3. Третя поїздка до Києва

Улас Самчук

Ми виїхали в понеділок 13 липня автобусом Рівне-Київ, що відходив кожного ранку в годині восьмій і приходив до Києва біля п’ятої вечора. Гарна, спокійна, вигідна подоріж. Публіка в автобусі німецько-українська, всі місця зайняті. В НІовограді-Волинському перша зупинка. Деякі пасажири тут лишаються, на їх місце приходять нові. Це вже люди «совєтські» і між нами і ними помітно різницю в одягах, вигляді, поведінці. Друга наша зупинка вже аж в Житомирі, тож-то під вечір біля години п’ятої ми вже в’їжджаємо до Києва. Ми з Танею не їдемо до останньої зупинки на Хрещатику, а висідаємо на Брест-Литовському шосе проти будинку кінопрацівииків, де живе Кавалерідзе з наміром у нього зупинитися.

Гарний, літній передвечір, тепер Києв виглядає значно краще, ніж за мого останнього тут побуту, Іван Петрович і Надія Пилипівна вдома, радісна зустріч, багато розмов.

Хоча настрій Києва для нас змінений. Нема вже Данила Багазія [помилково, треба – Володимира. – М. Ж.], Олени Теліги, Олега Ольжича, Івана Рогача. І навіть «Українське слово» дістало прикметник «нове» і перестало бути «нашим». Там засіли чужі і ворожі нам люди, до яких ми не квапились з візитами.

Одначе, я маю тепер деякі інші завдання. Хочеться познайомитись з деякими ветеранами старого українства, що їх тут ще вряди-годи можна було зустріти.

Мені шкода було тратити дорогоцінного києвського часу, до вечора було ще пара годин, а тому ми з Танею вирішили відвідати відомого патріарха знаної мистецької родини Кричевських – Василя Григоровича. Народжений 1872 року, він ще належав до покоління видатних українських діячів царського часу, якому пощастило пролізти крізь вухо голки сталінських чисток і дожити до днів наших. Він вславився, як архітект національного стилю і найбільш відомим його творчим досягненням був славетний , у якому тепер міститься музей, як також будинок письменників у Києві, готель на могилі Шевченка в Каневі і багато інших.

Кричевський жив тоді на Великій Житомирській, в , що належав колись відомому власникові російського драматичного театру, що носив його ім’я – Соловцову. Він займав там одну велику кімнату, цілковито заставлену і завішану його картинами. До війни він жив на Хрещатику в будинку, який був зруйнований пожежою.

Він зустрів нас приязно, про мене він уже чув від свого брата Федора, у якого я набув минулого року картину, а Таню він пам’ятав з Кіностудії. Ми застали його за цікавим зайняттям. Він давав лекцію української мови своїй, років семи, внучці. І з цього приводу у нас виникнула розмова. Він це мусів робити, бо інакше дитина не знатиме рідної мови взагалі.

За совєтів у їх домі говорили по-російськи. Це робилося з конечності збереження життя. Українцям, з репутацією старих діячів, рекомендувалося особливо бути обережним з їх мовою, щоб не потрапити в буржуазні націоналісті, а тим самим на Сибір і російська мова була для них найпевнішим камуфляжем. По-українськи дозволялося говорити лишень урядово, у певних місцях і в певних дозах. Ніяких формальних розпоряджень з цього приводу не було, але всі і так знали рямці дозволеного і суворо їх дотримувались…

– Що наша родина залишилась при житті, то це тому, що ми ніколи не порушували цього не писаного, але загально знаного правила, – казав старий. – Ми всі боялися. Страх був нашим природним кліматом. І рятувалися, як могли. Але не багато врятувалося. З моїх сучасників залишилося трохи хіба на еміграції, але в в Україні навіть пам’ять про них затирається. Ось візьміть наш Київ. Ви тут знайдете монументи і пропам’ятні таблиці кожному большевицькому ватажкові. Коли Київ ощасливив якийсь російський потентат на пару годин своїм приїздом – одразу меморіальна дошка. Але спробуйте знайти місце, де жив Грушевський, Винниченко, Олесь, де видавався «Літературно-науковий вістник», або Чикаленкова «Рада», не кажу вже таких, як Петлюра, Центральна Рада, штаб УНР. Зовсім зникає з вулиць мова. Зникає згадка про величезну роботу, зроблену поколінням мого часу. Так ніби його й не було. А ми ж мали політичні партії, видавництва, мистецькі угруповання, наукові установи.

Старий, який був спочатку маломовний, розговорився, згадував окремих колишніх своїх товаришів. Опісля він показав нам свої роботи – переважно малюнки на теми села, які він малював для прожитку.

Життя не було легке, особливо тяжкою була минула зима і виглядів на краще не було. Чи не бажав би він переїхати на захід, наприклад, до Львова, де побутові умови були кращі? На це він відповів, що дуже зрісся з Києвом і йому не легко було б з ним розставатися. Хіба що вже в крайніх вимогах.

Не було тяжко його зрозуміти, але такі крайні вимоги одного разу прийшли і він закінчив життя аж на другій півкулі нашої планети, в місті Каракасі далекої Венесуели.

Для мене він був втіленням автентичної, місійно-пророчої України, натхненної безпосередньо Шевченком і згашеної на наших очах Леніном. На грунті Києва він був тоді одним з небагатьох могиканів тієї доби, яку ми звемо відродженням і якої він був активним співтворцем.

Вечором у Івана Петровича ми продовжували заторкнуту тему «крайніх вимог». В повітрі це вже почало відчуватися. На фронтах десь там далеко на сході появились ознаки зміни щастя воюючих противників. Це одразу також одбилось на настроях Києва. На вулицях знов зовсім зникла українська мова і навіть деякі мої знайомі почали говорити по-московськи. Це був найкращий знак зміни ситуації. Камуфляж починався заздалегідь.

У родині Кавалерідзе відчувалося це також. У них жила одна жінка, якась їх родичка, яка, казали, колись працювала в уряді колишнього «всеукраїнського старості» Петровського і яка одверто була просовєтська. За ввесь час мого побуту в Україні, я вперше бачив людину просовєтського наставления. Мені цікаво було з нею говорити і ми провели з нею чимало часу в пристрасній дискусії. Що одначе ні в чому не змінило її поглядів.

Іван Петрович, який працював тоді над статуеткою запорожця на коні з піднятою рукою, почав також розмову про бажання залишитися в Києві, щоб не сталося.

– Тут пройшло моє життя, тут я творив певні вартості, це все, з чим я зрісся душею і я не зможу цього лишити будь-щобудь.

Я питав його, чи він не думає про наслідки, які можуть ного чекати, коли повернуться «ті».

– Для мене це питання, – відповідав він.

І мені здавалося, що це питання у нього вже рішене. Чого я не брав йому за зле і навіть радив залишатися, якщо він не лякається того риску, що в такому випадку його міг чекати. Тоді все ще діяв сталінський терор, який не завжди розрізняв винних від невинних. Мені лиш здавалося, що після такої війни, фурія московського шовінізму набере особливого розмаху і не багатьом з українських активних людей пощастить її пережити. Переможці звичайно люблять приймати позу благородства до своїх переможених, але не москалі. Ці такими «слабостями» не звикли хворіти.

На другий день, Таня залишалася вдома з Надією Пилипівною, а ми з Іваном Петровичем виїхали зрання до міста з наміром відвідати Аркадія Любченка в його патетичному «» на вулиці Леніна, «бувшій» Фундуклеєвській.

Ми залишили трамвай на бульварі Шевченка, повернули на Пироговську і тут зустріли трьох знайомих Івана Петровича, які дуже підкреслено говорили зо мною по-російськи, чого раніше зо мною в Києві не траплялося. І що було також показовим мементо морі нашої дійсності.

Далі дорогою, на цій же вулиці, ми зустріли видатного киевлянина з царства Мельпомени, Григорія Манька – визначного співака-баритона, а також знаного актора багатьох українських театрів ще з часів до революції, якого Іван Петрович представив, як театральну знаменитість Києва, а тому також блискучого виконавця ролі Возного в фільмі «Наталка Полтавка» під його режисурою. Тепер він був безробітний і робив старання зібрати групу співаків та урухомити оперу, яка була вже очищена від підміновання. Ми поговорили з ним коротко і пішли далі без особливих наслідків зустрічі, але тоді я не міг допустити, що за певну кількість років пізніше, нам доведеться жити разом в Канаді, у місті Торонті і то близькими сусідами. І мати багато спільних інтересів не лишень театральних, але й рибальських по чисельних озерах чудового Онтаріо. Так інколи починаються людські знайомства, які можуть протривати до кінця життя.

А далі ми вже без зупинки простували до Роліту, де під номером 68 у квартирі 22 ми знайшли Аркадія Любченка, ветерана славної колись фаланги хвильовістів з Вільної академії пролетарської літератури (для ясності ВАПЛІТЕ), що її в січні 1926 року було засновано, а вже пару років пізніше на голову розгромлено, не дивлячись на всю її чародійну «пролетарськість». [До ВАПЛІТЕ належали: Бажан, Вражливий, Громов, Дніпровський, Досвітній, Епік, Іванов, Йогансен, Квітко, Куліш, Коцюба, Копиленко, Лейтіс, Любченко, Майський, Панч, В. Поліщук, Сенченко, Слісаренко, Смолич, Сосюра, Тичина, Фельдман, Хвильовий, Шкурупій, Яновський, Яловий.]

З початкового її членства 27-ми літераторів померло своєю смертю лишень 7. Решта розстріляні або вислані на Сибір. До нас, по цей бік завороженого кордону, дійшов чи не один тільки Любченко і то під виглядом анафемованого «зрадника українського народу», бо він наважився не відійти разом з іншими недобитками ваплітянців за Урал. І був тепер чи не одиноким автентичним мешканцем маєстатичиого Будинку радянської літератури на маєстатичній вулиці Леніна.

Ми застали його вдома, але в піжамі, дарма що це була година десята. Спочатку я був цим збентежений, але згодом довідався, що за правилами совєтського домашнього етикету, приймати гостей в піжамі не було афронтом, а скорше виразом своєрідного шику, дозволеного не багатьом, бо такі об’єкти людського туалету, як піжама, не були всім доступні і вважалися ознакою приналежності до касти упривілейованих, які могли собі такий люксус дозволити. Піжаму вживалося не так для спання, як для легкого домашнього одягу, щось, як смокінг чи халат. А тому ми могли бачити в ілюстрованих журналах заходу забавні картинки, як то совєтська верхівка розгулює по своїх фешенебельних курортах в однорідних пасмужастих піжамах по алеях парку, що нагадувало одяги деяких німецьких концентраційних таборів. А там це було висловом великої моди і особливого достатку.

І Любченко прийняв нас радісно.

– О! Улас Самчук! То ви ось такий! А я ось тільки що скінчив вашу «Марію». Лепська, дуже лепська річ і спасибі вам, що ви її написали. Бо в наших умовах про щось таке годі було й думати. Прекрасно! Ми ще до цієї теми вернемось.

Він запросив нас до чималого, заложеного книгами, кабінету, на передній стіні якого, за робочим столом, висів його портрет роботи знаного художника Анатолія Петрицького в стилі модерн, де ми розсілися на канапі і почали дуже жваву розмову. Любченко виглядав хоровито, його вродливе, інтелігентне обличчя було побрижене дрібними зморшками, прикметними для людей, що хворіють на шлунок. І жив він у мешканні з трьох кімнат і кухні, що було стандартом майже для всіх мешканців цього будинку і що було великим люксусом у цих умовах. З ним жила також його старенька мати, яка вела його господарку. Він недавно розійшовся з жінкою, яка тоді виїхала до Львова і забрала із собою також його сина, за яким він дуже скучав.

Я знав Любченка, як діяльного члена різних організацій письменників, як секретаря ВАПЛІТЕ, як редактора його органу тієї ж назви, але я не багато його читав, а те, що колись читав (Літературний ярмарок – «Вертеп») забулося, а тому я не міг віддячитись йому за комплімент для «Марії», а перевів розмову на тему організації літературного журналу, який би, на мою думку, мав би друкуватися десь на сході, в Харкові чи Полтаві і пропонував йому взяти активну участь в цьому підприємстві, можливо навіть в ролі редактора. На що він позитивно зареагував, обіцяв дати якийсь матеріал, але від редакторства відмовився, посилаючись на свою хворобу.

Ми розмовляли жваво на різні теми, я розповів йому про мій арешт, про моє теперішнє становище, про призначення до ДНБ, між нами постав приємний, дружній настрій, здавалось ми давно знайомі, домовились ще зустрітися, оглянути Київ, покупатися в Дніпрі. Він жалівся на свій стан здоров’я, він довший час хворіє на шлунок, потребує лікування, мусить притримуватись строгої дієти. З цих же причин відмовився піти з нами до ресторану на обід, куди я його запрошував, де він не міг би знайти нічого йому дозволеного. На що я оповів йому про свої пригоди з шлунком, якому поет-доктор Юрій Липа у Варшаві предповів вилікування, як тільки я прибуду на Україну. Що дослівно й сталося.

– Хотів би, щоб і мені хтось щось таке предповів, – казав на це мій стражденний друг.

Попрощалися ми біля години дванадцятої, а опісля ми з Іваном Петровичем пройшлися вниз Фундуклеєвською, дійшли до опери і там на розі Володимирської зайшли до ресторану з назвою Театральний.

Цікаве місце, оповите ремінісценціями минулого, в якому все ще нагадувало блаженні часи імперії Романових. Старовинне меблювання, тяжкі вилинялі плюшові портьєри. Здавалось, що ми можемо зустріти тут Заньковецьку в кружевах й криноліні, Винниченка з його високим стоячим комірцем, пишних дам в довгих сукнях і широких капелюхах, панів у крохмалених маніжках і шовкових краватках з рубіновою шпилькою. Але між нашою уявою і нашою дійсністю зяяла глибока прірва. Залишились тільки декорації. Полинялі, запорошені, неестетичні. Все ж решта зникло безповоротно. До старих декорацій додано лиш нову сірість, обношеність, вбогість.

Гостей в ресторані було мало, обслуговували дві молоді кельнерки в білих халатиках. Одна з них, гарна русявка, говорила до нас гарною українською мовою, за що Іван Петрович обіцяв заангажувати її до його чергового фільму. Подали нам щось з української кулінарії – борщ і відбивні котлети, а до того пиття, що мало вигляд чаю без цукру. Але це можна було звати обідом і коштувало воно не так вже дорого.

Для решти дня ми мали багату програму. О годині другій, я вже був в бюрі київського ДНБ, яке містилося на третьому поверсі правого крила Наркомату у кількох кімнатах з характерною совєтською незграбною обстановкою, де я познайомився з керівником прес-агенції і обговорив з ним постачання кореспонденцій з Києва для нашої централі в Рівному.

Далі, моє пилигримство було направлене до Музею українського мистецтва, де на мене чекав Іван Петрович і де я пережив чимало натхненних моментів мого життя, щось як у древньому храмі моїх предків, де віками приносились жертви божествам землі і неба. Не дивлячись на те, що з музею багато цінного вивезено було кудись на схід і що його було пограбовано німцями, він все-таки і в такому зредукованому стані робив враження.

Це була далебі святиня. Зі стін, зі стендів, з кожного кута і закутка дивилися на тебе твори мистецтва особливої, кажу точно: української подоби. І по своєму, великої мистецької поваги. Що свідчило про дуже своєрідний геній дуже своєрідного народу. Відмінний від народів заходу, а разом відмінний від народів сходу. На всьому пластично домінував ліризм серця і матерії. Краєвиди, будови, людський типаж, одяги, речі, побут. Поєднання кольорів, формування матерії, показ ліній і вияв кутів бачення, все це емоційно сприйняте, сенсуально-виявлене. Можливо тому, наше мистецтво не легко сприймається людьми Заходу. Замало в ньому драматичного, динамічного, гострого, контрастового. Зачіпного й агресивного. Брак темпераменту і гостріших дерзань.

Але для мене, втомленого чужиною, ця українська лірика була дорогою. І діяла на мене повзбудливо. Своєю близкістю і безпосередністю. В тому не було фальшу. Це наше своє близьке і рідне. З чим ми кровно споріднені.

Ми пробули в музеї понад годину, а далі ми зробили стрибок аж до опери. З вулиці Олександрівської на Володимирську.

. До цього часу вона була підмінована і призначена на страту але її розміновано і тепер її можна відвідати… І вже почались заходи для відкриття її постановок. Її будову споруджено в 1897-1901 роках, за проектом архітекта В. Шретера. Вона вславилась не так багацтвом своїх постановок, як багацтвом революційного дійства. 1911 року, під час постановки «Руслана й Людмили» [треба – «Жизни за царя». – М. Ж.], в присутності царя Миколи II, тут було вбито відомого прем’єра царської влади Петра Столипіна.

За самої революції це було місце чисельних масових з’їздів, мітінгів, маніфестцій. Учасники цього люблять пригадувати перший з’їзд українського селянства 17 грудня 1917 року. «Дві і пів тисячі делегатів ледве вмістилося у прегарній залі цього театру. На тлі малинового оксаміту і золотих оздоб оперної залі, вирізнялися селянські свитки»… – згадує М. Ковалевський. Згадуються такі ж з’їзди робітництва, вояцтва, сесії Центральної Ради. В повітрі чуються промови Грушевського, Винниченка, Петлюри. Всього того, що шукало, вимагало і знаходило незалежність України. Тут також вперше прозвучали і мелодії «Ще не вмерла». Стіни цієї будови насичені тим духом незалежності! і хто зна, чи пощастить його кому вивітрити. Ця опера стоїть в самому центрі цієї невмолимої стихії.

Що ж до її мистецького доробку, особливо в роки перед Першою світовою війною та в часі війни до самої революції, то це була, як свідчить у своїх спогадах знаний диригент Олександр Кошиць,

«дешева халтура на велику скалю… Це була стара прекрасна машина, яка безупинно працювала вже років з п’ятдесят без ремонту – шипіла, свистіла, гуркотіла, але везла».

По революції її відновлено і піднесено з твані занепаду на певний рівень мистецького виконання з добрим титулом «Державний ордена Леніна академічний театр опери та балету УРСР імені Т. Г. Шевченка». Тут виступали Зоя Гайдай, І. Паторжинський, М. Литвиненко-Вольгемут, Г. Манько, Б. Гмиря, М. Гришко, Є. Чавдар і багато інших звучних імен нашого вокального світу. Давали «Запорожця за Дунаєм», «Тараса Бульбу», «Івана Сусаніна» [ну, ту ж таки «Жизнь за царя». – М. Ж.], «Євгена Онегина», «Кармен», «Аїду». Диригував здебільша А. Пазовський. Виконання було, як згадують знавці, на високому рівні і коли б не вносилось туди відомої совєтської пропагандної халтури, оперу можна б вважати на рівні опер європейського заходу.

Але що ми могли в тій будові бачити? Її стіни, її зарядження, її закуліси. Я мало розумівся на техніці таких підприємств, але мені здавалось, що вона була добра. А поза тим все тут мовчало. Чекаючи кращих днів. Жалію, що мені не було суджено бачити її постановок.

І нарешті, після опери, ми спішимо відвідати ще один храм мистецтва – Академію малярства.

Погода була душна, парило, збиралося на дощ. В Академії, не дивлячись на підвечір’я все ще трудилося кількох тружеників цього благородного мистецтва. Була нагода оглянути завалену працями робітню її ректора, Федора Кричевського, який любив підписуватись на своїх широких полотнах «Проф. Θ. Кричевський» (Федір через літеру фіта), як також познайомитись з кількома цікавими художниками, розмовляти з ними про їх мистецтво і домовлятися на рибальство в Дніпрі. Стіни класів були густо завішані картинами майстрів, але тут же валялося чимало халтури з минулих років – портретів вождів, надбитий бюст маршала Тимошенка, бюст Сталіна, якому бракувало вже носа, недороблений Чапаєв.

І коли ми тут приязно розглядали ті чисельні скарби та гомоніли про різні справи, надворі почало гриміти і посипало дотцем. Під цей рясний, теплий дощик, ми розпрощалися з Академією і відправилися поквапно до трамваю.

Цієї ночі ми з Танею ночували ще у Кавалерідзе, але решту днів і ночей нашого Києва ми були гостями Аркадія Любченка з його пречудовою мамою. Під кровом славетного Роліту, де всі стіни насичені духом поезії, прози, драми, трагедії, ми почувалися, ніби далекі мандрівці в містерійному замку, де ночами гасають духи колишніх його мешканців. Ми охоче прийняли запрошення Любченка на цю містерію просто тому, щоб бути ближче до центру міста, а до того краще один одного пізнати…

Ми були десятиліттями розділені прірвою забобонів, створених революцією, нам хотілось прорвати ті перешкоди, ми мали між собою так багато спільного, нам хотілося обмінятися думками. Він окупив це своє бажання, ризикуючи життям, а я знов десятиліттями чекав цього моменту, щоб могти тут бути і з кимсь зустрітися, хто б ті мої прагнення міг розуміти.

І ось ми були разом. Три дні і три ночі ми провели під одним дахом. Ми без перерви розмовляли. «З Самчуком швидко й легко заприятелювали, багато ходили разом по місту і багато говорили про найцікавіші справи», – нотує він у своєму щоденнику з 18-го липня того [1942] року.

Так. Ми ходили по Києву, оглядали його прикметності, перебували в робітні письменника, розмовляли про наших колег, нашу творчість, наші труднощі, самогубство Хвильового, якого він був безпосереднім свідком, аналізували політику наших окупантів, шукали перспектив нашого визволення, обговорювали різні за і контра, як позбутися ганьби поневолення нас чужими народами. Що, на нашу думку, у цьому двадцятому століті на континенті Європи, було жаским політичним анархонізмом і для українського народу нестерпним явищем.

З ним було приємно і корисно говорити, він належав до письменників думаючих, аналізуючих, розуміючих. Він належав також до покоління Хвильового, яке почало шукати перспектив в майбутнє. Письменник визначеного таланту, вражливий на вислів стилю, думки і логіки з великою психологічною поємністю і тонким відчуттям дійсності, він був приречений на такі умови життя, де треба було думати над кожним висловленим словом, затаювати в собі найболючіші правди, що отравило його духовість і зруйнувало його нервову систему. З цього витворилась хвороба його шлунку, яка завчасно обірвала його життя, а до того він набув дошкульну неврастенію, яка висловилась в його «Щоденнику», де він хотів «одверто» сказати про всі болі, які його мучили і де він не міг рівноважити своїх почуттів. Тому й постала така разюча різниця у вислові його, скажемо, «Вертепу» і його «Щоденника»… І прийде час, коли не лишень літератори, але й психологи займуться дослідженням цієї делікатної психологічної проблеми, того, взагалі, невростенічного часу.

А поза цим, ми з Танею робили окремо мандри по Києву, а в тому відвідали наймолодшого Кричевського – Василя, сина Василя Григоровича, з його дружиною і дочкою, які жили на вулиці Львівській. Всі вони художники. Їх стихія – малярство. Творчі, цікаві, талановиті… Ми набули в них одну картину – Миколаєвська вулиця Києва, виконана гуашом. Яка збереглася в нас до часу, коли пишуться ці рядки. Як одна з пам’яток по Києву.

Таня відвідала також Прахових, з якими збереглись у неї певні дальші взаємини. Без ворожості і без дорікань. У тій родині подібні явища сприймалися «по-людськи». Без розпачливих жестів і великого гамору.

І, нарешті, в суботу 18-го липня, ми розпрощалися з нашими друзями – Аркадієм Любченком і його мамою. Наш автобус відходив о годині 8-ій рано, за браком візників, ми мандрували до Хрещатика пішки за гарної погоди, обтяжені пакунками книжок, картин, всілякої антики, набутих в комісійних крамницях. Нас проводив Аркадій. Прощаючись з ним, ми, як годиться друзям, міцно розчоломкались.

– Шкодую, що не можу їхати з вами, – казав він на прощання. Хотілося б трохи провітритись.

– А от одного разу сідайте до цього самого автобусу разом з вашою мамою і приїжджайте до нас. Будемо дуже раді, – відповідали ми на це. Він обіцяв, але його обітниці не судилося сповнитись.

Їхалось гарно, вигідно, спокійно, а під вечір, біля години п’ятої ми були знов у нашому легкому, веселому, соняшному мешканні з великими вікнами, що виходили на город і парк. Втомлені, але вдоволені враженнями Києва.

Наслідком цієї подорожі, моя машина «Орга» зацокала з особливою фурією, з чого постала серія репортажів з десяти фейлетонів під загальною назвою «В світі приблизних вартостей», які опісля друкувалися в 120-ти газетах по всій Україні. І перший з них, під заголовком «Pax Bolschevia» починався так:

«Я щойно вчора вечором повернувся з Києва. Був утомлений, напханий, мов дорожня валіза, враженнями, натхнений Києвом з нап’ятими до відмови нервами. Сьогодні, після ночі відпочинку, до мене приходять, мов верблюди до оази, думки і кожна з них домагається вислову. Довкруги мене привезені речі. Книги, картини, збірки поезій, томи прози, а поміж тим, ось просто перед очима на письмовому столі, оригінальна фотографія людини, яка 1933 року, 13 травня, ввігнала собі в лоб кулю. Це Микола Хвильовий.

За відчиненим вікном гарне, повне, соковите літо. Бачу чоло Хвильового і бачу густу зелень огороду, над якою в’ються мотилі, як також бачу похилу від тягару врожаю розчервонілу вишню. І чую, як старанно та запопадливо, наспівує збоку якась пташина.

Хотілося б висловити все. І збірку поезій Сосюри, і картини Кричевського, і папір мого совєтського бльокноту, і… чоло Хвильового. І все, що нас оточує, і що так чи інакше, компонує цю суцільну в’язанку життєвої цілості».

Забагато думок, забагато вражень і замало часу для їх впорядкування. Писалося експромтом без особливої обробки. «Пакс Большевія», «Куда вы едете», «Звягель», «Омега», «Пітомнік на вулиці Фундуклеєвській», «Самий ловкій доставала і Панч Петро», «Товариш Ніна», «Відповідь Ніночці», «Совєтська віра та її гріхи». В’язанка думок, вирваних з гарячої дійсності, висловлених в поспіху.

У Києві, у Рівному, по шляху між ними, було тоді ще мирно і безпечно. Але по селах, по лісах, по віддалених закутинах, починало вже наростати інше наставления. Ось приходять селяни з Дерманя і просять допомогти їм визволити з табору їх дочок, яких силою вивозять на роботи до райху. Розуміємо їх турботи, але як цій справі зарадити? Йти до тих урядів і робити інтервенції – безнадійна справа. Залишається нелегальщина. Йдемо до великого, обнесеного колючим дротом табору на передмістю, де зібрано кілько сотень дівчат, призначених до «ясиру» німецького, викликаємо дівчат до найдальшого кінця загороди вичікуємо, поки відійде вартовий, піднімаємо дроти і троє дівчат виходять на волю.

Ця тактика поведінки практикувалася тоді дуже широко. Опозиція, несприяння, саботаж на кожному кроці. Ось нас з Танею, Галина Варварова і Харитя Кононеко, намовляють їхати до Голоб на свято відкриття пам’ятника героям визвольної боротьби. Своєрідна подоріж потягом через Цуманські ліси, де вже кожна станція обнесена валами і колючим дротом, як фортеця. Потяг тягнеться волячим темпом і до Голоб прибуваємо з шостигодинним спізненням. Все це вже наслідки зміни настроїв. Надходить відлив припливу.

Подається за виданням: Самчук У. На коні вороному. – Вінніпег: Видання товариства «Волинь», 1990 р., с. 203 – 213.