1. Кременчук

Улас Самчук

У недовзі судилося мені перейти ще одну останню границю на схід. За чергою четверту. На цей раз нею був Дніпро. На днях я дістав листа такого змісту:

«Ми тут робимо чималі розшуки за українськими письменниками і маємо гарні успіхи. Доктор Паєр побував у Полтаві і йому пощастило встановити там 27 молодих українських письменників, з якими він мав розмови. Частинно він навіть привіз із собою певну кількість манускриптів.

Коли ж ця справа досягнула такого розвитку, я думаю, що було б дуже добре, коли б Ви, по можливості скорше, могли прибути сюди і помогти нам з тим матеріалом розібратися до першого числа нашого журналу. Також і проф. Петров дуже хотів би з Вами познайомитись і обговорити ці справи.

Можливо, Ви могли б привезти з собою дещо з Вашого друкованого дорібку, щоб ми могли познайомити з ним ширші кола тутешнього громадянства. А, можливо, також, що можна буде організувати Ваші авторські виступи у Полтаві і Харкові. Сподіваємось, що пан Аріо дозволить Вам зробити цю подоріж і допоможе Вам виробити для цього відповідні папери. Із сердечним привітанням, –

Ваш Ф. Вайс».

І що мені після цього залишалося робити, як не пакувати наплечника і збиратися знов в дорогу? Я вдався до Apiо. Той, не гаючись, забезпечив мене залізними документами ДНБ і з Богом.

У п’ятницю 7 серпня, о годині десятій вечора прощання з Танею, а годину пізніше, я вирушував довжелезним, набитим воїнством, потягом в далеку путь [до] сходу, з тим, що мій дозвіл цієї транспортації сягав тільки границі Дніпра, де кінчалася територія цивільного управління, а там далі на військових теренах, я вже мусів давати собі раду, як прийдеться.

На цей раз, це для мене вийняткова подорож, дарована мені долею раз на все життя. Одягнений у спортову куртку кольору хакі, чорні, ще з Кракова, рейтузи, такі ж краківські чоботи з високими халявами, з фотоапаратом «Цайс-Ікон» черезпліч. За плечима невеликий наплечник і це все. Хотілося бути легшим, мобільнишим, свобіднішим.

«Бо, як ти відходив, то мені здалось, що ти десь зник v темряві. Ніч, твоє «з Богом» і тебе нема – це наближалося до чогось нереального», – писала мені тоді Таня до Харкова. Це справді наближалось до нереального. Це був дивовижний випадок, що хотів, проти волі всіх сил, що владарять над моєю батьківщиною, щоб я хоч частинно міг бачити ту землю, для якої я приречений бути письменником.

Я їду потягом, складеним з вагонів чи не цілої Європи. Біля мене багато чужих людей. Звідки вони і куди їдуть? І що хочуть там знайти? Везуть теплі речі, високі чоботи, дорожний посуд, ловецьку зброю. Вони вибрались на завойовання простору. Вони переповнені надіями здобичі. Вони чули про цю землю з пісень хору «Донських козаків», вони читали про неї в романах Толстого. Вони їдуть «нах Руслянд» з такими містами, як «Бердіш’єв, як Козятин, як Шарков», щоб там управляти, командувати, наводити порядок, будувати дороги, регулювати ріки.

Це представники Центрального господарського банку з двома мільярдами рудо-зелених «карбованців», Товариства управи тютюну, Товариства експорту-імпорту, Товариства продажу будівельних площ, Товариства управи волокнистих сирівців… І т. д., і т. д… І всі ті товариства («Гезельшафт міф бешренктен Гафтунг») вже почали свою роботу. Вони вже будують нові дороги, нові мости, нові залізниці. Їм потрібно виробництва, багато виробництва, бо ж то їх фюрер у своєму «Вольфшанце» в Ост-Пройсен [Східній Прусії] мав сказати, що «ми цю занедбану країну за двадцять років обернемо у рай па землі».

Отже ті люди вже їхали той рай здійснювати. На ранок цей потяг був біля Фастова, далі він повернув на Білу Церкву, на Миронівку, на Городище.

Ввесь цей день 8 серпня я провів в розмові з землею Хмельницького, Марусі Богуславки, Шевченка. Навіть хай це через вікно потягу. Інколи той потяг зупинявся. Тоді підходили до нього українські жінки в обшумілих одягах з котиками, які вимінювали у німецьких солдат хліб, мило, цигарки за свіжу огородину й садовину. Інколи їм щастило дістати якусь чоколяду і верхом їх щастя вважалося дістати кусник якоїсь матерії. Солдати натомість ласували їх огірками, яблуками, грушами, помідорами. Вигляд тих жінок і тих їх дітей – босих і мало не голих наводив багато думок, що їх годі було нараз сказати.

Щоб доїхати до місця останньої зупинки на Дніпрі, потребувалось ще однієї ночі зі спанням, сидячи поміж солдатськими мундирами, а вже в неділю рано-раненько, десь біля шостої, 9-го серпня, потяг обережно наближався правим берегом до міста Крюкова і тут зупинився. Пильний, точний військовий жандарм з великою бляшаною коцюбою на грудях не дозволив мені їхати ані метр далі, дарма що мені треба було переїхати лишень через міст на лівий берег до міста Кременчука.

А тому я висів з потягу і залишився на станції Крюків. З наміром потелефонувати до уряду пропаганди в Кременчуці і дістати дозвіл на перехід через ріку.

Але було ще дуже рано, уряди ще не урядували, а тому я мусів чекати. Тут таки на станції… Маючи досить часу на спостеретження й роздуми. Що це таке Крюків? Пам’ятаєте у Шевченка в одній повісті :

«Жив в місті Крюкові (що за Дніпром, насупротив Кременчука), – так у тому місті Крюкові, жив багатий, незчислимо багатий чумак Роман. Кожне Боже літо відправляв він дві валки, що найменше возів на двадцять кожна, одну на Дін за рибою, а другу в Крим за сіллю».

Але не було давно, дуже давно. Того чумака Романа давно нема в живих, а його діти чи навіть внуки, якщо вони такі були, напевно були розкуркулені, а то й вивезені на Сибір. А самий Крюків виглядав не дуже показно. Колись це був знаний козацький перевіз, а тепер тут був залізничий міст важливого значення, від якого там за Дніпром, відходило дві залізничі вітки – на Полтаву та Харків і на Хорол, Ромни та Бахмач. Тепер цей залізничний міст був зірваний совєтами при відступі, але зарядні німці побудували на його місці дуже новенький, елегантний, дерев’яний мостик і залізничний рух невмолимо йшов далі.

А з місцевої газетки, яка виходила в Кременчуці «Дніпрова хвиля», яку мені пощастило роздобути і в якій Крюкову була присвячена ціла одна сторінка, я довідався таке: що його, якраз рік тому було «звільнено», що він «міняє своє обличчя», що там «працюють вже зруйновані підприємства», що великими успіхами користається очолюване Іванченком споживче товариство, як також там

«зростає культурне життя. Клуб ім. Винниченка, що був занедбаний – відбудований. Крім кіно-картин, що демонструються регулярно, при клубі працюють гуртки художньої самодіяльності. Драматичний гурток, під керівництвом пана Федоренка, вже показав працюючим ряд постановок: «Наталка Полтавка», «Сватання на Гончарівці» та інші. До складу драматичного гуртка входять 36 молодих хлопців і дівчат. Музичний гурток дає щонеділі хороші концерти з української народної пісні».

А також працює в Крюкові на 60 ліжок лікарня і медична клініка. І ще до того, там оселилася німецька шляхобудівельна фірма «Емлер», що

«з допомогою українців взялася відбудовувати старі шляхи та будувати нові. Вже підходить до кінця будівництво цілком нового шосейного шляху Крюків-Олександрія. Незабаром почнуться роботи по настеленню шляху Крюків-Дніпропетровськ. Мости і кладки відбудовано також»…

І ще зазначалося, що «українські діти підуть до шкіл», що «провадиться облік дітей і підбір учительського складу». Повідомлялося також, що

«збільшується населення міста. Перепис населення, що був переведений за перших днів вступу німецьких військ, показував, що в місті залишилось тільки 12.000 мешканців з 22.000, що було до війни. Тепер населення з кожним днем збільшується. На сьогодні місто налічує 15.000 мешканців, з яких майже всі українці».

Говорилося і про народження дітей.

«Якщо раніше в рік народжувалось пересічно 400 дітей, то зараз тільки за останнє півріччя народилось 316 громадян звільненої України. Теж саме можна сказати сказати про одруження. Міський ЗАГС зареєстрував вже 81 шлюбів»…

Ось аж скільки було в тій газеті про тодішній Крюків. На жаль, ближче я не міг його бачити, я лиш тримався станції, при чому тут же надворі, під ранішнім сонцем, поголився біля помпи і не бачучи ніде ніякого буфету, також тут же біля помпи, по-чумацьки, поснідав зі своїх власних харчових запасів. А опісля, біля восьмої години мені нарешті пощастило пов’язатися з Вайсом телефоном, який привітав мене бурхливо і тут же зараз полагодив усі мої перепусткові справи через Дніпро.

А тому, що не було ніде ніяких інших транспортових можливостей, крім моїх власних ніг, тому й не надумуючись, я їх негайно використав і почимчикував дорогою ген до Дніпра, показав там вартовому свою перепустку і пішов просто новеньким дерев’яним мостом назустріч лівого берега. То це ж вже он там Полтавщина. «Видно шляхи полтавськії і саму Полтаву». Ні, поки що видно лишень Кременчук – захований в зелень, над яким домінує баня собору…

А ось, направо й наліво Дніпро-Славута з його широким плесом спокійної течії. Нарешті, нарешті… Переходжу його з почуттям вийняткового зворушення, як це завжди траплялося зі мною, коли переживалось щось надзвичайне. І я був вдячний долі, що я міг переходити перший раз Дніпро отакою спокійною, легкою ходою і мати час на розглядини та роздуми. Я пригадав тоді свій перший перехід Вісли 1927 року. Це було в Кракові. Я марширував у шерегах польського військового відділу в напрямку заходу. І пригадував мої тодішні думки: чому я не марширую в рядах українського війська і чому не через Дніпро? І чи побачу я коли Дніпро взагалі? Це питання переслідувало мене цілі п’ятнадцять років.

І ось я бачу Дніпро. Але перед тим я мусів бачити Віслу, Одру, Шпреє, Ельбу, Рейн, Сену, Тибр, Влтаву, Дунай… І чи думав я коли бачити Дніпро у такому ось вигляді? Ось при вході і виході цього мосту стоять вартові у темно-сірих уніформах і сталевих шоломах, такі недопасовані до цього широкого простору, біля мене раз ураз проїжджають темно-сірі машини із знаками WH або WL, а там далі працюють ось люди у пім’ятих уніформах совєтських вояків, які настелюють на мосту ще одну верству дощок і заливають шпарини асфальтом. Як це все дивно… І не реально. Якась примха історії.

Вдивляюсь у химерну сплетінку риштування, що підтримує цю довжелезну конструкцію над цією рікою і чомусь пригадується Юлій Цезар, що казав перекидати мости через Рейн. А разом пригадуються довгошиї веслярники, що прокладали «путь од варяг у греки», або то тяжкі дуби чубатих, довговусих запорожців. Ген аж до до тієї парадної ладьї, що нею пропливала вниз цими водами «Катерина вража мати», яка «степ широкий, край веселий та й занапастила».

Ця дорога, через цю ріку, забирає яких двадцять хвилин ходи, а далі вже лівий, місцями обшитий камінем берег і саме місто, яке не було пошкоджене війною, але, як і всі міста совєтського типу, було пошкоджене і занедбане часом і умовами. Зачовгані, заялозені, задрипані будови і речі, ніде нічого нового… Аж зло бере. Голотсько-пролетарський дух, стиль, кольор і навіть запах згущеною сугою позначав всі речі. Воістину це були генії і вийняткові невражливці на гарне, що умудрялися доводити свої власні оселі і домашні огнища до таких страхітливих занедбань. Пригадується вірш Рильського, що його занотовує у своєму щоденнику Любченко, написаний в грудні 1940 року, коли вони обидва їздили на літературний виступ до Конотопу і оселилися в готелі Міськради.

Хоч ми в Європі

В найкращій із її країн,

Але фактично – в Конотопі,

Що мучить нас, як сучий син.

Нема ні їсти, ані пити,

І навіть – соромно сказать, –

Півдня доводиться ходити,

Щоби природі дань віддать.

Нема дістати де й окропу,

Аж навіть згадується «мать»…

О, швидше б з цього Конотопу

Нам, друже, рифму показать!

Щось подібне, Максиме Тадейовичу, хотілося сказати і про Кременчук, лишень мені здавалося, що це не було б по адресі. Бо при чому тут, як кажуть, старі кальоші. Колись це могло бути непогане місто. Ці конотопські, евентуально кременчуцькі, порядки я відписую просто на конто їх спричинників – Карлу Марксові та Володимиру Ільїчу. А до того ще й тому, що ото «із-за гір, та з-за високих сизокрил орел летить»… І цілій їх системі думання, й діяння, відчування, хотіння. Так ті генії відчували і розуміли право, правду, естетику, людську природу і закони життя. Вони так бачили дійсність і за це зводили світові чвари. Щоб Конотоп так виглядав, як його бачив Рильський, треба було зробити революцію, вимордувати мільйони людей і обернути цілу країну у велетенську масу жеброти. І бути з цього настільки вдоволеними, що коли ви скажете їм, що це погано – вас покарають і оголосять ворогом народу.

Але ось Дніпро був за мною, тепер моїм завданням знайти уряд пропаганди, я покрутившись різними вуличками, його знайшов і знаходився він у невеликому одноповерховому будинку старовинного типу не пам’ятаю вже на якій вулиці. Зустріч з Вайсом була радісна і не дивлячись на недільний день, ввесь цей уряд був зайнятий працею. За столиками сиділи різні люди, деякі у військових уніформах і між ними я зустрів свого знайомого, родом з Галичини, Івана Костюка.

І познайомився з одним добродієм, невеликого росту, округлого обличчя, в старомодних окулярах, якого представив Вайс, як професора Віктора Петрова. Ба-ба-ба! Хто це Віктор Петров? Чекайте, чекайте. Здається, це ім’я мені згадував Маланюк. Ще колись, бувало, в Празі. У концепції з такими іменами, як Ніковський, Зеров, Єфремов… І з такими видавництвами, як «Сяйво», як «Книгоспілка». І, здається, він був знаний не лишень, як письменник, а й науковець, археолог і етнограф. Хоча його повість «Дівчина з ведмедиком», була більше знаною у нашому буржуазно-націоналістичному заході, ніж всі його інші професії.

А Вайс виглядав добре, мав іншу нову уніформу і займався дуже своєрідним ділом. Він малював білою, привезеною аж з Німеччини, барвою двері свого кабінету. Що це? Що це?

– А, – відповідав він – я цю роботу дуже добре знаю. І дивіться… – він показував на стіни уряду, які були недавно, свіжо, чистенько помальовані блідо-рожевою барвою… І на них були розвішані карти, діяграми, плакати. А саме умебльовання виглядало досить різношерстно. Столи, стільці і шафки були різного вигляду і за віком належали ще, мабуть, до доби царської.

Після Вайса я цілковито потрапив під зверхність Віктора Платоновича Петрова… I першим його місійним завданням було примістити мене до якогось мешкання, де б я міг схилити свою тяжку, невиспану голову. Дві доби в переповненому потязі і гаряча погода давали себе знати…

Але мої перші знайомства з мешканнями Кременчука не були аж надто приязні, хоча зовсім у стилі і дусі марксо-ленінської політики. Ми забрели з Петровим ген на край міста, дійшли до якогось старовинного двоповерхового будинку, що стояв на якомусь вигоні з дуже прикметними балкончиками, з яких входилось до його мешкань, я дістав невеличку кімнатку із залізним ліжком, прикритим стареньким, латаним, але чистеньким білим покривалом…

Все виглядало дуже гаразд, я збирався негайно віддати себе під опіку бога Орфея, але коли ліг, то майже відразу відчув гострі дотики відомих сотворінь, званих всенародно клопами, а по-українському блощицями. Що мав робити? В кожному разі не спати. І ніяково було признаватися моїм добрим господарям з моїм лихом, тим більше, що вони проявили стільки старання, щоб мені було у них вигідно і, можливо, для них ці маленькі сотворіння не являються аж такими грізними потворами, щоб звертати на них аж таку увагу.

Одначе, для мене вони були не лишень грізними, але й нестерпними, а тому я негайно зірвався зі свого ложа і побіг до сусідньої, через коридор, кімнатки з інтервенцією до Віктора Платоновича. А вислухавши мої аргументи, він делікатно посміхнувся, обережно зазначив, що під цим оглядом тут майже нема порятунку, але він запропонував мені своє власне ложе, вибачаючись лишень за його несвіжість й, запевняючи, що воно, як не гарантоване від блощиць цілковито, то в кожному разі процентовість того добра не переходить рівня нестерпності. А опісля ми, мовляв, будемо шукати якогось іншого місця для гостя з такими дрібно-буржуазними забобонами…

Тим часом не було іншого виходу з положення, як скористатися пропозицією Віктора Платоновича і коли я ліг, не роздягаючись, на його більш, ніж скромне ложе, я одразу заснув і проспав години дві до самого обіду.

Обідали ми в одному міському ресторані, в якому було пара десятків столиків, покритих білими скатертинами і на передній його стіні висів, на моє здивування, портрет Симона Петлюри, оздоблений двома жовто-синіми прапорчиками. Я не дуже допитувався, кому саме така розкіш належиться і був задоволений, коли міг дістати звичайний борщ полтавський, а до того шматок, скажемо, вепровини з картоплею, помідором та кислим огірком. Що відповідало цілком моєму смакові.

Тут ми й почали довжелезну розмову на всілякі теми, яка продовжувалася, сливе без перерви, протягом п’ятиденного мого тут перебування. Говорили про видавництво, про журнал, про існуючі тут літературні можливості… Говорили про неокласиків і Зерова, говорили про радянську літературу, про літературу взагалі, про те, як він пережив єжовщину і навіть про політику. З великою дозою археології, мовознавства і всіляких інших природознавчих знань.

І тут я пізнав, що це за людина той Петров. Великої очитаності, енциклопедичної ерудитності, визначних талантів літературних і разом великої особистої культури, здисциплінованості та самоконтролю. Все, що він говорив – говорив із знанням теми, умов і об’єкту. Це був інтелект не лишень розвинутий, але й вимуштрований до повного підпорядкування своїй волі. А тому, що його інтелект належав все-таки до «свобідних» і «незалежних», у ньому розвинулося почуття вищості до всього, що є поза ним, а коли він не міг чогось підпорядкувати своїй волі ні словом, ні ділом, зате він міг це в собі затаїти і ставитись до нього поблажливо. Він міг бути цинічним… Міг кпитися делікатними кпинами, так, що його жертва могла сприймати це як комплімент. Він міг поставити свого співрозмовника в неприємне становище, помітивши якусь маленьку деталь його мови, формально несуттєву, але фактично рішаючу для визначення суті… І робити це з виразом спокою, рівноваги й безпристрастності.

Можна допускати, що до політичних умов життя він ставився з наперед обдуманим наміром не робити проти них спротиву. Не тому, що він їх боявся, а тому, що вони не варті того, щоб з ними сперечатися. Почуття його вищості було таке самозрозуміле, що воно не вимагало зовнішньої демонстрації. А тому він зберігся за часу сталінських вівісекцій, дарма що він належав до покоління діячів, з яких не залишилося майже нікого. А коли я питав, як це формально пощастило йому доконати такого дива, він відповів, що був час, коли він поставив себе цілковито поза існуюче життя. Яке він ненавидів і з яким не хотів мати нічого спільного. Він міг роками не мати контактів з оточенням, до нікого не заходити на відвідини і нікого не приймати у себе. Нічого особистого, нічого інтимного. Лишень уряд, служба й виконання обов’язку.

Це вказувало, що він мусів бути дуже змеханізованою, холодною й скучною людиною, хоча коли я пізнав його і коли ми проводили стільки часу разом, він мені таким не показався. Навпаки. Ми стільки порушили цікавих тем, ми безконечно говорили, він інколи входив в азарт. Ми ходили разом по місті, оглядали великий спустошений собор, побували на дніпровській променаді і навіть фотографувалися. До речі, ми були зовнішньо трохи подібні і коли я одного разу прийшов сам до ресторану, то кельнерка мене запитала:

– А ваш брат ще не прийшов?

– Так. Він забарився, – відповідав я на це.

Очевидно, що причиною нашого зближення була моя цікавість і моя нещоденна тут поява. Я засипав його питаннями, яких він взагалі не міг тут чути і це провокувало до розмови. Спочатку це робилося обережно з розрахунком, але згодом наші розмови стали свобідними, довірливими, добровільними.

А для мене він був неоцінимим джерелом пізнання певних справ і явищ совєтської дійсності. У таких промірах і таких аспектах, у яких інші, менш рафіновані знавці, могли б розгубитися. А він відчував і розумів явища в їх трансцендентній натурі, не конче довіряючи їх зовнішній подобі. Наприклад, знаючи, як отченаш, діалектику матеріалізму, він міг не вагаючись долучити це явище до таких фантасмагорій, як сотворения світу за книгами Мойсея. Він міг сказати, що людська думка ще ніколи не доходила до такого тупику, як в інститутах Маркса-Леніна. А питання, чому саме росіяни, евентуально москалі, далися на гачок такого нонсенсу, він міг сказати, що це з лінивства думання, що їх засадничо містичній вдачі легше в щось вірити, аніж щось знати.

Спитаєте, яким чином Петров потрапив до цієї пропаганди? На це годі відповісти переконливо. Чи був він в опозиції до совєтів, от хоч би так, як Любченко? Також цього не можна сказати з певністю. Він міг назвати Леніна ідеологом обломовщини, але зовнішня опозиція – не його заняття. А чи був він сторонником нової окупації? Нема відповіді. Його двадцять років муштровано, щоб з такими питаннями не виходити на люди. Без сумніву, йому більше імпонував Фріц Вайс, який обновляв кімнати того уряду, ніж той комісар, що довів їх до повного упадку. Одначе я не міг би сказати, що Петров погодився б на тривале зверхництво Вайса. Просто тому, що це суперечило б з його поняттям про право на місце під сонцем.

Петрова якимсь чином знайшов діяльний Вайс, вони скоро подружилися. Петров говорив по-німецьки, міг складати летючки, редагувати брошури, давати опінію на різні проекти, що їх Вайс міг належно оцінити… А тепер ось прийшла ця справа українського видавництва… У якій Петров мав перше слово. І він хотів говорити про це конче зо мною.

А коли до цієї розмови дійшло, особливо про видання журналу, то я почав з ним говорити про це так, як не міг говорити з Вайсом. Що для редагування журналу тепер у мене немає ані часу, ані уміння, ані бажання. Перефразовуючи Андре Жіда, я сказав йому, що крім літератури, я не маю ніяких інших талантів. І саме за це безталання він дістав нагороду Нобеля, – відповів мені Віктор Платонович, знаючи вже цей анекдот… Що в моєму випадку і цього не може статися.

Але я пропоную те редакторство йому самому, а мене, про форма, можна зробити видавцем. І це буде добре. Він знає тутешній читацький загал, він знає тутешню пишучу братію, він знає це діло взагалі. А щодо мене, то я зможу перебрати на себе представництво цього підприємства на захід, бути доставцем матеріалу і взагалі «цілком і повністю» співробітничати.

Петров не охоче, а все-таки зо мною погодився. І в такому вигляді ми представили цю справу Вайсові. Зазначуючи йому, що на повне редагування у мене не хватить часу, що ДНБ не погодиться відпустити мене зі служби, а виконувати дві роботи було б для мене заняттям непосильним. На що Вайс не дуже охоче, все-таки також погодився.

При цьому багато мови [було] про ще одного завзятця цього діла, цікавого баварця Бернарда Пайєра, який під цей час перебував у Харкові і з яким я мав там зустрітися. Письменник-публіцист, автор кількох книг на тему соціологічних проблем народів Європи і в тому також Франції, індивідуальність великої культури, як мені рекомендував його Петров. Він може бути для нас вартісною помічною силою в нав’язанню стосунків з авторами західного чужомовного світу… Що виглядало цілком привабливо і поки що цілком можливе. А щодо назви журналу, то ми пропонували дві: «Земля» і «Засів»… Чи щось подібне. Хоча в остаточному не було ще цього устійнено. Петров був проти назв символічних, що не подобалось мені також…

Закінчивши з журналом, я був ввесь зайнятий Кременчуком. Містом, Дніпром… І, розуміється, людьми.

Примістили мене на життя у родині керівника відділу народної освіти міської управи Кременчука, пана Шведя. Дуже гостинної, невеликої родини – батька й дочки, які займали мешкання з двох кімнат і кухоньки, у великому двоповерховому будинку, побудованому вже за совєтської влади для працівників міської управи, у якому не було каналізації, а його убиральні були побудовані у дворі, рядком здовж будови перед її вікнами. Шведі жили на другому поверсі і в дверях їх квартири не діяв замок, а тому примикалися вони на колодочку, яка також не діяла, бо не мала ключа і привішувалось її лишень для вигляду на скобу, яку втикалося до одвірка, коли «замикалося» і виймалося, коли «відмикалося» – «на чесне слово».

А я спав у кімнаті, якої вікно виходило на задній двір, заставлений парадою убиралень, на ліжку, яке ласкаво відступила мені добряча Галя Шведівна, яка була, до речі, студенткою Харківського торговельного інституту і з якою я міг говорити про Харків, інститут, її професорів і її колег. А вона знов розпитувала мене про Захід, про Європу, про Париж… Де вона хотіла б побувати і побачити «більше світа»…

І з цього генерального мого постою, я кожного дня робив інвазії на Кременчук, до революції повітове місто з причалом на Дніпрі і населенням 63.000, яке мало дві середні школи, 198 всіляких малих підприємств з 4190 робітниками… А по революції статистика його населення почала гайдатися, так що 1930 року воно мало 90842, а вже 1939 впало на 89553, на що вплинули, мабуть, 1930-33 роки.

А взагалі, це старе козацьке оселення з XVII століття сотенного рангу, у якому між роками 1765 і 1775 мав осідок губернатор Новоросійської губерні, а опісля його деградовано до ролі повіту Новоросійського намісництва, ще згодом Черніговської і нарешті Полтавської губерній. За совєтів – Полтавської області.

За мого там побуту, Кременчук виглядав, як гіркий, старий п’яниця, який тижнями не голився і валявся десь попід парканами. Особливо моторошно виглядав старий, з колонами, без вікон і дверей, обідраний собор і до зворушення гротесково розчулювала над Дніпром променада з претензіями на розкіш, що її презентувало кілька затоптаних клумб, кілька лавок і пара вайлувато виконаних теракотових фігурок фізкультурників. На тлі піврозваленого паркана, за яким стояли древньої дати забудівлі із задивленими в землю вікнами, а за ними, трохи далі, красувалася сіро-бура споруда якоїсь фабрички з задимленим димарем.

За те вельми приємно було оглянути музей міста, приміщений у будові колишньої синагоги із старанно зібраними колекціями експонатів з історії, географії, природознавства, культури… Як також бібліотеку з вражаючою кількістю книжкового багацтва, яку тепер очищено від комуністичного намулу, що було зовсім замулив і забив усе, що було там живого. При бібліотеці була також читальня і також тут працював театр ім. Тобілевича.

Великою і пам’ятною для мене подією був мій літературний виступ в залі тієї самої читальні, на Головній вулиці, що його підготовив відділ освіти й культури міської управи в середу 12-го серпня з початком о годині 6-ій вечора. Простора, висока з багатьма великими вікнами зала, стіни якої свіжо розмальовані полтавськими фресками і малюнками дівчат та хлопців, з розставленими по кутах вазонами пальм, фікусів, квітів і з підвищенням для кафедри. І багато публіки, переважно молоді. І гарний святочний настрій. Їм було цікаво бачити і чути письменника із заходу, одного з тих, що їм був вступ сюди заборонений під страхом смерті, а мені знов було не менше цікаво зустрітися віч-на-віч з тими, з якими нас ділили непроходимі кордони ворожих окупацій минулого. Лише мені все здавалося, що вони були мною розчаровані, бо я не був на висоті свого ораторського завдання. Просто тому, що я не був до цього належно приготований.

Одначе, кореспондент газети «Дніпрова хвиля», з великою дозою чемності, описав це підприємство такими словами:

«Рівно о 6-ій, в призначену годину, заля наповнюється слухачами. Багато молоді, струнких юнаків, дівчат у білих сукнях, літніх чоловіків з відблисками сивини на скронях, вояків в уніформах. Літературний вечір відкрив коротким словом завідуючий відділом народної освіти міста Кременчука п. Шведь. Гучними оплесками вітають присутні письменника.

Улас Самчук – типовий волиняк. Кремезна, присадкувата, невисока постать селянського сина із славного Дерманя на Волині. Широке, опалене літнім сонцем обличчя. Голос то різкий, насичений дзвінкою звучністю металів, то знов глухий із згладженими інтонаціями…

Він перелічив свої твори. Він назвав тритомову «Волинь» – улюблений його твір, який він уважає найкращим з усього ним написаного… Повість «Кулак», збірку новел і повість «Марія».

Берлін, Рим, Прага, Париж (він жив за кордоном), але думка його завжди і постійно була з Україною, Марією, Матір’ю. Він жив її життям, страждав її стражданнями. З усією вражливою натурою письменника він пережив, сповнений відчаю і горя, трагедію 1933 року, трагедію українського народу, засудженого московськими катами на загибель, які могли спокійно і байдуже спостерігати, як мільйонами гинув від голодної смерті народ во ім’я колективізації.

Повість «Марія», уривки з якої письменник зачитав, порушує цю страшну тему і написана вона з великим піднесенням. Це грізний акт обвинувачення проти Сталіна, проти всього большевицького режиму, ліричний витвір, що тремтить болем, палає гнівом, кличе до помсти. Це – голос народу, вимога відплати, пригадка, що жоден злочин не лишається безкарним.

Аудиторія явно схвильована й збуджена. Літературний твір стає канвою для відтворення образу власної пам’яті, власного спогаду про жорстокі й голодні часи московсько-большевицької окупації, про сплюндровану большевицькими володарями Україну»…

Ці уривки з кореспонденції «Дніпрової хвилі» вартісні для мене тому, що вони були зроблені під безпосереднім враженням хвилі і, можливо, вони були щирі і справжні, бо тема нами порушена була і, мабуть, вічно буде найболючішою зо всіх болючих в історії народу в цьому просторі світу. А тоді ж, між моєю аудиторією було ще багато тих, які пережили її кожним нервом і кожною клітиною свого власного єства і в очах ще бовваніли видива конаючих повільним конанням безконечної кількості живих мертвяків. Так. Я відчував, що «Марія» і тут щось сказала про ту несамовиту катастрофу милосердя людського, спричинену несамовитою глупотою геніїв безглуздя. Якого не сміємо ніколи забути.

А того самого вечора ми мали ще приємну гостину в помешканні редактора «Дніпрової хвилі» В. Тарасова з його дружиною, де ми гостилися свіжими, вийнятково великими і смачними помідорами, огірками, салатою, які можуть виростати такими лишень на берегах Дніпра… А коли додати до нього різних відомих українських дарів Божих, як ковбаса та сало, тоді «забудеться срамотня давняя година» і люди можуть бачити, що вони є друзі, навіть коли їх десятиліттями ділили непрохідні залізні границі. Говорили про літературу на заході, про Львів, про Прагу, про моїх товаришів пера, про «Вісника», про… Багато говорилося. До пізньої, дуже гарної української літньої ночі.

Вражаючою і незабутньою картиною з відвідин мого Кременчука лишаються відгомони одного явища, що я міг бачити над самим Дніпром, на північ від Кременчука, біля оселі Кривуші. Це було пожарище величезного збіжевого елеватора, бази 130, з його 15-ти збірниками вмістимості 128000 тон зерна, якого було запалено советами при відступі рік тому і який все ще димів з глибини зернової гори, як вулкан. Y тих збірниках знаходилось: 39650 тон вівса, 14500 тон жита, 5500 т муки, 5000 т цукру, 8000 т рижу, 1300 т крупи. Все це зірвано і запалено на приказ зернового директора Фурманського, а для переведення цієї операції було вжито десять вагонів вибухових й запальних матеріалів.

Цей запас харчових продуктів було зроблено коштом півголодаючого населення на випадок війни для потреб війська, але все це було обернуте на гори звалищ, руїн, цегли, бетону і звуглілого зерна… На яких тепер ввесь час копалися обірвані жінки з мішками, які намагалися знайти щось ще гідного для вжитку. Вони набирали мішки звуглілого зерна і зігнувшись під тягарем того добра, несли його цілі кілометри до міста. Що з ним опісля робили, годі було сказати. Казали навіть, що вони його мололи і домішували до доброго борошна, з якого пекли хліб.

А взагалі, відвідини цього міста над Дніпром дали мені багато для пізнання певних явищ у цьому просторі Європи. Це був центр землі української, географічне її перехрестя… І не лишень географічне, а й історичне, расове, психологічне. Тут плекався збірний, синтетичний тип української людини. Тут починалось вийнятково цікаве плато європейської геології і тут також схрещувались шляхи найрізноманітніших течій мандрівок народів, які лишили по собі не лишень могили в землі, але й пам’яткові схрещення тіла й духа на землі. А Україна тут завзятюще перечить навалі Московії культурою, мовою, традиціями, гідністю.

І з моєї точки погляду, люди цієї Центральної України подобались мені вельми. У них, можливо, не було плеканої, загостреної національної свідомості, як у нас на заході, але вони були національно сильні з кореня, з духа, з традиції і цілої їх великої стихії, яка зливаючись із стихією їх природи, давала дуже буйний, сильний і вартісний тип людини, особливо під оглядом господарським, що відчувалося на кожному кроці і коли б сюди одного разу не навідала соціальна доктрина, яка спаралізувала кожну господарську волю, ця країна була б багатющою не лишень своїми природними багатствами, але й багатством розвинутої економіки… А так все воно тут у стані стагнації, все виглядало старим, або занедбаним, або далеко відсталим від того світу, що простягнувся отуди на захід сонця.

Нарешті, належалося б мені ще щось сказати про мої намагання покупатися у водах Дніпра, але це моє підприємство виглядало досить печально. Мені не пощастило знайти якогось пляжу на його берегах, а прийшлося вдовольнитися побережжям з глибами граніту, які унеможливлювали доступ до його вод. А коли ми були особливо настирливими купальниками, нам прийшлося приносити певні жертви богам несприяння, наражаючи наші босі ноги на всілякі тортури поміж камінням, що нагадувало скорше горолазництво, аніж купання, щоб опісля шубовснути одразу по пояс до води з дуже не певним і підступним дном. Розуміється, що від такого купання особливо чарівного спогаду не могло лишитися, але я мав нагоду ще раз лайнутися на адресу геніальних майстрів пролетарського соціалізму, хоча в цьому випадку вони, можливо, й не завинили, бо ж для них такі витребеньки, як вигідні пляжі, були завжди лиш буржуазними забобонами, так само, як і людські мешкання та одяги…

А воно шкода. Бо все-таки воно на «світі немає другого Дніпра». І в широкому царстві петербурзьких, евентуально кремлівських, падишахів, не було багато кращого місця для будівлі, скажемо, літниськ, дач, віл, курортів, як над цією ліричною рікою, але вони воліли вивозити свої капітали у чужі краї, або то знов доводити ці краєвиди до найрозпачливішого на землі вигляду. І чи не був це єдиний Тарас з Кирилівки, який безуспішно намагався поставити тут «хату і кімнату» за життя, але домігся особливим заповітом могили на березі цієї маєстатності, яка стала ще одним доказом його геніальності і в цьому випадку, дарувавши людям пречудову панораму для подиву на довгі віки.

Подається за виданням: Самчук У. На коні вороному. – Вінніпег: Видання товариства «Волинь», 1990 р., с. 214 – 232.