О запорожцях і їх Січи
Маркіян Шашкевич
Зачаток козаків, сидящих за порогами Дніпровськими, нидіє во мраці несвідомості. Всі розсмострування і виісковання вчених, відки ізіншли, суть більше догадками, як биличною правдою. Школи они не составляли оддільного народа. Не льзя дісне вказати часу появлення їх в сих містьох, а сли посля Більського схочемо догадатися часу їх початкові, то сей припаде в XV столітії; сесь бо повідає, що козаки в XVI віка начатку стали знакомі у Польщі єсли-би сії відважнії витязі, сосідам страшнії, ще перед означенним часом в сторонах Задніпрських поселилися, не переходили б їх тогдашні дієписателі мовчки.
Но відки взялись они? Про що ж, маючи в чертах своїх відбиток азіятського ізходження, бесідуют славлянськи, походят на наських? Думаю так: запорожці переселилися за Дніпр із Кавказа, де нині сидят черкесси, народ воюючий та й розбиваючий. Тую догадку укріпляют одинаке названіє, одинакий норов, одинакая приклонность набігати. Або виперті зо своячини сильнішпми свояками, бо азіятці любуют собі в борбах межисобних, або, опустошавши помежнії землі, подобали собі місця над величественним Дніпром, місця не менче дикі, не менче пригодні ко наглим нападам.
Любуючи собі в життю воінственнім, приймали вони в своє товарищество всіх втікаючих, а про сосідовання з нами ввеличили число своє нашими краянами. Час стер з лиця землі закорінних переселенцев, лиш товариші їх, хоронячи з іменем черкас природний язик і віру отців (которую тогда і черкеси віровали), билися неперервано з татарами, хватали у них жони і дочки і передали своїм потомкам черти азіятськії, которі одличали запорожців. Гляньмо на два городи, що в оден близько час появилися і однаково лучили ім’я: на Черкаси і Черкаськ.
Свідомо, що первий город положен запорожцями на Дніпрі з кінця XIV віка: Черкаськ на Дону в тім же століттю… Донськії козаки, будучи близче Кавказа, появились, подобно задніпрським козакам, з людей утеклих, напасних, часто разом з ними займалися одним орудованьом. Не дурно також і в письмах часто козак зовется черкас. Догадка про те моя не слабостоянна.
Русини віддалялися в низові сторони дніпровії, одні увійти ляцьких натисків, родительської власті, кари довгів, а другії надіялись лучшої долі, свободи. Сражаючися зо своїми сосідами-татарами, що часто по їх слободу сягали, і хоронячи оную, навикли побіджати.
Зо всіх сторон стікалися ко ним товариши: росіяне, русини, поляки, молдавляне, волохи, волгари, не що би й татари. Они всіх до себе приймали, не браковали, з тим однакож услівйом, щоби приходящії к ним ісповідовали віру гречеськую.
Тоті переселенці розділилися на дві частиці: на женатих і на неженатих: женатії села поклали в далечині від Січи межи Дніпром та Бугом: неженаті осіли на Хортицькім острові в укріпленнім місті, котре Січею звали, а которе переміняли, коли нужда тому являлася. Таким світом составилася сама собою помежная сторожа, хісновитая Польщі, страшная невірним.
Примітки
Подається за виданням: Твори Маркіяна Шашкевича і Якова Головацького, з додатком творів Івана Вагилевича і Тимка Падури / ред. Ю. Романчук. – Льв. : Просвіта, 1913 р., с. 127 – 128.