2. Харків

Улас Самчук

Одначе, все кінчається, скінчилася також моя гостинність в Кременчуці. Раненько, десь біля сьомої години, у п’ятницю 14 серпня я залишав це місце на Дніпрі, здається, щоб ніколи більше його не побачити. Моя дорога простягалася в напрямку сходу ген аж до Харкова. На двірець до потягу мене проводив Віктор Петров. Прощалися ми дуже приязно, з обіцянками співробітництва і нових зустрічей. Мені тоді ще не могло прийти на думку, що ця наша обіцянка дуже сповниться і дуже на довгі роки. Нам опісля довелося з ним бачитись, і бачитись…

І в Берліні, і в Мюнхені, і в різних таборах втікачів ДіПі. І багато співробітничати, чи то в нашій письменницькій організації МУР (Мистецький український рух), якої він був співзасновником, а чи то в різних інших органах друкованого слова того часу. Написано було ним багато (псевдонім В. Домонтович, або Бер), а його повісті «Доктор Серафікус», «Без грунту», або оповідання «Відьма», «Курортна пригода», «Розмови Екегартові з Карлом Гоцці», і інші, і інші, увійдуть колись до історії нашої літератури з цілком заслуженим паспортом. Поминаючи чималу кількість есеїв, статтей, розвідок на найнесподіваніші теми.

Проживаючи постійно в Мюнхені, він одного разу, 19-го травня 1948 року, несподівано й таємничо зник з емігрантських обріїв. Ніхто не міг знати, що з ним сталося. Почалися всілякі здогади, розмови, суперечки на цю тему. Заговорила українська преса. Посипалися підозріння й обвинувачення. Що його було знищено «бандерівцями», що його викрали совєти, що він поповнив таємниче самогубство, що він сам утік за залізну куртину.

І щойно ген згодом, аж 1966 року ця таємниця перестала бути таємницею. Того року в деяких совєтських археологічних журналах, «Археологія» т. XX, «Советская археология» ч. 3 появились невеличкі замітки з приводу 70-річчя Петрова. Не дивлячись на те, що Петров народився 10-го жовтня 1894 року, його ювілей 70-ліття відзначено аж два роки пізніше, а з переліку його заслуг, довідуємось, що

«вся діяльність В. П. Петрова в часі війни мала патріотичне спрямовання і в двадцятилітні роковини перемоги над гітлерівською Німеччиною, за визначні заслуги для вітчизни, його нагороджено орденом Великої вітчизняної війни першого ступеня».

З цього виходило б, що мій кременчуцький приятель Віктор Платонович, який зберігав це приятельство аж до кінця свого перебування на еміграції («Дорогому Уласу Олексієвичу Самчукові, вітаючи з Новим роком, з щирою приязню, – Автор. 1.2.48» – підпис на дарованій мені книзі «Доктор Серафікус»), був ніщо інше, як старанно закаптурений совєтський шпигун. Знаючи здібності нашого приятеля маскуватися, він міг легко вдавати «буржуазного націоналіста» і навіть водити за ніс німців… (У Берліні він належав до відомої «Віньєти» і носив німецьку уніформу).

Але знаючи його, як українського письменника, можна також допускати, що він водив за ніс не лишень німців, але й москалів. І одно тільки можна сказати з певністю, що Петров не міг би бути совєтським шпигуном, навіть коли б хотів, бо для цього тоді не було ніяких можливостей. Його зникнення з Мюнхена не відбулося без великого вагання, й остаточному він пішов на смертельний риск і напевно відбував кару і єдине, що він міг зробити на конто «визначних заслуг для вітчизни», це написати докладно й педантично звіт зо свого перебування за кордоном, додавши до того чималу дозу патріотичного героїзму, виссаного з пальця, як це звичайно там водиться, і цим збагатити відомості КГБ про різні їм цікаві справи, а в тому і, можливо на першому місці, відомості про українську еміграцію в діаспорі. Поповнивши цим самогубство Демонтовича і Бера на довший час. І не здобувши фактично нічого.

Його діяльність як археолога в Україні ввесь час була замовчана, а маленька нотатка про його ювілей лишень у фахових журналах, була для цього лишень доказом. Тож то совєтський орден, що їх там роздають вагонами, міг бути для такого скептика, як Петров, хіба кпинами. Коли він зник з Мюнхена і ніхто не міг сказати, що з ним сталося, то моїм припущенням було, що він поповнив самогубство на зразок головного героя його повісті «Без грунту», який виплив човном на озеро і зник безслідно. Моє припущення не мало доказів, але й без них воно на половину було правильним. Він кудись виїхав і зник безслідно. Пізніше половина його виринула з безсліддя, але друга, та найвартніша, загинула на довгий час. 1969 року, майже непомітно для зовнішнього світу, В. Петров помер у Києві.

Вертаючись назад до теми, ми тоді на станції Кременчук приязно розпрощалися, коли потяг відходив, він помахав мені рукою. Я був найкращої про нього думки. Наша з ним зустріч в Кременчуці залишилася в моїй пам’яті найкращим спогадом.

Потяг біг далі на схід. Спочатку піскові низини, інколи болотяні простори, а далі це поля і поселення. Все виглядало вражаючим. Не завжди радісним, але завжди діткливо рідним. Відчуття, що це та Україна, яку я бачу вперше, тлумило всі інші міркування. Було зворушливо переїжджати річку з назвою Псьол, бо всі ці назви, як Сула, Хорол, Ворскла, Оріль пригадувалися ще з географії, а головне з пісень, з оповідань, особливо з оповідань А. Кащенка, де розповідалося про козаків та козацтво. І асоціюються вони з Україною медяно-солодкою, вишневою, чорнобривою. На щастя мій потяг посувався поволі, його колія вимагала направи і ми раз-у-раз проминали гурти дівчат з лопатами, які завзятюще кокектували з вояками і реготалися безпричинно, мов навіжені.

Я, розуміється, сторчав у вікні безнастанно, відмахувався на дівочі залицянки, а одна з них, в приливі особливого захоплення, вказуючи на мене на ввесь голос викрикнула:

– Во! Дядя с бантиком. А какой красивый! Ха-ха-ха! – реготалися вони від щирого серця. Це була реакція на мою метеликову краватку, яких тут не звикли бачити і яка видалась їм такою забавною.

Мені було також весело, хоча мовонька тих дівчат, що походили, мабуть, з міста, була зовсім не полтавська – хай їй грець, а либонь, щось як тамбовська чи хто зна яка, занесена на ці полтавські дороги чужинцями і не дивлячись на весь мій респект до чужих мов, вона видавалась мені тут не на місці і крім неприємності, не могла нічого іншого спричинити.

Не кваплячись, зовсім по-чумацьки, мій потяг посувався в напрямку Полтави. Це тут подать рукою, але ми їхали години три. Даючи мені досить часу на всілякі медитації.

Бо це ж справді зачароване коло землі української, прототип її природи, зразок для географій, граматик, енциклопедій, типажу. З квінтесенцією відчувань, що його один полтавець Гоголь, якого росіяни прозвали Гоголем [!], розніс по всій імперії під виглядом «малоросійщини» і створив невмирущі поняття, як Миргород, Сорочинці, Диканька з великою галерією типажу в стилі Рудого Панька з його вечірницями, на яких чорти, відьми, дяки, цигани, парубки і дівчата творили особливу планету особливого світоуявлення… З пишнотою ситої природи, барвистого побуту, чаруючого підсоння.

Десь під полудень під’їжджаємо під саму Полтаву. «Видно шляхи полтавськії і саму Полтаву», – співає про таке чорнобрива Наталка Полтавка. Скрізь чути мову німців, яка тут ніяк не пасує. Будинок станції ще царський, але водоналивна вежа побудована недавно в стилі вулія-дупланки, яку зірвано і яка мальовничо, як збитий гриб, лежала на боку.

Але «самої Полтави» звідсіля ще годі бачити, вона там десь далі на узгір’ї і потяг затримується тут не довго. Якась чверть години затримки і він рушає далі. На Харків.

О, Харків! Що маємо сказати про Харків? На думку приходить Квітка-Основ’яненко. І Основа. І «Маруся». Гай, гай! У одній з інтермедій альманаху-місячника «Літературний ярмарок» за 1929-й рік, говориться таке:

«Так, Харків – це голова. Правда, в Харкові тисячооспівана Лопань, церобкоопівські черги, ноголомні тротуари, ліниві службовці, що ніяк не хочуть українізуватися… У Харкові тьма на околицях, брутальні кондуктори, контрмарочники, автоломний брук…

Так, зате в Харкові – і Будинок промисловості, зате в Харкові ЕСХАР, в Харкові ВУЦВК, в Харкові «Літ. ярмарок», «Авангард», в Харкові «Березіль» («Ми на форпостах. А ти в обозі??», в Харкові «УЖ»-«ВІЙ» – ставлення Юхименка, клубний театр ім. В. Блакитного).

Даремно з таким надривом Гірняк і Крушельницький співають у «Апольо на хвилі»:

– Харків, Харків, де твоє обличчя?…

Хто сказав, що Харків не має обличчя?

Помиляєтесь, товариші.

Харків має обличчя.

Харків – це ота колективна людина, що в прекрасному напруженні схилилась край столу над кресленням.

Дивлюсь на мапу. Бачу дороги, Донбас, Дніпрельстан, бачу сивого діда Дніпро, що працюватиме на розквіт моєї країни за півмільйона коней. І похилені хатинки бачу. І жахні невилазні шляхи бачу. І золоті лани, що підвищили врожайність на тридцять п’ять відсотків, теж бачу.

Ох, ти ж, Україно, краю мій радянський!

А щодо черг і часом брутальних лінивих службовців, так і в великої людини можуть бути іноді подерті підштанки»…

А рівняючи Харків до Києва, той самий автор робить заключення: «Харків – пролетар без роду і племені».

Але це говорилося Року Божого 1929-го, а чи вільно нам згадати і деякі інші дати? Коли то з Харковом діялись діла несотворені. Тож там 1919-го року, зовсім ad hoc, на приказ Леніна, посаджено антиуряд до Української народної республіки, під маркою УРСР і тим самим його згвалтовано столицею. Хай навіть радянської, соціалістичної, а все-таки Української. Провокація очевидна.

Бо що таке був Харків в повному значенні слова. Столиця України Слобожанської, як декому подобається так казати. Можливо й так, але в дійсності Харків був біржою Юга России, де кожний добрий грошороб з цілого світу міг знайти для себе ідеальне місце попасу. Його будували такі «рускії» люди, як Гельферих, Мельгозе, Пільстрем, Трепке, фон Дітмар, Бельке і багато інших подібних шмітів, які командували Донбасом і Кривим Рогом, а разом з тим і життями Харкова, але тому, що він також належав до імперії Російської, тому офіційною мовою його була мова Пушкіна, а не Квітки-Основ’яненка. Із сильним акцентом неділимості типу Денікіна і з домішкою пролетарськості типу Леніна-Троцького.

І враз сюди втелющено deus ex machina кілька маріонеток, на чолі з дегенерованим сином одного українського письменника, названо це урядом і страждання невинного, доброго «южно-русского города» почались. Бо поза Юрасем Коцюбинським у тому уряді появились деякі навернуті грішники типу Скрипника, Шумського, Волобуєва, яким заманулося з «настоящего южно-русского города» Харкова зробити українське місто і не лишень Слобожанщини, а цілої України. І вони почали його наполегливо, зо всіх боків українузати. До них негайно долучився український Парнас на чолі з Миколою Хвильовим і ці два Миколи – Скрипник і Хвильовий, плюс ще один Микола Куліш, а до того Лесь Курбас з театрами заходилися перш за все біля мови Харкова. Довольно, мовляв, дакать і какать, а треба либонь заговорити мовою столиці. До цієї думки долучилися співочі хори, скапельовані бандуристі, з’автокефалені церкви, змобілізовані гуртки самодіяльності і навіть мобілізовані фаланги боєвої комсомоли.

Але Харків не хотів отак на гвалт українізуватися, ба, Харків навіть не думав українізуватися. Про це дуже драматично, аж до відомого гоголівського «сміху крізь сльози», свідчить герой комедії Миколи Куліша, спеціально для цього написаної «Мина Мазайло», який на спілку з своєю «тьотьою Мотьою» з Курська, не тільки не думає здавати своїх «общерусскіх» позицій, а навіть намагається позбавитись свого древнього прізвища Мазайло і змінити його на Мазєнін, щоб було, як Єсєнін.

А ось їх алярмуючий діалог з приводу найбільшої трагедії їх імперіальної предомінантності:

«Тьотя.

– Я бачу, я розумію, але що то у вас на вокзалі робиться? –

Аж скрикнула тьотя, та таким голосом, що всі, навіть Мокій затривожились. Мати з переляку перепитала:

– А що?

Тьотя:

– І ви тут сидите і не знаєте?

Мазайло:

– Та що таке?

Тьотя:

– Не знаєте, що там робиться? Не знаєте, що там написано?

– Ні…

Тьотя:

– Не бачили, не читали? Харків – написано. Тільки що під’їхала до вокзалу, дивлюсь – отакими великими літерами: Харків. Дивлюсь – не Харков, а Харків! Нащо, питаю, навіщо ви нам іспортілі город?».

Отаке то діялось з тьотьою Матьою, що її гаслом було: «По-моєму, гораздо пріятнєс бить ізнасілованой, нєжєлі українізованой».

Три дні за рядом, переповнений Харківський міський театр реготався з Мини Мазайла та його тьоті, представлений на позорище публіки режисером Лесем Курбасом. Але на четвертий день комедію раптом знято з постановки. Увага, увага! Можливо Микола Куліш, пишучи цю комедію, опустив з виду грізний факт, що за тією тьотьою Мотьою ховається варварська карикатура леді Макбет, а за Мазайлом еманація хахлацького Гамлета. А сама комедія, це по суті трагедія однаково, як України, так і цілого комплексу Московії, бо в цьому таїться ахілесова п’ята того дивовожного феномену. А тому увага! Курська тьотя Мотя не розуміє гумору. Вона помститься засобами гідними її диявольської подоби.

І сталося. Не минуло й року, як у тому ж театрі, в якому з таким успіхом промайнула там фатальна finita la commedia «Мина Мазайло», відогралася садистична дія новітньої історії України, так званого суду над учасниками організації Спілки визволення України, в якому підсудними були сорок п’ять представників елітарної інтелігенції народу українського, яка скінчилася стратою тринадцятьох її членів, а решту з них було ув’язнено, або заслано на різні довготривалі терміни.

[Театр Л. Курбаса у Харкові дава вистави у приміщенні сучасного Харківського українського академічного драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка, а процtc СВУ відбувся в залі оперного театру. Для 13 підсудних «прокурор» вимагав смертної кари, але «суд» на це не погодився, тільки на ув’язнення. – М. Ж.]

А до того було проріджено на три чверті українських діячів літератури, театру, науки, а владу УPCP розгромлено до основ. Хвильовий застрелився, Скрипник застрелився, як також застрелився Панас Любченко, той самий, що грав жалюгідну роль обвинувача в інсценізації трагедії СВУ. Розуміється, шо в тому голокості зник також безслідно і автор «Мина Мазайло» – Микола Куліш, як також її режисер Лесь Курбас. Разом з цілим його «Березолем» [Куліш і Курбас були розстріляні у Сандармосі 3 листопада 1937 р., про що У. С. не знав. – М. Ж.].

Тьотя Мотя мала всі підстави торжествувати, не турбуючись ніякими висновками майбутньої історії.

А рештки розгромленої влади УPCP, яка так «іспортіла нам город», 1934-го року вигнано з Харкова взагалі, а його самого, після драпіжних років універсальної голодівки, віддано назад на поспас найбезогляднішої русифікації, звідки вигнано всі ознаки українства, за вийнятком фатального «Харків» на вокзалі і осиротілої, бронзової фігури Шевченка з його Катериною на площі імені… Дзержинського… З тим переконанням, що її вже так забронзовано і так знечулено, що великої шкоди від неї бути не може.

[Хоча це може бути й не так. В «Путівнику» для Харкова, виданому 1958 року, говориться: «Значне місце в учбовій програмі шкіл Харкова займають російська мова і російська література. Там працює понад 600 вчителів російської мови і літератури. Діти українців, як і діти інших народів, з великою любов’ю вивчають мову і літературу російського народу, геніальні твори Олександра Пушкіна, Льва Толстого, Антона Чехова, Максима Горкого»… З цього видно, що Харкіів все ще українсько живий. І крім КГБ, треба цілої армії русифікаторів, щоб втримати його в формі.]

Ось до такого Харкова, з такою свідомістю і з такими думками я їхав того серпневого дня 1942-го року. З великим напруженням й зацікавленням, як саме те місто виглядає… І вже здалека відчувалося, що це має бути щось більшого. Більше будиночків, критих бляхою, густіші оселі, більше садів. Потяг йде швидше хвилястою рівниною здовж долини, висадженої овочевими деревами. У думці я гордий цією землею, вона гарна, родюча і щедра. Ось зліва взгір’я, всипане будиночками і втикане тополями в перемішку з фабричними димарями. Це вже передмістя… Ще далі п’ятнадцять-двадцять хвилин і саме місто.

Потяг поволі підсувається під вокзал і зупиняється. «Шарков», – вимовляють це німці. І все це тепер руїна. Справа, зліва, над головою. Уламки бетону, заліза, каміння, цегли, дерева, скла. Кусні меблів, окремі літери написів. Не так давно тут ще рвався динаміт й бушував огонь. Залишки стін все ще виглядають, мов грінки, підсмажені, а бетон сходів нагадує кістку, яку гризли собаки.

При виході з вокзалу, зліва масивний будинок гнідої барви стилю модерн з пів написом «Пошт…» – а решта літер «амт» відпало і так він стоїть. А далі вулицею відомі «Укрхарчпромторги» цілі й не торкнуті динамітом.

Передвечірні години, вулиці рухливі, на хідниках повно народу, на бруках повно машин. Враження великого, ділового середовища, нашвидко відкриті комісові крамниці торгують метко і, здається, відмінно від Києва, де темпо руху видається повільнішим. На третьому році війни, ви несподівано аж у Харкові бачите ковбасні із справжніми ковбасами, що висять по стінах, мов коралі і ви можете їх за певну в’язку совєтських (тут все ще гуляють совєтські) карбованців купити без ніяких карток. І бачите навіть сало… Ха-ха! Українське сало! І навіть зрідка масло. І повно-повнісінько парфум і мила «Теже», «Украинская ночь». І лимонад, лимонад, лимонад… І навіть пиво.

Але й ціни. Це ж треба міхи карбованців, щоб за обід платити сотню цієї валюти і не дивлячись на це, вже здалека видно повні-повнісінькі ресторани веселих харків’ян і харків’янок, зайнятих поїданням вечері.

А я, мандруючи широкою вулицею з наплечником, виглядаю, як одинокий турист на ціле місто, а до того ще й з фото-апаратом начерезпліч. І що це далебі за такий дивний тип тут появився,… Що раз-у-раз зупиняється і витріщує на все очі, ніби він упав з хмари. Але й на нього також витріщують очі. Його також ра-у-раз зупиняють харків’янки з тими самими запитами:

– Не нужно ли вам квартиры?

А він, звичайно, посміхався і дякував. «Не нужно. Спасибо». А їх вигляд вказував, що вони не належать до тих, що сидять в ресторанах і поїдають обіди за сто карбованців. І вони торгують чим можуть і що мають. Нужда, звичайнісінька гола нужда, виганяє цих бідних людей на ці вулиці шукати життя.

Я прямую далі і моїм завданням було знайти Сердюківський перевулок, де під числом 7 мала бути редакція газети «Нова Україна». Прямував пішки, бо візників не зустрічалося, а до того мені вельми цікаво пройтися отак помаленьку і все бачити на досяг руки. Сердюківський перевулок не легко знайти, його пам’ятають не так багато людей, але все-таки язик доводив і до Києва, а не тільки до Сердюківського перевулку. «Нова Україна» знайдена, це був вже час пізній, робота в редакції кінчалася, але мені пощастило застати там ще двох молодих працівників, які зустріли мене дуже приязно, після того, як тільки ми познайомились.

Редакція містилася в приміщенні, де за старих часів містилася редакція «Вістей ВУЦВК». Де ще працював Блакитний і де жив Тичина. Приміщення ожиле, старовинного вигляду і досить просторе. А щодо «Нової України», то вона видалась мені досить бідною. Невеликий листок на дві сторінки із зазначенням «щоденний часопис», заповнений самими звідомленнями з фронтів та невеликим додатком місцевих вістей і деякими випадковими статтями. І з тиражем 25.000, що на таке місто, як Харків, був зникаюче малим. Тим більше, що це був одинокий періодичний друкований часопис.

Відповідальним редактором цієї публікації був Всеволод Царинник, з яким ми познайомились цього самого вечора і який запросив мене до себе на вечерю, де я познайомився також з його дружиною Софією Шадківською, що була також співредакторкою газети. Тут я зустрів не лишень приємне товариство цікавих людей, не тільки мав можливість вечеряти за родинним столом, але також я дістав запрошення залишитись тут на квартирі, з чого я охоче скористався. Царинники були дуже уважними, приємними людьми, ми одразу нав’язали дуже живий і приязний контакт, а також вони займали мешкання на п’ять кімнат, що на тутешні умови було певним люксусом… З чого я також мав нагоду скористатися… Байдуже, що не всі ще кімнати були як слід мебльовані, як також байдуже, що тут недавно була проведена генеральна кампанія проти відомих клопів, залишених тут попередніми мешканцями в незчислимій кількості, яка все ще не дала абсолютно вдовольнючих результатів.

А тому, приміщуючи мене на ніч в окремій майже порожній кімнаті, мої гостителі пояснили мені загальну ситуацію їх люксусового мешкання і щоб забезпечити мене від можливих атак тих недобитих нічних агресорів, вони поставили моє ліжко посеред кімнати і обсипали його довкруги якимсь смертельним порошком, спорудивши оборонний вал на зразок старовинних фортець.

Одначе і ці розпачливі заходи не дали бажаного ефекту. Харківські клопи вийнятково винахідливі. Коли їм заступили дорогу наземних рейдів непрохідним валом лінії Мажіно, вони негайно з піхоти переключились на летунство і почали бомбардувати мене від стелі, з повітря, на подобу японських камікадзе. Що примушувало мене постійно зводити тривогу, світити світло й починати розшуки за тими вредними диверсантами. І бути весь час у стані воєнного поготівля. Марнуючи призначений для відпочинку час.

Та не дивлячись на це, перебування у цій гостинній родині було для мене приємне, і цікаве, і корисне, і повчальне. Отаборившись тут у самому центрі міста (не пригадую вже вулиці), я почав завзятющу диверсію на Харків. Доля дозволила мені так небагато для цього днів, що я мусів використати їх до останньої секунди.

Першого дня я віднайшов Бернарда Паєра і ми зустрілися в одному ресторані, де познайомились і обговорили всі наші видавничі справи. Цікава, великої інтелігенції й культури людина. Він прибув сюди просто з окупованої Франції і його завданням було спостерігати й робити оцінку загального психологічного наставлення окупованої території. Бачити зблизька людей і намагатися зрозуміти їх мораль, силу духа і спроможності інтелекту.

Їдучи сюди, він мав приблизне уявлення про якість тутешнього суспільства. Сирі, недоформлені інтелекти, з яких можна ліпити, як з воску, різні проекції різних планувань і різних задумів, але приїхавши сюди, він мусів в де чому свою думку змінити. Це суспільство, це вислід розпочатого і ще не скінченого цезаристичного, імперіального формування, а це значило кінець політики глузду і політики капіталу. Бо «як тільки приходить епоха імперіальності, тоді вже нема більше політичних проблем. Народ живе потенціально і справляється з ситуацією, яка вже існує, силами, які ще має», – каже про це Освальд Шпенглер. Починає переважати сила крові, сила тіла – шлунок, секс, насолода. Мораль переходить в амораль, принцип й засади в спекуляцію.

Чи положення в Харкові відповідало такій ситуації? Тут люди говорять імперіальною мовою з цезаристичними тенденціями. але вони не конче намагатимуться бути росіянами. Вони можуть так само легко стати німцями, англійцями, американцями. Село поза Харковом ще, можливо, хотіло б вернутися до України, але Харків уже загубив ці амбіції і став «всё равно», «Убі патрія, убі бене». Деякий час його підігрівала примха «визволення пролетаріату», але тепер це минуло і стало лишень докучливим забобоном, що його варто б замінити на добру кав’ярню, на цигарку, на «хліб і видовище».

Чи це відповідало б цезаристичним намірам вождя германів Гітлера? До певної міри… Совєти побігли на схід, мов зграя наляканих зайців… Але вони зупинилися. За тодішніми звідомленнями головного командування «в районі долішньої течії Кубані», «в районі скелястих підніж Кавказу», «в районі між Волгою і Доном», «в районі північного заходу від Сталінграду», «в районі південного сходу від Ржева». Це та лінія, до якої можна було розтягнути сили агресії, але що буде далі – сказати годі. Наприклад, космополітичний Харків вже повертає свої флюгері з наміром перевтілитись на запальних патріотів «родины», відчуваючи зміну тиснення високих атмосфер, а «Нова Україна» раз-у-раз приносить відомості, що десь там за горами, за морями, за океанами збираються грізні хмари з блискавками і громами, які сьогодні-завтра готові рухнути зо всією фурією на голову Третього Райху.

Це тема нашої розмови з Паєром, дарма що не конче цими словами висказана. Наша мова обережна й дипломатична, ми оминаємо гострі кути, а слова вибираємо без поспіху. І це забрало нам добрих пару годин.

А після цієї зустрічі – йду полювати за враженнями Харкова. Йду сам. Так найкраще. Маю свій власний кут бачення явищ і прошу мені не перешкоджати. «Харків, Харків! Де твоє обличчя?» Йду його шукати на його вулицях… Тевелева, Сумській, Дзержинського, Пушкінській, Чернишевського. Так. У Харкові годі шукати України і навіть Слобожанської. Це не є місто «Сердешної Оксани», «Конотопської відьми», чи «Сватання на Гончарівці». Від Квітки-Основ’яненка тут не залишилось нічого. Харків виріс на біржі й мільйонах і в ньому втопились і Основа, і Гончарівка, їх мова, їх думання. У Харкові працювало чимало українських людей науки, артизму, письменства, але вони губилися в океані російщини непомітно. Україна типу полтавця Петлюри гостювала тут всього кілька місяців, бо вже в грудні 1917 року сюди увірвалися російські загони, які оселилися тут на постійно.

Розуміється, що Харків не є ані Тула, ані Рязань, ані Орел, але він не є також ані Полтава, ані Київ. Це щось, як Одеса над Чорним морем – своєрідний гібрид банків, біржі й комерції.

З великою фурією і певним фасоном накинулась було на Харків Україна типу Хвильовий-Скрипник. Між роками 1924 і 1934 з Харкова видушено більше України, ніж за всю його історію. На його пушкінських вулицях появились знічев’я шевченківські аргонавти, деміурги, які з нічого почали творити міф, історію і дійсність зовсім небувалого тут типу.

«Українська національна проблема тепер це вже не тільки справа літератури, музики, співу, танків, викладання лекцій, а культура Дніпрельстану, домен Донбасу, державної економіки в цілому», –

говорив і писав про це комуніст-чекіст і поплечник Леніна М. Скрипник, який над кожною головою кожного русотяпського бюрократа в Харкові повісив напис: «Говорити по-українському!»

За таку поведінку Скрипник мусів увігнати собі в лоб кулю, а Україні взагалі коштувало це кілька тисяч жертв передової інтелігенції, але це був жест, що його не випалить з історії України ніяка Москва ніяким розпаленим залізом. Це був експеримент-доказ, що Україна дуже легко може справитись з любим Харковом, коли б до цього не втручалися чужі армії збройної сили.

За часу мого прибуття до Харкова, Україну треба було тут шукати із свічкою. На вулиці Сумській, насупроти площі з одіозним ярликом Дзержинського, стояв правда залишок України часів Скрипник-Хвильовий у вигляді в кобеняку на високому постаменті з червоного граніту з незалежним володарським виразом свого суворого вусатого обличчя. Не треба підпису. За милю видно, хто це є. Він імпонує своєю поставою і своєю композицією з його шістнадцятьома додатковими фігурами, які оповідають про творчість того гіганта, між якими особливо вирізняється його Катерина на передньому плані, що стоїть з тим московським байстрям на руках, нагадуючи – «Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями». Так. Шевченко і тут відвоював собі місце. І стоїть на сторожі конаючого в спазмах денаціоналізації українського міста з надією, що воно одного разу вернеться назад до життя.

Звідсіль, від Шевченка, дорога стелиться через широку площу, де стоять кілька вигорілих кістяків, які колись звалися Будинками промисловості і проектів і які ми не раз могли бачити в журналах минулих років, як приклад модерного совєтського будівництва. У цьому теперішньому вигляді вони не могли вражати, але все-таки вони свідчили про добрі наміри будівничих. Їх будовано в плані розбудови Харкова, як столиці, в роках 1925-29, за проектами Серафімова, Фельгера і Кравця в стилі, як тоді казали, залізо-бетонового конструктивізму з призначенням для приміщення урядів промисловості й фінансів.

Тут же побіч, зліва, стояли обгорілі кістяки комплексу будівель з назвою «Проектних організацій» і, користаючи з їх домінуючої висоти чотирнадцяти поверхів, я ризикнув забратися на самий їх верх, надіючись, що їх обгорілі сходи все ще витримають 86 кілограмів мого тягару і не проваляться вниз. І хоча це підприємство за такого гарячого дня вимагало певних зусиль, воно мені цілком оплатилося. Харків з цієї нейтральної висоти видавався мені гідним уваги, я був ним захоплений: до ліва, на південний схід, простягалися широко й далеко зелені парки, а до права як гляне око, на всі боки, лежало місто з його бронзово-поруділими кольорами, застиглими на синьому тлі вежами і рухливими прожилками вулиць з цілою зливою гарячого сонця, яке, здавалось, ллється з висот і відбризкує від поверхні дахів…

Так багато кругом простору, таке високе небо і така безодня думок, вражень і міркувань. За цей простір, за ці широти, за це небо там далі на схід провадилось найбільше змагання найбільших сил континенту, а в тому моя ось унікально-несподівана й непомітна присутність, ніби послана для того, щоб я міг з цієї висоти все це спостерігати.

Свідомість того, що я був сам один над цілим цим великим містом, що тільки там далеко внизу ходили маленькі люди і бігали маленькі машини, а тут біля мене було лиш сонце та легкі подуви вітру, високе чисте небо і широкі краєвиди, свідомість цього наповняла мене почуттям виключного призначення на цій землі. Це було найвищою і найдальшою точкою мого бачення України в просторі її сходу. Одноразовою і неповторною. Яку дозволено мені тільки раз бачити і ніколи більше до неї не вернутися… Але гостро запам’ятати на все життя і, як дозволить моє приречення, передати це враження на пам’ятку поколінням майбутнього.

Піді мною й переді мною простягалася арена, на якій недавно відогралася одна з найбільших трагедій цієї землі. Ось там далі в напрямку Шатилівки, що мерехтить в соняшній зливі, знаходиться той мурашник на п’ять поверхів з назвою «Слово», в якому одного разу містилося 63-х вибраних деміургів-мурах українського мистецтва в слові, барві, звуку, сцені, критиці з їх родинами, яких поволі вибирали звідти ночами і вивозили «Чорним вороном» на розстріл, на висилку, на тортури. Або он там той театр, що одного разу звався «Березіль». У якому відогралася та жаська кабалистика з назвою «суду» над Спілкою визволення України. Поле діяльності славетного Постишева з тисячами жертв, що його не забудуть ніякі покоління майбутнього.

Тут, на цій вигорілій будові проектів я пробув з пару годин, а опісля зійшов униз і блукав просто вулицями, оглядаючи будови, між якими особливо вразила мене моторошна споруда велетенського розміру на вулиці Чернишевського, де містилося НКВД з його внутрішньою тюрмою, де, казали, згоріло живцем кілька тисяч в’язнів, яких совєти перед своєю втечею не могли вивезти, а тому просто запалили будову і вона згоріла разом зо всім тим, що її наповняло. Звичайне явище середини 20-го століття здичавілої ери, яка пролила океани крові за гасло «люби ближнього», щоб дійти до такого ось виходу з безвихідних джунглів людської недосконалості.

У час, коли я проходив хідником здовж того вигорілого капища новітньої віри, в його вигорілих вхідних дверях на бетонових східцях сиділо кілька жінок з торбинками. Виявилось, що німці вже встигли відбудувати певну частину внутрішньої тюрми, яку почали заповняти своїми жертвами, а ті жінки принесли передачу для арештованих і чекали тут, поки їх впустять до середини.

А також ця сама вулиця Чернишевського пам’ятна ще й тим, що тут в грудні 1917 року мало місце зударення частин армії Української народної республіки з московськими з’єднаннями, які прийшли з півночі. Ці зударення тривали кілька тижнів і скінчилися поразкою українських бойових частин, після чого Харків підпав цілковито під контроль совєтів…

В протилежність до моторошних забудівель вулиці Чернишевського, Харків має затишний, ідилійний, культурний закуток Університетської гірки з її старим університетом і з прекрасним зразком української церковної архітектури XVII віку – Покровським собором. Цей район з тим пам’ятником В. Каразину, що був засновником Харківського університету, нагадує деякі закутки Праги, Кракова, Бреслау з духом і стилем Європи романтизму й гуманізму, ще не дегенерованого революціями стилю Леніна.

За чотири дні мого Харкова, я побував в його опері на виставі «Веселої вдови» Легара, в тій самій опері, де все ще здавалося, що там чути розпачливі зойки суду над Єфремовим і його спілківцями… Театр був заповнений, оперета йшла безтурботно й грайливо, публіка плескала й викликала на біс виконавців…

У неділю, 16-го серпня, в годинах перед обідніх, у приміщенні однієї школи, я мав цікавий для мене виступ перед громадянством Харкова. Щось з пара сотень слухачів, яким я прочитав уривки з «Марії» та розповів про головніші літературні досягнення довоєнної Західної України. Як також відповідав на безліч питань, з яких особливо вразило мене питання про Винниченка, чи це правда, що він тепер у Берліні і що він має очолити уряд Української держави. Отже, тут була ще жива пам’ять про часи революції, хоча з дуже слабими відомостями про нашу ситуацію на заході.

Публіка вже знала, що Петлюра не живе, що його вбито в Парижі совєтським агентом Шварцбартом, але про новітні політичні течії на заході, от хоч би про Організацію українських націоналістів, знали не багато. Було питання, чому та організація розбилася і чому її члени борються між собою. Мені приходилось пояснити про вбивство Коновальця в Роттердамі совєтським агентом Валюхом і про всі наслідки, які з цього постали [Павлусь Валюх – агентурне ім’я совєтського агента Павла Судоплатова. – М. Ж.]. Тому, що Харків знаходився ще під воєнною адміністрацією, тут ще можна було думати про Українську державу, на що я обережно відповів, що в теперішній програмі реорганізації Європи нема виглядів на утворення нових самостійних державних одиниць, а в тому також і України. Там далі на заході за Дніпром вже існує та форма адміністрації, яка має бути управлінням над Україною в майбутньому…

Цей виступ в Харкові значно різнився своїм наставлениям від того в Кременчуці. Коли там основною темою розмови була література, то тут більше політика. Деякі громадяни були особливо цією справою зацікавлені… І нічого дивного. Тут були ще живі учасники бурхливих тридцятих років і навіть, здається, двох учасників з процесу Спілки визволення України.

А в понеділок ввечері мої гостителі Царинники, влаштували в себе невелике прийняття, на якому був голова міста Олександер Семененко, ректор університету Михайло Вєтухів, заступник голови міста Микола Сліпченко, керівник справ господарських Заболотний, директор Драматичного театру ім. Шевченка Володимир Кривенко. Люди міри, кваліфікації, здібностей і культури. Було, розуміється, багато розмов і переважно політичних. Питання української державності не сходило з уст.

Вражало те, що ми зустрілися з різних кінців нашої української планети, але наші думки і погляди були тотожні. І ще цікаво, що це наше основне питання стояло над усім іншим, як знак ніколи невгасального вогню, що безнастанно горить в нас, не дивлячись на всі жертви, що їх приходилось зложити в ім’я цього, здається, недосяжного ідеалу, який одначе є віддалений всього на досяг руки. На тлі цієї глобальної війни, на тлі жорстоких років минулого, на тлі обезличених мас міста, цей ідеал набирає виразніших контурів і стає єдиною перспективою для майбутнього. З повним переконанням, що одного разу він буде здійснений.

А взагалі моє враження від Харкова дуже приємне, дарма що він так сильно зрусифікований. Це місто дії, праці, ініціативи. Головне господарської. Це столиця людей, які хочуть і можуть творити реальні вартості. І положено те місто на границі північно-східного українського поготівля, як форпост сильних духом і багатих інтелектом творчих людей. Коли я думаю про індивідуальність української людини Харкова, в моїй уяві одразу стає перший український прозаїк в літературі (після безконечної поезії) – Григорій Квітка-Основ’яненко, перший не сліпий український науковець і мистець-бандурист і письменник Гнат Хоткевич, палкий ідеаліст і гострий інтелект Микола Хвильовий, прекрасний організатор й науковець Михайло Вєтухів і мій особистий друг поет-письменник, незламної волі борець Іван Багряний…

Не забуваючи, що саме таких реально-творчих, наснажливо-будуючих деміургів давала і дає та земля, положена на краю нації, призначеної бути заборолом на найнебезпечніших її границях сходу. Міцна, цупка, лицарська порода людей, вибраних зо всіх українських земель, які мали відвагу йти в порожні простори, по яких бушували колись лишень вітри та буйні орди степових кочівників.

Моє прощання з Харковом було дружнє. Незабутні дні виповнені незабутніми враженнями. В оточені незабутніх друзів.

Подається за виданням: Самчук У. На коні вороному. – Вінніпег: Видання товариства «Волинь», 1990 р., с. 232 – 248.