Вересень

Улас Самчук

1 вересня. Минає ось літо і, мабуть, останнє моєї Европи. Надій на краще завершення цієї епопеї – ніяких, залишається океан, заокеан, друге півкулля. Врешті, ми на це рішені. Нема вибору. Теперішня Европа формується не для нас, більша її частина в тіні Марксо-Сталіна, а ця решта нею загрожена. Для нас такий клімат шкідливий для здоров’я.

Не почуваємо себе безсилими, або тими, що все стратили, наша стратегія вимагає лиш відходу на «зарання приготовані позиції». Бій йде далі. Остаточна перемога за нами.

Я ось вже думаю над продовженням «Ост»-а, хоча ледве чи пощастить мені взятися за це ще цього року. Кажуть, що в Канаді не багато для цього місця, але не будемо перед цим пасувати. Для нас не було його ніде… І ніде не буде, його треба знайти, створити і ми це зробимо.

Цієї ночі ночував у нас Василь Кричевський. Його проблеми подібні до наших, лишень багато разів побільшені. Нащадок старовинного роду, від правіку вдома і враз зриватися, виривати старовинне коріння зі старовинного грунту й переноситься в невідоме… Такі натури на таке не сотворені.

І він тут не сам. Його батько, знаменитий архітект і художник, поколіннями врослий в грунт Києва, також залишає Европу. І, здається, його вирій – Південна Америка. А його дядько Федір, за нашими відомостями, загинув у Києві. Він, було, також виїхав, але його десь там в дорозі піймали, привезли до Києва і стратили.

Радіо повідомляє, що помер на удар серця один з верховодів революції Жовтня – Жданов. Приходить думка, коли той удар вдарить по Сталінові. Але на цього ще треба почекати… Він в зеніті. Самі ура… Та овації… Кат-катів, тиран-тиранів, чудо-юдо. Великий твір Марксо-Леніна втілений у маленького кавказця.

Цікаво, що на це скажуть їх діти, їх внуки, нащадки геніяльних будівничих ҐУЛАГ-гів та Катинів.

2 вересня. Пантофельна агенція інформує: до 15-го цього місяця, ми ще лишаємось на місці. Нічого втішного. Ми вже готові і хотілося б скорше. Після «Ост»-а, хоч з моста… По можливості за тепла, поки океан ще не розгойдався на осінь. Чекання напружує нерви, перешкоджає щобудь робити, а на мене чекає копиця листів… Настрій розгубленої вівці, що відбилась від отари і не знає, що їй робити. Все довкруги нереальне, чуже, відчуття зриву… Ночами б’єшся без сну, а то знов сняться дивовижі. Ніби, наприклад, у чужій країні, у чужій будові без вікон… А то знов, дивишся і бачиш дві річки, що течуть навхрест… Сади, та городи, та між ними дороги… Та люди… Що говорять українською мовою, нагадують селянок з Дерманя, хоча я знаю, що вони американки.

Виходжу надвір, скрізь люди, все розгублене… Йду поза казарми вверх стежкою поміж сади та городи, виходжу до поля. Стою і дивлюсь… І думаю. І пригадую. Останні дні Рівного… П’ять років тому. Це було також під осінь. Болюча мелянхолія. Маси дорогих, близьких лишають землю предків. Розпачлива неспроможність, один лиш вихід і тільки чужина. Борюкання з навалою питань, несамовита складність справи, перемішання всіх засад і завдань, неспроможність свобідного вибору. Чому це справді судилося нам блукати саме цими дорогами, стати на прю з такими силами, по боці слабших завжди у відступі і завжди у наступі з переконанням правоти в перемогу.

Парадокс, клімат містерії, міражі пустелі… І мрія про землю обіцяну.

А чи не ліпше було б, скажемо, стати по боці Тичини, Бажана, Корнійчука, обрости титулами, обчіплятись орденами, набити мозолі оплесків, охрипнути від ура тиранам, померти на розрив серця і дістати табличку «тут жив і»… Герой, орденоносець. Ецетера, ецетера, ецетера.

Відповідь на це в нас самих, там, де свідомість, і де сумління, і де інстинкт роду. Коли ми це усвідомлюємо і починаємо шукати самих себе, ми неухильно зударимось з поняттям свобода, честь, справедливість. І починається конфлікт.

У нашому випадку у двох вимірах: з доктриною соціального ладу і доктриною національного положення. І початок обох їх там саме: у моєму роду. По батьківській лінії, жило у нас чотири брати і одна їх сестра. Від панщини, дід мій збагатився дев’ятьма десятинами поля, які він поділив чесно – по дві десятини братам і одна їх сестрі. І це значило, як рече Біблія, «начало болезней». Брати женилися, мали родини, але щоб вижити мусіли «добре нагріти лоба», від світання і до смеркання, лити ріки трудового поту, щоб вилізти з тих двох десятин простору на ширші води.

Між цими братами був також і мій батько Олексій, син Антона, Данильчук-Самчук по вуличному Гуца… Якому врешті-решт, з початком Першої світової війни, ціною поломлених крижів та поторощених рук, вдалося набути… Зглянься Боже! Чотирнадцять десятин! Цілий маєток… Гарного, родючого поля. Любив він його, плекав він його, засівав зерном й поливав потом… І жив за правилом: за все своє життя, він не вставав пізніше, ніж встає сонце, не сказав слова неправди, не зобідив, ані тварини, ні то що людини, не жадав ні від кого допомоги і де тільки міг – помагав іншим. У моїх очах й за моїми поняттями, – втілення святої людини і ідеального господаря.

Приблизно, до такої ж категорії, слід віднести і ще двох його братів – Ялисея й Парфена. Вони також вилазили зі своїх двох десятин з болями й потом. І також вилізли… Але був у них ще один брат, за чергою третій, і назвім його іменем – Омелько. – Не вдався він у наш рід, – казали у нас про нього. Не хотілось йому ані рано вставати, ані пізно лягати, «жив набакир», коштом решти… Погуляти, та випити, та «за дівчатами», та «пустити іншим блахмана», на таке дядько Омелько майстер… Але, борони Боже, до господарства… І саме тому, йому не пощастило вилізти з його двох десятин… І лишитися «бєдним класом».

Та коли «прийшла» революція, а з нею Маркс, та Ленін, та ЧеКа, наш дядько Омелько обернувся в «пролетарія» і став «при власті». Він вже «комбєд», він «дєлегат», він «пєрєдавой клас» і йому честь і слава. А його братів, лиш «далой», лиш «реквізиції», лиш Сибір… На щастя, революція там не довго буяла, «прийшов» Пілсудський і на деякий час наш «пролетар» Омелько мусів вернутися назад до «бєдного класу» і втихнути.

І хай тут, що хочуть кажуть вчені голови… Матеріялізм, діялектика, боротьба клясів, визволення робітничого люду, диктатура пролетаріяту… Все це лишень полова, коли зударитесь з дійсністю. Взято курс на ледаря, на пустомела, на бездарність. Нищено й знищено трудову, творчу будуючу людину і в цьому якраз «весь закон і пророки». І з цього весь той апокаліпсис звірів, що прийшов опісля.

А коли додати до цього «братній радянський союз», у якому громадянин України боїться в голос говорити рідною мовою на вулиці своєї столиці, тоді цей комплекс макабрії стає на весь свій зріст і тоді ви зрозумієте тих, що не пішли за Корнійчуком і Тичиною. «Цілувати патинок папи». З організацією ВАПЛІТЕ, яка складалася з 27 членів і в якій тільки сімом дозволено вмерти природньою смертю.

Ось тому ми в таборах ДіПі, ось тому МУР, ось тому Америка. Ще не знайдено слова, щоб це сказати, ще не знайдено міри, щоб це зміряти, ще не знайдено ваги, щоб це зважити. Це, що ми пишемо, це лиш нотатки… Записки на бігу… У поспіху і схвильовані окремі слова.

Але, як сказано… Особисто не почуваю себе, ані переможеним, ані у відступі. Я завжди у наступі з почуттям переможця. Переможені ті з титулами, з орденами, з тавром поневолених, з функцією яничарів. Так само, як і наше вигнання, ще не прийшов час зміряти їх поневолення. Воно невимовне.

16 вересня. Четвер. Буцбах.

Що сталося? Що таке Буцбах? Виїхали. Буцбах – переходовий табір на Гессенщині, провінції Веттерау, три сотні кілометрів на північний захід від Штуттґарту… Замок ляндґрафа, вежі, мури… І ДіПі.

Ми в дорозі до Канади. Довжелезний потяг, вавилон мов з перевагою нашої. Залишили Цуффенгавзен майже нагло. У понеділок 13-го вересня нас повідомлено, що вже завтра рано треба здавати речі. Шалена гонка, нічого не спаковано і повно «барахла»… Коші, валізи, пакунки… Заходять і заходять знайомі… Кость Варварів нам помагає… До пізної ночі… І безсонна ніч.

Другого дня, о п’ятій вставання, о шостій американські військові авта, виїзд до Людвіґсбургу. Не сподівалося такої лихоманки, здавалось, нас там забули і враз… Спішились пакувати, спішились вкладати, спішились всідати. Здавалось, не хватить часу… Три роки чекалося, а тут лиш години. І як тут втримаєш спокій?

У Людвіґсбурзі здали на потяг речі, а від’їзд аж по полудні завтра. Безліч вільного часу. Вертаємось ще до табору, а там несподіванка: таборова управа нашвидко влаштувала нам прощальну вечірку. У великій залі, за великим столом багато наших друзів – Костюків, Дудків, Варварових, Бакалів, Степаненків, Синків, Хомової, Стефанівських, Литвинів, Кудриків, єпископа Платона, отців – Олійника, Микита і інших, і інших з нами споріднених таборовим життям такого особливого часу. Прощальні промови, прощальні дарунки. Управа дарувала нам фотоальбом гуцульського різьблення заповнений фото-знімками.

Спали востаннє у нашій кімнаті, рано прощальні візити, обід у пані Августини Хомової, а о годині першій – від’їзд до Людвіґсбургу. Нас проводять друзі, робимо прощальну знімку… Обійми, сльози і прощай ДіПі.

Виїжджати, міняти місце за останні роки, стало нашою професією, від часу Рівного 1943 року, ми змінили його чотирнадцять разів, але ця остання зміна, здається, має бути таки останньою. У наших документах, для «тимчасового подорожування» і «тільки до Канади», підписаних Розалією С. Мюрей ,.Військового управління Німеччиною», нас визнано, як українців, за професією – я робітник, Таня – «клерк», і з цими такими кваліфікаціями, ми мали б почати наше «нове життя» на другій півкулі плянети, у землі Канадській, провінції Манітобській на фармі незнаного нам добродія, що живе у місцевості з назвою Дюфрост.

Що мали б там робити? Водити трактора, доїти корови?… Це було б для нас далебі щось нове… Лишень я не думаю, що воно аж так якраз станеться. Маємо намір, по дорозі до Дюфросту, вступити до міста Торонта, що в Онтаріо, а там будем бачити… Але в кожному разі, для нас це пригода універсального значення і я лиш боюсь, що для нас вона не аж надто надійна. Наша Америка ще не готова на письменника за повним фахом і повним часом, там треба не лишень «писати», але й «щось робити». Зрештою, побачимо. Існують же там видавництва, грамотні люди, виходять газети… Патріоти нашої справи… І найкраще, не робити ілюзій. Не сполягати ні на кого… Власні сили – найнадійніші сили і вони вивезуть. Коли я, двадцять один рік тому, залишав Польщу і переходив до Німеччини в уніформі вояка польської армії, щоб «стати письменником», мої вигляди на цю кар’єру, не були аж ніяк кращими, ніж є вони тепер.

Думки і думки… Цілу дорогу думки.

У Людвіґсбурзі одразу всідання до потягів… Нова спішка… Наші з Танею числа 195-6, взагалі ж нас 450 люда. Чоловіки, жінки, діти… Ми ось вже в потязі, вікна відчинені, у них повно голів, на пероні також людно… Близькі, знайомі, рідні. У останню хвилину прибіг захеканий з букетом квітів, наш добрий німецький приятель Ебергард Гартман… Прощайте! Не забувайте! Пишіть! Потяг рушає, у вікнах вагонів повно голів, на пероні має ліс хусточок, поволі відступає і розчиняється в просторі минулість.

Шоста година. Сонце над заходом. Погожий вечір. У вагонах всі місця зайняті. Ми з Танею маємо місця при вікні. Сидимо насупротив. Починається вечеря. Ще від учора видали нам харчі в консервах, а тепер лиш розносили чай і бісквіти. До того кожний мав ще щось зі свого… Мирний настрій, притишені розмови, пасажири діляться ласощами… Всі вже тут, знайомі не знайомі, чуються спорідненими спільною долею і спільною метою. Потворились навіть гуртки, щось, як родини. Домінує почуття єдности. По вечері западає тиша, надходить час відпочинку і в цій тиші, у різних місцях, починають свої передсонні концерти діти. Бракує їм тут їх звичних постілок, їх мами намагаються щось з цим зарадити, але бідні мами…їм тут не легко дати з цим раду, залишається взяти дитину на руки і так цілу ніч просидіти.

Ми з Танею влаштовані excellent. Сливе люксусово. Близько вікно, свіже повітря, обпершись до кута і згорнувшись ножиком, можна навіть заснути. Хоча який там сон. Нерви напружені, настрій гостро-незвичного, почуття роздвоєні… І смуток, і радість, і непевність майбутнього, і згадки минулого. І так цілу ніч з перебоями легкого дрімання…

А на ранок, в середу – Буцбах. І можливість переїхати, тут зовсім близько, до переходового табору під українським зарядом з нашим старим, часів Оффенбаху, полковником О. Шандрушкевичем, у проводі. Багато знайомих, добрий душ, родинний обід і вся ця розкіш триває до години першої і хвилин тридцять, коли то наш транспорт, збільшений до тисячі люда, вирушає далі. Нові проводи, нові прощання. Наш курс – Бремен. Кажуть, що вже в суботу, тобто після завтра, ми мали б вантажитись на корабель.

17 вересня. Bremen-Vegesack, табір Grohn. Прибули сюди по обіді, біля години другої, зі всілякими зупинками, від залізничної станції, вантажними автами… Видано нам таборові білети, старанно обсипано дезинфекційним порошком і розміщено по квартирах. Адамів окремо – Єв окремо. Нас з Танею розділили також. Не виспані, втомлені, але багато гумору на різних мовах, особливе після того порошку, коли кожний виглядав, як мірошник. Взагалі тут чисто, впорядковано, добра німецька обслуга. Я потрапив до просторої, як заля кімнати бльок Б, де нас спочатку було лиш троє і всі українці і тільки згодом, додано до цього ще двох, здається, балтійців.

Вечоріє, на залі порожньо, обидва мої земляки міцно, не роздягаючись, сплять, балтійці вийшли, а я розвантажуюсь і роблю нотатки… Та йду вечеряти. І вечеряли не дуже сито, можливо, гірше, ніж у потязі, а по вечері, ми з Танею пройшлися, оглянули табір, недалеко канал з топольовою алеєю, хідник з висадом квітів. Таня не зле влаштувлася, добра кімната і тільки троє співмешканок.

Як довго тут пробудемо, годі сказати… Гарна погода, чисте повітря, надійний настрій.

Скоро розходимось… Ще не пізно, але треба відпочивати… Минулі ночі не особливо цьому сприяли. Але все таки, коли я ліг, сон не прийшов одразу. У пам’яті, мов на екрані, проходить недавнє минуле. Метушня й метушня… Бігалось і бігалось… Не було навіть часу занотувати події останніх днів Цуффенгавзену, все це ще свіже в пам’яті… Ось, наприклад, четверте і п’яте вересня, великий всеукраїнський з’їзд Українського Жіночого Союзу, на його чолі знана діячка Ірена Павликовська, щось понад сто делегаток, багато гостей, а між ними голова ЦПУЕ В. Мудрий, голова УАДК Р. Смук… А скільки інших добрих знайомих… Невтомна Людмила Коваленко-Івченко, заповзята Марія Донцова, запопадлива Євгенія Пастернакова, діловита Галина Варварова… І інші… І їх багато. Засідання, промови, привіти. Дісталось щось трохи і нам з Танею… Довідались про наш виїзд, Мудрий сказав кілька гарних слів, жіноцтво нагородило нас оплесками. Все це минулося… Лиш тільки згадка.

18 вересня. День активности. Зрання щеплення віспи. Маю знов клопоти зі шлунком і я боявся, що це ще їх збільшить… Але, здається, нічого… Довелось тільки годину простояти в черзі.

Опісля, ми з Танею, їдемо трамваєм до міста з наміром дещо купити, а також оглянути довкілля. Не купили нічого. Місто в руїнах, крамниці, як що десь ще й лишилися – мелянхолійно порожні. Цікаво, коли це і як це вони наповняться і, взагалі, коли це і як це вилізе з тих своїх жаських руїн.

Втомлені, вертаємось на обід, їсти вже хочеться, але той мій навіжений шлунок дає виразно зрозуміти, що йому ці наші пригоди ніяк не до смаку і він починає старі свої герці. Дарма. Вибач. Намагаюсь вибрати щось дієтне, але ця кухня аж ніяк не розрахована на дієтників. Врахуємо й це. Там он прекрасні «віденські» ковбаски, пречудове, з порошкованої картоплі, пюре, чай, бісквіти, пара помаранч з написом «Санкіст» і цього, либонь, досить, їмо, ресторанний настрій, багато люду, широкі вікна…

Кажуть, що це казарми колишніх німецьких летунів і треба дивуватися, як це умундрилися вони уникнути уваги летунів з-поза Ля Маншу, беручи на увагу той факт, що все довкруги обернене тут у такі ідеальні руїни.

Після обіду, Таня провела мене до мого приміщення, де я одразу приліг відпочити. І, можливо, навіть здрімнути. Нерви, віспа, шлунок… Душа і тіло переповнені протестом. До дідька ясного. Який тут відпочинок. Зриваюся і сідаю писати листи. Там за нами залишилось стільки друзів і хочеться сказати їм ще кілька останніх, європейських слів… Ми з вами все таки не змарнували тих дивних, виповнених, як торба жебрака, болями й жалями, років, ми їх вижили і вижили, як скупий візник свою шкапу, і навіть, можливо, залишили по собі слід, по якому, можливо, знайдуться колись цікаві, що захочуть ним пройтися і пізнати, хто вони були і чого хотіли, ті несамовиті Дон Кіхоти, з тих їх Ґренадирських казарм, побудованих для них Третім Райхом.

Пригадуються… Стають в уяві… Поети, критики, науковці, політики… І люди духовні. І вояцтво… І люд посполитий… З цього вирішального пункту бачення, всі вони, знані й незнані, прихильні і неприхильні, бачаться дуже своїми, дуже рідними і дуже дорогими. Прощайте! Не забувайте! Не поминайте лихом! «Відпустіте провини наші, яко же й ми відпускаємо винуватцям нашим».

Це вже субота, у таборі спокійніше, люди йдуть на прогулянку, або до кіна, околиці тут бідніші рослинством, ніж там на півдні, але багатші руїнами, ніж там на півдні і, здається, що це побережжя скопане бомбами, ніби добрий город лопатою… Так і видно, що це гранична смуга між двома найцивілізованішими народами культури людської. Так. О, так. Homo homini lupus… Був завжди і буде… Вибачте. Не хочу цього завжди, але в цьому випадку, я песиміст.

Ось і тепер: скінчилась ніби ця брудна війна, а вже чуємо: Британія зброїться, з Берліном не домовлено, в Палестині вбито жидівсько-арабського медіятора графа Бернадота, насувається марево війни «холодної», війни «визвольної», війни «соціальної», війни «національної».

Валяться, ніби домики з карт, старі імперії, чуєте й бачите, як тріщить і ломається прамати земля, затиснута в кулаці людському.

Хотілося б побачити і самий Бремен… Так часто чули про нього у тих – Ахтунґ! Ахтунґ! – повідомленнях. Якщо знайдемо час, у понеділок його навідаєм.

19 вересня. Вечір. Пишу вже в ліжку. В кімнаті нас вже дев’ятеро. Чотири українці, два балтійці, один поляк, один росіянин і один армянин. Говоримо кожний своєю мовою і якось розуміємось. Деякі з нас невідомого походження, армянин, наприклад, лається по польськи, а говорить по німецьки, балтійці закидають по російськи, поляк по українськи, то ж то я можу говорити на всіх тих мовах одночасно. Але це байдуже. Ніхто з нас не збирається займатися філологією, ще пару тижнів і всі ми увільємося у загальне море англійської мови Канади.

Весь цей день ми з Танею вештались по таборі, побували на каналі, пробували безуспішно дістатися до кіна, гарна погода, добрий настрій. Завтра відпливає великий транспорт до Австралії, після завтра до Канади… Але ми ще не знаємо…

20 вересня. Знаємо! У четвер 23-го вирушаємо до причалу Бремен-Гафен, пароплав «Генерал Стюарт», його курс Галіфакс провінції Нова Скотія… Багато з наших вже здали свої речі, то ж то ми не встигли, бо забарились у Бремені, куди поїхали зрання. Віддамо наше майно вже завтра, як також завтра, ще одна зустріч з консулом, який має вручити наші пашпорти, як також, ще одні оглядини лікарем.

І це вже… І це вже… Нарешті… Все! Gloria Tibi Domine!

І, як сказано, ми з Танею побували в Бремені, не змогли оминути його на нашій дорозі, колись, мабуть, гарне місто, тож то тепер – безконечні, жаські руїни. Наївно намагалися щось купити, у нас залишається певна кількість німецьких марок, що їх не можна обернути на доляри і наша наївність виправдалась. У одному склепику, що притулився, мов собача буда, під руїнами, ми знайшли для Тані добру, теплу, доморобну пару взуття. Для мене шкіряний пояс… І щось на подобу несесера. І все це коштувало щось понад тридцять марок. О, ті німці! Я переконаний, що за який рік вони стрясатимуть біржею світу. Дай їм лиш відсапнути.

21 вересня. Відійшов великий транспорт до Канади, але ми вирушаємо аж після завтра. Здали речі, залишились з малою валізкою й течкою, перейшли останні митарства перевірки і ось ми вільні. І чекаємо. Сидимо у їдальні, бродимо по таборі. До нас признався молодий земляк і поет, який прибув з Австрії… Також кандидат на скорий від’їзд до Канади, Борис Олександрів. Ми не знайомі з ним ближче, він жив у Австрії, але пригадую один з його віршів, які ми містили в нашому «Літературному зошиті»:

Буду тінню бродить.

Сам від себе шукатиму втечі,

Може стріну кого

На чужих невідомих шляхах…

що його він нагадав мені ближче. Багато разом ходили, багато розмовляли, разом вечеряли. Для нього ця подорож лиш початок, то ж то для мене кінець. За мною майже стільки саме років чужини, як ціле його життя, а тому його рана розриву з батьківщиною ще дуже свіжа. Належимо до племені людського роду, що, можливо, зо всіх решти племен світу, найтяжче переживає втрату землі предків. Ми були дуже домашні, часто «тутешні»… «І тут степи і там степи… Та тут не такії»…

Але ось, враз… Доля бере нас за комір і шпурляє куди їй заманеться і хто його знає… Почухавшись добре, хочеться сказати, що може воно так добре. Світ треба знати… І в ньому бути… Горе хіба, що робимо ми це не конче з власної волі. До Колумбів ми не премося, імперіялізмом не грішимо… Гай, гай! Даруйте. Про це вже стільки сказано іншими, що мені вже на цьому порозі, між учора і завтра, зі своїми отченашами слід замовкнути. Ще ось день і «Генерал Стюарт» завезе мене у країну зі самих Колумбів. І там «може стріну кого на чужих, невідомих шляхах»…

Вечором, лежачи нероздягнутим на своїй постелі заплющивши очі, передумую всячину і чую розмову між моїми земляками, що зібрались у їх куті. Молоді селянські хлопці, правдоподібно, бувші насильно вивезені робітники з Галичини. – Зустрів з нашого села дівчину, – спокійно каже один, між іншим. – А хто вона? – таким же тоном питає його товариш. – Чогось варта? – втручається до цього третій. – О! Це не така тобі проста. Очитана. Не такий вже тобі макогон, – відповідає той переконливо. – Ну то женись, – без надуми радить йому товариш. – О! Хто знає… – відповів той і замовк.

Майбутні канадійці. Робітники. «Бізнесмени». І дійсно – хто знає, – мільйонери. Є то країна opportunity, доброї нагоди, їх фах автентичний, таких вона потребує, їх майбутнє гарантоване всіма дев’ятю мільйонами, п’ятсот шістдесят тисячами квадратових кілометрів простору та всіма багатствами її землі і води.

22 вересня. Привозять і привозять нові транспорти, висипають масово на подвір’ю, осипають порошком і розпроваджують по квартирах. Ось привезли велику валку жидів з Австрії і так їх обсипали, що їх ледве пізнати. Обурення, протести, погрози… Це справді виглядало на збитки і, можливо, тому, що ті люди ароґантно поводяться, вимагають для себе особливих привілеїв, а це не всім подобається. Тут забагато покривджених і замало таких, до кого можна апелювати свої кривди. Роки і роки тих чи інших таборів, жахи концтаборів, мара «родіни» і мільйони жертв… Близьких, дорогих, рідних.

Час проводимо з Олександровим, до нього приїхала проводити його двоюрідня сестра Ганна Черінь і наше поетичне ґроно збільшилось… Знана поетеса, членкиня МУРу, її вірші також друкувались у «Літ. зошиті» і ми пригадали собі її «Карі очі», з яких напрошується такий мотив:

А туга за рідним не гасне, пече

Пливе чужиною ворожою.

– генеральний мотив нашої долі, що її звуть також плянетою і якої не збагнеш розумом, бо це домена трансцендентного, позадосяжного. Пригадується ще одна поетеса, яка загинула в Києві і зникла у знаному Бабиному Ярі-Олена Теліга:

Хтось незнаний нам шлях призначив,

І спинити його вже не можна.

23 вересня. І от нарешті, те нарешті. Вечором. На кораблі. Західній бриз… Злегка хитає. Велика, на двадцять люда, з сітчаними ложами, кабіна, різні національності і всі незнайомі. Таня має невеличку кабіну, лише дві співмешканки, жидівського роду і двоє їх дітей. Взагалі ж на цьому «Генералові Стюартові», під прапором З’єднаних Стейтів Америки, призначеному для транспорту війська, щось понад вісімсот люда з назвою ДіПі і третина з них краяни… Решта жиди, балтійці, поляки… І «Генерал Стюарт»… Чисто американське явище. Генерал конфедератів. Все одно, коли б совєти назвали свій корабель, скажемо, «Омелянович-Павленко». І це свідчить, звідки ми їдемо і куди ми їдемо. За нами світ неволі, перед нами – свободи.

Залишили Бремен-Феґезак критими, військовими вантажниками о дев’ятій годині рано, хвилююче прощання з нашими друзями Борисом Олександровим і Ганною Черінь, піднесений настрій… Дорога повільна, спокійна, о пів на першу були вже на причалі Бремен-Гафен, годину вантажились, обід на кораблі і довге чекання відчалу у масі людей на верхньому покладі, спостерігаючи за рухом пристані з її величезними кораблями, кранами, гудками, скигленням мев.

А біля години четвертої і наш «Стюарт» проявив життя. До нього підтягнувся невеликий тягач, він озвався на це гострим ревом і почав рухатись… І поволі відсуватись від берега. На покладі масою, сливе непорушно, стояли люди, їх зір прощався з останніми хвилинами Европи, що ось помаленьку, наче боячись, відступала у простір сходу.

Прощай старенька, стоптана, збита, розсварена… Втомлена довгим шляхом твого буття і загрожена примарами упадку.

Наближається й гусне вечір, сонце западає за обрій, заставлений силуетами руїн, о шостій тридцять сходимо вниз до їдальні, вибираємо їжу, сідаємо при столику. Спокій, легкий гамір, мир.

Після вечері, вертаємось знов на поклад, лагідна погода, злегка зоряне небо… Знаходимо місце присісти і мовчазно спостерігаємо, як у темноті поволі розчиняються і зникають береги. Береги нашого минулого. Перед нами 2980 англійських миль дороги. І береги майбутнього.

Торонто, 1979.

Примітки

Подається за виданням: Улас Самчук. Плянета ДіПі: нотатки й листи. – Вінніпег: накладом товариства «Волинь», 1979 р., с. 342 – 355.