8. Антось збирається женитись

Анатолій Свидницький

Другий рік минав після цього, як по косовиці, на півдороги від Кам’янця до Гайсина тюпали конята в подертій бричці. Хитавсь собі у старім брилі пуховім, полатанім старий панотець, а вітер розчісував його лискучу, сріблом-білу бороду. Встряг старий в солому по самі пахви; вона спинається, дубала стає, смітить по дорозі, а йому, трохи молодшому за світ, хоч коза з вовком вінчайся. Дяк ньокає та пугою поводить, – тонка ж бо була; хоч ячмінь молоти! – а панотець куняє. Стукнуло колесо на ямку, а старий носом у коліно, аж бриль на очі насунувся і з очей сльози покотились, та й зашавкав:

– Вражого сина ямка! Натовк носа, що ще посиніє, чого доброго. – І помацується за ніздрі та поглядає на пальці, чи не йде кров з носа. За такою роботою продрухався, глянув по боках, а там збожжя шелестіло, дальше синів ліс по горах та перегірках, а попереду, на другій горі, щось дибало. Старий і не додивлявся, бо знав, що недобачить.

Було вже близько полудня, як догнали проїжджаючі того прохожого. Ішов він, як видно, здалеку, бо вже борода таки добре стернею вросла. На плечах йому якась одежина суконна, чорна з сірою підшивкою, і невеличкий вузлик. На собі мав шаравари в клітки і желетку якусь рябомизу, на голові кашкет добрий. З себе був така машкара, що якби змалювати, то чи й повірив би хто, щоб на світі могла бути така людина; лиця шрамоваті, на однім оці більмо, борода купками росте, попід носом також борозни та межі; ще й жовноватий до всього.

Оце був Робусинський. Насилу скінчивши курс, він добрався до якогось дядька, а там – чи ті проводи обізвались, чи що – обсіли його жовни, то й повалявся мало не два роки; а це вже йшов з Кам’янця, взявши білет на женитву, щоб попом стати. Поздоровкавшись, почав старий з брички:

– Чи не семінарист? – питає.

– Ні вже, – відказав той.

– Але був?

– Був!

– Чи далеко ж бог провадить?

– До Браславля.

– Чи в саме Браславля, чи поблизу?

– Поблизу, – відказав той.

Через годинку часу панотцевим коням було скількома пудами тяжче, бо й Робусинський їхав.

– Що ж ти, синашу, сирота чи так, безталанний?

– Сирота.

– А ще довго лямку терти?

– Вже дотер.

– Цебто вже кончивший?

Посоромивсь Робусинський признатись, то й каже:

– Ось білет на женитву. Вже на попа.

– Торкай! – гукнув старий на дяка. – Хай і кобилки знають, що кончившого везуть.

Хльоснув дяк, конята шарпнули, і бричка хутче покотилась – і таки добре, бо з гори було.

– Ге, – почав далі старий, – то твоїй матері вже можна заспівати: «богослова родшую!» Ге!.. А думаєш женитись? – додав.

– Не як же й попом станеш.

– А я дівчат таких знаю!.. таких… А якої ти хочеш: хазяйки? багатої? гарної? розумної? чи щоб все разом?

– Найлучче, якби все разом, а прейма, коли б гарна і багата.

– Добре, синашу, загадуєш! А на себе ж ти дивився? Та ти, голубчику, такий мерзкий вдався, що й свята з неба не полюбить, хоч їй вже й не треба хлопця…

Кліпнув оком Робусинський і мовчить, та, зажарившись, ще поганший став. А старший поглянув на його і шавкає:

– Ти ж, небоже, не гнівайся, а бігме такий-єсь вдався, що аж фе! Гидко і спогадати!

– На те я, – каже Робусинський, – хлопець, щоб на, красу не зважали.

– Твоя правда, – озвавсь старий – А наші попи так: хоч квач – товкмач!.. Та я берусь сватати, а не знаю, як звати молодого?

– Іпатій Робусинський, – каже той.

– Ну, пане Робусинський, – почав панотець, – так поїдем свататись, га? Та ймення ж бо маєш, – додав, – клапатий, клапатий! Коли б ще сліпий та жовноватий, то й малювати не треба б… Проте женитись поїдем. А я гарну тобі дівчину за хустку виміняю!

В таких і інаких розмовах проїхали вони і день, і другий. Старий не пустив Робусинського до дяка, а взяв до себе. І вже вибрались за Біг і Теплик минули. Чимало лісів переїздили вони, а оце в’їздили в страшний-страшенний, в Бутову. Дуби аж небо підпирають, липи порозростались, кленина, чорноклен, берест, грабина, низом ліщина, свидина, гордовина і всяке дрібне дерево. Аж любо оком глянути.

По дорозі від Теплика до Кам’янок єсть поперечний яр і поздовжній видолинок. Тим яром річка текла, тим видолинком дорога йшла, – там гуляли гайдамаки і була гайдамацька криниця. Тепер там лани і проміж пашні пні чорніють та де-де дубки літорослі або старі голінаті. Витяли пани ліс, вода висохла і від річки рівчак зостався, а від криниці й сліду нема; і все дуби – кривундяччя, обчимхані, що гілля на вершку, мов шапка на шесті. Хто б догадався за літ тридцять назад, що в Бутові не буде де від сонця сховатись 52, що в Бутові не буде кілка на заколесник?.. А так воно сталось! Тоді вже тяли Бутову, як оце старий їхав з своїм молодим. Вбираючись в гущавину, де саме холодом повіяло, панотець каже:

– Тут треба коні попасти, та й самі покачаємось в траві.

Звернув дяк з дороги і стали під липою. Поки дяк коні то розпріг, то попутав, панотець відійшов трохи набік і розпростерся на траві. Робусинський і собі ліг недалечко, виставив грудницю, щоб провіяло.

– А знаєш, синашу, що я тобі скажу? – почав панотець розмову.

– А що? – питає Робусинський.

– Я їсти хочу.

– І я не від того.

– То ходім та води нап’ємось, – каже панотець. – Тут близесенько чудо не криниця! Гайдамацька зветься.

– Ходім, – озвавсь Робусинський.

Піднявсь панотець на ноги, встав і Робусинський та й пішли дорогою, а там звернули набік і пішли стежечкою, спустились в ярок, придержуючись за ліщину тощо. З-під коріння з-під верби джерело било, що й кулаком не заткати. Добрі люди викопали ямку і вправили кадіб та й стала копанка. Той тільки пив воду з копанки, хто приходив з банькою тощо, – і то не тут, а там, куди воду ніс; тут же всі – й старі, й малі – нагинались до джерела, пили – не відпивались і води не каламутили. Мало цього, ще й умивались. І панотець потурбував свою старість: нагнувся до джерела, аж почервонів, і бороду помочити не жалував. Напивсь і Робусинський, та вже листочком, а не нагнувся.

Вернувшись до брички, казав старий дякові вийняти ящик з ковбасами та пляшку горілки і розіслались під деревом закусювати. Закусивши та заснувши, рушили з місця, а на вечір були вже у старого коло столу.

Ні роду, ні плоду не мав старий, то й рад був, що жива душа є в хаті, а не знав, що та душа часник їла. Причепурив його на свій кошт, назначив йому коні і хурмана.

– Це тобі, – каже, – їздь, розглядай!.. А приход добрий зайняв єси, то й посватаєш хоч яку кралю.

Погана врода допомогла Робусинському. Поки він виходився з жовнів, ректор семінарії став архиреєм, а інспектора там же ректором зробили. Любивши Робусинського в семінарії, цей не цуравсь його й послі, і як став приставляти архиреєві, що природа його скривдила тощо, то й витупкав йому добру парафію, – чуть не найлуччу на все Поділля. З таким білетом до кожного батька приступиш, а в тім і вся штука, щоб батькові подобатись, бо на дівчат рідко хто зважа: і дикий кінь приручається, а жінка присмиріє, – думають попи.

З такими фундушами шатнув Робусинський по панотцях, де тільки чув дівчат.

А тим часом під Солодьки підкочувавсь жидівський віз і на йому сидів Антоній Люборацький – кончивший курс богословських наук. Бакени мав густі та чорні, вуса добрі, очі бистрі та живі, чоло високе, лице не назбит біле, бо не шанувався, і на щоках кров грала.

Тією ж дорогою їхав оце Антосьо, що й тоді, як уперве вертався з шкіл, ще з Крутих, додому. І тепер, як тоді, збожілля шелестіло, і снопи то стояли, то в п’ятках лежали; так же рябіли женці, так же чорнугуз дибав по горі, коники ловив, і Солодьки так же звільна виказувались з-за гори, – все так же було, як і в давнину.

Та сам Антосьо вже не такий був: вже не рвалось йому серце^ додому, не кипіла кров до отця-неньки, не тягло на баштан, не манили до себе ті білі хатки в зелених садочках, ні та убога дерев’яна церква, що понуро стояла серед села, од свята до свята на всі замки позамикана. Не ждали хлопці, ні їх бистрі коні…

Сидів неборак, наче задумавшись, а справді дививсь на стебелину, що виставилась з вічка і тряслась, дрижала разом з ним, разом з бричкою. Не хутко побачив він, що і його батьківську хату на підмурку з подвір’я видко було, як на долоні.

– Тпррру! – став жид під коливоротом. Лановий, постогнуючи, виліз з куреня ворота відчинити, а Антосьо виглянув з брички.

«Здорові були, мої Солодьки!» – подумав собі і уздихнув: – Солодьки-Солодьки! – каже сам до себе, – а життя гірке – не солодке…

– Це ви, паничу? О! дай же вам, боже, здоров’ячка! – привітав лановий.

Привітав його і Антосьо добрим словом, – пізналися! Це той самий дід, що назад тому п’ятнадцять літ на баштані сидів, як Антосьо ще був дитиною.

– Що ж, паниченьку, – зашавкотів старий, – ви, може, на батюшку до нас їдете?

– Як то?

– А хіба ж ви не знаєте, що у нас батюшки вже нема?

– Нічого не чув.

– Ого! вже другий місяць, як повезли…

– Куди?

– Но! – гукнув жид.

– Їдьте в двірок! Паніматка вже на старім обійсті.

«Що воно таке? – подумав Антосьо. – Якісь дива виробляються! Недурно ж мені і так сумно було цілу дорогу.

От вже и греблю проїхали і до хати повернули, а сумно Антосьові: не прояснювалось, не лекшало на серці, ні разу не вдарилось як інакше, що от-от материн голос почує… От і в ворота в’їхали.

Давно вже Антосьо був на цім дворищі, і за серце його стиснуло, що від усього пусткою відгонить. Ось перед вікнами здоровий хрест новий, на тин спертий. Нікого-нікогісінько нема, тільки гусей купка перед порогом, квочка з курчатами ходить та хлопчик серед подвір’я рукав собі гризе, і кінь випав йому з рук.

Не пізнав Антосьо, що це Фоня, бо таки виріс, і вже не в червоній сорочці, а в білій; рукави заялозяні, поморщились на ліктях, що аж короткі стали, штанці також збіглись, ноги босі та чорні, а волосся на голові аж побіліло від сонця. Більше навіть собаки не було.

– То ти, Фоня? – почав Антосьо. Фоня вирячив очі.

– Фоня! а Фоня! где папа? – почав Антосьо знов.

– Дя-дя! – закричав хлопчик і драпонув поза хату, тільки закурілось.

«От тобі й радість!» – подумав Антосьо і каже до жида: – Позносиш, я скажу, куди. – І пішов до хати.

Всі двері повідмикані були, то нетрудно здогадатись, що хазяї недалеко. І справді, поки жид позносив, поки що, прийшла мати вже в сльозах.

– Синку мій, синку! – заголосила зразу. – Нема вже Орисі!

– А де ж? – якось жалібно промовив Антосьо.

– На цвинтарі, синку! От і хрест для неї. Тільки й заробила в свого Тимохи, що чотири дошки, а хрест я вже своїм коштом ставлю.

Щоб затамувати сльози, Антосьо почав ліпити куричку і питає:

– Де ж Текля?

– Поїхала за малярем, щоб хрест сестрі помалював.

– Буде, мамко, бо й я буду плакати!

– Плач, синку! плач та молися, бо Орися й без сповіді вмерла.

– О господи! Чи я в таку годину виїхав, чи що! – каже Антосьо і смокче ту бідну куричку, а сльози йому аж на жилетку течуть.

– Отой собака… – хотіла щось говорити стара, та Фоня виглянув у двері. – Ходи до мене, сирітко! – почала вона.

Ввійшов Фоня.

– А хто це? – питає вона його, показуючи на Антося.

– Дядя, – озвавсь хлопець.

– А мама де?

– Татко вбили пляшкою.

– А татко де?

– Повезли в фурдигу.

– А й ти такий будеш, як твій татко?

– Ні.

– А який же?

Не відказав хлопець, а став пручатись:

– Пустіть мене, пустіть!..

Пустила баба внука, то він і побіг, тільки дверми стукнув.

Антосьо сидів, як камінний; сльози йому так і позасихали на лиці і куричка в руці погасла.

– Отаке-то з кацапом! – почала мати.

– Я вже знаю, – озвавсь Антосьо, – за що ж це?

– Наробив такого в церкві, що аж запечатувана стоїть; вона, покійниця, й почала на його гримати, а громада перед тим уже подала на його бумагу. От він і почав: «То й ти на мене! то й ти на мене!»… А саме сів їсти. То як стояла на столі зелена пляшка – та ще давня, що і в комин не розіб’ється… що то давнина!.. Так, кажу, він схопив ту пляшку в руки та так і пустив в Орисю та й попав її позавуш; зігнулась, нещаслива, на своє лихо. Як упала вона, то вже й не вставала…

– Гаразд! – відказав Антосьо. – Тепер і я скажу, як Мася: oto wam popowiczy !..

– Кацапи, сину, кацапи! – підхопила стара, аж піднявшись з стільця.

– Згадав я Масю… Де вона?

– І чутки нема… Розказує молодиця, що в них служила, що вона почала туркати свому чоловікові: кинь та кинь це місце, а шукай собі другого де, дальше від мого роду. Мені, каже, соромно й признатись до його… От Кулинський і розлічивсь з паном Росолинський, спродався і поїхав, а куди – то бог його зна.

– І це гаразд! – озвавсь Антосьо. – Отак-то наші пішли!.. А на Теклю ніхто не насватується?

– Був якийсь Робусинський…

– Робусинський! – скрикнув Антосьо. – Та боже вас сохрани і в хату його пускати! Це таке ледащо, що й не сказати: гірш Тимохи буде!

Стара аж перехрестилась: «Хай минає», – каже.

Тоді вже стара докінчила, як увійшла Текля і маляр за нею.

– Як же приход? – питає Антосьо.

– Я думала, що ти займеш або за Теклею почислять.

– Мені ще рано; ще списків не читали. Подавайте прошення, щоб за Теклею почислили, бо виженуть з хати.

– Хто сміє?

– Еге! Наїдуть оцінщики, оцінять і викидають.

– От тобі й радість! То пиши хутче та подавай. Не їй, то тобі достанеться, а не кому чужому. Бо справді, як ще виженуть, то пропащий світ!

– А виженуть, виженуть! Тепер таке постановленіє вийшло, щоб причт у громадських хатах жив.

– Отам до тримонного! Як в шинку, що з села й мастільниці і все… Добре покійні татуньо розказували, ще то й твій тато покійний це знав… Кажуть було обидва, що духовне владеніє прийдеть во ізможденіє…

– Що ж, паничу, треба мені їхати… – почав жид, прийшовши до хати.

Відправивши жида, Антосьо ліг спочити по дорозі, а ті пішли по хазяйству, а маляр розклав каміння та й пішов до шинку і вернувсь аж увечері – мокрий, хоч викрути… Ліг спочити Антосьо, та не спалося йому.

«Що за лукавий світ! – думав він, – що за темний люд! Хоч би на те вже зважали, коли ні на що не хочуть, що бог жінку сотворив після чоловіка, то вона, значить, і старша. Почав же господь творіння з багна, від неживого перейшов на живе, від черв’яка до скотини, там до чоловіка, а закінчив Євою, найкращим створінням. Адам, чоловік, старший був за все, а Єва й за Адама, за свого чоловіка, старша.

Чоловік для жінки, як дерево для птиці, земля для трави, вода для риби; тим, щоб було де жити; цій, щоб було за ким жити… Чи й з мене, моя Галочко, вийде такий же азіят?.. О, ні! Я знаю, що то жінка… Ти в мене будеш щаслива. Шануватиму тебе, як око в голові, зірочко моя ясна!.. – І зітхнув, полежав щось без думок, а там ізнов почав:

– А пастирі як! Ьоже милосердний! Насмішники, а не пастирі… От як я вийду на попа, то зараз школу заведу, учитиму дітей, стоятиму за громаду перед паном, перед судом, перед царем… Заїдять? Та ідо? Христос дав нам узір собою, я послідую йому. На що вони зважають?.. «Образ будьте стаду» – їм говориться, а вони безобразіє стаду. І самі, як стадо яке: тільки їдять, їдяться та множаться… Та і стадо не так, бо хоч купи держиться, а вони – розполохане стадо, та не овець безловесних, а свиней… Господи мій, господи! невже ж і я такий буду?.. Не дай мені загинути; я буду добрим попом»…

Само собою, коли починається думати, то сон уже не возьме. І Антосьо покачався-покачався та й устав і почав на скрипці голосити – так голосити, що й камінний заплакав би. А він побілів та пожовк, губи йому посиніли і тільки дрижать, а пальці так і літають. То соловейком защебече, то засвище, то затьохкає, то так зайойкоче, що сльози самі ллються, мовби там під лобом хто мокре клоччя здушить… Скрипка так і говоре, аж вимовляє. Не час, не годину розмовляв неборак на своїм струменті; не дві й не три слухали його та слізьми заливалися мати з Теклею; а далі й годі сказав: поклав скрипку на стіл і почав ходити вздовж і поперек та тільки уздихає. Як чує – хлипають у другій хаті. Він і виглянув, а то мати та Текля.

– Чого б я плакав? – почав хлопець. – Наче поможеться, чи що? Ет, бог знає що!..

– І я скажу: бог знає що говориш! – озвалась мати. А Текля втекла.

– Розкажіть-но мені лучче, що в вас нового чутно? Чи нема де весілля або якого празнику, щоб поїхати?

Стара подумала, що він хоче поїхати, чи не вигляне дівчини собі під пару, і почала розказувати, де весілля, де празник, в кого гарні та хороші дочки.

«Не туди, матінко, – подумав Антосьо, – є в мене зоря ясна, та не з неба світить, а з батькової хати…»

На другий день не вспів Антосьо й поснідати, як уже й потяг у Кукілівку. Як же здивувався, заставши тут Робусинського.

– А ти ж, сміття, чого тут? – зараз же шепнув йому на вухо.

– А ти думаєш і тут, як в семінарії, верховодити?.. Годі! Там твоє грало, а тут – померяемся!

– Що тобі мірятись? Як дам, то на свій зріст все подвір’я зміряєш, тільки не утряси звідціль!

– Попробуемся!

– То що тут пробуватись! Без сорома казка – вонде двері, або випхаю! Вибирай що хоч: або прощайся і не навідуйся, або все розкажу.

– Розказуй! – озвавсь Робусинський, а сам шапку в кулак і потис за поріг.

Так випало, що на цю комедію не було свідків, а тут виходе Галя. Не довго б балакали про своє, як ввійшов її батько, а там і мати ввійшла. Тоді вже поплелось на гурт, що й сам Соломон ладу б не дійшов…

Примітки

…лямку терти. – У першодруку до цих слів подається примітка І. Франка: «Лямкою зоветься линва, котрою тягнуть байдаки горіводою, се робота дуже важка, через те й усяке бідування зовуть: тягти або терти лямку».

Хто б догадався за літ тридцять назад, що в Бутові не буде де від сонця сховатись… – Достовірність цих спостережень над винищенням місцевих лісів підтверджується даними історика Поділля, який писав, що «в часи литовського і польського володарювання в Подолії майже четверта частина її території була зайнята лісами, в них нерідко місцеві жителі ховались, як у неприступній фортеці, від татарських набігів» [Симашкевич М. Историко-географический и этнографический очерк Подолии. Каменец-Подольский, 1875, с. 51]. В 70-х роках XIX ст., за словами цього ж автора, на Поділлі ліси займали тільки дванадцяту частину всіх земель.

Соломон (бл. 976 – 935 до н. е.) – цар Ізраїльсько-іудейської держави, зображений у старозавітних книгах великим мудрецем, героєм багатьох легенд.

Подається за виданням: Свидницький А. Роман. Оповідання. Нариси. – К.: Наукова думка, 1985 р., с. 197 – 205.