Травень

Улас Самчук

8 травня. Друге і третє травня – православний Великдень. Напередодні в суботу поїхали з Танею до Льонзе… Знана, приємна дорога, запашне, зелене в квітах село, де ми минулого року провели кілька місяців, мила, рідна родина пані Марусі, Сергія Миколаєвича, сердечне «Христос Воскрес» з доброю чаркою, доброї запіканки й пречудового торта з духманною «Мокка». Після таборового каруселю це солодка ідилія поза межами гомінкого мурашника двоногих мурах… В понеділок, автом Сергія Миколаєвича в товаристві пані Марусі, пустились до Ульму з наміром забрати Багряних і їхати до Цуффенгавзену. Але Багряних не застали вдома. Тоді ми розцілувалися тричі в Куницями, зайшли до Білецьких, розцілувалися з ними ще раз і ще раз «Христос Воскрес», гарно пообідали, розцілувалися з ними вдруге, від’їхали трамваєм до потягу в Старому Ульмі, всіли до «шнельцуґ»-у і до вечора висіли в Штуттґарті, щоб потрапити ще на вечерю до Варварових, де застали пачку гостей, між якими був і наш чарівний отаман Тарас-Бульба-Боровець.

Як звичайно, тут ціла злива цілування «Христос Воскрес» і приємне товариство за чаркою запіканки, як це й годиться чесним волинякам – старим друзям і енеївським ланцям… І скінчився цей цілувальний день десь біля першої години ночі, який почався сніданком в Льонзе, продовжувався обідом в Ульмі і закінчився вечерою в Цуффенгавзені біля Штуттґарту в промірі пари сотень кільометрів найцентральнішої Західньої Европи.

Минулий тиждень читав і полагоджував листування, якого набралося спора копиця, що злетілося сюди з цілого світу, а між тим, розуміється лист Юрія Володимировича і, розуміється, справами МУРу.

«1.5.48. Дорогий Уласе Олексійовичу!

Дякую Вам за прислання Вашої доповіді. Коли я хотів дати її як статтю, то зовсім не тому, що вважаю її чому-небудь за дискусійну, навпаки, я підписуюсь під нею обома руками, а тільки тому, що журнал не повинен мати, на мою думку, характеру офіціозу, а до того ж річ появиться в червневому числі, отже і не матиме характеру свіжости – коли давати її, як доповідь, тоді як статтею вона зберігає свою актуальність на довгі роки. Але якщо Ви хочете, щоб вона йшла доповіддю, то хай буде по Вашому. Я тільки дозволив собі з кількох звернень «шановні колеги» частину викреслити. Думаю, що вистачить одного-двох таких звернень. Назву я лишив першу: вона влучна і до того ж повторюється в останній фразі, тож утворює добре кільце.

Щодо ліцензії я не думаю говорити з Дивничем і тим більше сперечатися. Я вже не раз казав, що на першу вимогу відійду від «Арки», і коли Дивнич береться видавати журнал, тим краще. Тільки не знаю, чому б мав бути органом МУРу журнал, що містить статті політичного і економічного характеру, а не містить художніх творів… Очевидно, Дивнич мусів би тоді змінити профіль журналу. Особисто для мене це було б рятунком, бо я вже бачу, що «Арка» забирає в мене стільки сил і часу, що я довго не витримаю.

«Цезаря і Клеопатру» я ще не бачив. Щодо Вайлдера я з Вами не згодний, але це тема для розмови при зустрічі. Я думаю, що за його балаганщиною є й глибші речі. Не дурно його так уперто лають і забороняють большевики. А по части це і справа смаку. А актори наші не можуть наслідувати німців, бо те що відрізняє німецького актора від нашого, – це не талановитість – у німців тепер майже нема талановитих акторів, а культурність. А в нас – я цікавився: майже нема акторів з середньою освітою, не кажучи вже про високу. Так що ж вони, бідні, можуть більше від того, що роблять? Щодо Гая Ви маєте абсолютну рацію, але я думаю, що і відмовити йому треба законно, себто через комісію.

На з’їзді ми вирішили прийняти К. Меннінґа в почесні члени. Про це Кравців писав у «Часі». Отже, треба було б послати йому про це повідомлення. Думаю, що можна послати йому і по українськи, бо ж він мусить (на цій мові) читати. Але треба зробити красиво, зо всіма печатками тощо. А тепер Барка прислав листа, щоб те саме зробити з другим американським професором – Ватсоном Кірконелом. Що Ви на це?

Як Вам подобається Маланюк? На з’їзді він говорив проти всіх устами Дивнича, тепер виступає проти Барки пером Лимана. Стаття його (Лимана) написана навіть словами і інтонацією Є. М. Цікава метода підставних фігур.

Ну, кінчаю такого довгого листа, як Ваш, не спроможний написати коротшого, зате цього разу відповідаю швидко.

Ага, ще дві справи: Косач бідкається, чи не можна б його включити в списки на пакети (я одержав аж два). Друге: що з Вашими «Жорнами»? Якщо їх не будуть друкувати, то може б одну дію вмістити в «Арці», поки вона ще наша? Привіт Т. Ф. і бажання доброго здоров’я і доброї праці.

Щиро Ваш, Ю. Шерех»…

На це, в скорому часі (6.5.48), помчалась до Мюнхену моя сентенція:

«Дорогий Юрію Володимировичу!

Що мистецтво репрезентоване Жіроду чи Вайлдером є мистецтво Содоми й Гомори, про це не може бути суперечок. Упадок культури позначується в першу чергу появою такого мистецтва. Що живі народи боронять себе перед передчасним упадком, у цьому нічого дивного. Що Аргентина забороняє Сартра є для мене цілком зрозумілим. Росіяни теперішні бороняться перед культурою Европи з причин не лише ідеологічних, а й гігієнічних. Вони показали, що мають нахил, не переживши юности, попадати в старечість.

Мені здається, що Ви помилитесь, коли будете виправдуватись «смаком». Це так: одному подобається гарна дівчина, іншому гарний хлопчик, але в другому випадку це буде зватись (за певних умов) перверзія. Що з упадком живого відчуття появляються перверзні вподобання, це цілком нормально. Не вбивайте собі в голову переконання, що тільки ті справжні смакуни і знавці мистецтва, що «розуміють» балаганщину Жіроду. По перше, більшість з них тільки вдає, що розуміє, а решта це ті, яких треба лише пожаліти.

Арки не кидайте. Вона стає потрібною, не дивлячись на її чудернацьку назву. Ліцензія наша, справа проблематична, бо нам сказали, що лише тоді її дістанемо, коли буде папір. Але тим часом такого паперу нема. Я вписав Косача на пакети, лише не як члена, а позачленством, як і всіх решту нечленів. З приводу нього я маю багато розмов… Я, розуміється, його бороню, бо ж не можна віддати чоловіка на поталу, однак може Ви порадите йому (на мене він негайно нагнівається), щоб він набрав собі інший метод боротьби з противниками – не зла і помсти, а любови й вищости. Це для письменника і доцільніше й гідніше.

Я не маю адреси Меннінґа і взагалі нічого про нього не знаю. Може там біля Вас більше про нього відомостей, то поділіться ними й зі мною. Кірконела зовсім не чув. Треба, щоб мене поінформували про це чинники міродайні.

За «Жорна» я дістав частину гонорару, але всі терміни їх появи минули і я не знаю, що власне з ними робити. Написав їм, що мусять рішитись – або-або… Хочу бачити свою річ надрукованою і на сцені і при нагоді, запитайте Блавацького, чого це він ніяк не зважиться дати мені якусь остаточну відповідь, бо як йому це не підходить, я не буду настоювати. Коли б Ви могли надрукувати мені не одну дію, а всі три, тоді я з Вами говорив би, бо одна дія тільки зіпсує мені можливість видати цілість.

Можливо Ви бачите Костецького. При нагоді скажіть йому, що я писав на вказану адресу, але лист повернувся. Де він є?

Надіюсь, що гарно святкувалось. Нам також. Вітаємо сердечно Варвару Володимирівну і Вас. Вам щиро відданий, У. Самчук. Чому не дістаю авторської «Арки»?…

А що це за такий журнал, що його мав би видавати Дивнич і що про нього говорить у своєму листі Шерех? Хай це нам розкаже сам Дивнич:

«Міттенвальд, 11.11.47. Високошановний і дорогий Уласе Олексійовичу!

Вважаю єдиною з найневідкладніших організаційних справ МУРу – «Літературно-науковий вісник». Чи погоджуєтеся Ви, щоб цей журнал був органом не тільки МУРу, а й УВАН та ОМ? УВАН погоджується. Л. Білецький подав до УВАН заяву на ліцензію для наук, журналу «Література». Я з ним говорив, що не доцільно починати два літ. журнали, коли й одного доброго не можемо поставити. Погодилися на тому, що хто перший дістане ліцензію, той і дає її на «Літературно-науковий вісник» – на спільний орган, що спільно його реклямуватимем, спільно збиратимемо громаду постійних читачів, передплатників, прихильників і т.д.

Це мав би бути щомісячник на яких 160 сторінок. Проза, поезія, драма 80 до 100 ст., літературно-мистецька критика, мемуаристика та есеї – 20 до 40 ст., літературознавство, мистецтвознавство та публіцистика загальна 20 до 40 ст. Хроніка тощо – 10 сторінок.

На головного редактора мусіли б бути Ви, при чому – Ви б провадили і відділ прози. В члени редколегії мали б увійти: Шерех, Л. Білецький, Ольхівський (ОМ – музиколог, композитор), В. Петров, Гірняк Й., Маланюк (а коли б не погодився, то на відділ поезії – Барка), Гординський (від малярів) і може і я (до відділу загальної публіцистики). Технічним секретарем міг би бути Славутич (або Кошелівець). Це лише орієнтовно. Прошу Вас написати свою думку, а ми з Шерехом може зустрінемось, то обміркуємо цю справу разом. Так само треба скласти список можливих співробітників, до яких мусимо послати запрошення. А запросити варто всіх творчих і поважних літераторів, літературо і мистецтвознавців, солідних публіцистів (в тому й Донцова) хоч він, звісно не погодиться.

Проспект журналу видрукувати окремим листком в кількох тисячах примірників і попросити ЦПУЕ (Вєтухов) провести у всьому світі вербовку постійних передплатників – прихильників журналу. Бо це мав би бути єдиний у своєму роді найсолідніший по змозі журнал еміграції, що містив би найкращі наші доробки і творив би собою епоху в укр. журналістиці та культурному процесі. Розуміється щодо течій мистецтва і думки – то він мусів би стати федеративним.

Прошу про все це написати Ваші думки. Як Ви дивитеся також на матеріяльний бік цієї справи? Постійні передплатники-прихильники це база майбутнього. Але на ближчих шість місяців – шість номерів журналу – гроші мусимо зібрати в Німеччині – ЦПУЕ, пожертви від багатших людей – усього не менш, як 30,000 марок. До того було б ще від реалізації журналу кожного числа (в Німеччині) 500 прим, по 10 марок… Словом, це була б дуже добра річ, що скріплювала б також організаційно-фінансово МУР, ОМ та літ. секцію УВАН.

Прошу Вас прислати мені заяву від МУРу на ліцензію, щоб я міг просувати цю справу. З свого боку дістану від ліцензіята «Українських Вістей» довідку на папір. Цих двох документів досить на одержання ліцензії. А може я пошлю Вам довідку на папір і Ви займетесь ліцензією? Як хочете?

Вважаю, що не треба Шерехові братися за той журнал про який ми з Вами радились. Треба збирати гроші на Літ.-наук. вісник, на оплату дійових членів правл. МУРу і максимум з грудня місяця, зробити Шереха незалежним од партії, можна надіятись, що коли ми (зокрема Ви) захочемо, то УПУЕ та торгівці нам уможливлять цю справу, під дійсною фірмою «ЛНВ». Чекаю відповіді. Щиро вітаю Вашу дружину.

Ваш, Юрко Дивнич»…

Так, я вірю… Як також, що це була блискуча, ідеальна ідея, яка фактично була моєю ідеєю і якою заразився також Дивнич… Але Дивнич не є на моєму місці, а це таке місце куди злітаються листи і вісті з цілої нашої емігрантської плянети і кожний з них гірший з гіршого попереднього. Бунт зо всіх боків. Наша другиня Докія Гуменна, ще минулого року обдарувала мене цілим повстанням проти МУРу, а мене зокрема мало не викляла бездарою, бо

«МУР виявив себе неспроможним консолідувати українські письменницькі сили, один за одним відходять від нього письменники. Самі ж члени правління більше прислуговуються до роз’єднання, розреклямовуючи себе аж до непристойности і ігноруючи, аж до тенденційно-зневажливого, отже й ворожого насвітлювання у пресі творчости своїх колег»…

Вона заявила також, що своє гасло «досконалого ідейно і формально зрілого, вічно шукаючого мистецтва», МУР замінив на «не шукаючого, а «укаючого».

«Лише два роки проби – і МУР став не організацією товариської співпраці, а організацією роз’єднаної гризні, сімейности, ареною змагання за престиж і командування, зневаги колег по об’єднанню у піложжю якої лежить конкуренція»…

На що я їй відповів, що

«Ваш лист до правління МУРу з дня… є найтяжчим актом обвинувачення цілого правління і тому доводжу до Вашого ласкавого відома, що правління буде змушене створити комісію для переведення слідства та доказового матеріялу, на зазначені тяжкі обвинувачення»…

Також я зазначив, що на найближчій конференції МУРу вимагатиму від членства вотум довір’я і як що ми таке дістанемо, вона буде змушена дати виправдання своєї поведінки, а як що не дістанемо, я зголошу її ім’я до правління МУРу, а теперішнє його правління подасться до димісії…

Нарешті:

«Даю Вам ще змогу передумати все те написане і думаю, що це сталося під вийнятковим подражненням нервів, що я, як людина можу розуміти, але чого не можу толерувати, як керівник об’єднання»… Бо либонь «у нашому об’єднанню є різні люди з різними смаками та вподобаннями і що всі вони користаються однаковою свободою слова, чого Ви не можете уважати за мінус, а тільки за плюс, і мати за це претенсії до правління ніхто не має ніякого права»…

На це дуже скоро «послідував» її лист, насичений дуже своєрідними сентенціями логіки, можливо тому, що вона є особа висловленої жіночої статі.

«Мій лист до правління МУРу не є жодним «обвинувальним актом». Я лиш скористалася правом вільного слова, щоб висловити по-товариському думки про МУР в цілому, а не про діяльність правління, як зрозуміли Ви. І якщо МУР закладено на засадах вільного слова, якщо в пресі можуть виступати інші із своїми спостереженнями, не накликаючи на себе громи? А що дивно, – як можна відкликати те, що вже зродилось в голові і що я, по щирості й простоті, виклала, маючи ще рештки ілюзії про МУР, як про об’єднання товариської співпраці.

Не потребуєте, п. Уласе, переголосовувати довір’я Вам, я перша голосую за довір’я. Ви саме й цінні тим, що злагіднюєте й стримуєте ті відосередні сили, які розпирають МУР, які всім очевидні. Біда тільки, що ті відосередні сили все ж переважають і під їх натиском, досередні також стають відосередніми, щоб хоч так опертися лихій перевазі»…

Цікава логіка. Далі ця філософія намагається себе виправдати «доказами», що в суті речі зводяться, «як не по моєму – не треба ніяк»…

Додавши до цього плач і риданіє Косача, громи і блискавки Донцова, відливи й приливи Маланюка та Осьмачки і хвицання Чапленка – ми були в дуже симпатичному будинку божевільних, у якому, здавалось, немає для нас виходу на чисті води.

Кліничний розріз цього комплексу до деякої міри подає, в одному зі своїх листів (26.9.47) Шерех.

«Донцову відповідати мені не дуже хочеться, таким усе це видається мертвим і нецікавим і непотрібним, так я вже з цього чи виріс, чи відстав. Заяложені фрази, жадного живого духу. Гуменна переслала мені копії листів до Вас і до Косача. Справді, похід старих педантів і гістеричних дівуль. А в черговому «Орлику» має бути якась її стаття чи лист, чи щось таке. Зайцев пише мені, що готує якийсь «об’єктивний» виступ проти МУРу. Уявляю!…

Трагедія полягає не в цьому поході мертвяків, а в тому, що ми не маємо власного видавництва і навіть органу – не так для того, щоб їм відповідати, бо це марна річ, як для того, щоб, не зважаючи на скавуління, пляново й спокійно продовжувати роботу. Парадокс: на визволення від партійних впливів ми виступили, спираючись на… партійні видавничі можливості. Тільки кволістю наших партій можна пояснити, що вони це досі терпіли. Тепер заворушилися M, a слідом за ними і Б: в підпільній їх пресі друкуються, чую, якісь пасквілі.

В «Арці» мене ще терплять, я забраковую писання всіляких їхніх Іксів, але думаю це не потриває, тим більше, що Петров, за звичаєм, посідає опортуністичну позицію. Саме тому я б дуже хотів мати що-небудь від Вас і Ів. П. (Багряного). Це було б для мене ва банк: або «Арка» моя і порядна, або до побачення. Ціла п’єса («Жорна») не влізе в «Арку», могла б бути одна дія. Якщо Ви не хочете давати уривків, в чому співчуваю, то може могли б дати розділ з Ваших щоденників. Там у Вас є дуже цікаві статті й кусні, цілком самостійного характеру. Вони б могли йти під маркою репортажу, який власне культивувати мусить «Арка», але справжній, високий репортаж, а не типу «пугувського». [популярного журнала «Пу-Гу» – У.С.]

Повертаючись до того, що я говорив: якщо ми не матимемо ліцензії, то будемо сидіти з замкнутим ротом і розвалимось. Єдиний вихід – здобути ліцензію. Я вже думав: пообіцяти Кост. регулярно 4 рази на рік видавати «Хорс», якщо він здобуде ліцензію, дати йому повноваження, цигарки і т.п. і хай дістає ліцензію. На видавництво, якщо не можна, то хоч на журнал. З допомогою ЦПУЕ, куди (треба) написати слізного листа й т.п.

Альманах видавати мусимо, хоч би він і зовсім не розходився. Це ніякий не аргумент. Альманах – лице еміграції. От я недавно бачив російський «Новый журнал», що виходить в Ню Йорку: квартальник, формату нашого альманаху, але на 400 стор., спокійний, поважний, змістовний. У нас головні сили і читачі зосереджені тут, у Німеччині, тож мусимо видавати тут. Іншого виходу нема. «Зошит» відновити добре, але це не заміна.

На «МУР» 4, я маю дозвіл, шукаю друкарні. Написав до Верісгофену. Якщо там не вийде, піду на найгірше – буду говорити з трибунщиками, що для мене найтяжча кара. Якщо і там не вийде, то вже нічого не можу зробити. Капут. Хто ж знає, чи Зайцев у МУРі – і чи подавати про це в хроніці? Чи подавати також у хроніці про Тарновича, чи замовчати?

Щодо Феденка і Кибалюка, я умиваю руки. Хочете – приймайте. Я не бачу тут «політики». Потрапивши до МУРу, вони будуть домагатися там командних позицій. Якщо їх дістануть, то МУР не матиме рації існування, якщо не дістануть, то будуть зсередини шкодити ще більше, ніж ззовні. Але робіть, як хочете.

Гр. Ол. передайте привіт і попросіть вислати мені негайно рукописи збірника і кліше. Я напишу йому після 1-го, бо тепер днями і ночами готую університетський курс: лекції починаються 1-го, а у мене ще нічого нема.

Я ніяк не доберу, що робити з другою частиною «Шеремета»: то мені казали, що її заарештували, а то вчора один пан сказав, що десь купив її. Ви пишете загадково: «замерз і ані руш». Де, що, як?

Мамі моїй, дякувати Богові, трохи краще. Вона вітає Вас і Т. Ф., а я щиро приєднуюся.

А головне почуття, що я весь час маю: докори совісти, що не без моєї участи Вас відірвали від потрібної роботи над «Остом» і засаджено за всю цю зайву й принизливо-примітивну гризню. Є каяття та нема вороття. А може таки ропустити МУР і зайнятися своєю працею кожний у своєму куті? З глибокою пошаною, щиро відданий, – Ю. Шерех.

П. С. Ул. Ол.!

Ще дві просьби: 1) Передайте, будь ласка, мені адресу Паладійчука. 2) Перекажіть Степаненкові, що його оповідання йде в «Арці» 5, я напишу йому, коли матиму час».

Підводячи цьому балянс, я написав Шерехові «Арки» не кидати, вона стає потрібною не дивлячись на її загальний тон. Питання власного видавництва, або навіть власної ліцензії на журнал – справа не реальна. Я вкрай завантажений і не видно когось, хто б міг зайнятися цим інший. Навіть справа «спокійного, поважного, змістовного» журналу, що мені найбільш імпонує, відпадає. Ми не можемо бути, ані «спокійними», ані «поважними» Заворушились і почали здіймати галас обидві наші групи ОУН, яким не ходить про спокій чи поважність, а конкуренцію, хто з них перший, скорше й краще, підпорядкує собі МУР. На перешкоді цьому стояв і стоїть його голова…

Просто тому, що література, мистецтво, культура не є справа розсварених політиків, а справа всього народу і тих, що до цього, вищою волею покликані. Отже, обезвладнити голову МУРу. Спочатку засобами «підпорядковання» його самого. Залицяння, підлабузнювання, далі погрози, далі якісь «Смертенки» з їх «засудом»… А коли це не діяло, тоді рішено обійти його, з’ігнорувати його, замовчати його, не дати йому ходу, викреслити його зі своїх списків. Довідавшись, що ми заговорили про відновлення «Літературно-Наукового Вісника», негайно з’явилась групка псевдонімів, щоб цьому перешкодити. Їх мало і вони слабі, але у них «злости повні кости», а це також енергія. Вони вирішили навмання, силоміць, шкереберть видавати ЛНВ і бачу, вони вже перше число його видали…

Ура, ура! Завдання виконано. Чи хватить у них пороху на ще один стріл – лишається питанням. Реферуючи про 50-ліття покійного «ЛНВ», мене вже там не згадано, хоча згадано інших моїх сучасників з багато меншим стажем його співробітництва. Мораль дотримано. Не будемо плакати.

Тому, хай живе «Арка»! Ентузіязм і енергія Юрія Володимировича не вичерпальні, а тому маємо великого розміру, ілюстровану публікацію, коли не конче «спокійного й поважного» типу, то не позбавленого культури, вибору всього найкращого, що ми могли в цих умовах зі себе видушити.

Нарешті ще один зойк: Шерех пробує змусити свою партію (Б) помиритися з МУРом, евентуально з його головою. Він складає (12.1) на руки Вовчука заяву зречення з редакторства журналу, як що до його співробітництва не буде запрошено МУРу, як організації, без якої видання журналу є неможливим. «Про зміст цього листа я нікого, крім голови і правління МУРу, не повідомляв, у Вашій волі розголосити його, або зберегти тим часом у тайні. Це не стосується до Дирекції В-ва, якій я проситиму Вас передати зміст цього листа», – закінчує своє зречення Юрій Володимирович.

І до того його коментар:

«Я думаю, що Ви не праві. Але мені особисто праця в «Арці» зовсім непотрібна. Ви думаєте, очевидно, хоч і не пишете цього, що мене купили. Це не так. Мені далеко краще без «Арки», якщо я брався за неї, то заради МУРу; почуття до того журналу, який я поставив на ноги і який, попри всі свої хиби, був кращий від інших, що в нас виходять. Як що Ви вважаєте, що це непотрібно, – я з «Аркою» пориваю. Нагорі копія листа, який я послав Вовчукові. Я проситиму Вас потім відорвати її й повернути мені»…

Це звучить майже розпачливо. Ні, дорогий Юрію Володимировичу! Я не думаю, що вас «купили», не думаю, що «Арка» непотрібна, йшло про щось інше. І ви це знаєте. А коли те інше – ілюзія, тоді «Арка», що асоціюється з тріюмфами, можливо, найкращий вихід. Переходимо смугу блукань в незнане, тому віра в перемогу необхідний складник нашого післаництва.

А разом з цим, далі працюю над «Ост»-ом, що його вже почали набирати в Реґенсбурзі. Робота йде мляво, гарна весна, перепадають дощі і навіть я вже дістав весняну грипу. Мій організм нервово вичерпаний, мало відпорности, починається реакція… Нічого не цікавить, пишу через силу, уникаю людей і навіть не можу читати.

Але все таки ми були у Реммів, а також нас відвідав Гартманн.

21 травня. Передучора вечором повернувся з подорожі до Бад-Кісінґену, де має осідок централя ІРО. Намагався безуспішно дістати ліцензію на журнал. Навіщо вам літературно-науковий журнал? Вас скоро розвезуть по світі. До того, Німеччина переживає господарську кризу і не хватає паперу навіть на видання звичайної преси.

Взагалі поїздка порожня. Починається клопіт з «Ост»-ом. За домовленням він мав вийти протягом травня, а ось травень кінчається, а там почали його тільки набирати. Видавець мав приїхати до мене для обговорення справи, я чекав, він не приїхав… І через це, я спізнився на побачення в Фюрті з Шерехом, який також чекав даремно і мусів виїхати до Мюнхену, не дочекавшися.

25 травня. Після довшої посухи – порядний дощ. Тільки що повернулися з двох панахид – по Петлюрі й Коновальцеві. Побували в обох наших церквах. Ці панахиди символічні. Кожного року вони нам кажуть: ви не маєте права мати свою державу. Бо ви українці… Бо цього не хочуть москалі. Цікава філософія… І мені здається, що одного разу… Так. Що одного разу… Вони за це будуть тяжко розплачуватись. Бо ті панахиди будуть продовжуватись і продовжуватись… По всій земній кулі.

Минулої суботи (22 травня), концертували у нас бандуристи під проводом Григорія Китастого. Як завжди, заля була переповнена. Ті бандури, у цих таборах, звучать також символічно. Під звуки цих інструментів родилась і жила Україна де тільки вони дзвеніли. У степах древньої Скитії, у лісах Холодного Яру, у майстернях невільників «Ост» Райху і ось тут… Це було і це буде, а тому бандуристи ніколи не пам’ятають, щоб їх концерти були просто концертами… Це було завжди свято. Однаково, як для їх слухачів, так і для них самих. Після концерту до нас зайшли Китастий, Панасенко й Махиня і ми прогостилися ген далеко за північ. Дружба ще з часів Рівного, яка ніколи не обривалася.

26 травня. Відвідали нас Л. Білецький і П. Курінний… Обідали і багато розмовляли. Тема: Україна і Росія. Чи зможемо ми витримати тиск русифікації. Зможемо. Чим більше нас русифікують, тим менше ми русифіковані. Кожне тиснення викликає протитиснення. Два видатні науковці. Білецький – емігрант часів Визвольної війни 1919-20 років, професор і історик української літератури і Курінний – емігрант останньої війни – історик, археолог, етнограф, вчений секретар Всеукраїнського археологічного комітету і директор Лаврського музейного городка в Києві, але їх погляди у цих справах нічим не різняться. Україна стала на шлях боротьби за свою незалежність і, будь-що-будь – її мета буде осягнута… В силу законів розвитку суспільних організмів цивілізації нашої доби. Цього вимагає стиль доби, гідність людини і конкретне, практичне життя. Ідея об’єднати світ під формулою Об’єднаних Націй можлива тільки тоді, коли об’єднані нації вільні нації, а не рабовласники інших, ними поневолених націй. Без вільної України не буде вільного слов’янства, бо це одна з головних складників цього племені.

До певної міри, ці думки висловлені в моєму «Ост»-і. На бажання моїх гостей, я прочитав їм кілька уривків з цього твору.

А завтра збираюся до Авґсбургу і одвезу М. Зерову, який погодився бути редактором «Ост»-у, чергові його розділи від сторінки 347 до 438. Точка. Ні, ще не точка. До неї бракує ще кілька розділів…

Примітки

Подається за виданням: Улас Самчук. Плянета ДіПі: нотатки й листи. – Вінніпег: накладом товариства «Волинь», 1979 р., с. 301 – 313.