2. Підпільна Україна
Улас Самчук
Весна і літо того року були часом формування нової нашої дійсності. Фронт відійшов далеко на схід і місто Рівне, з його центральними урядами окупації, почало набирати більш-менш стабільного вигляду. Сюди прибула особлива команда, зложена з голландців, з великою кількістю машинерії, завданням якої було почати перебудову міста, як також перебудову цілої країни, як це заповідав Гітлер у своїх розмовах з його прибічниками («Застольні розмови»).
Голландці почали з того, що завзялися відновляти невеличкий квартал міста, заселений біднотою. Зносили огорожі, закладали травнички, розмальовували стіни будиночків всілякими візерунками. До того, вони побудували велику клуню на полі за містом, в голландському стилі під солом’яною стріхою, невідомого призначення. Взагалі ж їх діяльність виглядала скорше на якийсь експерімент, ніж на будівництво, але на майбутнє з цього мала постати якась особлива величезна будівнича фірма з величезним планом перебудови сходу Європи.
У цей час пущено також залізничний рух для цивільного населення… Між Києвом і Рівном почав курсувати постійний автобус, а головне, тут у Рівному постав «Центральний емісійний банк», який випустив нові райхскомісарські банкноти з назвою «карбованці» вартістю десять карбованців до одної марки. На які треба було, в часі від 6-го до 25-го липня поміняти всі совєтські грошові знаки. Дуже комічні папірці, лицева сторона яких цілковито в німецькій мові, казала, що їх «Видано на підставі розпорядження від 5-го березня 1942. Центральний емісійний банк Україна. Рівне 10 березня 1942». Задня сторона на половину по українськи грозила, що «Фальшування грошових знаків карається тяжкою тюрмою». Розуміється, що на цих «грошах» ніякого державного знаку не було. Як також не було сказано «на підставі» якого уряду це «розпорядження» було дано.
І появилося цих «карбованців» досить багато, і торгувалося ними на двох ринках – офіційному за копійки і на «чорному» за тисячі карбованців. І відповідно до цього вкладалося також життя. Найтяжче жилося людям із сталою урядовою платнею і харчовими картками «для місцевих». Це значило пів голод, це значило вічну гонитьбу за продуктами. Краще жилося селянам, які могли не здати «контингентів» і спожити їх самим. Їм, очевидно, загрожувала небезпека покарання, одначе поки що від цього можна було ще оберегтися, просто тому, що влада окупації не сягала ще у всі закутки країни…
А найкраще жилося тим, що вміли «все дістати». Вони мали лантухи «валюти» і відповідно до цього користалися благами і чарами чорного ринку, де безоглядно царствував і командував парадою старовинний, золотий, царський «імперіал» з двоголовим орлом Російської імперії, вартістю одна «пятёрка» до кільканадцять тисяч коховських карбованців. І на диво тих «пятёрок» звідкільсь набралося… Появилися «сотенники», а там і «тисячники». Але були і «десятитисячники»…
І відповідно до цього, життя виглядало дивоглядно, хоро, невиразно. Жилося «з дня на день». За принципом «ніхто не знає, що буде зі мною завтра».
А тому, побіч із стабільністю, наростало відчуття катастрофи. У червні вперше появилося погрозливе звернення «Воєнного коменданта на Україні» і «Райхскомісара для України», у якому говорилося, що
«карою смерті буде покараний кожний, хто посередньо чи безпосередньо піддержує членів банд, саботажників чи збіглих полонених, або дає їм пристановище, харчі та іншу поміч. Усе майно його буде сконфісковане»…
Натомість,
«хто допоможе своїм повідомленням виловити, або унешкідливити членів якоїсь банди… одержить до 1000 карбованців нагороди або право першенства набувати харчові продукти, або право наділення, або побільшення його присадибної землі».
Це вказувало, що їх стабільність була загрожена і приречена на невдачу. Добрий коментар до цього подав Томас Манн зі своєї Нью Йоркської висоти через Лондон. У черговому липневому посланні він твердив:
«Перемога Гітлера – це порожнє слово; такої можливості не існує… Це не є в розумінні реального, сприятливого, дозволеного, зрозумілого. Це не буде дозволено; або скорше, він сам собі не дозволить цього, – той жалюгідний негідник… Тому, що він такий… Що такою є його природа… Завдяки його нечувано і безнадійно безвладній вдачі, яка не дозволить йому думати, бажати, або робити щось, що не є фальшивим, наперед засудженим на невдачу».
Ці сердиті слова були для нас зрозумілі. Ми були поблизу того головного уряду політики Гітлера, який звався Райхскомісаріатом і який був найкращим союзником Сталіна під кожним оглядом, бо його «політика» була настільки безглузда, що іноді здавалося – вся та їх величезна воєнна машинерія створена лишень для того, щоб вибороти для себе нечувану розмірами катастрофу. Робити ставку на зрадників з нагородою «до 1000 карбованців» вартості пари кілограмів сала, в таких умовах і в такому місці, могли хіба нотарійні політичні кретини.
Україна йшла в підпілля. Бульбівці, мельниківці, бандерівці, опісля ковпаківці. Підпілля не є місцем політичної мудрості, це є місце лобне, місце відчаю, розпачу, гніву і невилічимою гангреною на тлі політики. Про це старанно подбала політика, як каже Манн «жалюгідного негідника» Гітлера з його Кохами, який не дав підбитим народам іншого виходу з положення, ніж підпілля. Створивши для себе найнебезпечніший внутрішній фронт в історії всіх воєн Європи.
А чи була тоді Україна не підпільна? Така, як на початку цього «визволення»? Формально була, але фактично такої не було. Відкривалися курси ремісництва деяких галузей господарства, деяких відділів медицини. Відбувалися концерти, театральні вистави, висвітлювались кіно-картини, але все це було лишень експозитурою України підпільної. Нічого не діялося в інтересах завойовників.
У Рівному працював театр «під мистецьким проводом та пластичним оформленням Анатоля Демо-Довгопільського», як це говорилось в його афішах. З режисером Михайлом Калиновнчем, музичним керівником С. Ігнатовичем, декораторами М. Жуком та М. Мартинюком. Ставили «Мартина Борулю», «На громадській роботі». Відбувалися вечорі гумору, скечів, гротесок, танців.
Невтомний голова «Просвіти» Н. Кибалюк раз-у-раз розсилав повідомлення про різні просвітянські імпрези. В неділю 31 травня відбувся великий концерт мішаного хору Юрія Цехміструка. Співали «Засяло сонце золоте», «Зеленая ліщинонька», «Котилася ясна зоря з неба», «Туман хвилями лягає», «Ой, час і пора», «Птичий хор». З рефератом Кибалюка: «Українська пісня і Олександер Кошиць».
В неділю 28 червня в залі «Просвіти» – велика виставка народного мистецтва і народніх строїв зо всіх теренів України, влаштована жіночою секцією «Просвіти», до якої належали Харитя Кононенко, Марія Бульба, Галина Варварова, Євгенія Шудрак.
Того самого дня у залі кіно «Скаля» – свято пісні, присвячене століттю народження Миколи Лисенка. Виступало п’ять хорів з сіл Глинки, Обарів, Шубків, Городок і самого Рівного… З такими диригентами, як Іщук з Шубкова, Позняк з Городка, Цехмайструк з Рівного. Свято відкрив Н. Кибалюк, реферат про Лисенка виголосив учитель Рівенської гімназії Філімон Кульчинський.
Такі імпрези відбувалися по містах, містечках і селах. Поставали нові хори, струнні оркестри, включно до школи гри на бандурі в Крем’янці, яку провадив відомий бандурист Кость Місевич.
Та коли ми згадали про бандуру, то буде до речі пригадати, що в той час ми дістали запрошення, що «Відділ культури та освіти Київської міської управи та Окружна просвіта в Рівному, мають честь запросити Вас на концерт Київської капели бандуристів і солістів Київської опери, що відбудеться в Рівному 15 червня ц.р. о годині 18.30 в залі «Скаля». За Просвіту підписаний Ф. Польовий, за відділ Освіти МУК – М. Приходько.
Це запрошення вирізнялося. Говорилося про бандуру, бандуристів, кобзарів. Найглибший сентимент української душі. Образ кобзаря, що надхнув Шевченка. Звуки містерійних струн, що збудили відродження… Щось притаманне духовій вдачі людини українського простору.
Про капелу бандуристів, яка створилася ще за революції часів Гетьманату 1918 року в Києві і яка перейшла опісля низку всіляких переорганізацій за совєтів, ми могли багато чути, але тепер ось прийшла нагода, що можемо не лишень про неї, але й її саму чути, а також бачити.
Переборовши певні перешкоди окупантської влади (минулої зими її було знято з концертової подорожі по Київщині), вона ось появилася у всій своїй силі з виразним наміром показати, хто тут є паном. «Ой, чи пан, чи пропав – двічі не вмирати! Гей, же ви, хлопці, до зброї!» – було її гаслом. Під мистецьким керівництвом молодого, талановитого, зрячого і свідомого бандуриста Григорія Китастого і адміністративним зарядом здібного, ініціативного адміністратора Миколи Приходька. Зі складом, до якого належали вибрані, здібні, віддані сили цього мистецтва, які увійдуть до його історії, як Григорій Назаренко, Йосип Панасенко, Тимофій Півко, Олекса Дзюбенко, Іван Китастий, Петро Китастий, Микола Лісковський, Павло Міняйло, Гаврило Махиня, Дмитро Черненко, Михайло Павлик, Яків Протопопів, Іван Кагарлицький, Іван Яровий.
Цей виступ капели, в цьому місці, у цей час був справжнім її тріумфом, відчувався святочний, піднесений настрій, простора зала театру «Скаля» була виповнена до відмови, перед початком виступу Микола Приходько виголосив запальну патріотичну промову, капелу зустріла публіка бурхливими оплесками, програма почалася відомою ностальгійною «Думи мої, думи мої» – М. Лисенка, далі там були і «Гей, злітались орли», і «Максим Залізняк» – К. Стеценка, і «Закувала зозуля» – П. Ніщенського, і «Журавлі», і «Дощик», і «Від Києва до Лубень» – М. Михайлова. А закінчилося все спонтанним: «Ще не вмерла Україна», проспіваним всією публікою. Оплескам, оваціям, вигукам «Слава» не було кінця і краю.
А опісля капелян розібрали громадяни по гостинах і все це діялось у інтимній, родинній атмосфері з відчуттям важливості доби, що ми її всі тоді глибоко переживали.
А далі почались концерти за концертами. Повторено іце один концерт в Рівному, а опісля капеля переїхала на Луччину. Там нові тріумфи і прийняття. У Жидичеві великий маніфестаційний концерт у лісі, ввечорі, при світлі огнів, з тисячами слухачів, з промовами і «Ще не вмерла Україна». Це вже нагадувало щось з Коліївщини про Чигирин, Холодний Яр, Мотрин монастир. І, розуміється, що не було це таємницею для гестапа. Його агентура не спала і вона донесла про це, куди було треба і коли бандуристи верталися возами до Луцька, вже по дорозі їх перестріли гестапівці і направили їх замість до Луцька, – до станції Ківерці, а звідтіль без пересядки до Києва.
І забігаючи трохи з нашим оповіданням наперед, то вже в серпні цього самого року, капелу бандуристів відправлено товаровими вагонами з Києва до Німеччини, під виглядом концертування, а в дійсності до робочого табору «Ост» в Гамбурзі. Де вони «проконцертували» з лопатами аж до кінця листопада. А коли їх було звільнено, їм було заборонено вертатися в Україну, а дозволено тільки концертувати по таборах «Остарбайтер»…
Це була ще одна ілюстрація «мудрості» «Райхскомісаріату для України» в джунглях його політики, а для нас це було продовженням вже пройденого, коли то за царського часу, сліпих кобзарів брали з ярмаркових площ і… «по вулиці йде, пхає та штовхає… І кобзу йому нещасному на шматки розбиває… Що ж він його в тюрму запихає», як співали про такі діла ті сліпі небораки, згадуючи практики царської жандармерії…
За совєтів, бандуристів то забороняли, то дозволяли, то вихолощували їх репертуар зо всього патріотичного, то знов вимагали патріотичного. Все залежало від вимог і потреб окупантської сили…
А згадуючи про «остарбайтер»-ів (робітників зі сходу), то це був час, коли почався той «ясир» набору і вивозу молодих людей, дівчат і хлопців, на роботи до райху. Спочатку це робилося добровільно… Виїжджали молоді люди, яким хотілося побувати на заході Європи навіть в ролі звичайних робітників, але згодом ця добровільність обернулась в примус, аж поки це не обернулося у звичайне виловлювання людей на вулиці, як за часів татарських і вивоження їх без розбору на невільничі роботи до Німеччини.
Як було сказано, я мав двох друзів, молодих початкуючих поетів десь звідтіля, як Заслав – Герася Соколенка і Миколу Болкуна, які навідували мене, завалювали своїми поезіями, але цього року вони потрапили в негоду. Герася було арештовано, а Микола десь було зник без вісті. Аж то 16 серпня, я дістав від нього несподіваного листа з несподіваного місця.
«Пробачте: здається, надсилаю Вам другого листа. Першого напевно настигла недоля. Про мене Вам уже, мабуть, говорив Соколенко. Я тепер перебуваю в Німеччині. Попав сюди випадково. Живу поки що непогано (в таборі). Перекладаю з німецької мови на українську постанови, розпорядження та оголошення. Але ж… (?)… прочитайте краще П. Грабовського «Швачку». Не раз пригадується мені наша зустріч. О! Я був тоді переповнений по вінця радістю і прибоєм сили, вогнем свіжих натхнень… Ви були першим з тих, хто міг зрозуміти мене і мого друга – («Мартина Ідена») і «брата» мого Герася.
Мої бажання і стремління тепер – повернутися на Україну. Ви, тільки Ви, будете в цьому поверненню – пан. Кладу на Вас всю надію. Я знаю: Ви розумієте мене… По моєму, я Вас не маю права учити, як це зробити. Я дуже радий, що на Україні, під Вашим проводом, виходитиме літературний журнал. Недавно в «Наступі» (сюди доходить), читав Ваш фейлетон «Крем’янець».
І я тут не покидаю писати. За останній час написав декілька поезій: «Друг», «Надія», «Курган», «Дружині» і декілька мініатюр без назв. Дещо посилаю Вам. Якщо можна, – через ДНБ до преси. Я буду дуже вдячний. Цікаво, як моя п’єса?
Гарно тепер на Україні – пахучо, молодо, натхненно. Чекаю скорої і радісної відповіді. Привіт дружині та іншим. Слава Україні! З побажанням на все краще, –
Микола Болкун».
Це був лист з Гановера.
В постаті того хлопця бачимо класичний зразок натхненного юнака українських степів, якого лукава доля заплутала в сіті лукавої доби, щось, як павук муху. Йому би свободи, та розмаху, та багато світу з континентами та океанами («Мартин Іден»), а тут тобі соц-походження та расові теорії, та табори «Ост».
Він згадує наші перші зустрічі. Я згадую їх також. До мене вриваються двох засмажених сонцем і покритих курявою доріг хлопців з мішками поезії, у яких повно од на честь «визволення» й «визволителів». Вирослі на рабоприклонництві Сталінові, їм могло здаватися, що у світі нема інших категорій поведінки людини, як рабоприклоництво. Щоб жити, треба викупитись своєю свободою. Або передати її в заклад кесареві, щоб дістати щось з того для себе.
Ті хлопці, Болкун і Соколенко, були здивовані, коли я ясно, просто й одверто сказав їм, що цією даниною кесареві не мусить бути чиста монета сумління людського, ані її гордість, ані свобода. Для нас нема на землі іншого пана, ніж ми самі і кожний, що приходить у нашу землю не проханий, є нашим ворогом, який хоче нас поневолити. Твій ворог, якими б арміями він не командував, мусить розуміти, що ти є людина свідома і свобідна в дусі, навіть, коли б йому пощастило зломити тебе в тілі.
А тому, всі їх пеани, які вони написали в честь нового Сталіна, я радив їм безцеремонно викинути до сміття. Хлопці, які сподівалися знайти тут гітлерівського Тичину, або Корнійчука, були здивовані і приємно розчаровані. А тому і «не раз пригадується мені наша перша зустріч», пише він вже тоді, із самого дна пізнання істини, яка опекла його уста своїм огненним диханням.
Трохи згодом я дістав також вістку і про «брата», «Мартина Ідена». Писав за нього його батько:
«Напишу Вам про те, що з прохання Герася Соколенка хочу сказати Вам пару слів: перш за все, просить Герась у Вас пробачення, щоб Ви не гнівались за те, що він так довго не писав Вам. По-перше, у Герася склалися тяжкі умови. Він уже більше чотирьох місяців, як знаходиться в камері заключения в м. Шепетівці, за що – ще не відомо. Герась просить Вашого слова»…
Більш лапідарно, епічно і вражаюче висловити подібну ситуацію, як це зробив батько Герася, зробити годі. Я кинувся за це діло фуріально, атакував Германа безпощадно, не знаю, чи це вплинуло, але Миколу з Гановерського табору і Герася з Шепетівської в’язниці було звільнено і це те головне.
Мені ті хлопці надзвичайно подобались. Вони завжди були голодні на книжку, вони все читали, все бачили, все знали. Будучи в Гановері, Болкун вже знає, що в Україні має видаватись журнал, в той час, коли ця справа щойно обговорювалась у вузьких колах.
А що до того журналу, то треба сказати таке: штаб військової пропаганди з моїм приятелем Фріцом Вайсом залишив Рівне десь у червні і перебрався аж за Дніпро до Кременчука. Як було сказано, цей уряд мав широкі повноваження в таких справах, як освіта, релігія, культура взагалі і за часів рівенських ми мали з ним чимало різних справ.
Але з часом його відходу далі на схід, а мого приділєння до ДНБ, мої з ним контакти обірвалися і я не мав наміру їх відновляти.
Одначе, в половині червня, я дістав від Вайса такого листа: (перекладаю з німецька).
«Милий пане Самчук!
Після того, як тут трохи розглянувся, мені захотілось звернутись до Вас з одним проханням, або краще, з одною пропозицією. Українське письменство в цьому просторі, знаходиться в дуже невідрадному стані. Після того, як ми зробили чистку наших бібліотек від большевицьких писань, виявилось, що крім російських класиків, майже нічого не залишилося.
Тому я запропонував одну пропозицію, яку відділ нашої пропаганди охоче прийняв до відома, щоб розпочати видання, або то літературного журналу, в якому б могли брати участь сучасні українські письменники, або то почати видання окремих творів сучасних авторів у книжковій формі. Технічні можливості, як також папір, маємо до нашого розпорядження. Ініціатива цієї справи, розуміється, повинна виникнути з боку українців, а я з тим апаратом, що маю, зможу цю справу здійснити.
І при цьому, мені здається, що поки в найближчому часі, такі видання, повинні бути без прямих політичних мотивацій. Я думаю, що, наприклад, така проблема, як «німецький вояк в Україні», висловлена в мистецькій формі, була б найбільше пригожою. Як також тема висвітлення проблем большевизму, яка протягом 20-ти років, була тут домінуючим світоглядом, була б бажаною. Я думаю, що з Вашого боку, Ви зможете подати мені також інші Ваші пропозиції.
А щоб розпочати якнайскорше цю акцію, я просив би Вас по можливості скорше подати мені Вашу пропозицію про видання такої книги, або принаймні брошури. Можливо, Ви вже щось маєте відповідне для цього, а як що ні, ми могли б перевидати щось з Вашого вже друкованого дорібку, що могло б тут правити за новодрук.
І, між іншим, я мав нагоду тут переконатися, що Ваше ім’я тут не є ще знаним, що є, зрештою, зрозумілим, але мусимо це змінити. На випадок, коли б Ви могли запропонувати такий манускрипт і уділити право на його видання, тоді я одразу пороблю всі заходи, щоб цю справу здійснити. Фінансова сторінка цієї справи буде полагоджена напевно згідно з найбільшим Вашим вдоволенням, що я Вам особисто гарантую.
Мене буде надзвичайно тішити, коли я дістану від Вас якнайшвидше відповідь у цій справі. З дружнім привітом, – також для пані Тані, –
Ваш, Ф. Вайс»…
Пропозиція феноменальна, але тепер це не вигорить. Ще у вересні минулого року про таке можна було думати, але тепер це «цушпит». Особливо з книжковим виданням. Одначе, я відповів Вайсові, що його ідея добра, що вона цілком відповідає моїм намірам, що такого літературного журналу дуже потрібно, що видавати мої твори там за Дніпром було б для мене великою приємністю, але це діло складне і годі з ним впоратись дуже скоро і дуже на бігу. Тим більше, що я тепер зайнятий ДНБ, з яким мушу ці справи узгіднити, що забере мені місяць-два часу.
Саме тепер я збирався, вже втретє, їхати до Києва і то на цілий тиждень з Танею… Щоб написати серію фейлетонів для ДНБ.
Подається за виданням: Самчук У. На коні вороному. – Вінніпег: Видання товариства «Волинь», 1990 р., с. 195 – 203.