1. Відвідини Дерманя

Улас Самчук

Нарешті ми з Танею дістали один зовсім вільний і зовсім безтурботний місяць. Ніяких редакцій, ніяких передовиць, ніяких розмов з урядами. І ніяких нур-фюр-камер з окривавленими стінами. І Таня не мусить день-що-день вистоювати з передачею перед брамою тюрми. І навіть ось ті останні розмови з райхскомісаріатчиками вже за мною. І, здається, в найближчих днях нам не загрожує ніяка небезпека.

Та решта дня мого звільнення, після повернення з райхскомісаріату, проминула для мене в трансі чарівного опоєння. Приходили друзі, сусіди, знайомі… Гратулювали, віталися, сміялися. Появився особливо величний Герман, який моргнув мені змовницьким оком, потиснув руку і сказав:

– Ти добре виглядаєш… А кажуть, там голодують… – і пішов до своєї кімнати.

А мені хотілося посидіти в глибокому фотелі перед шафою з книгами, певно спершись на спинку і слухати мовчазно друзів, які оповідали наспіх свої переживання під час мого ув’язнення. Це ті мої найближчі: Неофіт Кибалюк, моя дорога Харитя Кононенко, наша приятелька Галина Варварова… Незабутні співробітники редакції – Штуль, Мисечко, Бжеський, Кучер… Найближчі сусіди Шеккери… І інші, і інші, їх багато і всі вони сьогодні особливо дорогі для мене. Велике інтимне опоєння свободою.

Не можна сказати, що я був утомлений фізично. Моя втома нервова. Велике позбудження. Тривала екзальтація. Я ось знов між своїми людьми, між своїми книгами, між своїми речами. Перед очима довгий час зяяла безодня, але її переступлено… Почуття злагоди, вдоволення, навіть примирення. Осягнуто перемогу. Пригадую напруження бігу десяти кілометрів за часів військової служби… До мети біглось на нервах і враз мета. І напруження падає. І ти вдоволений перемогою.

Але що я? Чи це можна рівняти до страждання тисяч?… Ба, мільйонів інших жертв нашого мракобісного часу. Які терплять роки, десятки років. По Колимах, по Аушвіцах… За провини багато менші, ніж були мої. В порівнянні з ними, моя доля ще дуже ласкава. І я їй вдячний.

Ми хотіли було виїхати з Танею на цей місяць до Дерманя, відчути ще раз весну мого дитинства, але як мій записник з того часу каже – «погода не зовсім відповідає для цього. Сонце, але й холодний вітер». А то знов, за 6-те травня він нотує:

«Над нашим розвойованим світом лютує безконечна зима… Не можемо від неї звільнитися… Дерева ще голі, чорні і мертві… І вітер холодний, дерзкий нещадно шарпає захололі їх віти. Безрадно й жалюгідно виглядають несмілі пупянки ледве помітних бруньок, що намагаються даремно пригадати місяць травень.

Ні. Такого ще, здається, не бувало ніколи. Сьогодні ж свято Юрія… Бувало виходили «качатися на жито». Пригадую один Юрій з дитинства, коли у нас на Лебедщині, під лісом, було жито «в пояс»…

І саме з цих причин ми не виїхали на село. Що мали б там за такої погоди робити? Лишилися вдома. Я пробував щось читати, вечорами розмовляв з Германом, або приходили знайомі… Слухали радіо. Інколи ми з Танею виходили на город, щось там копали, сіяли квіти. І звичайно йшли пройтися… Вниз на південь Топольовою, виходили за місто, в поле в напрямку села Басів Кут. Сходили на луг і йшли стежкою здовж широкого ставу, на другому березі якого, на пригірку, розкинулось село… Йшли, розмовляли, згадували, планували… І верталися назад.

Інколи вибирали для прохідки інший напрям… Вверх головною вулицею в напрямку сходу, проходили попід ясенами Грабника, попри мою тюрму, минали табір полонених з правого боку за високими колючими дротами, з-за яких часто хтось викрикував: Самчук! Це мої старі друзі з ув’язнення, яких тепер перенесено сюди за дроти, бо тюрму зайняли цивільні в’язні, число яких з кожним днем збільшувалось. З дороги ми їх не могли бачити, але вони добре бачили нас. Дорогі, незнані, незабутні мученики…

А щодо редакції «Волині», то за ввесь цей час я не бував там ні разу і мене туди не тягнуло. Зараз по моєму арешті ту газету було докорінно змінено, наполовину зменшено розмір, змінено зміст і навіть саму «голівку», і обернено в дуже провінційний листок, друкований на дуже поганому папері. Заправляли нею далі обидва директори – Скрипник і Тиктор з головним редактором «в заступництві» Андрієм Мисечком, але власником її, все більше і більше, ставало те саме «GMBH» з Луцька, що видавало німецьку газету «Україне Цайтунг».

Всі її співробітники тільки й мріяли, як того діла позбутися, бо крім мізерних платень, які їм ласкаво давали нові власники, вони ще мали багато клопоту з політичними умовами, у яких мусіли працювати. З одного боку німці вимагали від них все більше й більше пропаганди в їх користь, – з другого почали натискати партизани з протинімецькими вимогами. Часи мого лавірування між двох огнів минулися й вимагалося, точно визначених позицій в цій шаленній боротьбі супротивних сил. І я був тільки вдячний моїй долі, що мене досить «почесно» було звідти забрано, не дивлячись на всю болючість тієї операції.

Поволі й спокійно проходив місяць моєї відпустки, від 20 травня я почав роботу в ДНБ, де вже працювала чимала група наших молодих людей – дівчат і хлопців. Редактором української «Кореспонденції ДНБ», був мій колишній заступник з «Волині» Євген Лазор, якому пощастило безболісно повернутися з Києва і примоститися в цьому затишному закутку ДНБ під крилом добродушного стоїка Карла Аріо, який був більше українцем, ніж німцем, служив колись в Українсько-галицькій армії в чині поручника, співробітничав в українській пресі, а 1930 року в журналі «Літопис червоної калини», помістив ширший «Нарис історії XIV бригади УГА».

Солідний, спокійний, середнього росту добродій з доброю освітою, добрим вихованням і з дуже поміркованими людяними поглядами на тодішні справи, а в його уряді, що складався з двадцяти п’яти співробітників, не робилося ніякої расової політики. Загальна атмосфера була дружня, товариська, приємна.

До мене його ставлення було особливо приязне, ми багато на різні теми розмовляли, мене фактично було віддано під його «опіку», він мав бути моїм цензором і це був він, що не радив мені особливо в’язатися з таким Даргелем. «Коли тебе потребують королі – будь з ними обережний», нагадував він одну німецьку приказку.

Моє співробітництво з ДНБ почалося з того, що я висловив бажання виїхати на село, щоб набратися вражень для моїх настроєво-весняних кореспонденцій. І тим селом, розуміється, мав бути Дермань, особливо тепер, коли там, у неділю 24-го травня, мало відбутися традиційне храмове свято, що його в Україні загально звали Зеленим, а в Дермані – Трійцею. В честь трьохчленності християнського Бога, якому там присвячені монастирська й приходська церкви.

І я не тільки дістав дозвіл на таку поїздку, а зо мною захотіло їхати і моє начальство, а тому ми з Танею, в неділю рано-вранці, за доброї весняної погоди, в товаристві Аріо та його заступника Блюме, машиною ДНБ під шоферуванням Альберта, вирушили до Дерманя «на Трійцю». Авто бігло бадьоро, не дивлячись на наші не найкращі дороги, зеленіли поля, цвіли сади, світило сонце. Я ввесь час намагався бути добрим чичероне і по годині з половиною ми вже виїжджали «через Лиси» до Дерманя і зупинилися на площі між монастирем і учительською семинарією.

Моїм гостям цікаво було бачити такого типу село, на площі зібралося більше народу, ми віталися, мене гратулювали із звільненням і питали, хто ті німці. Я казав, що це люди від газет, які приїхали познайомитися з нашим гарним селом і написати щось про нього в німецькій пресі. І вони дивувалися, що той ось німець у тій своїй жовтій уніформі з високим штивним кашкетом говорив з ними такою доброю українською мовою. І все виглядало гаразд, коли то враз па дорозі «від Лисів», в хмарі куряви появилось ще одне велике авто, виповнене німецькими офіцерами.

А це що за таке лихо? Люди були здивовані, а найбільше я сам. По хвилині авто під’їхало до нас і зупинилося. І з нього висіло двох в уніформі ес-де – майор і лейтенант і двох військових – капітан і рядовий. І виявилось, що майор був заступником шефа Ес-Де Пюца, який тепер виїхав на відпустку до райху, лейтенант – наш знайомий Мюллер, якого ми посилали до Києва рятувати Олену, а військові – капітан зі штабу верховного командування, керівник культурного відділу, Ремме і вояк його шофер. І ще виявилось, що вони, довідавшись, що ми поїхали до Дерманя, захотіли і собі там побувати, дарма що не були прохані. І що мали ми тепер з ними робити?

Я одразу почав лекцію історії розвитку цього села, пояснив постання монастиря, зазначив, що це школа, де я побирав свою освіту, а опісля вони знайомились з людьми, робили знимки і, як здавалося, хотіли викликати між людьми добре враження. Ми ходили, їздили, оглядали і від’їхали вони ген аж під вечір на доброму підпитку, бо їм довелося випити в різних місцях чимало дерманського самогону, що ще посилило їх приязні наміри, але коли вони запропонували мені вертатися разом з ними назад до Рівного, я делікатно відмовився, вказуючи, що маю відрядження побути тут кілька днів, що підтвердив також і Аріо.

І вони від’їхали. І мені навіть прийшла була думка, чи не боялися вони, що я залишуся на селі і не вернуся назад, що було б для них чималою неприємністю… Але поки що ця проблема не виглядала аж так актуальною і вони спокійно повернулися во своясі. А ми з Танею залишилися святкувати далі. Другого дня цих свят прибули з Тилявки інші наші родичі і всі ми разом ще раз зустрілися на руїнах нашого старовинного родинного огнища, а пригадуючи, як то колись ми щороку з’їжджалися сюди, з далека і близька, щоб побути разом і відзначити нашу родинну нерозривність.

Із старого нашого гнізда стояла лиш одна мурована, крита бляхою хата, збоку стояв свининець, по середині – вкопаний в землю кират без машини, трохи далі стовбичило кілька мурованих стовпів колишньої клуні, перед ними стояла маленька копичка соломи та відокремлено стояв ще шматок мурованого з каменю хліва і в ньому одна шкапина коняки і одна хвостина корови… Так загосподарила тут всемогутня партія визволення світового пролетаріату… За гаслом:

Мы всё разрушим, а потом

Мы наш, мы новый мир построим,

Кто был ничем, тот будет всем…

Але очевидно, це станеться вже не за нашого життя. Бо за наше пів століття їм ще далеко не пощастило побудувати хоч би такого, як вони з такою фурією тоді руйнували…

Ми з Танею пробули тут три дні і звичайною підводою від’їхали до Рівного. Наслідком цієї поїздки друкувався в чисельній тодішній пресі мій екстатичний, школярського типу, фейлетончик «Поїздка через май».

«Поля, одно за одним, відкриваються, мов сторінки чудової книги… Всі вони зелені… Прекрасна, свіжа, соковита зелень – зелень хліба, зелень чорної землі… Вітаємо тебе, рідна і прекрасна!

І далі… Дермань! Знаєте ви, що таке Дермань? Ні, сказав би Гоголь, – ви не знаєте, що таке Дермань. Це дуже простора і дуже барвиста казка. Вже здалека розгортається вона цілими милями вправо і вліво, вже здалека виринають із зелені то знов десь зникають золоті хрести її церков. Вже здалека цілими натовпами облягають зо всіх сторін краєвиди і горе вам, чоловіче, коли ви не мистець, не поет, або принаймні не звичайний фотоаматор з яким-небудь «Кодаком» на черезпліч. Все то накидається на вас хижо зо всіх боків, ніби зграї звірів і хоч-не-хоч ви здаєтесь. Зупиняєтесь, здіймаєте капелюх і глибинно вітаєте цю царицю волинських сіл»…

Таким ось пеаном почалась друга моя «неполітична» частина журналістичної діяльності у той час. Ніхто не казав мені, що я маю писати, але я і так знав, що я маю писати. Щось таке патетичне ніщо. І по можливості менше. Щось ось, як «Поля і танки», з такими розмайними розважаннями:

«Ой, у полі вітер віє, та жито половіє! Знаєте цей розгульний, широкий мотив? Він виріс разом з житами, він викохався в просторах на крилах буйних вітрів. У ньому вислів душі людини, яка цілі віки тут жила, тут лила свій трудовий піт. Широкої, щирої, великодушної, правдивої людини.

У ці зелено-голубі простори з невідомо яких далечин, вилізло і в неладі зупинилося п’ять залізних потвор. Отам на пригірку, там при долині і там під горбиком… Зеленавої барви під жито, а деякі вже поруділи. Вони стоять і дивляться в небо… Дивляться навкруги, нюхають обережно простір і, здається, кожної хвилини готові зареготати своїм сталевим реготом…

О, боже танків, сталі і зубчастих коліс! Зглянься на свої творіння і зруш їх з цього закам’янілого стану. Дай їм життя, щоб могли вони повзти житами, межами, чавити грудьми і лупати чорну землю, лишаючи за собою довгі, широкі, порепані сліди. Руш, руш їх – дикий, сталевий боже!

Вони знають, що сюди знову прийде плуг, і кожної весни обгорне їх старанно зо всіх боків, поблажливо з почуттям неймовірної і вічної певностн в перемогу. Золотий плуг з доброю блискучою срібною плитою і з щедрою долонею, яка любовно та побожно оберне долоню землі і посіє зерно, щоб був хліб, щоб було життя і був людський на землі сміх»…

Отже, мир. Мир для орачів. Для людей. Безсилий бог танків проти сили жита. У той час, це звучало розпачливо. Що сказали б генеральні штаби, які повертали тоді планетою? І ті довгі низки потягів, які день-щодень везли на схід танки? Та і в нас самих ця розчуленість не значила ще миру, коли все довкруги було поняте війною. Це просто «мирність» серед немирності. Я це також висловлював у таких фейлетонах, як «Ера й література», з моттом молодого ентузіаста Герася Соколенка, який, вторуючи за Хвильовим, «Душа горить новою ерою, залізний ритм у ній росте», давав мені натхнення твердити, що «Людина ділиться на слабу і сильну, а тому вона поділиться на переможну і подолану» і тому радилось «нічого не боятися, дивитися на все відверто і свідомо, брати життя таким, яким воно є». З надією, що «ми переможемо».

Цю надію висловлювалось по-різному. Наприклад, той самий юнак Соколенко. зо всією притаманною нам ліричною щирістю, плеканою з часів незапам’ятних, натхненно співав:

Волині

Палає день весняний,

Над маривом долин…

Вже новими піснями,

Звучить моя Волинь.

Вже квітка і билинка

Прокинулись від сну,

І Леся Українка

Співає про весну.

Іде вона лугами

В зеленому плащі,

Шумлять над берегами

Берези і кущі.

В лісах, в степах безкраїх,

У селах чарівних,

Бадьорий спів лунає

Повстанців молодих.

Встають вони з туману,

Як молодість моя,

За ними йду рум’яний

Такий тривожний я.

Іду, іду в загравах

По огнених путях, –

Закоханий у трави,

У грози і життя.

Таке захоплення ще могло друкуватися у легальному жіночому часописі «Українка» в Костополі, висловлюючи «бадьорий спів повстанців молодих».

А це значило, що миру не було. Байдуже, що мої фейлетончики брязчалн миром. Не вірив у це також мій молодий адоратор Соколенко, гіперболізуючи настрої Волині, знаючи, що ця ідилія – це кокетування з бочкою пороху.

А чи вірили нам тодішні наші протеже з високих урядів? Не дуже. До мене був приставлений своєрідний спостерігач Ю. Омельчук, який намагався втертися до нас в довір’я, вигадуючи чудернацькі претексти, щоб бути поблизу до нас. То йому дуже подобалось опалюватися на сонці в нашому городці, де не було для цього місця, то знов він привіз нам ціле піаніно, щоб могти лиш у нас «інколи» бувати і пограти на ньому.

Це, одначе, не багато йому давало, ми знали його, як ревного вислужника Ес-Де сексотського типу, а тому трималися від нього здалека. Наше товариство складалося з людей довірених, нам знаних, з якими ми могли говорити свобідно без страху, що нас може чути небажане вухо.

Розуміється, що я не цурався зустрічей з громадянством, мене часто кликали на різні засідання і зустрічі. Зустрічався з рівенським єпископом Платоном Артемюком, якого знав зі шкільних років, коли він учителював у Дерманській учительській семінарії і викладав у нашій вище-початковій школі природознавство. Ми їздили з ним на села з приводу різних свят, де я виступав з промовами… Звичайно, після кожної такої поїздки, появлявся мій фейлетон в пресі.

До всього додавалось листування. Приходили листи з різних кінців нашого світу і нашого середовища з різними справами. Для прикладу, наведу з них кілька. Ось мій друг з Праги, відомий мистець-маляр Микола Бутович, міг писати таке:

«Найзнаменитіший з волиняків!

Листівку Вашу дістав, чув, що і п. Лісовський мав таку, лиш з більшими інформаціями. Дуже тут всі втішені, що коло Вас все гаразд… Видно, що і шлунок Ваш в порядку – значить, то було на нервовім тлі. Було би цікаво, щось більше довідатись про Вас і що коло Вас. Як можете – напишіть.

Поінформуйте, чи такому чудакові, як я, треба бути там в Рівному, чи добре він там себе почував би, чи мав би працю (хоч би і в бюрі пропаганди) і чи мав би що їсти? Чи Ваша Маруся до Вас вже добралася, чи забарилась у Львові? Чи знаєте пані Харитю Кононенкову? Здається, вона в Рівному. Користаючись з Вашої адреси, посилаю їй листівку і будьте ласкаві їй передати. Чув, що сестриці Льоліка за короткий час вибираються відвідати свою бабцю.

Коло мене все по старому, хіба, що число дому змінилося з 126 на 128, але дім остався той самий, як і я, – хіба, що схуд! Але тут помітно всі схудли, то значить не доми, а люди. Часом мені сниться сало, соняшники і правдиві українські дівчата, а не емігрантські «напередп’ятами». Пригляньтеся мені щось цікавого, як обіцяли. Я написав цілу купу нових «дуже гарних» епіграм. Ваш приятель (проф. Антонович) щось на мене гнівається і то міцно, бо я про завдання митців дозволяю собі інакше думати. Ваша симпатія Ляля, здається, зробила докторат, я там тепер не буваю, так що не цілком поінформований.

Лятуринська хотіла б на Волинь вертатися та не може списатися з братами. У Галі Мазепи син виріс, скоро, мабуть, до школи піде. А що ви? Треба продовжувати рід не лишень в романах, айв дійсності. Пишіть. Здоровіть знайомих.

Ваш М. Бутович» (21.VI.42).

А Оксана Лятуринська, авторка збірки поезій «Княжа емаль», малярка і скульпторка, та сама, що «хотіла б на Волинь вернутися», між іншим, писала таке:

(Прага, 2.VII)

А у мене!… Большовики закатували всіх моїх рідних, та вислали на Сибір, а хутір спалили. Лишилися діти. Я мушу поїхати додому і заопікуватися ними. Але так тяжко дістати дозвіл. Для візи я потребую мати посвідку від громадського уряду в Старім Олексинці (де я належу), що я там приписана і маю майно, а повітовий уряд мав би підтвердити, що не має нічого проти мого приїзду.

У мене не лишилось нікого тепер удома, щоб міг клопотатися цією справою. Послала ж просто через волость до повіту – чужим байдуже мої клопоти. Отже, прошу Вас: може Ви маєте когось знайомого в Крем’янці, хто б міг вплинути на рішення «крайсгауптмана» і тим допоміг мені дістати тут візу? Духом я вже давно не в Празі, – вию вовчицею на згарищі Лятуринщини.

Ваша Лятур…

П’ять днів згодом, знов її лист:

Пане Уласе, я написала прохання до волосного уряду в Старім Олексинці, щоб мені видали посвідку про мою приналежність до Ст. Олексинця і що я маю там землю, також послала через волость прохання до повітового комісара, щоб дав згоду на мій приїзд додому, інакше я не дістану тут візи.

Дуже прошу, як що можете вплинути на відповідних чинників, зробіть так, як найкраще. Вітаю.

Лятур…

А я їй відписав: що тут тепер немає для неї місця, що умови тут не до того, що я був арештований і тепер сам знаходжуся під доглядом влади. Після цього, вона прислала листівку теплішого змісту:

Милий Пане Уласе! Як Ви мене засмутили. Невже моя справа безнадійна? Не можу припустить! Порадьте, що маю робить…

Дорога приятелько з Праги на вулиці Слежській 118! Що міг я їй радити? Поради давали армії на фронтах, під Кавказом, під Ленінградом, під Тобруком. З тихої вулички в Празі «на Виноградах», цього напевно не було видно і, можливо, виглядало навіть по-людськи. У нас в Рівному був фронт, вся Україна був фронт. «Іду, іду в загравах, по огнених путях» – співав Герась Соколенко.

Але цього не було видно здалека. Наприклад, славетний наш доктор Д. Донцов, із свого «Берлін-Вільмерсдорф-у у Бабельсбергштрассе 48/IV Гадтенгауз», міг писати:

«Шановний пане колего, прошу прислати мені Вашу газету на подану вгорі адресу. Прошу вітати п. Тиктора. Чи йому вдалося видавництво? Запитайте прошу, чи міг би він перевидати деякі мої твори з Вісника. З них многі актуальні – про Шевченка, Хвильового і ціла «Наша доба і література», деякі книжки Книгозбірні і проч. (лише не біографії).

Прошу написати мені на адресу, що вгорі. Спішуся, бо треба віддати лист.

З пошаною, Д. Донцов.

Чи маєте відомості про пані Лену і її чоловіка? Тут всілякі чутки ходять. Як виглядає у Вас і в Києві?»…

Чому мовчите так уже зовсім? – питає Маланюк в листі з Варшави, (24.II.) – У мене без змін, коли не рахувати приїзду родини, що мені справило велику радість і певне заспокоєння. Дуже хотів би Вас бачити – невже це для Вас так трудно? До мене майже ніхто не пише, оце лише молодий Антонович обізвався. Коли матимете змогу, відвідайте ковельчан, ц. т. Підгірських і пані Марійку. Та спробуйте приїхати до мене. Чи Ваші репортажі вийдуть книжкою? Було б дуже корисно, бо то єдине живе слово, що читав за ці літа. Пишіть. З пошаною, –

Є. Маланюк…

А ось листи Тодося Осьмачки. Видатний поет, тоді для мене мало відомий, який потрапив до нас в дуже не звичне для нього середовище і жив своєрідним ізгоєм серед власного громадянства. Йому не легко було знайти триваліше місце осідку, він мало довіряв людям, гонимий манією переслідування.

Одного разу, в середині червня, я несподівано дістав рекомендованого листа з таким адресованиям, по німецьки: Ді Штадт Рівне. По українськи: Видавництво газети «Волинь». В. П. Панові Уласові Самчуку. З додатком латинкою: Самчук. І з таким змістом:

Шановний пане Самчук!

Напевно кожний укр. художник не дивується жадним примхам людського життя і жадним явищам, що ухиляються від життєвої норми і чи національної, чи природньої і т. д.

Мій лист до Вас це так само ухилення від моєї стежки, що я собі виплекав до тієї мети, яка освітлює і огріває мою літературну працю…

До Львова я приїхав видати свої твори. У мене купили книжку «Сучасникам». Але через те, що вона вирізняється літературним здоровлям від недоносків місцевих поетів, її затримують з відданням до цензури. Навіть поговорюють, що Укр. Вид. купило, щоб я її нікому не продав, але щоб і самим не видати.

Так чи инак, а книжка лягла каменем і то не в цензурі, а у видавців. Крім того у мене на руках є роман, розрахований на 24 пісні, а написано лише 18 пісень октавами. Про його з видавництвом я ще не говорив.

Але і умов не маю жодних його скінчити. А жаль… На вечорі, що у мене відбувся, де я читав 4 пісні, були ляхи і деякі німці. То вони дуже високо поставили цей твір. Українці ж виявили себе застуканими несподівано, – «прільпе у їх язик к гортані».

Це про настрої і атмосферу, що утворилася коло моєї творчості… І я чую, що тут, хоч би був я з немірено великим хистом, то брати по перу вживатимуть усіх засобів, щоб не дати мені руху…

Тому, коли Ви дещо знаєте з моїх «ісход» від духу святого, то напишіть не гаючись: я, коли б до Вас приїхав, знайшов би затишок для закінчення роману і чи не здох би з голоду, і чи міг би видати книжки при назві їх вартості національної і художньої. З повагою і пошаною до Вас.

Теодосій Осьмачка.

Адреса: Львів, вул. Шептицьких, ч. 15.

Такий лист міг легко збити людину з пантелику. Подиву гідна мішанина ексцентризму, егоцентризму й примітивізму… Але ж він тут же попередив «не дивуватися жодним примхам людського життя і жодним явищам, що ухиляються від життєвої норми». І я був схильний саме так це явище розуміти, і «не гаючись», 21.7, вже строчив йому: «Милий і дорогий колего, учора дістав Вашого листа, який мене глибоко зворушив»… і далі писав, щоб він приїжджав, щоб прислав матеріал для нового журналу, який проектувався тоді на Лівобережжі і який я мав було редагувати… А два дні пізніше, я вислав йому ще листівку з остаточним оформленням його приїзду.

Приїжджайте до нас. Тут будете почувати себе просторіше, простіше і легше. Добре було б, щоб Ваш приїзд стався ще до 15-го серпня, бо після того, я деякий час не буду в Рівному. А мені конче хотілося б з Вами зустрітися.

Вислав запрошення і чекав реакції. І був здивований, коли десь, біля 2-го серпня, обидва листи повернулися з допискою пошти, що такого адресата у Львові не змогли знайти. Що мене дуже засмутило. Що може той подумати про таку мою неувагу. Але нічого особливого не сталося. Ген пізніше, я дістав знов листа від Осьмачки:

«Вельмишановний пане Самчук!

Колись я Вам писав, що хочу втекти зі Львова, бо тут інтригами міряються суспільні вартості, бо тут, не зважаючи на «ворота Європи», не знають сентенції. Нічого, що світ обертається не навколо гуків та громів, а навколо нових винаходів – нетудою обертається він… Звичайно, я не хочу списати до Вас самолюбство, а хочу ввійти в свіжий струм культурних інтересів; ті праці, що оброблюю, і ті, що робитиму, аби виплекати соковито повнішими в розумінні мистецькому.

Таку одвертість я собі дозволяю тому, що читав ваші твори і виніс враження від їх надзвичайне і, думаю, що Ви мали нагоду прочитати і мої у фрагментах, і в окремих числах «Наших днів» невеличкими поезіями… і в «Пробоєм» число 7-8 цього року. Правда, пісня була трохи зіпсована… Та байдуже… Крім того тут моя книжка одна на цензурі, а другу – «Чичка Свирид» ще дописую, треба: два дні, бо цей твір буде з 24 пісень.

Коли Ви будете в філософськім настрою, який підсовуватиме думку, що сонце колись погасне, як космічна безодня колись спорожніє, то для своєї культури Ви простягнете руку, коли її маєте… Або маєте під ногами грунт для опертя під час зусиль з простягпенням руки… Тут я з редакторами б недобрих стосунках, які виникли з книжкою, що тепер на цензурі… І де далі я бачу це обережну ускриту і уявну боротьбу супроти мене… Отже, вважайте і пишіть, чи V Вас є хоч суха гілляка для того, щоб учепитися на перших початках!… З глибокою пошаною до Вас,

Теодосій Осьмачка.

Року 1942, вересня 28. Моя адреса: Клуб письменників, Львів, (друга адреса: «Моя адреса: Львів, Паулінів 21» була закреслена).

І ще П. С. «Ото, що я говорив про визнання мене ляхами і німцями – є одною моєю знадобою слави, який, як виявилося до мене недоброзичливими. Що один німець висловився дуже позитивно, то це не виходить, що всі тут цінують. З глиб. шаною Т. Осьмачка».

І ще одно П. С.: «Чи у Вас там єсть які видавничі спроможності?»…

Прикметні люди і прикметні їх дії. Розуміється, що я негайно знов йому відповів, але лист вже не повернувся, відповіді не прийшло також і сам він не приїхав. Допускаю, що тоді вже він зрозумів, що Львів, не дивлячись на всі його жалі та болі, був все-таки ще найкращим для нього місцем на тодішній планеті. А джерелом його неспокою була та сама його хвороба, яка немилосердно гнала його через життя, не даючи йому змоги ніде знайти для себе місця. Горе його було тим більше, що йому приречено бути митцем і тим самим поглибити конфлікт з оточенням. Зачисляючи його до individum non liquet. (Істот не ясних).

А що до Рівного в той час стікалися зо всіх кінців українського світу українські люди, то це тому, що поширилась легенда, ніби там знайдено український Клондайк і відкрито копальню українського золота. І було чимало таких, як казав Осьмачка, що хотіли б знайти там «бодай суху гілляку для того, щоб учепитися на перших початках»… І гарячку цю викликала поява газети «Волинь», яку читали скрізь по нашому світу, від сходу до заходу, включаючи сюди і такого вибагливого читача, яким був Д. Донцов тоді в Берліні.

Відома наша журналістка Лідія Бурачинська писала з Кракова: «гратулюю Вам за «Волинь» вдруге. Перше це була «Волинь» повість, а тепер «Волинь» газета. Знаний політично-громадський діяч Закарпаття Леонід Романюк, міг писати з Братислави: «Відголоски Вашої праці доходять і сюди. Бачили і «Волинь». Заздрю Вам». Не менше знаний наш фотограф Левко Янушевич писав з Берліну: «Читаю Вашу «Волинь» – скрізь бурю і сніг, маю з цього приємність, звичайно, шкодую, що мені якось поки що не вдалося бути десь там коло Вас». Доктор Юхим Теребуха з Білостоку писав посланіє: «Тепер нав’язання контакту з правдивими синами Волині являється просто потребою хвилі. Був би тому Вам щиро вдячний, коли б Ви могли прислати пару чисел Вашого часопису «Волинь». І т. д., і т. д.

З Полтави, з Дніпропетровського, з Кам’янця-Подільського… А деякі з моїх кореспондентів, як от Віктор Приходько з Праги, засипали мене далі кореспонденціями, дарма що я вже перестав бути редактором і не знав, що з тим матеріалом робити. Засилали статті, белетристику, поезію, філософські трактати і навіть музичні ноти. Зверталися за порадами, за опінією, шукали протекції. Мої фейлетони друкувалися по всій Україні і читачам здавалося, що я посідаю якусь магічну силу уміщувати матеріал, у той час, коли це була звичайна система праці пресової агенції ДНБ.

Подається за виданням: Самчук У. На коні вороному. – Вінніпег: Видання товариства «Волинь», 1990 р., с. 183 – 194.