2. Відвідини Тилявки

Улас Самчук

Наближалися Різдвяні свята, що цього року припадали на неділю 7 січня. Перші такі свята, які зустрічатиму вдома після чотирнадцятилітньої відсутності. Мій нотатник з 3 січня 1942 нотує:

«Майже закінчилася праця в редакції. Видали святочне число (газети) і приготовили матеріал для посвяточного. Можливо, завтра їду до Крем’янця, а там заскочу до Тилявки… Учора дістав листа від Марусі. Можливо приїде, хоч мені щось не віриться»…

А також на цих днях лист від Олени з Києва (1.1.1942).

«Дорогий Уласе!

Вітаю Вас з Новим Роком та бажаю… самі знаєте чого. Бачила я Таню та розмовляла з нею і то довго, бо вона ночувала у мене. Вирішили ми з нею їхати до Рівного, ледве Ви приїдете сюди, або пришлете авто. Отже – чекаємо!

У мене наразі все гаразд, лише «Літаврів» вже не маю, але за те у Спілці повно роботи, отже скучати не доводиться. Пишу лише кілька слів, бо хочу їх конче передати через п-на Олега, який вже ось-ось поїде до Вас. Вітаю Вас сердечно та стискаю щиро Вашу руку.

Олена».

Лишень згодом я міг зрозуміти те їх «отже – чекаємо». А тоді мене ще вдовольняло «у мене наразі все гаразд». З надією, що мені все-таки пощастить роздобути якусь можливість, щоб забрати їх сюди, а поки що треба чекати. Наше авто ніби направили, вставили якийсь мотор з розбитої машини, але їхати ним ледве чи доведеться. Хіба що може десь тут поблизу і то дуже малою швидкістю. До Києва воно ніяк не доїхало б, а іншої моторизації поки що не було. Від цього настрій у мене був пекельний.

Але не в редакції. Там повно руху і святочного піднесення. Видали святочне число і редактори збираються святкувати. Майже всі розїжджаються хто куди. І треба було те число бачити. Великого розміру на вісім сторінок з окремим ілюстрованим додатком та великою заголовною графікою нашого графіка Коржа, якого ми видобули з табору полонених. З цілою віршованою колоною поетів Авеніра Коломийця, Євгена Яворівського, Миколи Первача, Григорія Нищого, Дажбожича, тобто Романа Бжеського.

І в тому багато мого. Слово від редакції. Передовиця «Від Ісландії до Гаїті», спогад «Новий рік у Хусті» та «Слово письменника», яке закінчувалось такою тирадою, від якої міг зірватися в повітря ввесь «Райхскомісаріат для України».

«Я вірю в те, що роблю. Я вірю в силу і святість рідного слова! Я вірю в прийдучість мого великого народу! Я вірю в кожний болючий відрух хворого живчика моєї дорогої батьківщини і, вірючи в це, я не можу бути зрадником своєї віри! Не можу! Бо так збудована моя духова істота. Так написано в тих книгах вічності, які кожна людина дістає від народження, як свій дороговказ. І тому якраз наш літератор у ці страшні воєнні дні не сміє вступитись із стійки обов’язку. Тому якраз він мусить витримати більше, ніж хто інший, й переболіти більш, ніж інший.

А сума цього досвіду дасть йому новий матеріал для нової його творчості. З цього зродяться ті сторінки національного літопису, що їх майбутні покоління братимуть до рук і читатимуть слово в слово, букву в букву.

Як безмежно, як пристрасно хотілося б одного разу вітати день, коли ми, як національна спільнота, цілому великому світові, з повноти серця могли б сказати: ми вільні! Ми осягнули! Ми любимо! Ми подаємо всім вам, вільним братнім народам, нашу братню руку згоди!

Але це лиш марення. Воно десь заховане в наших душах. Маємо дійсність більш ніж жорстоку і в її отруйному чаду шукаємо своєї рівноваги. Кажемо всім – витримайте! Кажемо – не затратьте духа! Кажемо – будьте на своїй стійці! Кажемо – вірмо собі взаїмно! Кажемо – ще більше, ніж коли, обніміте найслабшого, найменшого. Кажемо – любімось великою любов’ю рідної крові, рідної раси. Не клевещім на себе самих, на наше Я. Чуймося воїнами, що рам’я в рам’я, крок у крок йдуть вперед проти спільного ворога, що перемагають, або ж вмирають разом.

І це буде той найбільший зв’язок душ, воль, який дасть нам силу, міць, потужність і який навіть у цей час великої війни дасть нам можливість знайти мудру розв’язку нашого страдного становища.

А головне – вірмо! О, як треба вірити! Як багато віри мусить вмістити в собі наша наболіла душа».

Коли я тепер, у затишному, безпечному канадійському домі переписую ці слова, мені здається, що їх мусіла писати людина у великому поспіху під тиском глибокого розпачу. Знаючи, що це значило для неї, як не смерть, то ще гірше ніж смерть – роки концентраційних таборів. І навіть тепер годі сказати, чому тоді навіть такі перспективи не дуже лякали. Можливо тому, що це був клімат життя. То ж це було на фронті. І хто тоді думав про те, де чекає тебе твій кінець. І коли нас когось оминала смерть, ми приписували це тільки особистому щастю. Значить, нам не судилося. Так само, як іншим – судилося.

Наше святочне число вийшло тиражем 60.000. Найвища цифра, якої ми тоді могли осягнути, гамовані браком паперу.

Коли в четвер по обіді я зайшов до редакції, там було повно руху, гамору, сміху. У великій залі, від якої хазяйновитий Тиктор встиг відкраяти добру частину для своєї адміністрації – бенкет. Столи, на столах настільники з чистого газетного паперу, на настільниках пляшки «сатилівки» (горілки Сатилівського заводу), купи накраяної закуски і вся редакція. Я так і знав, що це «несподіванка». Просили зайти біля третьої. На серйозну розмову. При чому очі Євгена Мисечка, нашого редактора вістей, виразно казали, що це за серйозна розмова має бути.

Вони зустріли мене бурхливо. Славні, міцні, прекрасні молоді люди. Василь Штуль, Андрій Мисечко, Єфрем Скрипнюк, Протас Тимощук, Дмитро Кондратьїв, Антін Кучер, Анатоль Довгопільський… Бракувало Лазаря, який хоча і вернувся назад з Києва, але до редакції не належав. Але був наш фотограф Іван Шеккер, його приятель отець Іван Сиротенко… Секретарки, кореспондентки. Не було одначе головних адміністраторів, які в цей час були поза Рівним.

Бенкет наш вийшов на славу. Це ж самі співаки. Почалося з коляд, але скоро перейшли на світське. Особливо звучала у нас «Ой, наїхали вози – гей, з України», у якій Мисечків бас гримів велично. Але не згірше виходила і «Ой, видно село» і взагалі ввесь наш чисельний репертуар, включно з «В Закарпаттю радість стала, Україна там постала». Яка мала рефрен – «б’ють шаблями – вправо, вліво, чим серце наболіло, та гей!».

Роз’їжджалися на другий день в п’ятницю, або в суботу. Чергове число газети мало появитися аж у неділю 11 січня і було воно вже готове, а тому на святкування мали досить часу.

Я виїхав у суботу зрання, заполучивши із собою генерала Капустянського, за міцного морозу, що тріщав під ногами, легендарним нашим Фіатом, якого тільки що витягнули з майстерні і який не давав ніякої гарантії, що довезе нас бодай до Крем’янця. Їхали, як казав генерал, «на авось», а що до Тилявки, куди я збирався їхати і де дороги були засипані снігом, про Фіата не можна було й думати.

Наш Трифон довго відмовлявся ним їхати, але нарешті погодився з тим, що коли станеться аварія, ми з генералом не будемо до нього в претензії і даватимемо собі раду, як зможемо. А до того він мав намір також податися з Крем’янця до рідного села, отуди десь за Вишневець, залишивши нашого інваліда Фіата відпочивати в Крем’янці.

Ми з генералом сиділи досить насторожено. А що, як та машина зупиниться раптом серед дороги… В снігу, на морозі. Але вона все-таки їхала. Швидкість 40-50 кілометрів. Жартуючи, я питав генерала, чи зможе він видержати «перехід маршем» на випадок зради Фіата, а він, закутаний у сірий кожушок з хутровим коміром, посміхаючись в бороду казав:

– То ж я вроджена піхота. То ж марширувалося. На Київ, на Одесу… По всій Україні. Ось, наприклад, в січні 1919 року… Також за лютих морозів… Коли стримували навалу Антонова.

– А чи вірили ви тоді, що вам вдасться вибороти самостійну Україну? – питав я його.

– Чи вірили? Хто про це думав? Билися. І це все. А коли б не вірили – не билися б. А інколи таки вірилось. То ж подумайте: Армія. Корпус Січових Стрільців. Запорожська дивізія. Кінний полк Гордієнка. Чорні Запорожці. Гарматні дивізіони. Саперні. Ось на цих теренах, де оце їдемо, оперувала Волинська група генерала Всеволода Петрова. Бравий вояка. Голив голову, як Аттила, шведського роду, говорив з-російська, але патріот огнений. Вів юнацьку школу в Житомирі, згодом був міністром. Належав до есерів, але дай Боже тепер нашим націоналістам бути таким патріотом.

І взагалі були люди. Командир Запорожської групи Сальський… Натіїв, Осецькнй. Не кажу вже про Коновальця… Кажу вам – були люди! Є що згадати… І передати нащадкам. І була техніка… І організація не найгірша. Чотири роки війни, революція, втома, анархія, але як не кажіть – наша армія була найкраща зо всіх гих армій революції. Яка постала було… З нічого… «З туману», як казав один москаль. Це була несподіванка.

Ми тепер не раз кажемо: маси! Не було проводу. А я вам скажу, між нами, був провід, не було мас. Які там тоді маси. Коли б це тепер сказав – маси, то це є маси. А тоді – дядьки, темні, затуркані дядьки, які не чули слова Україна. Які рвалися додому – хай там потоп. Кажуть мені – отаманія. Була й отаманія. Дядько, що начитався Тараса Бульби, мав право бути отаманом, але що скажете тепер? Коли ось наші хлоп’ята, що двадцять років читали декалог і враз зірвали таку отаманію, що там тим і не снилося.

Хто з нас тепер дорівняється Петлюрі… Коновальцеві… Удовиченку… Юнакову… Грекову… Тютюннику… Павленкові. То були характери… Культура. Почуття обов’язку… Нам тепер напомпували повні губи фраз про патріотизм… Цього мало. Треба характеру.

Гірше було з політикою, але ця красуня ніколи до нас не липла. Яка там політика з поетів, професорів. Політика вимагає свого типажу, як і все інше… Наші партії – секти, які змагаються за слова.

Наша така розмова продовжувалась цілу дорогу, генерал поринув в минуле, дістав опозиційний настрій… Для мене це видавалось легендою, хоча я ще пригадую ті часи, коли по цих полях проходила армія Української держави. Я ще бачив ті полки і ті дивізії на власні очі. Тоді я був ще малим хлопцем і не міг знати, хто ними командував, але ось тепер біля мене людина, яка належала до тих, що ту легенду творили. І тепер, коли цією дорогою, туди і назад їдуть машини далекого чужого світу, то це минуле звучить справді казкою.

За розмовою ми й не зчулися, як опинилися на вулиці засніженого Крем’янця. Наша машинка виявила максімум лояльності, бо вона не тільки довезла нас до мети, але й ні разу не зупинилася самовільно. Побачимо. Може вона довезе нас ще й до Києва… Де на неї так чекають. Поки що її темпо було дуже помірковане, але можливо і це пощастить нам направити.

А вже в Крем’янці ми заїхали одразу на станицю української поліції, комендантом якої був наш однопартійник Медвецький. І тут ми розсталися з генералом, і з Трифоном, і з Фіатом. Мені подали сани, запряжені парою гнідих коней, які належали міській управі і я помчався ними п’ятнадцять кілометрів до Тилявки; генерал залишився під опікою наших друзів, Трифон подався до свого села біля Вишнівця, а Фіата поставили на подвір’ю наших друзів Рощинських, де він чекатиме до нашого повороту.

Генерал неохоче розставався зі мною, він не мав би нічого проти їхати зі мною далі, але знаючи умови нашого села, йому там не було б вигідно.

Я ж поспішав до своїх… До братів, до сестер, до рідних… Після літа з ними не бачився. Приємно також їхати знайомою дорогою… В кожусі, з бараницею на ногах. Дорога місцями заметена снігом, але мій кучер, який вже віз мене раз до Тилявки минулого літа [1941], давав легко собі з цим раду. Він був одягнутий в якусь шинелю, на голові мав совєтську шапку-вушатку і мені здавалось, що цього не досить. Я запитав його, чи йому не холодно.

– Но! – відповів він. – Я звиклий.

До села приїхали на смеркання, а до брата добралися якраз на Свят-вечір. Було багато радості, нас там сподівалися, сідали за святочний стіл. Не знаю, чи було там «дванадцять страв», моя братова Люба чеського роду, а тому вона не конче трималася наших звичаїв, але було того досить. І діти – дівчинка років семи Лідія і п’ятирічний хлопчик Віктор, були щасливі, бо дістали подарунки з міста. З нами був також кучер, який зістався на ніч, а згодом прибігла сестра Василина зі своїм Василем, а там десь узявся і другий брат Василь з жінкою Ганною. І їх діти. Нас вже була повна хата. Почались коляди. Це простягнулося аж за північ. Деякі з них відійшли на всеночну, але я з кучером лишилися вдома. Вимагалося відпочинку.

А головна баталія гостин почалася на перший день свята, тут же у брата Федота, зараз після церкви та всіх церемоній. Прибув двоюрідний брат Василь з жінкою Вівдею, прибула повдовіла сестра Катерина Костюк, прибув пан-отець Палладій Дубицький, прибув колишній «поміщик», а тепер народний учитель Роман Лех. А до того додались деякі мої товариші юначих років і вийшла гостина горою.

Вирізнявся молодий, темпераментний – «козацька душа», отець Дубицький, який готов було, «коли треба», поєднати свій сан духовний з вояцьким чином, як що тільки зайде потреба. «За Україну, за її долю, за честь і славу, за народ», – співали ми всі разом, не виключаючи і Леха, який звичайно ніколи не вважав себе за ура-патріота, особливо українського. А отець Дубицький все обіцяв, що вони тут в Тилявці збираються ввесь вигін засадити деревами і зробити з нього парк мого імени.

– Ви лиш, Уласе Олексієвичу, приїдете і розріжете стрічку. У нас це вже рішено…

Я не був переконаний, що це станеться тепер чи колись взагалі, але годі, при столі, при гостині, у брата, між своїми, це звучало привабливо. Навіть, коли це була тільки мрія. Щось, як було в Києві, де Іван Кавалерідзе розповів мені, як там у міській управі «ставилось питання» присвоїти мені одну з вулиць, здається чи не Толстого.

– Вони напевно жартували, – відповів я на це. Знаючи, що наш час дуже щедрий на пам’ятники за життя, але не менше щедрий на «розпни», також за життя.

Але тут я був між своїми. Дуже близькими. І це не Київ. А тільки мале село, де ми ходили до школи, пасли худобу, гуляли на вечорницях, робили кооперативу, грали футбол, ставили «На перші гулі». Кирило Яремчук, Софрон Приймає і ціла ватага інших. А між ними прикметна постать «барина», вирваного з романів Тургенева, Романа Петровича Леха. Колись пан, власник великого маєтку, вихований мамками, няньками, гувернантками, студент Петербурського університету, а тепер ось «повний», як він каже, пролетар, типу «лишнего человека» з минулого [19] столітя. Яким ще став за Польщі і якого не чіпали навіть совєти і дозволили йому бути народним учителем тут же в Тилявці.

А головне, він був також і «писатель». Тобто, він завжди писав п’єси російською мовою, розсилав їх по різних видавництвах, не мав там там щастя, але дещо з того ставив на місцевих сценах в постановці однієї російської драматичної трупи, яка роз’їжджала по Волині.

Він був типовим русским «лишним человеком» з високими, благородними аспіраціями – багато читати, багато знати, багато витрачати грошей і не могти за все життя нічого гідного уваги зробити. Закопавшись до одної ями глибокої провінції і ніколи з неї не вилізти. Відрікшись цілковито від решти світу.

І єдине, чого він не зрікся – його нахилу до літератури, уміння дотепно й вишукано розмовляти і грати в шахи. Ніколи неодружений, він мав нахил до дружби, міг прив’язуватись до людей і бути добрим приятелем.

Його прив’язаність до мене почалася ще з моїх юних років, коли я ще був у гімназії, а він на посаді самоурядного референта крем’янецького староства. Одного разу я зайшов до нього шукати протекції в справі дозволу на видання нашого шкільного журналу «Юнацтво». Такого дозволу йому, здається, також не пощастило дістати на тій підставі, що ми його, в рямцях гімназії не потребували, але ця наша ідея сподобалась йому вельми і він просив мене заходити до нього частіше. Ми зблизились.

Він довірливо читав мені свої п’єси, які він писав під Ібсена, Андреєва, Шоу, Гауптмана, а я зі свого боку, довірився йому зі своїм гріхом. Я сочинив, було, грізне оповідання з назвою «З-під влади богів», у якому дозволив одній жидівській дівчині закохатися до нежидівського хлопця, які хотіли одружитися, але потрапили в конфлікт з релігіями. І на критика цього творення я вибрав Леха. І я був приємно вражений, коли міг почути, що моє писання було писане під Арцибашева, зі зазначенням, що для наслідування я міг би вибрати щось значно краще, ніж Арцибашев. От хоч би Гамсун… Або Бальзак. Що мені дуже імпонувало.

А також пригадую його у ще одній ролі, яка мала до мене відношення. Одного разу, десь на початку існування Польщі, мій брат Василь купував у Леха землю і платив за неї виключно миколаївським золотом. Лех перебував тоді з театром «Русской драмы» в Рівному, де ставив свою п’єсу і гостро потребував валюти. Я повіз йому з Дерманя цілий міх золотих монет з головою імператора Миколи II, за що дістав 5% «факторового», плюс запрошення на цілий тиждень бути його гостем в готелі «Європейському» і кожного вечора бувати на виставах того театру. Що для мене тоді, вважаючи на мої сімнадцять років, було неабиякою подією. За що я йому, залишився назавжди вдячний.

А пізніше, ми. багато подвизались разом тут у Тилявці. Будували, за моїми ідеями, а його коштами кооперативу, ставили п’єси, де я грав любовників, а він режисерів, робили шахові турніри, били по вигоні футбол і, на його кошт, «мочемордили».

І тепер ось, повернувшись з Європи Заходу, до якої він мав багато респекту, я знайшов його там саме: в Тилявці. Постарілого, опущеного, зубожілого. Без маєтку, без прибутків, без прислуги. Він вже давно перейшов на українську мову і говорив нею з панською манерою, з вишуканою тонацією і дотепними прислів’ями, яких він знав силу-силенну. Моя письменницька кар’єра імпонувала йому вельми.

– Ну, от… Пригадуєте мою критику? І чи не вийшло це вам на добре?

– Вийшло, Романе Петровичу. І я вам вдячний, – відповідав я на це.

– Такої «Волині» треба пошукати. І навіть у світовій літературі… – казав він, підносячи голову з прилющеними опуклими очима в пенсне. – І це не комплімент. Я знаю кращі цього роду явища, але «Волинь» – свіжість, безпосередність. Так, так, голубчику. Колись ми разом мріяли стати письменниками, але ви пішли в світ і обернули свою мрію в дійсність… Через риск, через жертву. Боги без жертви скупі на ласку… А я… Так і залишився з мрією. І, мабуть, назавжди, – казав він роздумливо, але це не звучало сумно. Він не належав до сентиментальних. Це було скорше висловом його не вижитого інтелекту, а разом своєрідним девізом життя.

Буваючи в Тилявці, так само, як і в Дермані, я перебував в гущі «своїх людей». Від крові і кості. Тепер тут було повно, сито, багато, але в повітрі чулося небезпеку. Панувало міжцарствіє. Це околиці далекі від битих шляхів і моторизованим чужим легіонам не легко сюди дістатися. Тут панувала воля й незалежність.

Моє свято продовжувалось день-що-день до вівторка по святах. У братів, у сестер, у сусідів, у кумів, у сватів. На подвір’ї завжди стояло в запряжці кілька залубнів, як то в пісні про Нечая: «Держи коня при наряді, для усякого случаю». У нас ходило не про ворогів, про друзів. Кінчалося тут – сідалося з гамором до саней і довгим обозом тягнулося по заметах в інше місце. І так їздилось три дні.

А на четвертий мій брат налагодив повні гренджоли харчового добра і після довгих обіймів повіз мене до Крем’янця, де мав на мене чекати Трифон з Фіатом, щоб вертатися до Рівного. Але Трифона там ще не було. Він, мабуть, загулявся десь ще більше, ніж я.

Отже, я мусів зупинитися і чекати на нього у домі відомої в Крем’янці «бабуні» Ольги Струтинської, матері трьох видатних дочок – Марії Черкавської, Лідії Садовської та Ганни Рощинської… І тещі видатних зятів – відомого педагога, громадсько-політичного діяча і сенатора до польського сойму, Михайла Черкавського, відомого політичного діяча, міністра уряду УНР і професора Українського університету в Празі, Валентина Садовського та славного на Волині лікаря і невтомного громадського діяча, Петра Рощинського.

Жила ця бабуся на вулиці Словацького, в невеликому будинку старовинного типу, прикметного для барокових містечок Волині з ганочками та прибудівлями, який можливо пам’ятає ще час, коли на цій вулиці 1809 року народився автор «Кордіана», «Ангеллів», «Мазепи» – Юлій Словацький.

Бабуня Ольга Степанівна походила із старовинного священичого роду, була замужем за протоєреєм Струтинським, який був настоятелем собору в Дубні і помер за років революції. Після того вона оселилась в Крем’янці і жила в цьому власному домі разом з Черкавськими. Була простої, благородної постави, спокійної речевої мови з освітою столичних шкіл і доброго виховання старої особистої культури. Свого часу, за модою тодішньої поступової молоді, належала до революційних середовищ, брала участь в чисельних демонстраціях і не раз покуштувала козацької нагайки.

– Ой, кажу, били, – казала вона спокійно, набиваючи цигарку. – Аж пір’я сипалось. Аж тепер бачу. Наробили ми того клопоту не тільки для себе, але й для дітей, а то і внуків. Молодь. Звісно. Скажіть мені… Що це таке молодь? Поясніть мені ви. Ви письменник. Ну, ні піпетки вам розуму. Клубок чуття. А, здавалось, і університети, і відомі професори, і заграниця, і Швейцарія, а вчепилися до того ідола Маркса і хоч ти вмри. Леніна ми ще тоді не дуже знали… О, чули… Якась летючка, що виходила закордоном, з якою носилися з-під поли. Але Герцен. Божество. «Колокол», «Кто виноват», «Сорока-воровка». Захоплювались. За моїх часів «Колокол» вже не виходив, але його десь там діставали і читали, захоплювались, сварилися. Бувало, як почнуть з вечора, так прокричать до ранку, хто з них краще спасе світ. «Капіталу», розуміється, мало хто читав, але слово «капітал» не сходило з уст. Експлуатація, страждаючий клас… Ах, знаєте, як це все тоді звучало героїчно. А знайшлися нелюди і все обернули в каторгу… Та наша шантрапа міська. Шкода мені, що ми їх колись боронили, життям ризикували, а тепер, як прийшли большовики, що вони з нами виробляли, аж жасько слухати. Скільки вони тих політруків, та глав-слідчих, та чекістів, та комісарів на нашу голову наплодили. Як прийшли ото до нас совєти, так вони всю власть в Крем’янці перебрали. Такий тобі слинявий синочок Райса… Багацький виродок… Або Еля Фрідман – син власника фабрики цементу… Або Раїса Шнайдер… То ж це вони інтелігенцію нашу знищили, Марусю мою, Марусю Кавунову, полковника Олександра Волосевича на Сибір послали… Семена Жука без суду на ходу застрелили. А скільки тих хлопців та дівчат знищили, що й не злічиш…

Вона говорить довго, багато в ній того накипіло, згадки приходили хвиля за хвилею, теми мінялися і переплутувалися. І при цьому вона курила цигарку за цигаркою, – звичка набута в час, коли ще жінки рідко курили, переважно з «протесту» й демонстративної «емансіпації», а тепер це стало її тортурою. Їй давали дуже легкий тютюн і вона сама «набивала» собі цигарки з гільз.

Я був добрим її слухачем, її оповідання мене цікавили. Інколи задавав їй питання. Питав, чи вона знала старих українців таких, як Лотоцький, Стебницький, знаних тоді в Петербурзі. Вона багато знала і багато про все пам’ятала.У цей час з бабунею жили дочка Ганна із зятем Петром Рощинським, а також її внук Юрій, син Марії і Михайла Черкавських – економіст, який закінчив торговельну академію у Варшаві і тепер працював у банку, як заступник директора. Саме тепер він був увесь замотаний бинтами, бо «десь талі гасав», як казала бабуня на лижвах, нагнався на дерево і мало не розбився. Його батько помер давніше, а матір заслано на Сибір і ніхто не знав, чи вона ще живе.

Добре пригадую його батька – солідного пана, видатного культурного і політичного діяча, який ще за царського часу викладав у середніх школах і видав українською мовою кілька брошур на тему «Просвіти» й економіки, між тим про відомого американського підприємця і філантропа Ендрю Карнегі… За революції він був директором Дерманської учительської ссминарії, коли я пізнав його вперше. Благородного вигляду добродій з тихим, хриплуватим голосом, до якого ми всі мали особливий респект, бо він був автором книжкових публікацій. За перших виборів до польського сойму й сенату 1922 року він став сенатором й головою української сенатської фракції, далі був активним громадянином, помагав нашим студентам матеріально і помер в розквіті віку 1929 року від зараження крові, яке він дістав від удряпнення кошеняти, що його він підняв на мокрій, холодній вулиці з наміром йому помогти. За що поплатився життям.

Також тут у бабуні жив інженер-лісовик Володимир Білинський, чоловік її внучки Наталки Черкавської, який в цей час мав посаду надлісничого Суражських лісів. До війни він працював лісничим у Польщі біля Ченстохови. Перед самою війною його жінка виїхала до матері в Крем’янці, щоб перебути там пологи. Тут застала її війна і прихід совєтів. А тим самим її було розлучено з її чоловіком.

Та коли між німцями та советами зроблено домовлення про обміну громадян, цим хотіла також скористатися Наталка Білинська з її однорічною дочкою, щоб виїхати до чоловіка в Польщі… Але на перевірочній комісії було виявлено, що вона народжена тут в Крем’янці і цього було досить, щоб не тільки відмовити їй виїзду, а й відправити в тюрму за намагання виїзду закордон. Її дитина залишилась на руках її матері Марії Черкавської, яку одначе згодом також арештували і вислали до Казахстану. Вдома залишилася одна бабуня без ніякої опіки, а тому, що вона в той час була хвора, Марія Черкавська мусіла забрати з собою на заслання і маленьку внучку. І так їх обох разом з тисячами інших засланців вивезено «телячими» вагонами в далекі азійські простори.

А Наталка Білинська довго каралась в тюрмі та коли вибухла війна Сталіна-Гітлера, слід по ній зник. Думають, що її було змасакровано разом з сотнями інших в’язнів Кременецької в’язниці советами, яких вони не могли вивезти. Пізніше, вже за німців, могили тих жертв масакри було розкопано, але Наталки не було розпізнано.

Такого ось наслухавсь я, будучи в бабуні Струтинської, яка глибоко в собі переживала це горе. Тому вона була так проти Маркса і всього, що з ним прийшло, бо садизм, з яким орудував той перверзний дух людоненависті, переходив всі межі уявності. З цього походив і її антисемітизм… Бо коли прийшли совєти, то всю владу в місті перебрали молоді люди жидівського походження, які не ховали своєї ненависті проти всього українського і були найкращими виконавцями загарбницьких намірів нового пана. А коли її внук Юрій, який ненавидів німців за їх расизм, намагався переконати бабцю, що не всі жиди були з большевиками, то вона спокійно йому відповілада:

– Сину мій… Може й не всі, але всі. Ми бачили багато їх за, але де ти бачив їх проти. І все це на грунті марксизму. Бо це їх віра, їх ідея, їх дух. Отруїти світ ненавистю під виглядом визволення робочого класу… Я сама була цим отруєна.

– Який сенс труїти їм світ ненавистю? – сперечався Юрій.

– Дуже простий сенс. Розвалити традиційний державний лад, створити хаос і в каламутній воді ловити власну рибку… Вилізти на верх… І забрати в свої руки владу… Що вони й зробили в тій темній Росії.

Дуже нелегко з бабунею сперечатися, вона має свою гірку думку, її душа перелита горем… Але в скорому часі їй прийдеться переконатися, що й на цьому її горе ще не скінчилося.

З волі Трифона нам прийшлося загулятися в Крем’янці довше, ніж цього ми сподівалися. Ми багато розмовляли, багато наслухались, до нас заходили гості, ми ходили в гості. Нам улаштовували тут же прийняття, на якому був також генерал Капустянський, голова міста Трохим Бригадир, Роман Бжеський і інші, і ще інші.

І залишили ми родину бабуні аж 12 січня. Появився Трифон, почав гріти зовсім замерзлого Фіата, спочатку здавалося, що нам не пощастить привернути його до життя, але в остаточному він все-таки попустив і почав бурчати.

Але вийшла конфузія. Коли ми впакували на нього всі наші харчові блага, для генерала Капустянського не знайшлося там місця. А він конче хотів з нами їхати. І справа була тут не тільки з місцем, але й тонажом. Трнфон безпорадно заявив, що наш мотор такого наладування не потягне.

Пропонувались різні компроміси, але генерал не здавався. Він готовий на деякі жертви, він годиться бути замурований геть мішками і сидіти між ними, як мумія, але він все-таки хоче їхати. І ми рішились йому поступитись. Ми втиснули його між продуктами і рушили, на волю Божу, в дорогу.

Та не заїхали далеко. Зараз тут на Широкій вулиці Трифон зупинив спокійно машину і недвозначним тоном сказав:

– Панове! Як собі хочете, але з цим вантажем ми не поїдемо. Ресори вгинаються до самої землі, а мотор ось-ось зірветься.

– От мені ще герої, – казав генерал. – Та ж це війна. Видержить.

– Не видержить, пане генерале, – казав Трифон.

– Тоді за борт з баластом, – казав генерал.

– Як воєнна людина, пане генерале, ви добре знаєте, що значить для армії постачання, – обізвався я.

– Ну ж мені і герої. То виходить, що одинокий зайвий баласт це я. І ви конче заповзялись мене тут кинути. А у мене там справи, – сперечався генерал.

– Не покинути, а зробити тільки невеличкий маневр. Як що цей наш віз щасливо довезе нас до Рівного, ми готові вислати вам його назад вже завтра рано. Чи згода, Трифоне? – розважав я.

– Згода! – відповів Трифон.

Для маневрів не було більше місця і генералові пришилось здатися.

– Тоді знаєте що, мої герої, – казав він з ноткою огірчення. – Ви з Богом їдьте, а я вже якось знайду до вас дорогу сам. Без вашої машини.

І він почав вилазити.

– Пане генерале. Даруйте нашу неспроможність. Нічого в цьому особистого, – казав я.

– Ну, ну, герої! До побачення! – сказав він вже на хіднику у своєму кожушку з-піднятим хутряним коміром. І махнув нам рукою.

– До скорого побачення, пане генерале! – відповів я і машина наша рушила. Мені було шкода старого, але не було іншої ради. Харчі були для нас тоді першорядною справою і вони диктували нам свої умови.

Ми їхали дуже обережно, темпом волів. Був мороз, небо затягнулося хмарами, біля Дубна почав падати сніг, а коли пару годин пізніше ми в’їжджали до Рівного – сніг пустився дергою і все довкруги затягнулося сірою гущою, у якій машини сновигали, як привиди. Я був все-таки вдячний Фіатові за його витривалість, а головне його механікам в міській управі, що були переважно з військово-полонених і знали своє діло дуже добре. Але надалі Трифон заявив рішуче, що більше він цією машиною нікуди не поїде… Я ж думав про Київ, що одначе боявся в голос сказати. З надією, що станеться ще якесь чудо, особливо, коли я ще раз полюбезничаю з майстрами авто-майстерні міської управи.

Подається за виданням: Самчук У. На коні вороному. – Вінніпег: Видання товариства «Волинь», 1990 р., с. 115 – 128.