5. У четверте в Києві

Улас Самчук

Їхали цілу ніч і ген до другої години дня. Через Березань, Баришівку аж до Дарниці. Де треба було висідати і далі до міста чимчикувати пішки. Йшлося сипучими, майже пустинними, пісками, між якими в різних місцях стирчали високі, гнучкі сосни ген аж до Дніпра з його новеньким понтонним мостом, де переходилось границю з воєнної зони окупації до Райхскомісаріату і виказувалось відповідними документами, як також діловито мінялися карбованці з головою Леніна на карбованці «емісійного банку для України». І продовжувати далі дорогу «per pedum apostolorum» через Печерськ, здовж вулицею Олександрівською, пересікти Хрещатик і далі вверх Фундуклеєвською, щоб до краю втомленим, запилюженим увірватися до мешкання 22 у будові Роліт і впасти, мов грім серед ясного неба, на голову Аркадія Любченка та його мами.

Під датою 24.08 він віщає про це у своєму щоденнику:

«Вчора о год. 6-7 вечора були у мене подружжя П. Стукіт. З’являється Самчук у чоботях, зарослий, запилений, дуже подібний до парубка з села. Він щойно з Харкова, їздив по Лівобережжю аж два тижні. А мені – лист зі Львова. Зиркнув я: ой, ти Боже мій, рука Рути! Люба моя, щира моя! Вона виклопотала для мене виклик до Генерал-губернаторства, що був доданий тут же в листі… Просить конче приїхати. Львовяни мовлять, ждуть, улаштують, допоможуть лікуватися й забезпечать роботу. І листи, і Рута, і Влас, що живе зараз у мене – це, як свято. Захотілося дуже, будь-що-будь, жити, творити, змагатися».

Так, Любченко був на верху блаженства. Моє прибуття додало йому завзяття. Після довгої мандрівки я прибув, як додому. І злива розмов. І все-таки Київ наймиліший моєму серцю за все на світі. І він найукраїніший, байдуже, які там козні строїть проти нього Москва. У цей час він переживав нову кризу. Німці напустили проти нього серію своїх пакостей, заборонили довіз харчів, щоб змусити людей виїжджати на роботу до Райху, зупинили трамваї, примусили киевлян ходити пішки, вселили до «Нового українського слова» зграю національної мерзоти вроді Штепи, Дудіна, які торгували своїм сумлінням, як комісові крамниці своїм барахлом. Але все-таки Київ живе своїм життям, не зважаючи на ніякі злі затії його лукавих ворогів.

Але Любченко хоче все-таки Київ залишити. Просто тому, що життя для нього тут стає неможливим. Хоче їхати до Львова і спробувати ще там щастя. Моє прибуття внесло йому багато розради. Він був дуже втішений, його прекрасна мама зробила нам добру вечерю, я помився, взяв ванну, поголився, наскільки міг причепурився. Вечеряли, гуторили, радились. Я розглядав його прекрасну бібліотеку, на якій сильно позначився харківський період його життя, багато автографованих книг, багато журналів, а в тому весь комплект «Вапліте», який зберігся в нього, не дивлячись на те, що багато авторів, які брали в тому участь, були вже заборонені і їх твори були вилучені з ужитку.

А взагалі ці дні нашого Києва ми провели з ним нерозлучно разом. Як звичайно, весь час говорили. Я оповів йому про планований нами все ще проблематичний журнал, зазначивши, що справу його редагування я передав на руки Петрова зі всілякими моїми сприяннями. Любченко з цим годився не без застереження. Петров, мовляв, людина здібна і вчена, але на редактора ледве чи надається. Я пропонував це діло самому Любченкові, він, либонь, має і досвід, і інші потрібні таланти, але він не хотів навіть про це чути. Ми розуміли, що редагувати такий журнал і в такий час не так просто і щось подібне, як було колись з редагуванням «Пролітфронту». Маючи над собою завжди Дамоклів меч примхливих чужих звершників.

Під цим оглядом ми з ним розумілися. І взагалі ми з ним розумілися… Може тому, що ми з ним були близькі психологічно… Обидва старого селянського кореня з твердими традиціями стихійного і свідомого незалежництва в дусі та незломним бажанням боротися проти кожного заперечення наших законних прав на землі наших предків.

Він роджений 1899 року, шість років за мене старший, у селі Старо-Животові біля Уманя, отже, на батьківщині Гонти. Ніяке диво, що за революції він опинився в лавах визвольного фронту Петлюрівської концепції, але історія згвалтувала його і впровадила в «пролітфронтівські» течії п’ятикутної зірки, разом з такими «пролетарами», як Хвильовий, Куліш, Яновський, де він належав до активу літературних об’єднань, в ролях незмінного секретаря «Вапліте», або то члена редакції «Пролітфронту»…

А щодо його літературного доробку, то судячи по «Вертепі» («Літературний ярмарок», книга 5, 1929), то його тяжко допасувати до канонічних вимог стилю на батьківщині «світового пролетаріату» з назвою «соц-реалізму», до якого він опісля намагався допасуватися і чого йому не вдалося виправдати. Це, здається, і загнало його в тупик творчої неспроможності і він довший час належав до мовчазних страждальців, позбавлених орденоносних і титулярних привілегій пролетарського Олімпу, переважно кандидатів на вигнання з раю і приреченців до геєни огненої навіки.

Попросім його заговорити до нас його автентичною мистецькою мовою:

«Вас дивує, вас навіть дратує цей розбриск сірих, рухливих плямок, що так нагадують сірі осінні дні, сіру думку, сірі почуття, сіру недбайливість, сіру нудьгу присамоварних бесід, сіру активність млявих людей, сіру ніжність безсилих рук, сіру привітливість ворожого усміху, сіру тьмяність фальшивих похвал. Не озирайтесь – хай не вражає вас той приємний спокій, та насолодна покора, що в той момент лягла на деякі обличчя. Це, мабуть, ті, що їм сірий колір дає гармонійну відраду буденних свят, це ті, що в кожному порушенні штампу готові вбачати ходу на котурнах…» («Вертеп»).

Не треба пояснень, що він мав на думці, говорячи про ту «сірість». Це писано ще за тих часів НЕП-у, коли ще можна було говорити про офіційний колір совєтської дійсності, від якої він намагався втекти все своє життя, але нарешті наважився – вибрав для цього найнестямніший час.

Він був здивований моїми розповідями про мої пригоди з 1927 року, коли я вибирав свою долю засобами визову й риску смерті в ім’я свободи. Я робив цей вибір на початку моєї дороги… Любченко вибирав щось подібне, але вже пізно. Для нього не було вже нейтрального місця для розгону в майбутнє. Одне тільки нас єднало: ми не лякалися.

Я, казав він, пізнав ціле інферно нашої дійсності. Коли стрілявся Хрильовий, я був віддалений від нього всього лиш кілька кроків і мав можливість бачити останній погляд його згасаючих очей. І ви розумієте, що це значить для того, щоб збагнути наш час.

Я питав, чи міг Хвильовий уникнути цього драстичного жесту, відійшовши, наприклад, на еміграцію, на що Любченко не мав точної відповіді. Це, казав він, складне, психологічне, можливо навіть судьбоносне питання. Він не міг уникнути тієї кулі. Просто тому, що він належав до генерації, яка вірила в ідеології. А завівшися, не бажав бути за жива притчею во язицех.

А як Тичина? З такого єлейно віруючого в церкву та потрапити без пересядки в блюзнірського її запереченця.

О, Тичина! Це питання. Мені інколи здавалося, казав Любченко, що внутрішньо він ні в чому не змінився. Його лиш дуже злякано. Його застрашено і, як зайця, загіпнотизовано. Приголомшено. Зацицькано бляшками і титулами. Любченко оповів, як одного разу, на Новий рік, йому з одним колегою, прийшла думка набрати зерна і рано-раненько піти до Тичини «посівати». На слова «сію, сію – посіваю, щастя й радості бажаю», Тичина розплакався, як дитина. Але враз схаменувся.

– Товариші! З цим жартувати не можна. Це в’яжеться з культом, – казав він перестрашено.

– Це старий народний звичай… – пробували йому перечити, але він не давався: – Ні, ні, ні! Ви знаєте. Ви добре знаєте!

А чи хто з них вірив у комунізм?

Так вірити, як свого часу вірив, скажемо, Фальківський, або навіть Хвильовий – так більше не вірили. Була «віра» навернутих. Оглашених. Рильського, Яновського, Бажана… Корнійчука. Був вибір між бути і не бути. А далі вже звичка. Треба було накиснути в тому квасі аж до отупіння. До наївності. Щоб від тебе на милю несло тим духом. Ти мусів затовкти той жаргон, ті жести, ту поведінку… І вірити ad absurdum.

Але сила, яка могла гвалтувати сумління такої маси невіруючих, мусіла бути надзвичайною. Без сумніву, її ефектність базувалася на релігійній бездумності. Це змова людей, пов’язаних між собою страхом перед думкою. Найбезпосередніша сила, яка не знає контролі. Проти якої не зможе встояти ніякий аргумент, контрольований глуздом. Чи можна було древньому єгиптянинові доказати, що бик Апіс не є бог? І в цьому, на коротку мету, їх сила. Як і кожна сліпа віра, побудована на льоду замерзлої уяви.

Приблизно в такому дусі розмови між нами не вгавали і Любченкові іноді не легко було давати раду з радикальним їх ставленням, на що він ще не мав продуманих поглядів.

А при тому ми багато вештались по Києву. Заходили на різні вулиці, розглядали різні будови, обговорювали їх архітектуру. Обідали, звичайно, в Театральному ресторані, де я несподівано зустрів знаного земляка з Праги, Євгена Вирового, який прибув сюди подивитися на Україну і тільки що вернувся з Дніпропетровська, звідки він був родом і належав колись до визначних громадських і культурних діячів тодішньої Катеринославщини. У Празі він був також завжди активним членом української колонії і належав до різних, переважно культурних, організацій. Приватно, він вів досить знану контору філателістики і матеріально був гараз забезпечений.

Для мене це була приємна зустріч, я познайомив його з Любченком, він розповів нам про теперішній Дніпропетровськ, де він не знайшов нікого зі своїх колишніх знайомих, а саме місто, як і всі інші міста України, дуже змінилося. А опісля ми разом пішли на виставку картин київських художників в Музеї українського мистецтва на вулиці Олександрівській.

Цікава для нас справа. Ми могли бачити те, чим жило українське мистецтво Києва у такий незвичайний час. Зали музею були заповнені картинами переважно незнаних мені митців. Переважно веселі, свіжі кольори, багато сонця, пейзаж, жанрові теми. Киян вражала відсутність так званої соціалістичної тематики, а також портретів вождів. Без Сталіна, без Ворошилова, без фабричних димарів, без добрих робітників і поганих куркулів. Такого Київ на своїх виставах ще не бачив і це кидалось одразу всім у вічі.

Для глядача, що хотів би бачити цю виставу через західно-європейські окуляри, вона могла б видатись відсталою в розумінні форми. Техніка формалізму, здається, не втішалася тут особливою шаною, можливо тому, що її довгі роки переслідувалось тут режимом, а можливо й тому, що сам Київ, своїм відчуттям естетики розминався з Парижем, який на заході вважався суворим диктатором не лишень моди жіночих суконь, але також мистецьких смаків. Парижанин назвав би мистецтво Києва провінційною відсталістю, а київлянин віддячився б Парижові компліментом декадентського звиродніння. Об’єктивно, хто з них має рацію, дивлячись з точки бачення універсального, не легко сказати, особливо, коли ви не квапитесь зайняти становище європействуючого сноба… Найкраще залишити це питання на сумління історії, яка напевно мас для цього в своїх шухлядах безкомпромісове визначення.

Для мене, сирого серцем мужика, незалежне й самостверджуюче мистецтво наших київських чарівників барви й пензля, припадало дуже до Густу і будучи щирим, я насолоджувався ним далебі безпосередніше, ніж, скажемо, мистецтвом Кокошки, а то й самого божественного Пікассо.

Опісля, у крамниці мистецтва Соломки на вулиці Володимирській, де ми знайшли юрбу мистецтвознавців, ці теми довго розжовувалися, при чому там раз-у-раз згадувалися імена О. Мурашка, Нарбута і ще когось і при цьому підкреслювалось, що в Києві не раз концентрувалося мистецьке життя царської імперії. Тут працював динамічний Репін, демонічний Врубель, серафимічний Васнєцов… А мені здавалося, що Київ в області сходу Європи створений для митців самим Господом Богом, так само, як для митців заходу, скажемо, Рим. Про це також ми гуторили з Любченком в його робітні, під його портретом роботи прекрасного чудодія цієї штуки Анатоля Петрицького.

Одначе, вибачте, дні мого Києва невмолимо доходили кінця. А останній його день був виповнений, як добра чара вина. Було тепло, соняшно, спокійно. Ми встали біля години сьомої, біля восьмої добряча мама Аркадія покликала на сніданок. Яєшня, хліб з маслом і чай. Зараз після цього я, без Аркадія, відправився до Андріївської церкви, де правив богослужения Мстислав – єпископ Київський і Переяславський. Якого я хотів бачити.

Хто такий єпископ Мстислав і чому я хотів його бачити? І саме тут в Андріївській церкві.

Отже, історія цієї справи не така давня, але досить дивна і вона викликала зацікавлення. Одного разу, цього самого літа, здається, з початком травня, я зустрів на вулиці Рівного мого доброго співробітника по «Волині», головного командувача цього видавництва, Степана Івановича Скрипника, який сказав, що збирається їхати до Києва з наміром заангажувати київську капелу бандуристів до нас на гастролі. Думка чудова, всі знали організаційні здібності нашого директора, а тому це підприємство обіцяло безсумнівний успіх.

І він від’їхав… Минуло, можливо, з пару тижнів, але від Степана Івановича ніяких чуток. Аж то одного разу, під вечір, в кінці травня, я вертався з уряду ДНБ саме в той час, коли під поштовий уряд під’їжджав великий, запилюжений київський автобус. Цікаво було довідатись, чи між пасажирами не побачу когось із знайомих. І моя цікавість була щедра нагороджена. З автобусу висів один, порівнююче молодий, духовник у довгій чорній рясі і не хотілося вірити своїм очам, коли я пізнав у тій особі Степана Івановича. Гай, гай! Я зробив великі очі, а він, привітавшись, дуже спокійно і просто каже:

– Уласе Олексієвичу! Не дивуйтесь, це я. Але вже не директор видавництва, а Мстислав – єпископ київський. А це, знайомтесь, мій протодіякон Віталій Коваленко, – вказав він на пристойного чоловіка, що висів разом з ним з автобуса.

Явище гідне уваги, можливе лишень у такий, як цей час і з такими виконавцями, яким був цей, адоптований Волинню, полтавець. Мезальянс політики й церкви в стилі славетного кардинала Рішельє, в якому політика була темою дії, а церква кулісами, на тлі яких це дійство розгривалося.

Степан Скрипник мав нахил до духовного покликання, його початкова освіта починалася з духовного училища, а в його родині по матірній лінії були люди чернечого стану… Але коли він бувало любив казати, що він буде митрополитом київським, ми приймали це за звичайний жарт. Який ось починав набувати поважної реальності.

В особі нововозведеного в сан єпископа Мстислава було втілено багато контроверсійних елементів його вдачі і це творило з нього складну, непердбачену і разом цікаву постать з великими амбіціями і великими здібностями творити небуденні діла. Що виявилось в нього, особливо пізніше на еміграції, коли ним було створено похідну церковну ієрархію з власним табором втікачів, а згодом, за океаном в ЗСА ним було побудовано величавий церкву-пам’ятник в Баунд Бруку, штату Нью Джерсі, із знаменним національним цвинтарем-пантеоном.

У той час ми з ним мали за собою чимало зробленого разом діла і чимало спільного пережитого, а тому бачити його в цій новій ролі було для мене інтригуючим зацікавленням… До речі, ролі, розіграної на тлі поважних ускладнень з німецькими урядами, що сталося без їх згоди і проти їх інтересів, за що його було також покарано засланням до монастиря із забороною титулу єпископа київського.

Але поки що він перебував у Києві і відправляв богослужения в Андріївській церкві і мені було вельми цікаво, як це його нове дійство буде відбуватися у таких незвичних умовах, де десятками років церква була заборонена, а її віруючих переслідувано законом.

Андріївська церква невелика розміром і людей на богослуженні не було багато; переважно старші жінки, але сама відправа виглядала добре, єпископ Мстислав виявляв і тут талант, йому прислужував знаменитий бас протодиякона, на крилосі співав хор знаного диригента Гончарова.

А коли скінчилася служба, було приємно бачити його в оточенні чисельних києвлянок, які з побожністю «прикладалися» до руки єпископа. Для мене це могло виглядати дивовижно, але ті бабусі, які саме так розуміли свою релігійність і які стужилися за можливістю вільного вияву своїх побожних старопредківських почувань, мали на це свій погляд і його приходилось шанувати.

Як завжди, наша зустріч з ним була радісна. Єпископ познайомив мене з кількома громадянами Києва, які мали також відношення до справ церкви і розмовляючи з ними, я виявив бажання піти з ними і оглянути ще Софію. Моя пропозиція була підтримана і ми всі разом, четверо числом, пішли пішки в тому напрямку.

Для мене це було свято – бачити цей древній храм народу України так зблизька, ступати по землі, де ступали ноги наших древніх князів, торкатися тих мурів і любуватися композицією цієї надзвичайної побудови.

На мою думку ця церква репрезентує стиль і подобу українського будівництва в його дусі і вона дала напрям для вислову цього мистецтва протягом багатьох минулих століть.

Ми шкодували, що ті відвідини сталися випадково, не були підготовані, ми не мали із собою ключів храму, не могли оглянути його з середини, не мали часу, щоб ключі дістати і мусіли обмежитись лишень поверховим огляданням із зовні, що одначе було для мене і так великою приємністю. Чого більше може вимагати людина з такими великими провинами проти теперішнього статус кво святинь київських.

Час минав скоро, я мусів відходити. І дякував єпископові та його співробітникам за цю приємність, і спішив назад до Аркадія, де вже його мати чекала на мене з обідом. А опісля ми з ним відійшли на академію, присвячену Лесі Українці, яка почалася о годині третій в залі Педінституту.

І я мав ще одну приємну нагоду побувати поміж киянами. Простора зала була декорована квітами, народу було багато, спереду на підвищенні засідала президія, що складалася з голови міста Леонтія Форостівського, його заступника Волкановича, керівника відділу культури Солодовнікова, його заступника Миколи Приходька, знаного диригента Василя Завитневича, сестер Лесі Українки – Ольги і Ізидори, її кузена Святослава Драгоманова. А коли ми з Аркадієм появилися на залі, нас також туди загорнули і таким чином за цим столом стало досить людно.

Лесю Українку тут люблять і шанують, як і скрізь, де живуть українці. І не лишень за її творче мистецтво, а також за її моральну поставу. Не плакати, не нарікати, а боротися і здобувати.

На цій академії їй було присвячено аж два довгих реферати з великою кількістю цитат і декламацій. Це довго тягнулося, але слухачі були терпеливі і незмінно уважні. До цього були додані сольові і хорові виступи музики і співу з такою ж довгою програмою.

На жаль, ми з Аркадієм не змогли добути до кінця академії, ми досиділи до першої перерви, перезнайомилися з великою кількістю київлян, а також з сестрами Українки, з якими ми почали одразу згадувати Волинь.

А далі ми непомітно відійшли. Нас було запрошено на приватне прийняття і ми мусіли там бути завчасно з огляду на поліційну годину. Там знов нові знайомства і багато нових розмов. А за прибраним столом багато тостів і тим самим багато доброго настрою. Українська гостинність живе завжди, не дивлячись на обставини, а для мене це було прощання з Києвом. Я був між своїми людьми – рідними, близькими дарма що я їх уперше бачив. За мою до них любов, вони відплачувались взаємністю і ця наша закоханність горіла незгоряємо протягом цілої моєї мандрівки по землі моїх предків.

На жаль, ми мусіли відійти до години дев’ятої. Гарячі прощання, подарунки, обіцянки на незабудь.

А вдома у Аркадія в його кабінеті, поміж книгами, ще довго по пізної ночі безконечні розмови. Вони завжди ті самі, але їх варіанти завжди відмінні, а тут, під кровом цієї будови, вони особливо вимагали вислову. Москва і Київ. Мова, письменство, література, культура. Явища, що вирішують буття народу і тут ми говорили про це одверто і голосно. Останні могікани підземного, нелегального Роліту, два злісні «вороги народу», «зрадники» московського загарбництва. Говорили до пізньої ночі, а на другий день рано говорили далі. Бо спали не довго. Не було спання. Думи не давали спокою.

Говорили про події в Закарпаттю недавніх часів його короткої автономії, зайшла мова про наших колег Ольжича і Маланюка. Я передав Аркадієві відпис Маланюкового «Посланія», писаного у відповідь на погрози Сосюри…

«Ми лиш тоді зітхнем і крикнемо – Свобода!

Коли у горлі вам повернемо штики».

Це канібалія не гідна ніякого поета і вирвалась вона у того розхристанного парубка, як доказ розпачі невільника і прозвучала, як брязкіт кайданів. Ми дуже добре розуміли те «ми». «Ми орали», казала одна муха, яка сиділа на розі вола, що вертався з оранки. Маланюк хотів це висловити мовою поезії у своєму «Посланію» для уваги віків майбутнього.

Тим часом наближалася година розлуки. Треба Київ лишати… І, мабуть, назавжди. Вийнятково ностальгійно-драматичний момент. Ми виходимо з Аркадієм о годині восьмій… Прощання з його матір’ю особливо діткливе. Це пригадало мені прощання з моєю матір’ю п’ятнадцять років тому. Також вона маленька, худенька, ціла зіткана з любови до сина. Частину цієї любови вона вділила й мені, коли я залишав пороги її гостинної хати. З її сірих очей лилося й переливалося безліч скорботи. Сердечна, ясна, свята мама.

Автобус мій відходив о годині дев’ятій. Йдемо з Аркадієм вниз по Фундуклеєвській до Хрещатика, Аркадій думає, що скоро і він від їде на захід. Запрошую його до Рівного. Ми розходимось не охоче. За ці дні ми дуже зблизились. Обійми братні і міцні.

Гарний літній день, в автобусі всі місця зайняті. Він рушає. Хрещатик, руїни, бульвар Шевченка, Міська радниця, Брест-Литовський тракт і нарешті Святошино… Поволі, кілометр за кілометром відходить Київ. Прощай!

Вісім годин дороги, вісім годин часу для роздумів. В таких годинах людина нахильна до узагальнень. І до філософії. Скінчилась подорож останньої моєї границі. Це не було багато в часі і просторі, але багато в крузі мого життя і я вдячний долі, що це сталося.

І я майже знав, що ця моя поїздка в ті простори була останньою. Було ще рано підводити підсумки, але вглиблюватися в своє життя і шукати там причин свого приречення, було прикметою мого думання. І коли причини зважувались і оцінювались, я був часто вдоволений. Я міг себе висловити. Мені відібрано землю моїх предків, але не позбавлено права голосу. І я не мовчав. Може колись, і десь, і хтось це буде чути. Вибачте. Я переконаний, що буде чути.

Подається за виданням: Самчук У. На коні вороному. – Вінніпег: Видання товариства «Волинь», 1990 р., с. 262 – 271.