і разом найбільш зненавижених і ницих. Ми їх здебільша так добре знали, часто їх бачили, інколи поруч зростали, ходили разом до школи, приятелювали. Бувало, вже з дитинства, вивчали їх історію під унікальним виглядом «святого письма» і їх географію з назвою «свята земля». Нас хрестили іменами їх праотців Авраама, Ісаака, Іакова, нас одружували також ними, а коли вмирали, ми «відходили на лоно Авраама, де всі праведні спочивають». Нарешті, одна з їх дівчат народила нам «Бога живого», пов'язаного з величезною містерією вірування за яке, між людьми протягом віків точилися найгрізніші чвари.

Ці факти бралися так самозрозуміло і так апріорно, що найменші натяки на які-будь сумніви вважалися за блюзнірство.

А все-таки, як мало ми знали тих людей… Або краще, ми їх не знали зовсім. Ані ми, ані решта світу довкруги нас.

Ми не знали, чому вони каралися в полоні вавилонському, чому неволились в неволі єгипетській, переслідувалися в Іспанії, ген аж до цього голокосту, що стався на наших очах епохи Гітлера. Ми не знали також, чому вони входили в такі гострі конфлікти з народами, серед яких жили, а в тому і з нашим народом.

І, здається, цього не знали не тільки ми, але й вони самі – спричинники цих загадок. Дарма що про це написано багато книг, думалось мільйонами голів, пережилось безліч трагічного досвіду. Було багато За, багато Проти. Багато оскаржень і контра-оскаржень. Були прокурори і були адвокати. Але де і в чому таїться корінь цього явища, ніхто цього сказати не може.

Просто тому, що не можна сказати, чому, для чого, з яких причин світить сонце, кружляють планети і росте трава. Дарма що кожний шкільний підручник дуже добре «знає чому» це діється.

Доля людини і людей таїться в їх природі. В даному випадку, це унікальне приречення, расова «вибраність», ідейна незаперечність. Не всім дозволено писати заповіді на горі Синая під диктат Бога, руйнувати імперії іменем Бога, скидати з трону царів проти Бога. І знайти для цього виправдання, за яке мільйони підуть на розтерзання, барикади, голокости. Хай би спробував доказати такого грек Платон, римлянин Август, німець Лютер і всі реформатори великих цивілізацій землі. Навіть «великий Ленін», зо всіма його Дзержинськими і Джугашвілі, був лишень слухняним виконавцем волі нащадка дітей Ізраеля – Маркса.

Утопійна екстремність, чар надзвичайного, шок несподіваного – зброя, якою вміли орудувати ефектно лишень пастухи «святої землі», в яслах яких могли родитися боги всіх королів землі.

Але за таку дерзость їм приходилось дорого розплачуватись. Особливо з тими, яких вони полонили. Християнством, марксизмом, мамоною. Яке диво, що жидівство найбільше переслідувалось в найхристияннійшій Іспанії, наймарксистичнішій Росії і наймамонішій Німеччині. Де ідеалізм і реалізм зударялися найгостріше.

Але чи можна було б уявити світ без Христа, апостола Павла, Карла Маркса? Без християнства і марксизму? І, здається, що тільки єдина маленька державка на місці «святої землі» відважується казати так. Це Ізраїль на чолі тепер з Голдою Меїр. Всі решта потуги світу з цим ніяк не погодяться.

Одначе письменник жидівського роду Шолом Аш, у своїй книзі «Апостол» вважає, що найбільшою силою жидівства є сила їх місійного духа. Рим, пише він на закінчення своєї книги, переміг жидівство силою зброї на короткий час, але жидівство перемогло Рим силою духа назавжди.

Та все-таки все те, що діялось тоді на вулиці міста Рівного, годі убрати в якусь філософію. Це виглядало монструозно і було лячно заглядати за куліси лабораторії, де вироблялись такі рецепти збавлення від «жидо-марксизму». І вороги й не вороги жидівства не могли з цим миритися. Тим більше, що така ж сама доля чекала всіх людей цього простору, якщо тут закріпиться воля Гітлера. І в тому також, нас українців. Лишень ми не були схильні, як жиди, віддати і своє життя без спротиву.

Подається за виданням: Самчук У. На коні вороному. – Вінніпег: Видання товариства «Волинь», 1990 р., с. 87 – 95.