1. Політика окупантів та війна

Улас Самчук

У черговому номері нашої газети, за 27 листопада, вміщено портрет важливої урядової особи з підписом: «Альфред Розенберг» – райхміністр для зайнятих східніх територій». З таким поясненням:

«на основі розпорядження Фюрера, створено міністерство для ново-зайнятих східніх теренів. Райхсміністром для східніх теренів іменований Райхсляйтер Альфред Розенберг, відомий німецький ідеологічний теоретик та політичний діяч. Його постійним заступником є гауляйтер та райхсштадтгальтер Д-р Майєр. Міністерству підлягають: райхскомісар для України гауляйтер і оберпрезидент Еріх Кох, райхскомісар для Балтійських країн (Литви, Лотви та частини Білорусі) гауляйтер і оберпрезидент Гайнріх Льонсе та всі новоосновані цивільні уряди, які мають завдання завести новий лад і порядок на новоздобутих східніх теренах».

А за пару днів після цього, без ніяких фанфар і розголошень, почав урядувати в Рівному і сам «Райхскомісаріат» з тим самим Еріхом Кохом на чолі. І оселився той уряд у старовинній будові з часів Острожських, де за царського часу містилася реальна гімназія, у якій викладали такі українські представники культури, як П. Куліш, М. Костомаров, І. Нечуй-Левицький і де за революції 1919 року оселився було на короткий час уряд Української народної республіки, за Польщі тут містилася шкільна кураторія, а востаннє, за совєтів, здається, Педінститут… А тепер ось тут розпаношились ті самі уряди, «які мають завдання завести новий лад і порядок» на цій землі.

Прибуття цього уряду до цього малого, розбитого, сірого містечка одразу дуже відчулося. Ліберальні місяці воєнного режиму скінчилися. На вулицях зарясніло від рудих уніформ з червоними иа рукавах опасками. Ці люди відзначалися похмурістю «орденських лицарів», непривітливістю зарозумілих дрібноміщухів, арогантністю звичайних хамів і вже здалека їх було видно поміж людьми, як спеціальний гібрид – поєднання худоби з людиною, виплеканий приспішеними темпами в розсадниках націонал-соціалістичного Третього Райху. Ніякої англійської рафінованості, ніякого москальського хитрунства, ніякого польського задурювання тут не вимагалося. Йшлося просто, чітко, солдатсько-римським кроком до мети. Різкий, наглий поворот до минулого… Поділ на касти, на панів, на рабів, на обер і унтер-меншів. І шлюс!

І почалося цю операцію зараз, негайно, починаючи від школи. Ніяких вищих, ані середніх навчань не полаталося… А найнижчі поставити так, щоб «грамотні» знали тільки знаки та букви і цифри без ніякого змісту. Затерти людську гордість, згасити пам’ять, виключити знання. До совєтського «все равно» додати ще й німецьке «дрек».

А тому, вже 30 листопада у нашій газеті на першій сторінці появилось повідомлення: «Закриття шкіл на Волині», в якому говорилося, що

«Цими днями появилося розпорядження генерального комісара в Бересті-Литовськбму – Шьооне, підписане 14 листопада ц. р. такого змісту: «На жаль, багатьом українським районовим управам моєї округи не вдалося як слід вирішити справу постачання палива, викликану злою большовицько-російською господаркою та запобігти дуже великій небезпеці поширення заразливих хворіб, що їх спричинила війна.

Тому, щоб розв’язати ці обидві справи, я мушу застосувати необхідні негайні заходи. Одним з таких заходів є моя постанова тимчасово закрити всі школи моєї округи. Поновне відкриття шкіл заряжу тоді, коли на це дозволять обставини. До того часу учителі і старші учні повинні зайнятися, за посередництвом урядів праці, загально-пожиточною працею, щоб у цей спосіб причинитися до злагодження тяжкого положення українського населення під час цієї війни».

Отже, все було ясне. Замість учитися – зайнятися «загально-пожиточною працею». Під претекстом закрити школи і запобігти поширенню заразливих хворіб. Населення зрозуміло це відразу і хвилювання почалися. Наша газета зареагувала на це негайно. Дві передовиці – «Наше село» і «Наша школа», з моїм підписом, появилися в чергових числах.

«Необхідно і то негайно приступити до відновлення й урухомлення господарсько-культурної чинності села. Колись ми дбали про те, щоб розбудити село національно і в цьому напрямку зроблено багато. Наше село сьогодні вже стоїть не на останньому місці під цим оглядом. Але цього ще замало. Ось, наприклад, місто потребує тепер велику кількість різного роду ремісників, якими до цього часу були переважно чужі люди. Обов’язком нашого села дати негайно своїх людей на їх місце. У торгівлі, у промислі, у ремеслі. Це необхідно зробити і то негайно»…

«І ще одно: вчитись. Вчитись, вчитись і ще раз вчитись. У школі, вдома, на вулиці, на кожному кроці. Само життя – велика школа. Розумна людина повинна використати все, що може її удосконалити. Ось тепер у нас на деякий час припинена діяльність шкіл. Цивільна влада дала це розпорядження з уваги на брак палива, як також з гігієничних оглядів. Але це не значить, що сільська дітвора має в той час гасати по вулицях та стріляти бомки. На таке немає часу. Батьки мусять подбати, щоб навчання дітей не перервалося. Треба вчитися самотужки, вдома, збиратися малими гуртами, брати когось, хто може вчити і так вчитись. Це є перша і остання заповідь – вчитись!»…

Статті були виразно визивні і протестаційні. Справою освіти і також пропаганди відав все ще уряд військової пропаганди з нашим приятелем Вайсом, а тому, після появи цих статтей, Вайс зайшов до мене і намагався мені з’ясувати, що розпорядження Шьооне не було бажанням закрити українські школи взагалі, а тільки тимчасово запобігти ширенню пошестей, які можуть легко в такий час виникнути. Я ж намагався пояснити Вайсові, що таке розпорядження дуже не виправдане політично, бо ми всі знаємо, що наші господарські труднощі, особливо з паливом, не такі аж критичні, щоб через них закривати школи.

Не можу сказати, які наслідки мали мої пояснення, думаю, що Вайс інформував про це уряди в Берліні, а в нашій газеті появилася чергова передовиця з «виясненням», підписана тільки У. С., яка завершувалась таким рефреном:

«Тому розпорядження влади має поважний сенс… Але не менш поважний сенс має також затурбовання нашого населення з приводу припинення шкільного навчання. Що під час цих довгих зимових місяців має робити наша дітвора? Що буде з її навчанням і вихованням? Таке затурбовання яскраво свідчить про свідомість народних мас та їх гін до освіти. Наші народні маси усвідомлюють собі цілком справу, що у наш час без освіти, без знання, без відповідного виховання людина не може бути повновартісною».

І закінчувалось «вияснення» словами:

«Маємо бути рішуче переконані, що наші школи будуть урухомлені, а поки що, з огляду на тяжкий час, нашою найбільшою школою має бути саме тверде, міцне життя».

Це ще раз виклик… І бажання сказати, що затії ворога нам цілком відомі і що ми на них легко і просто не погодимось.

Тим часом події в світі розгорталися своєю чергою. У понеділок, 8 грудня у нашій редакції багато гармидеру. Напередодні, в неділю рано, радіо всього світу принесло вістку, що японці несподіваним, блискавичним налетом нанесли нищівний удар американському флоту на головній його базі Перл-Харбор Гавайських островів Тихого океану.

Це повідомлення ми подали в газеті – Японія виповіла Америці війну, великим шрифтом, але спрепаровано і в стриманому тоні без ентузіазму. Передовицю в такому тоні, з обвинуваченням Вол Стріту, передала нам канцелярія пропаганди, підписану Г. Г., а саме звідомлення бойових операцій озаголовлювалось «Злочин Рузвельта», без подання місця подій, лишень перечислено втрати ЗДА –

«затоплення двох лінійних кораблів, одного виловлювача мін, багато торговельних суден, пошкодження 4-х лінійних кораблів, 4-х крейсерів та знищено 90 літаків».

Цю стриманість і цю неточність повідомлення про Перл-Харбор пояснив мені Вайс своєю власною поведінкою. Він приніс це повідомлення до мене додому приватно в неділю вечором. Його вигляд не прозраджував захоплення, а скорше навпаки. Він був схвильований і розгублений. Втрати американців великі і Японія міцна, але це складна справа. До загальної гри входить Америка. А це значило – величезні, невичерпальні господарські, а тим самим воєнні і харчові ресурси. Це значило також необмежений глобальний простір діяння…

З такими засобами і таким простором має вести війну мала бідна Німеччина, ще менша і ще бідніша Італія і не багато більша від них Японія. Так. В руках німців Європа, але це ворожа Європа. Японці знайдуть простір в Тихому океані, але це невловимий простір. І коли цей простір набере переконання, що за ним стоїть потуга Америки, він обернеться в суцільну пастку армій окупації з перспективою жахливої розправи на випадок їх поразки.

Така приблизно була думка Вайса і вона була оправдана.

А з Лондону ми чули самі захоплення. Постійний, наполегливий коментатор різних справ Бі-Бі-Сі, що виступав під заголовком «Чоловік з вулиці», захоплено барабанив:

«Ви напевно там цікаві, що ми тут в Англії про все це думаєм. Спробую вам дещо в цьому помогти.

Перш за все, ми знали, що японці, рано чи пізніше, нас заатакують. Ми не мали ілюзій про людей, що тепер управляють Японією.

Японці повірили, що наша далекосхідня імперія впаде їм просто в пелену. Що ж… Вони не були одиноким народом, що зробив помилку, повіривши на слово Гітлеру і вони не будуть одиноким, якому прийдеться за це розплачуватись.

Все, що японцям пощастить зробити, розширюючи цю війну, це лиш продовжити її закінчення, хоч ми і в цьому не певні. Японська гра може лиш приспішити час відплати усім тим кримінальникам.

Що ж до З’єднаних Держав Америки – найбільшої в світі сили, то вона тепер також у війні і тепер нарешті всі її гігантські ресурси сили будуть дуже швидко і повністю мобілізовані.

Я не знаю, чи я зможу вистачально зрозуміло пояснити вам, що це значить для нас в Англії мати Америку по нашому боці. Це наповняє наші серця таким почуттям надії, що його неможливо описати».

Але по цьому боці не треба було витрачати багато слів для пояснення, всі це добре знали і без слів. І значило це багато не лишень для Англії, а й для Совєтського Союзу і то в першу чергу. Совєти були розгромлені на всіх фронтах і всі це бачили намацально. А читаючи спогади Хрущова про ті часи, він це стверджує також. З них ми бачимо, якою купою нещастя була та ціла оборонна сила з її героєм Сталіном.

«Я знав, яким саме героєм він був, – пише Хрущов. – Я бачив його, коли він був паралізований страхом перед Гітлером, як заяць перед боа констриктором… Розуміється, я не мав наміру говорити людям, в якій поганій сщуації ми були… І чому ми були так погано озброєні… Бо це було тому, що ми були самозадоволені в комісаріаті оборони і деморалізовані та паралізовані в проводі», –

каже той оракул, зам’явши для ясності головне: що населення всіх народів Союзу, дослівно відмовилось захищати зненавиджений режим і хотіло від нього звільнитися за всяку ціну… Чого Гітлер, через свою зарозумілість, не зумів використати.

І тепер, у поєднанні з безглуздою політикою всіляких його кохів, японський удар по Перл-Харборі був найнищивнішим ударом по всіх його планах. Від цього мораль розгромлених совєтів неймовірно зросла. Населення Європи, а особливо її сходу, зрозуміло, з ким має діло, полонені перестали напливати масами, совєтські армії вперше почали показувати ознаки спротиву. А наш говорун Хрущов в тих самих спогадах почав писати:

«Після успішного завершення наших операцій під Москвою, у яких ми, тобто Південно-Західній фронт, брали також участь, я був покликаний до Москви на консультацію з Сталіном. Я зустрівся з новою людиною. Він дуже змінився від того Сталіна, якого застала війна. Він узяв себе в руки, випростався і почав діяти, як справжній вояка. Він також почав думати про себе, як великого мілітарного стратега»…

Отже, японський удар не так по Перл-Харбору, як по американській гордості, був дуже бажаним для всіх аліянтів… І трагічним для трикутника Берлін-Рим-Токіо. А що це значило для нас, українців? На початку ми дивилися на це по-різному. Найкраще задержати нейтральність. Моя передовиця, що появилася аж у четвер 18 грудня, старанно розповідала про історію та географію тієї далекої країни сходу, про її міцні традиції та вийняткові здібності господарського відродження. Чи не є це, мовляв, подиву гідне, що народ, який проспав свою історію, який щойно 88 років, як почав свої контакти із західнім світом, тепер кидає визов найгрізнішим потугам світу – Англії і ЗДА? І чи не є це приклад, гідний наслідування й іншим відсталим народам?

На цей раз Японії було суджено спровокувати до акції далеку Америку і цим самим спричинитися до постання цілком нової ситуації в політичній системі світу. Місяць грудень цього року можна вважати переломовою точкою в історії континенту між Атлантиком і Уральськими горами. Це початок його формального занепаду і початок виходу на глобальні простори заокеанської Америки. А разом з цим, це початок імперіальної кар’єри відновленої Московії під знаменами серпа і молота.

Ми розуміли, що це значить для нас, українців. Про це говорилося і у мене вдома, і в редакції, і на вулицях міста. До певної міри це добре, що по німцях вдарено, бо їх поведінка почала ставати незносною, але з другого боку? Москва. Сталін. Берія. Сибір. Скоряйся, терпи, мовчи. «Царь, да Ермак, да Сибирь, да тюрьма»…

У цьому новому укладі політичних сил світу, становище нас, українців незалежницько-державницького переконання, ставало тяжким вийнятково. Для нас там не було місця. Заперечені і призначені на знищення німцями-наці, ми не знайдемо ніяких зрозумінь ні в Москві, ні в Лондоні, ані в Вашингтоні. Це виразне порушення принципів самовизначення народів, які у вільному світі вже тоді почали набирати прав горожанства, в нашому випадку вважалося виправданим.

Пропаганда з Лондону агресивно атакувала порушників цих засад в засягу Третього Райху, але ці самі проблеми під советами вважалися недоторкальними. За всю війну ми не почули звідтіль ані одного речення, де б вимовилося слово Україна. Всі ми там «Раша», ігноруючи всі засади правди, історії, географії і навіть політики. Що видавалось нам дуже дивним, особливо, коли це походило з… Лондону. Де, здавалося, люди розбиралися на політиці… Але їх помрачала їх колоніально-імперіалістична політика… І хоча вони почали в себе її драстично міняти, як шкідливий пережиток, десь там далі на схід, в інших колоніалістів, вона їм нічим не шкодила… А до того творила «рівновагу» сил, хай ілюзорних, однаково, як тут у Європі, так і там в Азії. Росію, сіріч Московію пущено в хід проти Германії, проти Японії, проти Китаю… Байдуже, скільки там буде затоптано україн, польщ, чехословакій…

Така бентежлива ситуація між молотом і ковадлом домінувала у наших українських домініях, одначе ми були, ми жили, ми діяли. І не думали здаватися. Наше село формувало свої фаланги спротиву, наше місто видержувало натиск терору, наша редакція сперечалася. Моє особисте бути чи не бути день-що-день важилось на вазі сліпої Фортуни, але я не думав здаватися також.

Я писав передовиці виразно ризиковного змісту, після першого повернення з Києва, до цього додано серію репортажів «Крізь бурю і сніг», писаних на бігу, на шматках совєтського паперу, на якому чорнило розпливалося, як на промокачці, без виправи передавалось Вірі Шекер, яка на своєму старому «Ундервуді» додавала до цього своїх помилок і все то разом віддавалося на лінотип, щоб за кілька годин обернутися в колонки газетного друку.

Читачам це подобалось, може тому, що і вони не мали часу розбиратися в синтаксах, а хапали, що траплялося на дотяг руки – свіже, сире, живе.

І ще за цей час всіляких глобальних подій у широкому світі, у нашому вузькому видавничому царстві настали також глобальні зміни. Виявлені у постаті відомого львов’янина, завзятющого видавця і невтомного комбінатора Івана Тиктора, занесеного у наші провінції буревіями війни. Прикметно-характерна індивідуальність двадцято-тридцятих років [20 ст.] на тлі галицького відродженецького ферменту часів небіжки Польщі, піонер індивідуально-капіталістичного підприємства з назвою «Українська преса», на яку складалися щоденник «Новий час», півтижневик «Наш прапор», тижневик «Наша мета» з додатком «Української бібліотеки», яка систематично раз у місяць розряжалася книжечкою кишенькового розміру з точно виміряними восьми аркушами друку, накладом 5.000 примірників в ціні 95 грошів.

Своєрідність тих видань полягала в тому, що технічно-торговельна їх сторінка переважала над змістовою. Коли автор не вміщався в рямці йому визначені, його безпардонно обтинали на пів реченні, не питаючи на це його згоди, ані не вважаючи за потрібне його про це повідомити. За якістю не дуже гонилося. Ім’я автора не розцінювалося як капітал. Мистецьке оформлення не вважалося також цнотою. Це було наскрізь підприємство села, селянина, дрібного, малого «хлопа», якого «хлопська мудрість» Івана Тиктора хотіла навчити тримати в руках друк, книжку. Байдуже якої якості за найменшу оплату. Одна з його газет популярно звалася «коров’ячою» за її комерційні ідеї. Передплатник такої газети ставав одночасно власником забезпечення корови на випадок її скону.

Тяжке і не дуже блискуче завдання, але Тиктор, здається, блискуче з ним справлявся. Його «концерн» з кожним роком набирав все більшого й більшого значення, сили і слави і можливо з нього виробилося б спражнє солідне видавниче підприємство західно-європейського типу, коли б не… сталося…

Восени 1939 року відомий наш «старший брат простягнув свою братню руку і визволив Галичину з-під панської Польщі»… І після цього концерн Тиктора на вулиці Косцюшки 1-А перестав існувати… І наш український Герст на довший час був позбавлений фахового зайняття.

Його поява у нас на початку листопада цього [1941] року не була чистим випадком. Наше видавництво дуже добре розвивалося і мало найбільшу популярність серед усіх інших цього роду підприємств в Україні. Ми мали вже 40.000 накладу і могли б збільшити його кілька разів, коли б ми мали вистачально паперу. І крім газети ми започаткували видання дитячого журналу «Орленя», сільсько-господарського часопису «Сільський господар», як також започаткували видавництво книжок своїх і чужих авторів, особливо таких, що їх було заборонено в СССР. А попит на книгу був великий. Книжку не купували, а розхапували. Коли вийшла другим накладом моя «Марія» тиражем 15.000, в ціні 15 карбованців, її не стало на очах.

Розуміється, що досвідчене в таких справах око Тиктора та його гострий торговельний нюх не могли такого не помітити. Він появився у нас пару разів, старанно до всього придивлявся… Я розумів, про що йому ходить, а будучи прихильником талантів приватного підприємства, мені було навіть шкода, що його здібності так марнуються. Ще коли ми були в Кракові, де перебував також і Тиктор, я запитував в «Українському видавництві», чому там немає Тиктора. На що мені відповіли, що Тиктор не може працювати там, де він не є повним неподільним господарем. Що в їх випадку не могло статися.

Розуміється, що я мав проти нього застереження і проти моєї згоди він не міг би у нас працювати, але мені здавалося, чи він мусить бути обов’язково неподільним власником? Він може бути директором адміністрації, навіть одним з членів спілки з обмеженою порукою. Наша адміністрація знаходилась в стані поетичного безладдя і щоб привести її до порядку, вимагалося досвідченої руки. А Тиктор мав таку руку з найбільшим досвідом і тому ця праця йому належалась. І він її перейняв.

Але чи ми були з цього дуже вдоволені? Будучи щирим, я не міг би цього сказати про себе… А можливо й про моїх співробітників. Тиктор дійсно був для нас дуже недопасованим співробітником і остереження деяких наших львівських друзів, що він нас «викиває», стали виправдуватись.

По-перше, мені не підходила система його роботи. Він страшно на всьому ощаджував, намагався недоплачувати авторам визначеного їм гонорару, чого не слід було робити, бо ми мали досить так званих грошей, а по-друге, він почав видавати дрібні, по моєму безвартісні речі за стилем своїх львівських видань. А трохи згодом, він на спілку із Степаном Скрипником, намагався дійсно «викивати» мене з членів видавничої спілки. Дарма що ми домовились було творити ту саму спілку разом в трійцю… А можливо навіть з більшим числом її членства…

І дарма що ввесь успіх нашого видавництва завдячувався в першу чергу, без ніякого сумніву, моїй роботі, що одначе для нашого славного директора, з його львівським досвідом, не грало ролі, бо, як сказано, імена авторів для нього не мали значення. Зрештою, кожна людина має свою ціну і Тиктор, поторгувавшись добре, міг її заплатити. Але власництво і головні прибутки видавництва мали належати йому неподільно.

Але всі ті комбінації великого комбінатора Тиктора у нашому випадку не дуже йому поплатилися. Одного разу вони разом із Скрипником, без мого відома, зайшли до нотаря і зробили домовлення на власництво видавництва вдвійку. Після цього, мобільний Скрипник від’їхав одразу на довший час до Берліну, залишивши Тиктора на розтерзання нам. Про це я довідався того самого дня від всезнаючого, також комбінатора, Євгена Лазаря, після чого я мав негайно таку сердечну розмову з нашим директором, від якої той хотів збирати свої валізи і спішно їхати до Львова.

Але цього не сталося. Того самого часу, коли наші директори підписували у нотаря своє домовлення, в моєму кабінеті сиділо двоє герольдів німецького видавничого товариства з осідком в Луцьку («Гезельшафт міф бешренгтен Гафтунг Украіне Цайтунг»), які безпардонно заявили мені, що наше видавництво не є більше нашим видавництвом, а є вже їх видавництвом. Просто тому, що вони так хочуть. При чому всі ми, що це видавництво провадимо, маємо провадити його далі, бути їх підвладними, не сміти без їх дозволу залишити роботу з платнею, яка буде приблизно п’ять разів менша, ніж була вона до цього часу. І на доказ цього, вони обділили мене різними друкованими правильниками, якими ми маємо керуватися .

Я дивився на них, як на тих, що рухнули остаточно з глузду, але сперечатися з ними не збирався. Просто тому, що це не принесло б мені ніякої радості.

І коли у нас з Тиктором виникла ця крупна розмова і коли він збирався «все кидати» та їхати до Львова, я повідомив його про наших німецьких гостей з Луцька й передав йому їх правильник, з якого виходило, що, наприклад, він, Тиктор, якого платня виносила у нас 10.000 карбованців місячно, відтепер має дістати 750 карбованців, а якщо він знає ще й німецьку мову, то така платня на 450 карбованців буде більша.

Про якесь наше власництво не могло бути й мови.

Отже, вигляди феноменальні і над ними слід подумати. Не знаю, що думав про це наш благородний директор, але мені це зударення принесло самі лиш плюси. Наприклад, довідавшись про цю аферу, мої редакційні співробітники заявили, що коли мене «викивають» від співвласництва видавництва, вони залишать його також. Зрозумівши це, Тиктор заявив, що це не була його ідея, а головного керманича і тому він від неї відмовляється, а що головного керманича не було вдома і ми не мали можливості перевірити його інтенції, тому все зісталося по старому. І навіть здавалося, що Тиктор може бути також добрим співробітником, турбуючись менше «викиваннями», а більше своєю дорожною валізою, яку він мало не що тижня наповнював харчовими продуктами і відвозив до Львова. А щодо наших герольдів з Луцька, то я мав на цю тему довшу дискусію у відділі військової пропаганди і мій ревний приятель Вайс обіцяв, що він цю справу дослідить ближче… А поки що [слід] вважати її не дуже дотепним жартом.

А тим часом у нашій редакції зайшли зміни лишень на становищі заступника головного редактора. Євген Лазар, який займав це становище від початку існування газети і мав у Рівному чимало всіляких особистих «геців», одного разу заявив мені нагло, що він «відходить». Куди і чому відходить? Відходить до Києва, де йому пропонують роботу в «Українському слові» з кращою ніж у нас платнею. Знаючи, що київські платні не були кращі від наших, а також знаючи київські умови, я пробував було з ним сперечатися, але це не помогло багато. Лазар просто хотів побувати в Києві, зажити нових пригод та позбутися деяких своїх негод сердечного порядку. Які вимагали від нього «хоч з моста у воду».

А тому Лазар відійшов, а на його місце прийшов старий мій приятель Роман Бжеський, який вернувся недавно з Кракова, перебував у своєму рідному Крем’янці і то без солідного зайняття. А довідавшись, що у нас валяється під ногами місце редактора, він негайно за нього схопився.

Удома, приватно я чекав на приїзд Марусі, але вона не приїжджала. Також я пам’ятав обіцянку Олені привезти її до Рівного. Наше вбоге авто, здавалось, безнадійно застрягло в майстерні міської управи, я мало що не щодня туди заходив, обдаровуючи майстрів всілякими благами і нарешті, біля 10 грудня, мені сказали, що воно може їхати.

Почалось швидке збирання. Ми напакували ту машинку продуктами по самі вінця і в середу раненько мали вирушити в дорогу.

Але сталася велика, прикра несподіванка. Зо мною дуже хотів їхати один з наших редакторів, Анатоль Довгопільський. Він ще не був у Києві і хотів його дуже побачити. Я вказував, що у нас нема для цього ніякої можливості, бо все запхане харчами, але він настоював, запевнюючи, що він сам добре шоферує і може замінити нашого Трифона. Для доказу, він обвіз мене по різних вулицях, все виглядало гаразд і я погодився. Та коли ми нарешті всілися їхати, та вирушили з двору, та доїхали до міської управи, як раптом почули в моторі підозрілий гуркіт. Зупинилися, покликали механіка і той ствердив несамовиту річ: згорів мотор. Мовляв, не досить було залито оливи. І маємо щастя, що це сталося тут, а не десь в дорозі… Що могло скінчитися вибухом.

Я фуріяльно накинувся на Довгопільського, Довгопільський на механіків, механіки на ще когось, але що це могло комусь помогти? Наша поїздка відпала, авто затягнули назад до майстерні і то на довгий час. Знайти інші засоби для нашої поїздки не було можливості.

Я був завжди переконаний, що цей випадок з автом був фатальний. Не будь його, ми забрали б Телігів до Рівного і вони були б врятовані. Вони на це чекали і не дочекалися.

Розуміється, що тоді ми ще не думали, що воно скінчиться так, як скінчилося. Ми були переконані, що вони знайдуть можливості виїхати з Києва і без нас, одначе пізніше, коли це сталося, я не раз зупинявся над цим випадком, який ще більше посилював мій фаталізм життя воєнного.

Тим часом у мене все йшло своїм порядком. Я упорядкував мешкання, дістав служни що, до мене заходили приятелі, було багато розмов. До того знов дістав нового співмешканця, на цей раз мого старого, ще з Парижу, знайомого, відомого політичного і військового діяча генерала Миколу Капустянського. Якого спровадив Ольжич до Рівного з наміром забрати його пізніше до Києва. Що не сталося з відомих причин і він мусів залишитися у нас, хоча його присутність тут не дуже була виправдана. Тут заносилось на партизанку, підпілля, вимагалось людей молодих, міцних, бравих і наш генерал з часів минулої визвольної боротьби ледве на таке надавався. Думали було про військову школу, де можна б його було використати.

Мої передовиці в газеті мали наголовки – «Війна», «Героїзм наших днів», «Ясно й одверто». Як і завжди, вони відзначалися гоном непокори небезпечного характеру. У Рівному в цей час появилась група людей Німецької пресової агенції (Дойченахріхтен Дінст) і її голова Карл Аріо, який умів читати по-українському, передавав мені через моїх друзів:

– Той там Самчук… Він пописує… Але це може печально для нього скінчитися…

Зрештою, я це добре знав і без Аріо, але що мав робити. Моя вдача не зносила покори. Цього не міг я перенести за Польщі, не міг би за совєтів і не міг тепер. Але я мав щастя. Інколи я намагався камуфляжити мої наміри компліментами в бік окупантів, але звичайно це було червоними нитками шито і не могло нікого змилити. Я чекав халепи… Одначе нічого не робив, щоб її одвернути.

Десь у кінці грудня з Києва прибула до нас делегація Київського Червоного Хреста під проводом Богатирчука та пані Людмили Коваленко, до якої належала також діячка зі Львова, що перебувала тепер в Києві – Яворницька. Їх місією було організувати харчі для Києва. Ми багато засідали, в міській управі було влаштоване для київських гостей прийняття і наслідком всього того, було відправлено до нашої столиці кілька вантажників харчів, які, здається, доїхали туди щасливо і були призначені для діячів української культури.

Також у цей час мене несподівано покликано до уряду Райхскомісаріату, де я познайомився з одним паном дебелої постави з округлою головою в партійній уніформі на прізвище Нестлер. Мені сказали, що він відає якимсь там відділом політики цього уряду, який містився в нижньому поверсі, зараз від входу наліво. І цей самий Нестлер показав мені писану на машині відозву «до населення України», яка має бути оголошена за підписом Еріха Коха у двох мовах – німецькій і українській. Я мав висловити про неї мою думку, головне, чи зробить вона враження на тих, до кого вона звернена.

Переглянувши той машинопис, я побачив, що це найпорожніше і найбезглуздіше говорення, яке тільки можна собі уявити, але сказав, що відозва добре зложена, переклад цілком відповідний і я не можу до неї нічого додати. Нестлер був помітно вдоволений, можливо, це був плід його власної творчості і на цьому моя роль в цій справі була скінчена.

Внедовзі наша газета під датою 25 грудня, на цілу першу сторінку принесла цю відозву і цей документ німецької окупації настільки прикметний своїм духом, змістом і стилем, що його слід тут подати, не міняючи в ньому ані титла, ані коми.

До населення України

«Фюрер Адольф Гітлер призначив мене Райхскомісаром для України. З його доручення я управляю Вашою областю. Німецькі вояки вибороли Вам свободу і знищили більшовизм. Совєтська сила згинула і не може ніколи вернутися. Тепер настає новий час для Вашого краю. За це тисячі німецьких вояків віддали свою кров і своє життя.

Противник був сильний, але в завзятій боротьбі його знищено. Одначе війна ще не скінчена; вона йде далі проти Англії. Англія є також Вашим ворогом, як є вона ворогом усіх європейських народів. Цю війну накинула Європі Англія! Вона є союзницею більшовизму! Англія мусить бути побита, тому, що мир і добробут можуть завітати лишень тоді, коли буде здобута перемога над Англією. Вашу подяку Німеччині й Ваш причинок у боротьбі проти Англії складіть своєю працею. Перш за все найбільше значення має праця на землі. Хто обробляє ріллю і працює, тим самим бореться за новий час добробуту й миру, який настане для вас після перемоги. Тепер ще важкий час. Населення цього краю перетерпіло в минулому дуже багато горя. Я переконаний, що Ви й на цей раз видержите іспит цього тяжкого часу. Працею і чином ви виявите свою подяку за звільнення німецькими вояками. Пильною і невтомною працею Ви допоможете зробити Європу сильною та причинитеся до Вашого власного добробуту. Так допоможете побити Англію. Не балачки та розговори можуть тепер помогти, але тільки готовість кожного зокрема віддати до розпорядимості всі свої сили. Для неробів і пльоткарів нема тепер місця. Всі сили краю належать боротьбі проти ворогів людства, добробуту й щастя! Оцінюватиму кожного лише по цьому, в якій мірі він діловито допомагає відбудові цього краю. Кожний з Вас матиме змогу жити в своїй вірі й поглядах і бути щасливим.

Лише пильною працею, найвищою продукцією й чином, найкращою управою ріллі, зразковою годівлею поголів’я вашої худоби докажете свою волю до будови нового щасливого часу. Закликаю Вас підпорядкуватися в кожному випадку моїм розпорядженням, а також розпорядженням німецьких Генералкомісарів і Гебітскомісарів. Хто протиставиться волі німецького проводу, хто ставить опір відбудові країни, того постигне невмолима суворість закону. Каратимемо кожного ледаря і порушника спокою.

Хто ж виконує свій обов’язок, той буде причасником благодаті й добробуту нового правління. Хай ніхто не відстає, кожний хай дасть все, що може із своєї постійної готовості допомогти й своєї сили праці. Тоді ми спільно переможемо важкий час.

Еріх Кох, – Райхскомісар для України»…

Ось таке… Плутанина слів для орачів, пастухів, свинарів… Які спричиняться до перемоги «Європи» працею і нічого не будуть вимагати людського. Ні слова до народу, нації, людини. Це лиш країна, область, населення, робітники.

Ми помістили це «звернення», але й не залишилися з відповіддю. Зараз на другій сторінці цього ж числа газети передовиця з вимовним наголовком: «Видержати».

«Зо всіх теренів нашої провінції приходять майже систематично вісті, які змушують не одного українця поважно задуматись над положенням, яке довкруги назріває і яке набирає все більш прав горожанства.

Недавно міністр пропаганди Д-р Геббельс у часописі «Дас Райх» писав, що в сучасний момент необхідно про всі справи, що нас хвилюють та які зв’язані з тим воєнним становищем, у якому ми знаходимось, говорити й писати ясно й одверто. По-моєму, ця думка подвійно правильна. По-перше, люди вчаться дивитися правді в вічі, по-друге, знаючи свої недомагання, знайдуть можливість їх направити. Дуже недоцільним є, за большевицькими звичками, закривати очі на дійсність, славословити її і тішити себе всілякими на вербі грушками…

Так! Тяжко, твердо, іноді суворо. Одначе все це, ще і ще раз вимагає від нас: зібрати нерви, напружити сили – моральні й фізичні і, оцінюючи найвищі наші завдання, оцінюючи наше місце в часі, просторі й історії, мусимо видержати! Так чи інакше – перемогти!»

Чи це було дійсно не вистачально «ясно й одверто» ? А для ілюстрації, зараз же під цією статтею чуттєвий фейлетон Анатоля Довгопільського: «Пам’яті Данилишина і Біласа», – революціонерів УВО, страчених поляками грудня 23-го 1932 року, де говорилося, що

«напередодні свята Різдва Христового, ми, українці, згадуємо імена цих двох молодих хлопців – імена, що символізують Різдво нової доби української нації».

Подається за виданням: Самчук У. На коні вороному. – Вінніпег: Видання товариства «Волинь», 1990 р., с. 96 – 115.