7. З семінарії виганяють донощика

Анатолій Свидницький

Поки в Солодьках ладнали діло проти Тимохи, в Кам’янці друге склалось. В семінарії звичаєм читають списки по вакаціях, як уже наново з’їдуться. Нема того в семінаріях, щоб хто думав з науки, з книжок розуму набратись, – нема там цього; а вчаться, щоб скінчити курс; кінчають курс, щоб забратись на село; забираються на село, щоб залягти, як риба на дощ, що ні грім, ні туча з місця не зрушить.

Нема того, щоб подумав хто, яку обов’язність бере на себе, пускаючись у попівський стан. Попівство, як хліба шматок певний – все, чого тільки волять собі поповичі-класовики; все, чого бажають їх батьки. Промоція у вищий клас становить собою один східець в тій ступанці, котрою добираються до попівства, – то списки, як смертний виклад, кінчають судьбу класовика.

І ті вакації, що перед промоцією, проходять якось так, що ні веселість не бере, ні що, – все списки в голові. Зате вже як прочитають кого, що перетягли, то й прудивус здитиниться – скаче, бігає, наче йому вчора «дубці» казано. То вже як в саму богословію переведуть, то ніхто не скаче, – не тим, що виросли, що вже б сором, а тим, що: ось-то я богослов, то треба дати почути низоті, що вона проти мене.

Нажабиться кожен, напиндючиться; навіть той, що за годинку булки просив, – і той як гляне, то наче ти йому батька віиїВ: зразу переробиться з людини та в казна-що. Як же всі вийдуть, що зістануться самі свої, то й тут все піде догори дном: той скаче, той б’ється, той співа, той штовхається, той розкріслить руки й крутиться, той сопе, – крик, гармидер… І Антосьо брикав за гуртом, як шалений, приїхавши з дому та попромований в богословію.

На таку колотнечу входить діжурний і гука:

– Панове, розходьтеся! Приходьте позавтру!

– Додому! додому! Позавтру! – підхопили десятьма голосами, і голодні кури або жаждущі качки не так кидаються до зерна, до води, як ці кинулись до партів за шапками. Стукотня, тупотня, гуркітня, – і посипали з класу. На порозі кожен плечі підняв, нахмурився і йде виступці, наче його ступінь по червінцю, тільки чути, як чобітьми цокотять. З самого заду йшла купка музиків і розмовляли.

– А що, – каже один, – чи не гульнути б нам на радощах?

– Чому й ні? – каже другий.

– А ти, Люборацький, як кажеш? – питає третій.

– Я за гуртом, – озвавсь Антосьо.

– То вернімось же в клас та скиньмось по силах.

І вернулись, всіх більш чотирнадцять чоловіка, прийшли в сінці, і той карбованця, той пів, той менше, та й зібралась повна жменя, і припоручили Антосьові купити чого треба…

– Ти, – кажуть, – знаєшся на тім.

– Де ж зійтися? – питає Антосьо. Переглянулись, і один каже:

– Варто б на Польські фільварки, там безпечніше.

– Та який чорт тепер захоче по стаціях ходити! І самі налигаються, що ну! От ходім до мене в Палестину! В мене хазяїн простий собі йогомость, що й післатись можна, і хата простора. А правда, Люборацький?

– Правда, дружако, правда! – озвавсь Антосьо і додав: – Коли б тільки всі пристали на це!

– Хто не пристане, то так і буде, а правда? – заговорив один з гурту.

На тім стали, щоб у Палестині зійтись ввечері.

Ждуть хлопці вечора, а тим часом почало хмаритись; за горою, чути, грім гогоче, а тут лиш земля движить, дзижчать вікна; незабаром і дощ ушкварив такий, що ну! Реве вода горами, шумить долинами, піниться по камінні, а сонечко саме до спочину доходить. От і снують один за другим музики, та все в одну хату, що стоїть ген-ген від Польської Брами. Здовж Палестини вулиця йде. Тут і в посуху багнюка, що й вйлазу нема; а як дощ спаде, то й не кажи пройти. І тепер вся вулиця одним лицем блищить, то семінаристи не вулицею йшли, а сотались поза дімками: хто понад Смотричем, хто попід скали, а хто по скалах лізе, – куди кому зручніше. Та вже й позіходились, вже й по чарці випили, що було готового, і заграли, а Антося все нема.

– Та вже й не буде, – каже один.

– Люборацький щоб не був там, де грають! Та це буде восьме чудо в світі! Та ще ж і наша складчина в нього.

– Ге! тим-то він і не буде! Що ж, подумає, і другим часом зійдемось, коли-небудь по-сухому…

– Чи такий же він? Бозна-що вигадуєш! аж сором слухати. Хіба по собі вгадуєш?

– Цитьте-но! – хтось перебив. Стих гомін. Прислухаються, чути: катеринка грає, і багацько дитячих голосів кричать: – Пан Люборацький! Пан Люборацький!

– Що це таке? Ходім подивимось!

І рушили гуртом, аж у двері не потовпляться. Дивляться – іде катеринщик самою серединою вулиці, мало не по пояс в багнюці, і приграє марш Наполеонів. За ним через всю вулицю навпоперек ідуть малеча-жидки з свічками і по боках вулиці тож жидята у дві лави плещуть в долоні і все кричать: – Пан Люборацький, пан Люборацький!

А пан Люборацький їде собі на дрожці, розлігся і думає: «Що, якби це Галя знала? Чи похвалила б?» Ті сміються, аж за боки беруться, а він доїхав аж під поріг: «Знесіть мене!» – гукнув. Кинулись жидки і знесли його на руках аж до хати. І вино знесли, і горіхи, і все, чого накупив він на закуску. Взяли плату і розійшлися. А Антосьо каже тоді:

– Один тому час, що батько в плахті! Другий раз у богословію не попромують!

Перевелись тепер такі штуки в семінаріях; перевелись Люборацькі, та не перевелись другі. Душа потребує простору, жада волі, рветься, та, не знаючи куди, різні штуки витворяє. Згляньте на семінариста! Заплісніле, змарніле, залякане, обличчя йому пісне, мертвенне, і життя не життя, а наче повинність. І сам не знає, чого світом нудить. Душі поспитати б! та не скаже, бо не привична правду виказувати, а все вихилясом та викрутасом, щоб поминути капкани.

– Остання промоція, браття! – пішов далі Антосьо з чаркою в руках. – Вибачайте, що подурів трохи. По чім же й молодий вік згадаєм? по інспекторських штуках? по професорській лайці? по ректорськім гуку? чи по архирейській грізьбі? Тільки й нашого, що докупи зійдемось та награємось, ще й підгулявши! На селах, пан-браття, за плугом та за ціпом та за злиднями все відлетить. Дай же нам, боже, благополучно діждати кінця курсу, та ще й тоді зійтись – ой, гоя, гоя! в останній раз!

– Дай, боже, щасливо! – гукнули решта. Антосьо з цим вихилив чарку, а решта на віват йому різонули на всі струменти.

Пішла чарка з рук в руки, віват за віватом, а ніч не стоїть, – іде, не оглядається, бо час не жде на нас. Іде ніч, гуляють хлопці, а по небі місяць пливе, то за хмару заховається, то визирне, то знов заховається, мов сором’язлива дівчина рукавом закривається. По горах ще шуміло від вчорашнього дощу і скали сріблом сяли проти місяця, що з горами і зо всім небом купався у Смотричі, гойдаючись по хвилях; хвилі хлюпаються у берег, і плескіт чути, і луна розходиться, і мовби сміх та регіт обзивається. А в скалах куниці кричать, м’явучать…

Минула ніч, що й не оглянулись, і сонечко підхопилось та так привітливо поглядає на сполосканий город; з землі відпар іде; по горах, як брильянти самоцвітні; капками роса бринить та мигонить. Сказав би – весна, якби де співочу птицю чути, а то хіба горобці чиргикають, літаючи понад Смотричем, та де-не-де ворона каркне. Минула ніч, і друга не забарилась. Прийшли хлопці в клас, приходить інспектор і давай вилічувати, хто був, хто пив, хто грав, і каже: або самі сключайтесь, або посключаємо. Ще ж списків не відсилали.

На цю мову встає Антосьо та й каже:

– Та що це ви видумали? Доки вам тих навушників слухати, а нам терпіти через них? Годі вже! ходім, браття, до ректора; скажем, що отець інспектор лізе в очі, як туман, що через його виплодків-донощиків нам просвіту нема.

Ректор і інспектор в семінаріях звичаєм жиють, як кіт з собакою, то треба тільки вміти, щоб з їх сварки користати. Семінаристів же не вчити на ці штуки. От і знявся весь клас – богословія мовчки, і рушили до порога.

– Куди ви? – гукнув інспектор.

– Годі вже нам терпіти! – озвавсь Люборацький, – вже-сьте в’їлись нам до живих печінок.

– Люборацький! – почав той, – ти за всіх говориш, за все і відповідатимеш! Бунтуєш других, а на тобі все покошиться!

Та ні Антосьо, ні решта, що йшли з класу, то за тупотнею, то за чим другим не чули, що говорив інспектор, і висотались з класу. Оставсь тільки інспектор та донощики.

– Правду ти доносив? – питає інспектор Робусинського.

– Правду, отець інспектор, тільки не видавайте мене! – каже Робусинський.

– Ні, коли на те пішло, то мусиш доказувати.

– Ви ж ніколи цього не потребували, то й тепер хай так обійдеться!

– Не знаю! – каже інспектор і став ходити вздовж класу. А ті сотаються з семінарії.

– Куди ви? – питає філософ, всунувши голову в двері.

– До ректора! – ревне богослов і лиш плечима здвигне.

– Чого до ректора?

– Семінарія, бачте, замотиличилась, треба підчистити.

– Донощики? – з радістю підхопив філософ, а богослов з подібною міною відкаже: «еге!»

– Гей, господа, донощиків сключатимуть! – гукнув філософ у своїм класі.

Заревла філософія, забуркотала і подала в реторику. І ця озвалась. Радіють всі, хіба той мовчав, в кого сумління шамряло, бо трясся, що й йому, може, доведеться. А інспектор вийшов з богословії, ходить по сінцях та бороду гризе та гонить на коліна винного й невинного, аби злість зігнати. Не довго ректор держав у себе суплікаторів, а все ж професори позіходились; та ніхто не знав, що сказав ректор. А він, про все довідавшись, відпустив богословів, а сам як не вслід за ними пішов у правленіє.

Затопотіли богослови, сінцями йдучи, а професори й питають: «Що це?»

– Та ходили скаржитись ректорові на інспектора за донощиків.

Були такі, що осміхнулись, та й такі знайшлись, що послали довідатись, що казав ректор.

– У правленіє пішов, – кажуть.

– За чим?

– Не знаю.

Це діялось в дев’ятій годині, а як по десятій задзвонили на перемінку, входить письмоводитель у богословію і гука:

– Робусинський! в правленіє! возьмеш своє свідетельство!

– Панове! проводи! – гукнув Люборацький. Загуркотала богословія, стали в дві лави від стола до порога і кричать: «Вон, прісна душа! вон!» А Робусинський лиш оком виблискує.

– Хто дужчий, під пахви його! – гукнув хтось.

Відділились з гурту два, що й ведмедя побороли б, зближаються до Робусинського, і один за вуха, другий за чуба та й витягли з-за парти і повели нога за ногою між лавами самою серединою. Що зробе Робусинський ступінь, то його трах-трах по шияці; що другий ступінь зробе, то й знов два ошийника озьме. Втік би або вихитрував, та за вуха держать цупко і чуб аж тріщить.

Так випровадили донощика аж до порога, що за кожним ступнем брав по парі ошийників: а там ті два, що вели, дали ще по одному, що аж носом запоров у сінці. Тут стояли вже готові філософи і підхопили його знов у дві лави. Робусинський думав відстрахати, глянув з погордою і гукнув: «Зась, свинота!» Філософи обізвались сміхом та раба божого за руки. Плюнув Робусинський в очі тим, що схопили його, і ще гірше роздратував. От хтось і гукнув:

– Браття! ще й плюйте!

За цим словом рушили, і кожен в шию, та ще й в очі плюне. Обпльованого, обгидженого філософи подали реторві. Між цими велетнів не знайшлось, то філософи прислужились: повели й через нижче пльондро, де була реторика і друге отдєленіє філософії. Ретори то ще як би і дітвора. Ці вже не били, а штовхали, щипали, шарпали, як те цуценя: кусь, та й втекло!

Так випровадили донощика аж за класи, засвистали, закишкали і розійшлись по своїх місцях, і кожен поніс у серці несказанну радість, кожен хваливсь:

– Як я йому, то ніхто так!

– А я! я ось як! дивись, аж кулак червоний!

Ніч всю семінарія торжествувала, бо збули синка, а котрі зостались, то притихли, як жаби перед дощем, – ні крюкне. Оставсь інспектор, як на льоду, а Люборацький нажив у йому непримиримого ворога. Не спрашуе його інспектор, не говорить до його, а в відомостях марає та й марає і архиреєві наговорив на його сім міхів горіхів. До вакацій опинивсь Антосьо аж в кінці второго разряду49; та був ще той же ректор, то він і каже: «Чорт його бери! Хіба я задля разряду вчусь?»

За колотнечею тощо Антосьо не гаразд розвідувався, чого то приїздили люди з Солодьків, а опісля, за що то Тимоху затаскали в монастир, та ще й на дев’ять місяців. А Орися з того очутилась наче вдовицею.

– Слава богу, що так сталось, – сказала мати, випровадивши зятя за ворота, – прейма синяки посходять на твоїм тілі.

Орися зітхнула на цю мову, а слова немає: їй і сумно було і весело, і жаль і радісно. Таке й у голові не зміщається, а не то, щоб його одним словом вимовити.

Все пішло на другий лад після Тимохи, і в тій хаті, де тільки бились та плакали, ізнов веселенько стало. Вже ніхто не чув грізного покрику Тимохи, а всі ласкаве слово паніматки Люборацької, як і в щасливу добу. Незабаром Орися похорошіла, як ягідка; ходила, як зірочка; покачувалась, як квіточка.

– Господи-господи! – заговорила мати, дивлячись на її красу. – Господи-господи! Покійні татуньо розказували було (з якихось книжок вичитували), що в пеклі душка висмажиться, вишквариться, що вже й муки до неї не пристають. Тоді й виймуть її з вогню, викинуть на вітер; обвіє нещасливу, і вона знов відійде, тіла набереться та краси. От тоді і знов у жар її… Як дивлюсь на тебе, моя донечко, то так і згадую пекельні душі, бо й з тобою так. Заскліла-сь була, замліла, що вже й болі не чула; думалось, що й так нічого. Тоді дали трохи ульги, визволили з пекла – віджилась, краси набралась, щоб шкулкіше було, як пекло вернеться.

– Боже, боже! – почала Орися крізь сльози, – або його прийми з цього світу, або мені віку вкороти!

– Е, доню! – озвалась мати, – не роби цього! Покійні татуньо розказують було (все з якихось книжок вичитували), що женські душі скакатимуть у пекло, як іскри з кременя від доброго кресала. Он що! Остерігайся! Всі напасті з божої волі, недарма й читають, вінчаючи: «Муж глава жены». Може, ти за батька “Покутуєш, або на самій тяжкий гріх лежить, то бог і карає і карає на цім світі, щоб на тім у пекло не засудити.

– Та чи є ж пекло гірше, як з кацапом жити! – промовила Орися, і покотились сльози, як горох. Синок її, Фоня, й собі в сльози; Орися його гамує, а стара каже:

– В письмі святім написано, що там буде плач і скрежег зубов і таке, що і в голову не забродило, і на серце не заходило. Претерпівий до кінця, – додала хрестячись, – спасен будет.

Орися засміялась, а далі аж зареготалась. Мати подумала, що з нею, та й каже:

– Смієшся, донечко, а воно стотне так в письмі святім написано! І покійні татуньо так же було розказують…

– То я, мамуню, не з вас, – озвалась Орися. – То я згадала ту бабу, що плакала серед села, як почула в церкві, що на тім світі буде плач і скрежет зубов. «Чим же я, каже, скреготатиму, коли в мене не то зуба – жоднісенького пенька нема! Хоч би тобі один на сміх остався!»

Стара й собі засміялась.

А Антосьо саме тоді сидів собі в Кам’янці, надувшися, та згадував свою Галочку і радів з другими, що збулись Робусинського, а далі почав молитись.

– Господи милосердний! – каже, – вже поміг єси мені збути Робусинського, поможи ж іще збутись і семінарії! Доки житиму – дякуватиму! Ти любов єси і свобода, прости ж і мене: зведи мене, нового Ізраїля, із цього нового Єгипту! Потопи цих нових фараонів в тих сльозах, господи милосердний, що вони вицідили з очей вдовичих та сирітських, батьківських та материнських – і не тайно серед ночі, а явно. Боже мій милостивий! Нащо ти держиш на світі оцих, по закону беззаконія творящих?

Примітки

…збули синка… – тут: прогнали донощика.

…аж в кінці второго розряду… – Учні семінарії відповідно до успішності ділилися на три розряди: ті, хто вчився на «відмінно», відносились до першого розряду; ті, хто добре засвоїв програму, – до другого; «мало понятные и неспособные» – до третього. Семінаристи вищого відділення – філософи, які скінчили курс по першому розряду, удостоювались звання студента. Належність до того чи іншого розряду давала право семінаристові претендувати на певну церковну посаду.

…зведи мене, нового Ізраїля, із цього нового Єгипту! – Тут герой роману перефразовує вираз із Біблії про муки іудеїв в єгипетському полоні. Своє становище у семінарії Антосьо ототожнює із цим полоном.

Подається за виданням: Свидницький А. Роман. Оповідання. Нариси. – К.: Наукова думка, 1985 р., с. 190 – 196.