Липень

Улас Самчук

1 липня. О, липень! О, літо, що тікає у безвість і лишає по собі гостроту болю, туги, невдоволення і протесту. У сні і наяву – мрію, мрію, мрію. Всі мої мрії там за мною, в далечині… Минулої ночі снилось, що прибув до Дерманя і то на Великдень, зайшов на свій куток Запоріжжя до моїх рідних, застав їх там ніби всіх разом, розцілувався з дядиною Одаркою і від зворушення плакав. Ціла мельодрама, а разом це атавізм, переживання пережитого, відбиток мене в минулому, зов предків, відгомін гомону віків.

Зайшов до єпископа Платона, який колись також жив у Дермані і багато з ним розмовляв. Та сама тема. Дермань. Боюсь, що його сильно розгромлено, там діяв міцний партизанський фронт, а в таких випадках помста загарбників невмолима. Уявляю шал варвара, якому ставлять спротив. Скільки проллється крови, скільки проковтне Сибір.

Випадково роздобув у єпископа кілька томів «Опісанія церков і парафій Волині». З великою насолодою перечитував описи знайомих сіл і містечок. Дістав також «Житіє преподобного Іова Желізо – ігумена Почаєвського»… Лектура моїх хлоп’ячих років, ностальгія минулого.

Так. Европу прийдеться покинути. Десь ось скоро маємо побувати у канадійського консуля і це вже кінець.

12 липня. Сьогодні той кінець стався. Побували у консуля, він завдав кілька питань і сказав стереотипне О’Кей. Нас прийнято. До Канади.

Канада. Де є Канада? Поверніть глобус нашої землі супроти сходу, пересуньте Північно-Атлянтійський океан на 180° і ви зударитесь з континентом, який творить половину Північної Америки. Це і є Канада. Від сходу до заходу понад 5,000 кілометрів, від півночі до півдня близько 4,500 кіл. в цілому щось як 10,000,000 квадратних кілометрів. Отже ця країна-гігант має стати моєю країною, під жезлом його Королівської Величности – Короля Великої Британії, Імператора Індії і всього Комонвелту, Ґеорґа VI.

Що його про цю суму понять можу сказати? Не багато. Географія моєї школи не сказала мені вистачально, великого зацікавлення країною другого півкулля, засипану в більшости снігами не було, але в моїй сфері зацікавлення була художня література і мені, ще в Празі, пощастило прочитати кількатомову роман-хроніку авторки Мацо де ля Рош з назвою «Ялна», яка мені розповіла про країну великих фарм, великих садів, великих озер, великих лісів і заможних, щасливих людей, сповнених переконанням, що життя і світ належить тим, що знають, як його приборкати і мають силу його спожити… І тим самим створити імперію, в якій не заходить сонце і для якої кожна вода, що є солоною вважається їх морями й океанами.

Цікаво, як його й собі включитися до цього комплексу понять? Расовому кнехтові глибинної віри в непорушність місця й часу. Тисячеліттями моє коріння корінилось в тому самому просторі, згустком каменю, моя духовість таїлась в глибині віків… Коли моїй матері приходилось переселятися до другого повіту, вона припадала грудьми до старого місця, мов пташка, якій виривають гніздо. Чи зможу я, у мої сорок три роки, змінити свою природу, вирватись з простору предків і врости в континент на другому боці плянети, маючи приречення бути письменником мови, яку дістав від матері з величезною гравітацією до традиції роду і врослих у твердінь землі емоцій. Наше перебування в Західній Европі не було постійним явищем, але виїзд за море визначав неповоротність.

Нота бене: сьогодні прикметне літнє свято «Петра й Павла», яке визначає кульмінацію літа й перехід до осени. В таборовому клюбі відбулася забава, на яку було запрошено і нас з Танею.

16 липня. Повільне, але невмолиме й настирливе збирання в далеку путь-дорогу. Покищо підготовка моральна. Дістали листа від Гайдака з Сан Павлю… Подає адресу Антона Кирилюка – фармера з Міннесоти, який господарить недалеко канадійського кордону і запрошує, коли ми там появимось, заїхати до нього. Зворушливе, гльобальної віддалі, приятельство спричинене моєю книгою «Волинь». Мій Матвій з «Волині» і Антін з Міннесоти, почувають себе братньо близькими, що споріднює також і мене з ними.

Також лист від незнаного земляка О. Криворучка з Торонта в Онтаріо, який годиться заплатити за нашу подорож до Канади. Посередницею цього наміру була також «Волинь»… Деякі відсотки з її «світового» конта. До того, лист від земляка пастора В. Боровського, який вже є тепер в Детройті. Також приязнь і також турбота… Дякую. Дуже дякую. Нас там чекають і ми їдемо. Я ось замовив навіть на дорогу новий одяг. Треба появитися там в повній параді.

А тим часом, перед учора, зробив і вислав назад 192 сторінки коректи «Ост»-а… І прочитав спогади Стефана Цвайґа – емігранта з Німеччини в Аргентині, який поповнив там самогубство з туги за батьківщиною, – «Die Welt von Gestern» (Світ вчорашнього). Увага, увага! Коли могло таке статися з письменником світової адоптації з банковими контами по всіх континентах, то що тоді про нас «таборових» з парою тисяч скитальців розкиданих по різних «краях світу»?

І ще одно грізне мементо: повідомлення з редакції «Наше життя» в Авґсбурзі, що тільки що прийшло експресом:

ВШПане Редакторе! Мені доручено поділитися з Вами сумними новинами:

9.VII – несподівано помер проф. H. Кибалюк. Похорон у вівторок 13 липня о год. 11 ранку.

10.VII – після дво-тижневої хвороби, помер генерал Всеволод Петрів. Ласкаво прошу повідомити про це єпископа Платона. З пош. І. Липовецький.

Як його з таким миритися? Неофіт Кибалюк. Скромна, непомітна, невеликого росту людина дуже вросла в мою біографію. Пам’ятаю його ще з року 1922… З Кремянця. Елегантний панич в студентському, здається Київського університету, кашкеті, завжди з портфелем, наповненим найновішими виданнями книжок, дуже часто віршів. Керівник літературного гуртка учнів Почаївської Вище-Початкової Школи. У Кремянці – урядовець «Просвіти» діяльний член правління Союзу Кооператив, як також партії соціялістів-революціонерів, якою керував знаний діяч Волині Семен Жук. Нічого з українського, що в тому часі відбувалося, не обходилось без пана Неофіта. Гнаний і переслідуваний польською владою, діяльний голова «Просвіти» в Рівному за німецької окупації, по військовому дисциплінований, засадничий в принципах, безкомпромісовий в національних справах… Одружений з Марією Єпішовою і батько сина Ярослава. Так трапилось, що ми з ним разом, 1943 року, залишали Рівне.

Тут же, у Сомме-Казерне Авґсбурга, він належав до діяльних культурно-політичних представників табору і будучи в душі письменником (читав мені зі свого недрукованого роману «Розбитий келех»), був огірчений на провід МУРу, що його не прийнято до організації, що він часто і гостро виявляв. З цього самого приводу, він мав жаль і до мене, але наша з ним дружба ніколи не переривалась, буваючи в Авґсбурзі, я завжди його відвідував, він говорив і писав мені про свої жалі. Ще не так давно я з ним бачився і прощаючись, не думав, що це буде назавжди… Його вже нема… Помер на удар серця… Проживши всього 54 роки.

І другий, не так близький, але дорогий і пам’ятний, генерал УНР Всеволод Петрів. Добре знайомий і по своєму «земляк» з Праги, протягом багатьох років, бачив його і чув його на всіх наших чисельних публічних виступах і імпрезах, завжди активно діловий і палкий патріот. Його біографія сильніше вросла в історію нашого відродження, ніж Кибалюка, але все таки ця постать вимагає багато більше уваги, ніж їй, у наших умовах, звичайно уділялося. І помер він також передчасно, маючи всього лиш 65 років. Яка шкода, що я не зміг бути на їх похороні, бо повідомлення про це прийшло чомусь запізно. Такий ось удар… Минулі роки позначені ними дуже часто.

19 липня. Понеділок. Рання пошта і чималий шмат коректи «Ост»-а, прочитав її за одним присядом і до вечора вкинув до поштової скриньки назад до Реґенсбургу.

Початок цієї справи видавався мені сирим і недокінченим, але дедалі – читається воно сприятливіше і цікавіше.

Минулої суботи зайшов до Ремме… Як звичайно, говорили години дві про… долю Европи. Розуміється, – песимісти. На нашу думку, ця дочка Аґенора, короля Фінікійського, що женеться на хвості бика до берегів Крети, щоб там одружитися з Зевсом, тепер так сполосована неприродніми границями і впоєна отруйними ідеологіями, що замість Крети і Зевса, її вивезуть москалі в телячих вагонах до Колими в Сибірі.

Випозичив в бібліотеці і читаю Бруно Брема «Апіс і Есте».

23 липня. Під знаком «що буде», чекання на «Ост»-а і виїзду за океан. Тепло, вривається спека, учора злива з громами і зразкове літо. Гарно, цікаво, інтригуюче… Лиш той неспокій. Ночами не сплю, думаю і читаю Брема.

Приємно, що вернулись до табору наші друзі Костюки. Ми часто зустрічаємось і я знов ходжу на прохідку з Тодьом.

31 липня. Посилка харчів від Григорія Скегара з Льос Анджелесу в Каліфорнії. Не так воно ті харчі, як почуття, що хтось, на другій півкулі плянети, думає, щоб ти не був голодний. Велика радість і щастя, яке не всім дається. Ми святкуємо.

Але тому, що над нашим мешканням на другому поверсі, знаходиться убиральня і що там без перерви шумить вода, ми вирішили перенести нашу радість до кімнати при амбуляторії де значно спокійніше. За останні роки, а особливо за останню зиму, мої нерви стають неможливо вражливими.

Від мого видавця Михайла Борецького також лист:

«Вельмишановний пане професоре; (так він мене величає – У.С.).

Сьогодні одержав від Вас другу частину коректи і тим самим ці всі сторінки є «друкрайф». Не зволікаючи справу, даю сейчас до друку, щоб за всяку ціну, заки Ви поїдете до «землі обітованої» змогли бодай з сотню примірників зі собою забрати. Чим більше, тим краще. В випадку Вашого негайного виїзду, нажаль не змогли б Ви забрати зі собою ручних відбиток після коректи, бо таких я не робив, а мав їх тільки два примірники т. зв. «до ревізії», з яких один був частинно у Вас і він сам по собі не представляє жодної вартости, хіба тільки як друкований і зредагований манускрипт. Той самий, що і був у Вас, зглядно, той другий, що виправлявся, Ви очевидно могли б мати, але на мою думку, краще вже зачекати ще два-три тижні і мати цілість, як Бог приказав. Решти коректи не буду Вам висилати, як і Ви в попередньому листі мені писали, бо це тільки обтяжує і зволікає справу друку. Постараюся, ще стараніше, щоб оминути всі похибки ту на місці. Між іншим, всі ці похибки, згл. багато більше зауважив Лиман, в чому очевидно жадне диво. Він є коректор заводовий.

Що ж торкається дальшого тягу праці, спішу повідомити, що ломка вже в цілості закінчена і цілість книжки дає 584 сторінки, плюс 1 сторінка переліку Ваших творів і одна сторінка моїх видань. Щодо цієї останньої сторінки, думаю не будете мати жодних застережень. Тим самим, цілість книжки буде мати 585 сторінок задрукованих і 2 сторінки кінцеві порожні для закінчення цілости друк-аркуша.

Титульну сторінку оформили ми вже остаточно і відбитку її пересилаю Вам. Припускаю, що її схвалите. На перший погляд «ОСТ» буде Вам видаватися дещо завелике, але на тлі цілості грубезної книги, а спеціяльно в гармонії з підзаголовком, зглядно з сторінкою 5 «Морозів хутір», воно виглядає цілком прилично.

Рівночасно з Вашим «Остом» у мене виходять ще такі книжки: 1) В. Домонтович, «Без грунту» – повість. 2) Богдан Лепкий, «Крутіж» – повість. 3) Ю. Косач, «Талісман» – новелі. Це вже появиться майже дослівно того самого дня, може з диференцією кількох днів. Тим то і рекляма мусить оплачуватися, бо здебільшого всі мої оголошення будуть відноситися до всіх 4-х книжок. Але рекляму зачну десь за, приблизно, десять днів (коли буду на середині друку), «гураганним вогнем» що до «Ост»-у.

Це стільки відносно «наших справ».

А тепер рад би від Вас почути, як Ви задивляєтеся на політичну ситуацію. Коли сподіваєтеся вибуху (війни) і що повинно безпосередньо стати причиною цього катаклізму? Що скажете відносно нашого нового уряду? Буде він «арбайтсфигіґ»? Це дуже важлива для нас справа. Я задивляюся на це цілком оптимістично. Ці найправіші вже не задоволені. Але це, мабуть, і тільки того, що вони будуть незадоволеними, бо керинити тепер не будуть мати змоги, раз на це погодившись. Загналися, Богу дякувати, досить далеко, щоб відступати назад до «блискучого відокремлення» було можливим.

Жду від Вас вісток і остаю з найщирішими поздоровленнями і побажаннями для вас і вашої пані дружини, ваш – Михайло Борецький з дружиною».

Отже?… «Ост» в наступі… І гураганним темпом. У видавництві створенім на бігу. Колись, на ринку бібліофільства, ці видання цінитимуться вагою золота. І їх не мало. Не маю під рукою статистики, але наша діпівська імперія видає кілька десятків газет, добрий десяток журналів і близько сотні книжок і брошур до мільйона примірників. Загрожені небезпекою знищення, ми гарячково хапаємось за друковане слово. До того хочемо сказати про себе «нашу правду» на цьому суді історії з переконанням, що майбутність буде нас чути… І розуміти. Наша справа в самій її суті не заперечна… Її не зможуть затерти ніякі імперіялістичні наміри ніяких сил, будь вони тисячно від нас сильніші…

Бо у віках, у просторі часу існує окрема, своя, невмолима гравітація абсолютної справедливості, що нею зумовлене само існування космосу і нас в космосі. Спричинники нашого вигнання, як не тепер, то в поколіннях, будуть покликані до розрахунку. Їх конто обтяжене гангстерством брутальної природи і його не легко змити відкликом до «права сильнішого», як це практикувалося віками минулого. Переможців не судять, любив казати Гітлер. Ой, судять! Ой, судять! Не зараз, не тепер, можливо не завтра… Правосуддя приходить з часом, відоме «колесо історії» повертається інколи повільно, мов ті «Божі млини», де мелеться те борошно, з якого печуть справедливість.

Я розговорився… Вибачте. Це також нерви. Мене питають і питають, і питають «коли сподіватися вибуху». Якого вибуху? Сучасний світ стоптаний найгрізнішою війною всіх часів… Інколи справді «хочеться» вибуху… Зриву… Повороту… Цього не може статися… Тепер… Хлопці, що їздять цими дорогами джіпами в уніформах «єнкі» про ніщо інше й не думають, як скорше вернутися до Бруклина, до Вічіта, до… Де тихо, мирно, сито, свобідно… А без них Европа, «скована і спутана по всєм углам, плєвкі савєтскіє розмазани у нєя по лбам…»

Перефразовую Блока. Але все таки: переможців судять.

Соняшні дні… Ходимо з Танею на Некар купатися.

Примітки

Подається за виданням: Улас Самчук. Плянета ДіПі: нотатки й листи. – Вінніпег: накладом товариства «Волинь», 1979 р., с. 323 – 330.