3. Загибель Олени Теліги

Улас Самчук

А вдома несподіванка. Застав Бжеського, який умудрився скорше прибути сюди, ніж ми домовились. А головне: він мав намір у мене оселитися. Маючи вже одного високого гостя, я почав побоюватися, що моя мала жилплоща такого навантаження не видержить. Отже, прощай, моя самота! Моя поезія! Моя музика…

А на другий день ще одна напасть. Не дивлячись на снігопад, на моє подвір’я в годинах ранніх, заїхали залубні, запряжені парою міцних коней, якими управляв закутаний в кожух по самі вуха, друг мого дитинства, сусід з Дерманя Архип Бухало. Який з місця заявив, що він приїхав забрати мене до Дерманя. На Щедрий вечір. Де чекає на нас чи не ціле Запоріжжя.

Заносилось на катастрофу, я ледве видержав Різдво в Тилявці, а тут ще й це. Але Архип не давав пільги. Ось тільки попасемо коні і в дорогу. До вечора маємо там бути.

Отже, відклику не могло бути. І єдине, що мені пощастило зробити для усправедливлення цієї ситуації, це заполучити до цього Івана Шеккера з його Лейкою та зробити там серію знимків. На що він охоче погодився, пам’ятаючи минулі наші поїздки до тих дулібів з їх гостинами, якими не слід легковажити.

Ми закутались в кожухи, всілися статечно до саней і вирушили в засипаний снігом простір.

І, як сказано, зима цього року була примхлива. Морози раз-у-раз налітали твердими ударами. Було досить снігу, а оце під Різдво насипалось його ліктів зо два. І як бачить око, все довкруги було ним завалене.

А там у тих далечах були фронти і на них мільйони людей, битих хугою, борюкалися в смертельних обіймах за посідання цього простору. Замітало снігом цілі полки, потягами везли приморожених. На цих днях наша газета містила пропагандивні звідомлення, як то люди Берліну складають для війська теплий одяг.

«Німецький народ зібрав для своїх вояків на фронті 2.958.158 футер та іншого футряного одягу, 492.766 вовняних, плетених светрів, 5.956.337 шаликів, 7.781.711 скарпеток, 6.862.828 іншого теплого убрання, 1.485.215 футляних покривал».

Ця докладна статистика хотіла сказати тим, що могли сумніватися, про жорстокість простору, до якого вислано їх чоловіків, які пішли туди, щоб його підкорити, або згинути там навіки.

Ідилія, що й казати. Фронти загрузли. Через Здолбунів їдуть засипані пургою вантажні потяги. Туди їдуть здорові, червонолиці, молоді люди – назад поторощені півтрупи. Ой, ні! Не туди ви, голубчики, потрапили. Не вийде це вам на здоров’я.

Але ми з Архипом та Іваном їхали тепло. Коні бігли бадьоро. Страждав хіба Іван, який не міг на вітрі закурити, але це до нас з Архипом не стосувалося. Під вечір, коли починало смеркати, ми вже прямували затишними долинами Лебедщини, попри місце, де був колись наш маленький хуторець, далі лугами попри і так до самого взгір’я, де оселилося наше «Запоріжжя».

Тут було вже затишно, пам’ятаю, тут було завжди затишно, коли віяло із заходу. Вітер шумів верхами старих дубів, та берез, та ясенів, але при землі був ласкавий затишок, що мені завжди подобався.

А коли приїхали «на Бухали», там вже чекало на нас багато нашого народу. Іван Іванович відразу пустив в хід свою Лейку, намуштрував дівчат та хлопців, щоб йому позували і почав блискати блискавками селітри, викликаючи в дівчат зриви реготу.

– Ой, засліпив мені очі!

Веселі, здорові, повнощокі, в кожушках, пов’язані теплими хустками і притрушені снігом молоді люди, які сміються зі всього просто, бо їм весело. Бо їм хочеться сміятися. Що їм зима, чи сніг, чи мороз. Їх щоки рум’яні, їх очі блискучі, їх сміх дзвінкий.

А там і за столи, зі Щедрим вечором, як колись, пам’ятається, засипані «житом, пшеницею та всілякою пашницею», та притрушені сіном з препишним дідухом на покуті… Колись, було, щедрували під вікнами, а на другий день «посипали» по господах, – «Роди, Боже, жито, на новеє літо», щоб було і з води, і роси, і тепер, і завжди, і во віки вічні. Така жива, свіжа, пахуча містерія землі і неба.

Приємно бувати на місцях, де родились, жили і вмирали твої предки. Де все освячене їх невмирущим духом і згадкою.

На другий день ми обійшли з Іваном Івановичем наше поселення, на всьому лежала груба верства чистого, пухкого снігу, все так і просилося на знімок і він наробив їх спору кількість.

А закінчили ми цей день аж на другому кінці села, на кутку Залужже, де ми кінчали наш Щедрий вечір співом щедрівок та частувалися такою вишнівкою, що ніяка Малага не може з нею рівнятися.

Тож то додому, до Рівного, нас віз Семен за гарної, ясної погоди і веселого сонця, яке заливало своїм сяйвом розлогі білі поля, покриті грубою верствою снігу. Десь біля Басового Кута наші залубні заточилися на рівній дорозі і кокетливо, з театральним ефектом, перекинулись до придорожнього рову, висипаючи нас у холодні обійми снігового пуху. Було багато сміху, а зразковий майстер візницького мистецтва Семен, не міг вийти з дива, як це могло з ним статися.

А вдома нас зустріла Віра Шеккер з такими драматичними обіймами, ніби ми, з її шановним мужем, вернулися з полярної експедиції і не бачилися міленіум. До цього долучився і редактор Бжеський, і генерал Капустянський, який щасливо вернувся з Крем’янця, і ми всі разом розпили пляшку залужської вишнівки, яку нам дали на дорогу. І вийшов гарний бенкет, яким командувала нова моя господиня Дуня Струк – великий майстер таких церемоній.

Другого за чергою дня я вже урядував у своєму редакторському кабінеті, приймаючи інтересантів «Від год. 10 до 12» і враз, дуже несподівано, ввалився до мене здоровенний німчура в уніформі порядкової поліції в ранзі майора. Я вже хотів було зчинити тривогу, коли враз чую російською мовою:

– Здравствуй, Улас!

Свят, свят, свят! На хвилинку я отетерів. Герман! Герман Блюме! Старий друг і товариш з часів Бойтена і Бреславля. Син пані Германіни фон Лінгельсгайм. У яких я колись мешкав і зжився, як з рідними. З яким ми зустрілися, познайомилися і зприятелювалися 1927 року, я в ролі дезертира польської армії і робітника-биндюжника одного бойтенського міщанина, а він в ролі студента права Кельнського університету. А опісля ми пережили разом багато цікавих місяців в Бреславлі, вчащали на лекції університету, обговорили безодню цікавих тем.

Від того часу минуло щось, як п’ятнадцять років, ми довгий час не бачились і рідко листувалися. І ось ми знов зустрілися. Робітник-биндюжник сидів за столом редактора газети «Волинь», студент права в уніформі майора поліції, стояв у дверях його кабінету.

– Герман! – викрикнув я по німецьки і ми кинулися в обійми. – Та сідай! Та яким чином?

– Війна, – відповів Герман.

– Але ж чому в цій уніформі? Ти ж, здається, готувався на дипломата.

– Поліції також треба, – відповів він з усмішкою.

– Я сподівався бачити тебе амбасадором в Москві, чи щось подібне, – казав я.

– Лібер Гот доручив мені іншу місію, не рахуючись з моїми ідеалами, – відповів Герман.

Виявилось, що він дістав призначення директора цивільної поліції на ввесь Райхскомісаріат. І завдяки тій самій російській мові, якої він учився від мене, готовлячись до дипломатичної кар’єри на університетах Кельна, Парижа і після Бреславля. Він досить добре володів російською мовою, а крім того говорив по-французьки і по-англійськи. Його мати наполегливо добивалася дипломатичної кар’єри її сина, але у нього це ніяк не виходило з його дуже не дипломатичною вдачею. Але ще менше мав він талантів для охоронника порядку й законності, що сталося напевно не з благословення його матері, а з якихсь інших мені не відомих мотивів. І тепер, у тій його уніформі, навіть з острогами на чоботях, з рангою майора і регірунгсрата, він виглядав, як театральний актор у незвичній для нього ролі.

І зараз після цього моє мешкання збагатилось на ще одного мешканця. Нас було: два редактори, один генерал і один директор поліції. З досить дошкульним ущільненням жилплощі, майже за совєтськими зразками, при чому я залишив за собою мій малий робочий кабінет, генерала з редактором примістив у великій їдальні, а директора у спорожнілій кімнаті бувшої сусідки Рівки… Тож кухнею автократично завідувала наша гомінка і весела Дуня.

А взагалі, ми займали лишень половину невеликого, одноповерхового будинку, другу займав сам господар Мучинський, з чого одну кімнату посідали Іван і Віра Шеккери. Мучинський був вдоволений таким заселенням свого дому, бо це гарантувало, що його не конфіскують «для потреб райхскомісаріату», як це сталося з іншими будинками в цьому районі.

Ми зажили мирно. Герман Блюме належав до людей скромних, порядних, безпретензійних. Його російська мова помогла йому одразу знайти контакти з генералом, редактором, Дунею. Ця остання мала особливу звичку зо всього голосно реготати.

– Очень весёлая дама, – коментував це Герман.

Мої з ним розмови, особливо на теми політики, за старою нашою звичкою, відбувалися в тоні глузливих жартів.

– Як тобі подобається оцей птах, – казав він, вказуючи на пелікана в ілюстрованому журналі «Дер Адлер», який схопив до свого величезного дзьоба щось завелике і не міг проковтнути.

– Це щось, як Третій райх, – відповів я на це.

– Я не знав, що ти можеш бути аж таким песимістом, – говорив він з посмішкою.

– Мусиш мати претензію до редакції того журналу, – казав ноншалантно я.

– Ти так думаєш? – спокійно говорив він.

– Як можна інакше… Сам бачиш, – казав я, вказуючи на кумедний знімок.

Одного знов разу ми розмовились про українсько-німецькі стосунки… Я висловив думку, що українці не дуже люблять порядки, що їх тут заводять його «фольксгеноссен», на що він відповів:

– Великий ваш Ленін мав сказати, що нам не треба, щоб нас любили, а щоб нас боялися.

На що я додав:

– По-моєму, це мав сказати великий ваш Бісмарк.

– О, це ще краще. Виходить, що й ми могли вирікти щось мудре, – викрикнув він.

– Знаєш, хтось мав також з ваших сказати, що сидіти на багнетах не дуже вигідно, – сказав я.

– Звичайно ті, про кого йде мова, сидять на м’яких фотелях, а на багнети саджають інших, – продовжував свою думку Герман.

– Питання, як довго, – не здавався я.

– Життя коротке. В нашому випадку, якщо фюрер додержить слова, тисяча років для нас вистачить, – казав з посмішкою Герман.

– Один сер з цигарою не хоче йому вірити, – говорив я далі.

– Ти знаєш, що є то раса скептиків, – добродушно говорив він.

В такому, приблизно, тоні велися наші розмови, коли ми були самі, що рідко траплялося, бо переважно ми були в товаристві. Навіть, коли відійшли від мене Капустянський і Бжеський, вечорами у нас було людно. Приходили наші з редакції, офіцери з пропаганди. Розгорталися завзяті дискусії, які інколи набирали небезпечного характеру. Німці все ще любили висловлюватись одверто і довірливо, не рахуючись з офіційним курсом наставления. Герман любив покпиватн над самим гестапом. Still und leise kommt Gestapo, mit dem rosa-roten Haftbefehl, [Тихо й потайки прийде гестапо з рожево-червоиим приказом арешту.] підспівував він жартом одну заборонену пісеньку.

Говорилося переважно про війну. Про сніги та морози на східних фронтах. Про величезні втрати в людях. Тоді ще не знали їх точних цифр, але тепер із щоденника Геббельса ми їх знаємо. В часі від 22.06.1941 до 20.02.1942, німці мали 199.448 вбитих, в тому 7.879 офіцерів. 708.351 ранених (20.992 офіцерів). 44.342 (701 офіцерів) втрачених без вісті. До того треба додати 112.627 заморожених, то це разом виносить цифру дуже високу, якої німецька воєнна машинерія за такий короткий час ще не знала.

І саме про це здебільша говорилося. І шукалося для цього причин. Ну, розуміється… Америка. Її вступ до війни багато вплинув на мораль аліянтів, але східній фронт. Що сталося зі східнім фронтом? Чому ті півголодні совєтські маси почали битися. І не тільки гинути, але й бити ворога. І чому вони не робили цього спочатку? Десь тоді на Бузі, на Сяні, замість на Дону та верхній Волзі? Затративши мільйони людських жертв і мільярди майна? Це питання дивувало цих допитливих, по-своєму наївних, старанно голених, добре одягнутих європейців в уніформах армії гакового хреста.

І був, пригадую, між ними один молодий лейтенант з високою освітою, який до війни студіював якісь там справи на Полінезійських островах, на ім’я, здається, Пшор, який міг, похитуючи головою, казати, що вони не зуміли використати наставления широких мас населення до комуністичного режиму, якого вони не думали захищати. І надіялись, що німці поможуть їм цього позбутися. Але німці, замість їм помогти, запровадили тут порядки, ефектніші, ніж совєтські. І тому такі наслідки. Почав битися не партійний комісар, який спасав свою шкуру, а народ. І не тільки той пануючий, московський, а й ті поневолені, не московські. Яким не було іншого виходу… Бо всі їх виходи були закриті мегаломанією людини з чорними вусиками, від якої все це залежало.

Геббельс у своєму щоденнику жаліється, що «ми, здається, засильно вдарили росіян, а особливо українців, по голові, а це не є найкращий засіб правління». В іншому місці він зазначає, що «Іоахім Пальцо представив мені рапорт про умови в Україні. В цьому рапорті Кох нарікає гірко на безглуздість міністерства для східніх справ»…

Всі вони були вистачально безглузді, щоб рішати такі проблеми, з якими вони тут зустрілися, але всі вони сполягали на своє право завойовників і робили, що їм заманулося. Між ними було багато різних вдач і характерів, які думали і діяли по-різному, але всі вони були згідні в одному: підбити цю землю і зробити її своєю власністю назавжди. Не рахуючись з населенням, яке тут вже жило. І робили вони це з муравлинною невтомністю й послідовністю.

Ми, розуміється, не були намірені добровільно здаватися, але наш спротив не виглядав для них вистачальною перешкодою їх намірів. Ось, наприклад, в одному числі нашої газети, в якому на першій сторінці, озаголовлена грубим шрифтом пишалася наша передовиця «22-ге січня», у якій говорилося про подію проголошення незалежності України 1918 року в Києві, а вже на останній сторінці того ж числа друкувалося «Тимчасове розпорядження для забезпечення порядку справ преси», видане самим Кохом, в якому вводилось цензуру преси, вимагалось перекладів мало не всіх статтей для цензури, а до того вимагалось поновного зложення прохань на одержання нового дозволу для всієї існуючої преси. Вимагалось докладних даних про кожне видавництво, – його характер, розмір, кількість видань, тиражу, сторінок, суми видатків, прибутків, кількість редакторів, співробітників, їх платень, їх працездатності… А це значило, що наміри Геем-бе-Га з Луцька не були забуті, але тільки трохи змінені і чи рано чи пізно вся наша преса стане їх власністю і буде лиш знаряддям для переведення їх намірів у цьому просторі.

На тлі цього дивовижного світу, що його один німець з нагородою Нобля на ім’я Томас Манн, у своєму січневому посланні з Лондону, називає світом «революційної філософії бестіалізму», ми мусіли жити, діяти, надіятись, планувати, любити, ненавидіти…

У моєму особистому житті того часу відігравалася також глибока трагедія, якої в той час не було ще видно назовні і якої я ще не міг належно збагнути. На мені тяжіло завдання, яке я обіцяв Олені виконати і до цього часу не міг своєї обіцянки виправдати ділом. У той час, коли звідти, з Києва, доходили до нас чутки про наближення катастрофи. Я вже втратив було надію побачити ще тут Таню, 20 січня вислав Марусі поновного листа, щоб вона якнайскорше приїжджала, але одночасно я шукав засобів для уможливлення переїзду сюди Олени і поки що нічого такого не знаходив. Наш Фіат знов потрапив до майстерні і на цей раз, здавалося, йому не судилося вийти назад. Ніякі чари ніяких майстрів не були спроможні йому помогти.

А тут враз дістаю листа, датованого 23 січнем, такого змісту:

«Дорогий Уласе!

Пишу до Вас вже третього листа без відповіді, а натомість від Вас дістаю ось лист, з якого бачу, що Ви не маєте від мене відомостей. Що це все значить?!?!

Гадаю, що цього мого листа Ви вже дістанете напевно. Отже, пишу ще раз.

Дорогий друже! Як я на Вас не гавкаю, але на мою приязнь завжди можете розраховувати, як і на мої обіцянки. З «нею» я розмовляла на цю цікаву для Вас тему, не раз і не два. Все гаразд! Її відношення до Вас незмінне, вона лише хоче, щоб і Ваше було таке. А в тому я її запевнила так, що ми вже вибиралися удвох до Вас у гості, лише Ви по нас не послали (авта), ані самі не приїхали. А вона дуже і дуже хоче Вас бачити і ввесь час думками з Вами. Задоволені? Напевно! Отже, поцілуйте мені за це в своїх думках ручки і погасайте на радощах по своїй кімнаті. А пізніше напишіть їй гарного листа з найсердечнішими привітаннями для мене.

У мене наразі все гаразд. Спілка існує, літературний клуб відбувається щосуботи, стягаючи багато публіки. Відношення (публіки) до мене добре… В мешканню тепло, бо гріє теплоцентраль, з їжею можливо. Отже, я себе почуваю цілком у формі і збираюся виступати в клубі зі своїми поезіями.

Приїздіть! Прочитайте нам щось і як не маєте нового, то з «Волині», або «Марії». Писала б багато, та нема часу. Сто справ чекають.

Маю до Вас прохання: довідайтесь, чи є серед полонених в Рівному маляр Олександр Цимбал, це брат маляра Цимбала, який є тепер в Америці і артистки Цимбал, яка грає тепер в театрі Садовського в Києві. Вона довідалась, що ніби він там і прохає Вас про це дізнатися. Бога ради! Зробіть це! Прикладаю докладні дані і вона, і я будемо вдячні! Пишіть при кожній нагоді. Вітайте Анну Антонівну, Шеккерів, Василя і всіх.

Ваша Олена».

Тривожний, диктований гострим інстиктом, до останнього віддиху оптимістичний її прощальний зойк. «Пишу Вам третього листа без відповіді. Що це все значить!?!?». Хто міг сказати? І де ділися ті листи? І «Приїздіть!»

Я був у стані хворобливої екзальтації. «Ніяким словом не розповім, ніяким звуком не висловлю», – нотує це мій нотатник з того часу. А з 1-го лютого він каже:

«Рідко коли трапляється мені бути вечором самому, але сьогодні я сам. Учора й перед учора було тут аж надто шумно. Сьогодні, натомість, навіть Герман цілий день десь пропадає. Неділя. Зараз повечеряв і все намагаюсь почати роботу. Потребую передовицю для газети і реферат на свято Шевченка. Учора був у мене разом з іншими гостями Кох з Києва. Він сьогодні від’їхав туди назад і має завтра вернутися. Обіцяв мені декого привезти. Побачу…»

Ця нотатка знаменна цим своїм «обіцяв мені декого привезти». Але той Кох не був з Києва, а з Гамбургу, відпоручник райхскомісаріату в Києві, до речі, цікава, інтелігентна, до наївності щира людина в партійній уніформі спеціального вишколення «Лицарських орденів» націонал-соціалізму, якого наша приятелька Віра так очарувала, що він затратив над собою контроль, не підозріваючи, що він бавиться з огнем, бо Віра була напів жидівського роду, що для такого орденського лицаря значило смертельне табу…

Маючи в Гамбурзі наречену, яка наполегливо вимагала одруження, він все відтягав туди поїздку за «браком часу», а натомість дуже часто появлявся в Рівному для побачення зі своєю Дульцінеєю.

Використовуючи цю трагічно-романтичну нагоду, я намовляв Коха привезти нам з Києва Олену і Таню, що він мені обіцяв. Я написав Олені захопленого листа – «Мила, дорога, хороша Оленочко!», в якому повідомляв, що справу з її приїздом розв’язано і що в скорому часі я надіюся їх бачити в Рівному.

І я чекав. Справа трохи затягалася. Мої інстинкти били на алярм. «Учора й сьогодні дні чекання. Зараз у мене настрій, що хочеться пустити в лоб кулю. Не знаю, чим себе заспокоїти. Це все нерви», – вносив я до свого нотатника з 3-го лютого.

Кілька днів не було ніякої на це реакції, Кох не появлявся, нерви мої бушували. І враз, здається, 10 чи 11 лютого, як грім з ясного неба, наглий лист від Штуля з Києва. Ради Бога – рятуйте! Наша «мила, дорога, хороша Оленочка» заарештована разом з іншими нашими друзями і треба їх рятувати.

Цитат з мого листа «мила, хороша, дорога» вказував, що вона мого листа одержала… І, мабуть, збиралася в дорогу. Але враз отаке! Як і де шукати тепер рятунку? Ніхто з моїх німецьких друзів не мав контактів з гестапо. Герман на це лиш сказав:

– Нічого страшного. Їх вишлють до райху.

Я одначе пригадав, що в рівенському Ес-Де має бути один такий Мюллер, який добре говорив по-українськи, походив з Галичини і вважався великим нашим прихильником. Я негайно вдався до нього. Він був зацікавлений справою, бо арештовано людей, яких він протегував. І погодився їхати до Києва. Він був схвильований, дорікав нам необережність, казав, що київське Ес-Де має особливі повновласті, що впливати на них нема можливості, але він все-таки годиться їхати, щоб довідатись в чому справа.

Він поїхав… Моє чекання продовжувалось.

Згодом ми довідались, як все це сталося. Морозного понеділка, 9 лютого, в годинах перед обідніх, гестапівці зробили засідку в приміщенні Спілки українських письменників при вулиці Трьохсвятительській 23 (по-совєтському, здається, Героїв революції) [сучасна адреса – . – М. Ж.], де відбувались клубові сходини і всіх, хто туди заходив, арештовували. До години третьої по обіді ця процедура була закінчена. До гестапо на вулиці Короленка [сучасна адреса – . – М. Ж.] було відвезено кілька десятків людей, а в тому Олену й Михайла Телігів, Івана Ірлявського, професора Гупала, редактора Кошика, Василя Кобрина, Івана Ігнатка.

Казали, що Олена прийняла це приречення з піднятою головою і усмішкою на устах і хто її знав, міг в це вірити. Її бажанням було: «Щоб Бог послав мені гарячу смерть… Не зимне умирання», її молитва була вислухана, лишень трохи зашвидко . «Але на мою приязнь завжди можете розраховувати, як і на мої обіцянки», – писала вона в останньому листі.

Ця вістка нас тяжко вдарила. В редакції пригнічення. Ми всі так добре тих людей знали. Хоча ніхто з нас не допускав, що ця драма скінчиться такою трагедією. Перед тим було виарештовано редакцію «Українського слова» – Івана Рогача, Ореста Чемеринського, О. Олійника, Яковенка. Нам сказали, що вони живуть і що їх мають вивезти до райху. Ми були переконані, що це саме може статися і з Телігами, якщо їх не випустять на волю взагалі.

Ми ще не знали випадку, щоб за такі провини карали когось смертю. І лишень згодом ми переконалися, що нашою провиною було те, що ми були патріотами землі наших предків. Найбільша провина, якої не дарують людині ніякі загарбники.

Але наш «малий Кох», якого ми так називали на відміну від «великого» тобто «райхскомісара», свою обіцянку здержав. Хоча тільки на половину. Одного передвечора, коли я вернувся з редакції, Дуня мене сповістила, що до нас приїхала якась пані, яка знаходиться зараз на половині Шеккерів. Я послав Дуню покликати ту пані сюди. За хвилину, ми палко, в пориві захоплення, віталися. Таня була змарніла, збентежена, але чарівна й осяяна щастям. Ми почувалися в казковому світі, насиченому диханням трагедії. З нами не було Олени. Ані ніяких про неї вістей.

Подається за виданням: Самчук У. На коні вороному. – Вінніпег: Видання товариства «Волинь», 1990 р., с. 128 – 137.