6. Громада скаржиться на Тимоху

Анатолій Свидницький

Вже й того сумно було в хаті, що зостались без Масі тільки вдвойзі – мати з дочкою, та ще й разом після весільного гомону, після її цокотні; а то ще й осталось після відданиці, як після татарви; то й плакати б уже. Одначе ж не плакали, а обидві взялись попрятувати тощо і мовчки збили такий копіт, наче по хаті сто гусей літало. Довгенько їм наче чогось бракувало: чи обідати сядуть, чи вечеряти – все наче когось нема. І мати не раз затикалась – замість Теклі Масю звала, і зітхне:

– О, – каже, – десь моя доня-голубка мене згадує… Як то їй на своїм пануванні, що все погорджала попівським станом! – І почне молитись: – Дай їй, боже, щоб була багата, як земля; здорова, як вода; велична, як хліб святий!

І Орися її згадувала. Ця думала: «Чи так же їй за ляхом, як мені за кацапом?» Тільки тій сходило, а цій не миналось: чи зітхне вона, чи сльоза покотиться – Тимоха і вчепиться: «Чого здихаєш? чого розрюмсалась? Ти молиш бога, щоб мене спрягло, як з лука!..»

Та почне відговорюватись, то слово по слову та й до товчеників доходить. Змовчить небога, то він:

– Ти мовчиш, погорджаєш, говорити вже не хоч! – І товче. До того дотовкся шо вже не Орися жила, а тінь її ходила, що на лаву та руки зложи, то від мерця не розпізнаєш.

– Доки він буде згнущатись над тією безщасницею? доки збиткуватись? – гула громада, та тільки в оренді або де на самоті, щоб до попа й чутка не дійшла, бо попотупкаєшся коло нього на случай якої оказії та й кишеню потрясеш. До живого нікому не доходило: чужа болячка не болить, чужа потилиця не свербить, – тільки бідній матері допекло:

– Доню моя, безталаннице! – говорила вона, – гірка твоя доля нещасная! Тільки й добра, що-сь попадя; та що з того, що одна в селі, коли добра ні на пагність, супокою ні на часиночку! – І заллється гіркими сльозами. – Втопила я тебе, доню! згубила твій вік молодий!

При Тимосі ж не сміла, а так де без нього – чи між солодьчанами, чи в себе прилюдно, чи й на стороні – не таїла свого гріха, а її лиха.

– Чого ви його боїтесь? – каже було Антосьо. – Хіба він що? Що архирей йому дядько? Овва! – проте він задрипанець! проте він кацап, головоріз, лапотник ще й п’яниця.

– Добре тобі спинатись, – озветься мати, – а мене попоб’є і пропало.

– Ану хай попробує! – то турнуть з приходу, аж заторохтить!

– [Та-бо неслава, синку!]

– Та що з того, що неслава? Якби й не вертався! Та в мене є знакомі в консисторії, то так очі замию, що й з свічкою його не знайти.

– Та що можуть консисторські блохи без архирея?

– Є чутка, що цього візьмуть від нас.

– Коли б дав бог милосердний! може б, трохи присмирів, хоч би й без біди: бо що ж? – Всі будуть нас винуватити, а ніхто не скаже: було за що, то й ускаржались. А він все-таки поб’є і очорнить до того.

– А нехай попробує; то я – не я, коли по волосинці не вискубу йому оту рижу цапку.

– То-то ж оскуб-єсь, як вигнав мене з обійстя!

– Тоді було що іншого, а тепер я богослов.

– Дурнослов ти, а не богослов! – підхопила Текля. – Хіба він подивиться на твоє богословство! І він же якийсь кацапський кончивший! От зачепи, то й тобі достанеться, Що й додому не донесеш та й по дорозі не розгубиш.

– Нехай тільки зачепить!.. Коли б хоч приторкнувся! Недурно в апостольських правилах поставлено: «Біяй вєрнаго ілі нєвєрнаго да ізвєржеться».

– І поб’є-таки, не то приторкнеться, і не ізвєржеться! Хіба ти не знаєш попів, що б’є, аж розкривавить, і йому ніхто ні слова, ні півслова. Не такий тепер світ, щоб за правду стояти. «Тепер неправда з панами в світлиці» і всюди, а правди й зазором не видати, як торішнього снігу.

– Тільки сорома наберешся, – додала мати, – бо ти гірш другої баби.

Колупнуло Антося за серце: як-таки – я, богослов, і гірше баби! Отже докажу, що не гірше… І з цього часу явно став проти Тимохи: чи вдома, чи в гостях; чи прилюдно, чи на самоті – просто й ріже. Тимоха подався, притих; мати й взяла собі в голову, що Антосьо важнюща персона, коли й Тимоха проти його нічичирк; і думає, що Антосьом можна залякати Тимоху, як плачущу дитину дідом чи чим другим. От раз в перепалці і різонула Тимосі.

– Ви бушуєте, поки нема мого Антося, а хай-но приїде, то дасть він вам гарту!

– Хто? хто? – з гнівом закричав Тимоха, – твій Антосьо? Ха-ха-ха!

– Засмієтесь ви на кутні!

– Ха-ха-ха! Такой дурак?!

– Хто дурак? Антосьо? Та ви й устілки його не варт з цілим своїм родом кацапським, різацьким гніздом, поганцю їден ходиш!

– Який я поганець? який? який? говори, стара відьмо! – з гуком присікавсь Тимоха.

– Отакий-таки поганець, та й годі! кацап! маркитан! коробошник! пилипон смердячий!

– Бить буду! – почав Тимоха вже по-московськи.

– Може, ще й булавою? Ти ж повинен навастриться там со сваими.

– С кем сваими?

– Ти вже те знаєш, з ким по лісах ходив та по дорогах зссідав.

– Когда? ты видела, карга старая?

– Хоч не бачила, та й так знаю, що за редьку готів-єсть закацапити.

– Молчи, проклятая!

– Ось на тобі! – дала попадя дулю.

А Тимоха по руці, та:

– Матери паднеси, – каже.

– Моя мати у гробі, а я тобі на лобі.

– Батьке своему.

– Твоєму в бороду, щоб не здох, кацап, з голоду.

– Зажму тебе енту пасть собачью!

– Ось на тобі іще! – дала стара дулю другу.

Тимоха й знов по руці. Стара ще дулю; Тимоха по руці, – і знов так: стара дулі тиче та руки хапає, мов у лапки граються, а Тимоха руками махає, якби попасти по руці; та, не мігши, бо стара справна була, ляснув по щоці, аж луна пішла і мазка бідну обмила. Тут би подивитись та полюбуватись!.. Обіруч уп’ялась теща зятеві в бороду, кров ллється, аж по землі стигне – всі груди обом окровавила; а зять розведе руки, що сили стає, і що сили має – так і гріє стусанами під ребра.

– Гвалт! – почала стара, аж дренчить голос, – кацап убити хоче!.. гвалт!..

– Та годі вам! чого ви зчепились?! – вмішалась Орися. (Теклі давно в хаті не було: умкнула, як тільки завважила, що до сварки дійде.) Це діялось в гостях у старої, то Тимоха й гукнув на жінку:

– Прочь домой!

– Як ти смієш мою дитину з моєї хати виганяти? – плачучи і мішаючи з гвалтом, закричала Люборацька.

– И тебя выгоню!

– Не смієш!.. гвалт!

– И смеяться не стану! – І все стусанами: – Вот тебе! вот тебе!..

– Гвалт! – кричить стара. – Ти думаєш, що як архирей тобі дядько, то ти і вбивати можеш? Убий! убий! в Сибіряку запруть!.. Там вже не їден з твоїх родичів золото копає, то й тебе туди ж попровадять!

Почувши ще й це, Тимоха рясу з себе, щоб не заважала, та тоді вже як махнув під бік, то стара й зуби стяла, лиш кевкнула. Кинулась Орися матір відірвати, а Тимоха чим запопаде, тим і верне: і горшками, і мішками; і ногами товче, і кулаками гатить. Підняла крик Орися:

– Рятуйте, хто в бога вірує! убив маму, ще й мене хоче! – Вже давно стояло попід вікнами півсела хлоп’ят, там одна-друга молодиця, – мабуть, подивитись, чи й попи так б’ються, як і всі грішні, – стоять, ахають, охають, приказують:

– Ох лишко! так і мій! як ударить, то сама чую, що чуточку гірше, то й душа вискочить!

– Та де там! – друга каже, – цей, бач, як по-московськи, а твій не б’є під серце. І мій – що який уже, та й то не б’є проти серця!

– А мій то не зважа!

– А я від свого й дитиною не закриюся.

– Тільки без крові обходимось, – каже ще якась.

Спокійнесенько роздебендювали молодички і роздебендювали б, якби хлопці не підняли гвалту. Тоді молоди врозтіч, і на їх місце прийшли чоловіки паніматок рятувати.

Вже здавна громада гула на Тимоху, а тепер і кур закричали.

– Що за приклад для наших дітей, – кажуть, – кол сам панотець таке витворяє! Ні вже! що не кажи, а треб кацапа в кацапщину. Що він розходився! Сього й слихо не слихати, а прийшлось видом видати!

І пан був лихої волі на його, і всі попи околишні хропли, сопли. Панотці через те найгірше, що він лаяв обливанцями та погорджав ними:

– Што мне хахлы? на што мне ани, енти салаеды, галушники!

Всім бажалось викишкати його, і тільки приключки чекали. Доки ж був його дядько на архирействі, то брались – і руками не здвигали:

– Що ж, кажуть, архирей йому дядько, то ще нам біда буде. Пр ти вітру попелом не кидати.

Та збулось Антосьове слово: архирея взяли. На другого – то притих би, як надворі перед тучею; а Тимосі й байдуже. Кому-кому, а жінці найбільш припадало. І громаді нелегко було, бо дер з живого і умерлого. Всім було не по душі з Тимохою знатись; то постановили, щоб, куди б не йшло, а його збути.

Як от і приключка знайшлась. В Солодьках не було великого дзвона на дзвіниці. Був там якийсь, та громада хотіла більшого, голоснішого, і почали складку, йшла вона ще за о. Гервасія років з кілька; хто що міг, давали, і зібралось біля п’ятисот карбованців, поки Тимоха здумав розпорядити по-свойому. Не куди й дів ті гроші, а купив дзвін; та вже й тим скривдив громаду, що зробив своїм богом. А тут ще й дзвін вдався, як череп’яний, бо на якийсь десяток карбованчиків таки захрясло в панотця. От зібралась громада перед школою раду радити, і Тимоху попросили.

– Што? я? Врете вы, хахлы некрещеные! – закричав він. І того досить, що хахлом назвав, щоб подолян не вибачив; а він ще й: брешете, – гука.

– Та що воно – «брёш»?, як-то – «брёш»? – загули з гурту. – Хіба ми що, щоб нам брехню завдавати? Та цього й пан дідич не зробить!

– Брешіть лучче ви! – вихопивсь один розумний чоловік і всій громаді голова, – бо ви один душею на все Поділля, а може й далі; нас же ось перед вами, вибраних громадою, більш тридцять чоловіка. Нам ніхто не сміє бренькати.

Не думавши, Тимоха підскочив до його та як затопить у вухо.

– О, сучий же ти син! зарізака! бач його! – каже битий і хап! та й закинув йому рясу на голову.

Громада добре знала Дениса – так битого звали – то тільки Тимоха дав йому по щоці, як і розбіглись, щоб свідка не було. А як дійшло до діла, то помічники знайшлись. Тимоха тріпавсь, та куди йому, грішному! Насіли, як годиться, по-чеськи: «Голова, кажуть, свячена, то її накрити!»…

І накрили та й вчистили з п’ятдесят – не було чим, та мотузком. Поки Тимоха розмотавсь, поки що, то коло його ні духу живого. Глянув, ошельмований, круг себе, і не маючи на кім злість зігнати – трах! трах! – побив вікна у школі. На це і свідки знайшлись, сам пан дідич над’їхав.

– А что вы, księże? – каже, – уже за скольщика обобрались? – І, не чекаючи одвіту, додав: – Та струментув не имеете, что крев так юшить…

Не озвавсь Тимоха, лиш очима лупнув та й скочив через тин у свій город, там через другий у подвір’я і дома насів жінку: чому не йшла боронити.

На тім не покошилось, що вибили Тимоху; ще попросили дяка, щоб настрочив супліку до архирея, а один з громади диктував, а всі слухали і все: «так-таки, так!» або: «це не так!»… «і цьому правда!»…

Все прописали: шо Тимоха б’ється з громадою і дома, і тещу б’є, поганий приклад дає, і жінку товче, аж убити хоче, бо й кричить: «Уб’ю, а сам на Сибір піду»; і п’янствує, і в школі вікна побив. Йому добре бити, а громаді страта: за що нам кошта нести? І складались на дзвін, а він купив заводило, бо захотів кишеню собі полатати.

І те помістили в прошенії, що він на срам дому божому зветься Петропавловський, як і церква по-сусідству. То щоб взяли його, нелюдяного, і відіслали в кацапщину, звідкіль він і прибув, бо тут він зовсім-таки не годиться і звичаїв не знає та й не шанує, і мови не розуміє, і другеє-прочеє. Жінку ж просили оставити тут де-небудь за проскурницю – хоч-таки в Солодьках, бо вона не кацапка.

Після цього прошенія – щоб на місце Тимохи прислали попа хоч сякого-такого: хоч такого, що йому й під носом не світає, аби вже хоч не кацап. Або хай би прислали поповича, коли хочуть тільки вже людяного, не «тимошливого», щоб женивсь на попівні, на Теклі-сироті, і сів на попування в Солодьках.

Отаке-то прошения написали й послали вибірних з громади в Кам’янець до самого архирея: може, йому гостинця треба купити – гуску абощо, – от як справникові або становому, що й картоплю неси або міток рядовини, тільки з голими руками не підходь, – так щоб було кому купити, бо само ж прошения не піде по місті за гостинцем на під. маслок. Взяли й грошей з громади по три шаги з душі про всякий случай і посланців вирядили у дорогу. А Тимоха гуляє.

Примітки

Подається за виданням: Свидницький А. Роман. Оповідання. Нариси. – К.: Наукова думка, 1985 р., с. 184 – 190.