1. Антось поступає до семінарії

Анатолій Свидницький

Кам’янець, як глянути на його задалеки, стоїть в долині; а прийдеться їхати, то на горі, та ще на якій горі! Думаєш, дивлячись: тут була колись-то кругла яма, та чиясь невідома сила провела пальцем краями і в тім місці земля репнула; середину ж зігнало докупи, а кругом став рів широченний та глибоченний. На дні річка потекла, Смотрич, от як Хорол завбільшки, і де-де реве по камінні. Попід річкою, де місця стало, люди, що та мурашня, купки собі понагортали і жиють. Глянеш згори – голова закрутиться; глянеш знизу – шапка злетить. Що тісно, то інша хата прилипла до скали, як ластівчаче гніздо під стріхою, що потребує лиш півдаху; інша під каменюкою стоїть, як під полою в батька. Каменюка нависла, вкуріла, а хатина тулиться під нею, як сирота під тинню.

Смотрич обтікає город кругом, що з якого боку не їхати в Кам’янець, конче треба через воду: з Руських Фільварків і мосту нема; від цісарського (остріяцького) кордону38 їдуть Підзамчем та крізь фортецю, а далі мостом, ще турецьким, кажуть. Тут і незавважно, що їдеш над безоднею, бо гора з горою тим мостом зведена, тільки вода шумить під ногами. Як їхати з нашого боку, то, проїхавши підгорком – Польськими Фільварками, спускаються вниз, так узбіччю, бо рівно не можна з’їхати, хіба впасти та вбитись.

Спустившись з гори, круто повертається цоб – аж таки назад і їдеться попід скали. Цабе тут Смотрич тече, а за нив височенна самородня стоїть стіна-круча, що по ній тепер ступанка в город. Отак попід скали, як проїхати з чверть верстви, повертається цабе на міст, а за мостом – цоб. Тут, повище мосту, притулилась до стіни башта, а понижче, ступнів з двадцять від башти, – ; стоїть стіна мурована від скали до річки. В давнину вона й через річку йшла склепінням до другої башти, що й тепер стоїть на польсько-фільварецькім боці під скалою ж; та склепіння розвалили, лиш купа каміння, чамуром поспаюваного, серед Смотрича стоїть, де воно впало.

В стіні розвороття для брами, та самої нема, лиш діра та назвище зосталось. На стіні від мосту, справа від діри, католицький образ висить – св. Ганна; зліва була башта, а тепер руїни і в них солдатська кашоварня. Оце все зветься Польська Брама. За нею в праву руку повз самісіньку стіну тепер ступанка в город, а просто проти брами дорога вилами розходиться: та віднога, що на гору, йде в город крізь , а друга йде долиною повз тепер пусту порохівню, що ген-ген стоїть від Польської Брами, і в город не виходить. Цю долину один інспектор семінарії прозвав Палестиною.

День був гарячий – сказано в серпні: сонце пекло, наче думало ввесь світ запалити; ворони по скалах хакали, роти пороззявлявши; вітер – щоб дихнув, листя пів’яло. Саме в цю спеку котив віз за возом все з семінаристами – та не з правдивими, а з тими новаками, що мають їх приймати в семінарію. Цим реченець по п’ятнадцяте серпня, та й посипались, мов з рукава їх вив’язав; а старшим по перше вересня, то ті ще дома гуляли. їдуть хлопці, позгорблювались} в очах безнадія світиться та переполох, а в душі дрижаки скачуть. «Господи, господи! що то буде?» – кожен думає. Кожному в голові був той екзамен, що як митарства, так його не минути, коли хочеш в семінарію.

Між всякими візками та бричками та брйками була і знакома проскочуща невидимка паніматки Люборацької – везла панотця Якима, пана Тимоху і панича Антося. Другі ж їхали, куди кому довелось: хто прямцював у город, хто на Польських Фільварках остававсь, а ці потюпали Палестиною. Тут, непоодаль від порохівні, дімок стояв, гонтою вбитий, муром обмурований, причілком до Смотрича. Тут жив собі міщанин, що в його кватирував о. Яким ще семінаристом, то й послі заїздив, коли тільки доводилось бути в Кам’янці.

Отож і тепер причалив до старого знакомого, щоб і Антося тут поставити, і самому перебути, поки діло скінчить.

Від города і від Польських Фільварків тут височенні кручі понахмурювались, наче ждуть жертви і сердяться, що не хутко йде. Так би й сказав, що це ті самі гори, що одна з одною б’ються, як в казках кажеться; та як придивишся, то, правду сказавши, це не гори, а наче в проваллі на дні вигнало гриб без хвоста. Люди знайшли його, та, не мігши нічого подіяти, як корпались йому на тім’ї, так і осіли, лиш краї де-де обколупали. А гриб тим часом і закам’янів. Як не стало для всіх місця там, то хто слабіший був, скотився і осів внизу, де тільки вода ревла. Отож як на грибі Кам’янець, а в долині Палестина. В Палестині чимало семінаристів живало, та ще не поз’їздились, то Антосьо сам був, як палець – ні розказати, ні розпитати.

Отакомившись тут, у Палестині, о. Яким і каже Антосьові:

– Взавтра ж, як ітиму до консисторії, покажу тобі семінарію; а тепер, коли хоч, піди так, роздивися на город, а я ляжу спочину.

Та Антосьо не пішов, тільки надвір вийшов і роздивляйся на гори та жахався, як люди лазили по них, ступаючи з прискалка на прискалок. Якби котре урвалось, то цілої кісточки не зосталось би. І аж серце хлопцеві завмирало, аж волосся їжилось, аж мало не крикне неборак, як хто схибнеться, а ті скачуть, як дикі кози, і гадки собі не мають.

Хто був у Кам’янці, той мусить знати – штирогранястий пляц. На тім пляцу, як на пляцу; нема нічого, хіба який духовний до консисторії протягне та поліціян свариться; а по боках всякі доми йдуть: і малі, і великі, і білі, і сірі, й перисті; де пан живе, де простий міщанин, а так по один бік стоїть дворянське депутатське собраніє.

Проти цього собранія по другий бік пляцу, на розі, довгий пльондрований дім і за ним білу церкву видно з зеленим дахом – собор. Вікна в цьому домі на спіднім пльондрі бог зна колишні, в двадцять чотири шибки, і рамці, хоч дубові, поперегнивали. Іноді тут як в казані кипить, клекоче, і співи йдуть, і сварки, і так крик та буркіт; а іноді – як у пустці, лиш вітер гуде.

Як ідуть повз цей дім міщани, – а вони в Кам’янці все великої руки, до носа й віником не дістанеш: все їмосці та йогомосці. І то йогомосць, що жидам воду попирає, а вони його без суда, без права товчуть; [і то їмосць, що] підтомлена, з дешевої лягла під тином спочивати в будяках – все їмосць, все йогомосць! Так, як іде повз той дім їмосць, найбільше йогомосць, то декотре нахилиться до вікна, крикне: «Книш!» і далі потягло.

То вже лиш дивись: з якого вікна, що напереді, і виставиться з півкопи дулі, під самісіньким носом їхмосці, піде свист, регіт. А іноді з вищого пльондра, наче голуб’яче яйце, так і лясне на тім’я, тільки бризки підуть. Хто ж то плюнув? В вікнах чимало, та ніхто на землю й не дивиться, а кожен своє діло робить; той пісню насвистує, той таки співа стиха, той гука до камората, що до половини в третє вікно висунувся; другий, видно, і вчиться. З цих ніхто не плював – і не питайся; то, мабуть, чи не з-під стріхи абощо, однак ластівки чиргикають.

Оце Подольська закону благочестія – бо там є Ще й католицька, де, як каже простолюддя, кнурики вчаться (клерики). Найхутче по тім її пізнати, що учителі лаються, як солдатва, I кричать, лаючи, аж через пляц чутно, та й по тім, що в Кам’янці все як не лях, то недоляшок, і по-ляськи балакають; тут же хіба ляха приставляє абощо, щоб по-їх забалакав, а все по-русинськи мішма з московськими словами.

З цього-то самого розсадника розсилають капусту по всій паланці! Сюди ж мав поміститись і наш Антосьо Любораченко.

– Оце тобі і семінарія, – показав йому о. Яким на другий день, і сам потяг у к[онсисто]рію.

А Антосьо був не з перших, що з’їхались для екзамену, а трохи чи не з останніх, то, прийшовши під класи, застав чималий гурток: хто з Шайгорода приїхав, хто з Дунаєвець, бурсачня з Бара; крутян було найменше. Хто сливи їв, виймаючи з квітчастої хустини, що прийшлась татові з церкви за шлюб; хто яблука витягав з кишені: гризне і закриється кулаком, щоб не всі бачили, як він запихається; бурсаки кукурудзу гризли.

І всі, хто чим багатий – хто недоїдок червивого яблука, хто об’їджений качан кукурудзи, хто кісточки з сливок – складали на вікно купками, по рядах. Багатші дзьобали виноград – хто з хустини, хто з кашкета, і, об’ївши грону, або складали переїди до гурту на вікно, або кидали через голову. Другий ще й оглядався, чи далеко впаде.

Хто не мав чим горла заткати, бесідували один з одним або таки на гурт, виймаючи з голови, як з мішка, різні штуки прошлого життя. Хто гірший боягуз, той балакав про екзамен, що висів на носі, – розпитувався, вивідував і уздихав голосно, наче позіхає, а в душі молився: «Господи! допоможи!»

Антосьо, відома річ, пристав до крутян, та не мав чим горла запхати, то й почав теревені: чи вспів, чи не вспів він розказати, як вакаціювалось, як до Кам’янця доїхав, де живе, – як щось іде – таке нечвидне, що й глянути гидко: на одно око сліпе, вид йому покрутило та повертіло; згорблене і все плечима зносить, наче що вбралось, мовляв, межи воші та й гризуть. Йшло воно просто до гурту.

– Куди! куди! – озвались баряни. – Мимо! пташка з закованим носом!

– Хто це? – поспитав Люборацький.

– Донощик, – відказали йому.

– Еге! А як зветься?

– Робусинський.

– Я Робусинського зазнаю в Крутих. Цей там не був?

Не зразу відказали Антосьові на це запитання, бо не всі знали, проте відказав котрийсь:

– З рік, чи що.

– То це ж той самий. Він у вторий клас пішов з Крутих. Тільки тоді він не був такий гидкий, як тепер. Що це? віспа його так поправила?

– Добра віспа! з руками! То школа справилась. Гей! хто зна? розкажіть, хай новий чоловік послуха та й знакомим передасть, щоб вся семінарія знала, що воно за чадо!

Вийшов один з гурту, хитнувся на стану, протер вуса – ті що не було, – відкашлянувся і почав:

– То, маєте, жили ми в одного столяра – нас чоловіка з вісім. Знаєте, зібрались всі своєкоштні, не бурсаки… – З цим словом мигнув він під бороду бурсака, що тут же стояв поблизу.

– Пашов! – озвавсь той і каже: – Язиком мели, що хоч, а рукам волі не давай!

– Ой же, зозулько моя! А щури (пацюки) смачні? добре наїдали-сьте ся?

– Он кінчай, що почав єси! а це й сам дізнаєш, коли дасть бог, що й твого батька вхопить.

– А твого вже вхопило, то мого не чіпай, бо битиму.

– Ну-ну! кінчай отам! І той почав:

– Так, кажу (відкашлянув і сплюнув), зібралось нас вісім чоловіка своєкоштників на квартиру до одного столяра. Всі, знаєте, хлопці ручі: чи в баштан, чи в яблука, чи вибити, чи випити – всі, як один. Радіємо так, що годі. Та не пройшло більш місяця, як тягнуть нас всіх вісьмох до інспектора, і він все нам розказує, що ми робили, що навіть думали зробити. Все знає!

Що за чорт? Всі, здається, добрі, а один диявол єсть. Невже ж самих себе остерігатись? А про те ні гадки, що Робусинський через тин. Він уже й битий був за доноси, то закаявсь і притихло. Хтось таки поспитав його: «Чи не ти язика присолодив?» – та він руками й ногами вихрестюється.

Не дух же святий навіває інспектора! От ми й зговорились докопатись до донощика. Аж от кінчаються м’ясниці, настає масляна. Розпустили нас на масницю, а ми й завели вараниці і давай різати в мар’яша, в дружбарта, а хто й просто в візка. Не все ж, знаєте, і в неба грати! Отак собі гуляємо, а в суботу інспектор рум до хати – саме тільки обідати подали. Полякались ми, та дурно, бо пошукав він всюди – в скриньках, в кроватях, поза образи, а в шапку не заглянув, що висіла на цвяшку коло порога, то й не знайшов картів. З тим і пішов, тільки розказав, хто скільки виграв, скільки хто програв за масницю; хто в яку гру любить грати; накивав, та й тільки.

«Ні вже! – кажемо, – треба зловити та провчити цю пташку з закованим носом!» Постановивши так та порадившись, на пущання посилаємо по горілку. Пішов той, а решта сидимо, очікуєм і тільки поглядаєм один на одного. Вареники, знаєте, парують на столі. От і живицю принесли. Телепнули ми по красовулі, не кожен і закусив, а декотрий і не обітреться, як під вікном застугоніло, занявчало.

– Єсть! – кажемо, та надвір.

В столяра було шість чоловіка челядників; ми й пообіцяли їм на могорич, як зловлять; а вони й зловили раба божого і волочуть до хати – оцього самого Робусинського.

– А! сучий же ти син! то ти так покаявся? Нап’ятнуймо його! щоб і діти його знали, що за цяця був їх татуньо.

Як же? чим же? Хто радить пекти, хто щипати. А він, собака, тільки скавучить.

Між нами, знаєте, був третьокласник – тепер він вже в четвертім класі. Цей, ні слова не сказавши, махнув у столярню і вніс політуру, а трохи чи не сирвасер у пляшечці з квачиком. Ми й наполітурували йому собачий вид та й…

– Цссс! – перебили з гурту. А то професора побачили і кинулись врозліт, як курчата від шуляка, лиш недоїдки свідчили, що тут були люди, та ще й добрі теребії.

Ота політура і потравила, мовляв той, Робусинському обличчя.

Так розполохані хлопці не кожен і пару собі знайшли, а більш того, що побрели поодинці, кожен думаючи, що йому здавалось лучче; а Антосьо згадав Крутянщину і давнє товариство з Робусинським, і те, як цей осиротів і мусив податись в бурсу, а пішовши – пропав. І жалко йому було хлопця, і злість поривала на ледачого: то, мандруючи повз костьол, на Фільварки ніби, і каже сам до себе:

– Я б йому ще сіллю присипав, щоб знав, як язик присолодювати; та порохом натер би, – і показує руками, як то натирав би, прудко приговорюючи, – отак, отак, отак, натирав би! отак, отак!

– Knysz łapał mysz, popod mury łapał szczury, popod dachi łapał ptachi!

Аж жахнувся сірома, почувши цей крик, глянув – а то кричать гімназисти гуртом. Кинув він оком і на камінці, що наче навмисне лежали порозкидані, та соромився підняти, і, щоб хутче збутись того глуму паничівського, не побіг би, полетів би, – так сором. От і постьобав неборак, понурившись, а серце йому як не вискочить.

І Робусинського забув, а вже малювалось перед очима, як би він потовк гімназиста, щоб не чіпав, ляшуга. Як на те ж і гімназист попавсь йому назустріч в глухім проулку. Не думавши, не гадавши, ні слова не сказавши, Антосьо лясь його по щоці.

– Za co, pan, bijesz? – озвавсь той.

– Не прозивайсь! – гукнув Антось, та по щоці, та ще.

– Co ja panu winien? – кричить гімназист, вп’явшись Антосьові в барки [Барки – вид бороди. Передня часть, що під шиєю, всякої одежини, похібна в бійці, як хочеш збороти. От і зветься вона барки – А. С.].

– Еге! ти ще й спинаєшся проти мене! – заговорив Антосьо і так черкнув тим об землю, аж загуло. Дав іще скілька мордасів: «Ви всі, – каже, – сучі діти, однакові!» та й чкурнув поза дімками. Хіба там зменшав бігу, де здибав кого. Обтріпавсь гімназист та й пішов; а Антосьо вибравсь у Палестину та й глянув тоді на долоні, що пашіли, наче в лапки грався, і червоні були, як раки.

Примітки

…від цісарського (остріяцького) кордону… – тобто від кордону, який відділяв Подільську губернію Росії від Галичини, що входила до Австрійської держави.

…з дешевої лягла… – тобто заснула, впившись дешевої горілки.

Розпустили нас на масницю… – тобто напередодні так званого великого (великоднього) посту (в кінці лютого або на початку березня). На масницю, за язичницькою традицією, святкували проводи зими й зустріч весни, влаштовували поминки покійників та обряди, пов’язані з магією плодоношення.

…на пущання… – тобто на останній день масниці, коли дозволялось їсти скоромну їжу.

Подається за виданням: Свидницький А. Роман. Оповідання. Нариси. – К.: Наукова думка, 1985 р., с. 147 – 153.