Борва на морі
В. Гюго
переклад Михайла Старицького
Море гра; по хмурім лоні,
Мов розпуджені ті коні,
Скачуть буруни, –
Навіжені, в білих гривах, –
Борва їх несе на крилах
З північ-сторони.
Оповито обрій млою
І зміястою стягою
Мріє він здаля;
У безладді хижім море
Б’ється з буйним, необоре,
Стогне та буя.
Хвиля хвилю наганяє,
То зроста, то опадає,
То тіка в пітьму;
То, мов дзвін той на дзвіниці,
Грюка молотом із криці
Об скалу німу…
Ох ти, велетню ковалю!
Що ковадло б’єш без жалю,
Під густий туман?
Чи на люд готує пути,
А чи землю проглинути
Має океан?
Мов якась потвора блима
Зеленистими очима,
Вся із черенків,
Та в скаженому нестямі,
Виверта з безодні-ями
Кістяки мерців.
Наче звір, рикає море;
А плавці вже бачать горе,
Збіглись на чардак, –
Бо вже теча… ненароком
Блимнув їм підсліпим оком
Здалеку маяк.
На обширі неомірій,
Топлять всі скарби у вирі
Знуджені плавці;
Їм же хвиля, знай, гуркоче:
«Наш владар добра не хоче, –
Вас чека в дворці».
У пекельній тій пригоді
Все збентежилось в природі, –
Ніч – ані зорі!
Аж сліпить стерничим очі…
Шмат вітрила щось лопоче
Жалібно вгорі.
Квилять, плачуть у покуті
Реї, щогли, ребра куті,
Якорі й стерна…
І немов десь під водою
Повертається горою
Гідра навісна.
Лемент знявсь, гидке ячання
І снастей, і риштування,
Морок ще згустів:
Те рипить, що море – прорва,
А друге, що люта борва
Поглине борців.
Подих смерті лине з сходу,
Каламутить чорну воду
У киплячий вир…
Сатаніє борва люта, –
Тогосвітняя могута
Геть руйнує мир.
Край, кінець! У трюмі хвилі…
Прощавайте, дітки милі,
Жіночка-зоря!
Чути, хтось гука на «пробі»…
Люта смерть в ненатлій злобі
Зуби вищиря…
І в пітьмі зловісній, хмурій
Рій патлатих, лютих фурій
З смертю заграє
Та назустріч тучі-борві
Кида скрізь у чорні прорви
Зброїще своє…
1874
Примітки
Вперше надруковано в збірці «Поезії», К., 1908, стор. 122 – 124. Друкується за цим виданням.
Подається за виданням: Старицький М. Твори у 8 тт. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1963 р., т. 1, с. 266 – 268.