Олена

Маркіян Шашкевич

(казка)

Музика різко від уха заграв, а бас то загудів, то, в лад вибиваючи, моторні дівчата аж піднімав, а хоть ноги потомлені, до круглого рвалися танка; гарні хлопці в підкови до складу кресали, позираючи радосно кождий по своєй дівчині; свашеньки з молодцями, стиснувшися в кутку коло припічка, хоть дрібненько, но частенько витрясали крупник із чарочки, не дбаючи, собі радненькі, на старих своїх довговусих господарів, на другім боці в куті коло скрині спорою мірою попиваючих. Було то весіллячко.

– Гей, хлопці, чи спите? Що-сте ся позабували? – кликнув гожий дружбитонька з великою шовком шитою хусткою у бока досадним голосом. – Дівчата раді би гопцювали, а в вас як би душі не стало! – махнув шапкою, вінцем барвінковим стрійною, погладив чорненький, хоть невеличкий, вус, розгорнув волосічко у чола, глянув по дівчатах, виніс одную з калинового луга, напретив музиці «або грай, або гроші віддай», моргнув на Юрця, і станули до шпаркого козачка.

Хоть з дерева лист упав,

Моріг половіє,

Весіллячко господь дав,

Радо нам ся діє!

Юрцьо

Хоть надворі ніч темна,

Гей, темна ночонька,

В нас світличенька ясна,

Красні дівчатонька.

Дружба

Сокіл в білий двір влетів

К чорної галоньці,

Княжиненько наш приспів

К русій дівчиноньці.

Юрцьо

Нуте, жваві хлопаки,

Легіники горні,

Витинайте гопаки,

Хлопчата моторні!

Ба й свахи не дармували, бо і їм не йно що всім разом саджати коровай, ще і потанцювати конче, щоб ся коровай вдав красен, та ясним сонцем на столі засіяв, та й добру долю приніс. А Олена, пишна княгиня, як русалочка, гарна, ще раз вінком барвінковим золотозеленим стрійна, їх веселій придивлялась охоті та часто в легкій коломийці розковану русу косу на легкий кругом пускала вітер.

Бач! І наш вдалий Василько приспів дарити нашу княгиню; хоть о пізній вечері, но стане він за теє зо своїми красними співаночками.

– Щось ти нам сумний, та й сам, кажи, може, яка лиха пригода?..

Приступив і старий батенько, сивий голубонько, та приніс спорий кухоль горілки з медом.

– Но, жвавий козаче! Бодай здоров був! – надпив і подав єму. – Відав, утомив-єсь ся, покріпи сили!

Відобрав, подякував, поставив, втер лице та й став промовляти:

– Вертаю із Дубровнич, були-смо у дворі просити пана старостича на весілля; він, бачимо, не дуже нам рад був, схнюрився, люто по нас глянув, відвернувся; но небавком знова промовив солодко, вложив Семенкові кілька талярців ясних у жменю, обіцяв прийти та й відправив, але видко було по нім якуюсь нерадість. Не встигли-смо відойти, може, на двайцять кроків: «Семенку!» – кликнув, відчинивши оконце. Семенко, як стояв, поскочив ід дворові. «Скакай, – казав мені, – домів, я духом приспію».

– Уже заступав-єм к долині, мав-єм скрутити поза високу могилу татарськую, оглянувшися назад себе, взрів-єм, – села при вечірній мраці доглянути льзя було, – Семенка; спізнав-єм го по легких ногах – спускатися вискоком ко старому крутому шляхові, що то о нім так много старі повідають люди. Куда єму шлях, не знаю і не вгадаю; щось-то лихого буде, лисиця мя перебігла та й ворон на хресті сім раз закракав. Але док життя ми стане, не забуду того козака з бандуркою і густокрутою бородою, котрою декуда сивий кидався волос, як верг на мене чорним соколим оком, як би гранею мя обсипав; він тогди саме, коли-смо ступили на поріг світлиці у дворі, кінчив співанку тими словами:

. . . з татарськой неволі.

Кінець моєй пісні, кінець і недолі.

Сонце спочило, смерклося. Тиха пітьма насіла тихі та узькі звори, вітер буйний осінній метав хмарами від верха до верха і гнав споловілим листям з гір в темні роздоли, то знов під круту стремену, скриплячи голими гілями відвічной дубини, мов величаючися своєю лютостію, а ругаючись з їх недуги; звір шелепотів чагарами за жиром, часами вовк, голодом пертий, дивими завив голосами; перісті опеки, закляті над безвістями стояти, здавалися при настиглій нічній мраці проживати та свої міняти становища, проходячися, мов нічні мари, бо, як то кажуть: «У страха великі очі».

Сміло ступав відважний Семен по круглім грехоті і по розметаних костях, переступав колоди, підносячи високо ноги, і з притиска їх ставляв, щоб го яка мара не підбила; чорна пітьма го за очі хватала: скоро взрів тумани по корчах, волосе му горою ся звело, кров ся стинала, а страх за серце як би мертвець зимною ймав рукою. А нельзя казати, щоб не мав відваги, бо ся не раз добре довело, але змаленька чував о заклятих дівицях, о скаменілих лицарях, о недоступленних про змії райських птицях, то о однооких татарах, людоїдах, великанах і о многих інших лихих духах; а скоро то всьо стануло на умі роєм (а час – ніч темна, і місце – гори, дебри і чагари по тому були), то тогди і найсмільшому трусом ставати, а Семен, посміховуючийся на зазір вовка або медведя, при найменшім лопоті застигав, бо то, відав, з лихим, не з пирогами.

Замаячіло в далечині гей ватров широко розложеною. Було то єму, що женчикам в жаркім літі вітрець холодненький; вдивився в ню цілою душею, а радість в єго душі калиною зацвіла, і втихомирився дух єго, як природа по шайній тучі, і зрадувалося серце в нім вельми, як коли би ясне лице своєй Олени взрів… Затріщало корчами по сухім ломаччю, та й го переймило – скаменів – заголосило:

. . . з татарськой неволі.

Кінець моєй пісні, кінець і недолі.

Прожив, бо пізнав Данилка, що го у дворі видів, що то так дико і люто, як розбишака, виглядав, що то на обіцянку пана бути на весіллю к стіні по-бісовськи ся усміхнув. Утішився, видячи єго, а зрадувався більше, скоро вчув: «Одна нам дорога», стис го за руку, і побратались, і разом вдвійні ступали кремінчатою стежкою під круту гору к високій ватрі.

Підішли на місце. Семенко, узрівши із-за дуба кільканадцять бородачів при широко розложенім вогні, наганув си дванайцять розбійників у казці, що вісільця відрізали і пекли на рожні, налякався, спинився, ані кроком наперед і мав ся вертати.

– Не страхайся, – промовив Данилко, – не такий дідько страшний, як го малюють, – приступи, тадже ти хрестянин, не враг, не бісурман, лише бідний селянин.

– Мабуть, наш жвавий бандуриста Данилко, – озвалося кілька грубих голосів, – несе він нам щось потішного; для него нема ні воріт, ні залізних дверей, – і поскочили в сторону, відкіль голос йшов. Привели обох, згорнулися к Данилові всі, питаючи, яким світом довершити їм гадку, бо Данилко ніколи надармо не трудився, а радуючимся тамтим около Данилка і попиваючим могорич на будучу добру справу; Семенко сумував, присмотруваючись тотим дивоглядам зукоса: то рушницям, то ясним топірцям, стримлячим докола курища, то барильці з горівкою; однако ж частіше поглядав в чорний ліс, чи не явиться яка стара стежка втечи і спастися. Але наганув си єго побратим Данилко свого товариша, приступив д’нему з кухлем.

– Бодай здоров був! Ти ся нам знадобиш, не сумуй, зрадуєшся нині, а з тобою многі твоїх сусід, пий на погибель врагам, так чинимо всі, так чинить і наш ватажко. От бач, і він іде; пий, а втішиться тобою.

Але Семенові не до солі було, взрівши єго, і мало що кухля не впустив, бо такого ні видав, ні слихав, ні видумати міг. Станув Медведюк піднебесною Чорногорою, барки єго – у Бескидах камінь; дуб – єго правиця; брови єго – як дві чорні хмари; а очі єго – з-під тих хмар дві мовні; а борода єго – ніч темна, осіння; а голос єго – грім серед літа; а ступив ногою – земля стогнала; вергся на врага – буй-туром валив.

– Мов, як-єсь ся справив?

– Відомо, думка українська і стіну переб’є, – озвався Данилко, – бандуристою ввішов-єм у замок. Старець Дмитро (так го там зовуть), що мя впустив, заглянувши в мене бандурку, просив мя насильно, аби-м єму заграв та заспівав. Заспівав-єм єму відому пісеньку о татарах, кінчивши святим Николаєм, а заспівав-єм єму до серця, – і полюбив мя вельми. Побратали-смо ся, і завів мя [до] світлиці замковой, хвалячи перед паном бандурку мою і мої думки, а я рад тому був. Доспівуючи пісню, взрів-єм входячих того тут молодця з другим, і просили пана на весілля; обіцявся, лиш видко було, якусь лиху гадку точив у своїй голові. «Не вдась, вражий сину», – думав-єм собі. Відспівав-єм, взяв таляра, та й пішов, і зустрів-єм старого Дмитра, ждаючого мене під дверми. Проходжали-смо ся по обійстю замковім; старий своє, а я своє; він щось там билинив о татарах, а я тим часом придивляв-єм ся: від горбка стіна найнижча.

– Тамтуда, – казав старий, – наш Степанко не раз бігав на вечорниці, а вертав, як кури другим опадом запіли.

– Ваш пан, – мовлю до него, – вибираєся на весілля?

– Правда, до Семена, казав коні сідлати і щонайжвавші хлопці в цілім замку з собою бере. Щось він на гадці має… він часами дуріє… А може… може, лише погуляти… Не жаль-бо то і погуляти на такім весіллячку; дівчат, як звізд на небі, а всі красні, а найкраща Олена, сама молода, як сам мовляв; лице у неї – як соненько ранком, а очі – як зірнички перед досвітом, голосочок – як дзвіночок, а ноги – вітрець легонький, а руки – сніжок біленький, а сама, як… як… гарная ланя… – Ту старому язик по кутках бігав, закукурічився і здавався молодніти.

– Годі! Не теряймо часу, не нам о тім бесідувати! – озвався сильний ватажко. – На коні! Ванько, з шестома – у замок; забери, що нам ся здасть, а що не возьмеш, разом з замком най огнем сяде! Немного там труду буде, однако ж доведеться, як ся справиш. А ти, Семене, поведеш нас на весілля, потанцюєм з грабителями, вражими синами.

Розбіглися вітром по байраках за кіньми; огонь погас, грань меркотіла – курище ся лишило, втихомирилося.

Через густу враз дубину

Соколами, молодці!

Ой заплачеш, вражий сину,

Як взриш ясні топірці! –

загриміло в далечині, а голос дубровами високими розлягався верхами та й заблудив гомоном в чорних безвістях, лише ще дудонь тряс землею, та й знеміг. І знов тихо, і знов сумно, лише вітер ярами засковиче та й ворони закрячуть, радуючися на будучий жир. Мрачно і тихо, бо поскакали ногами скоропадними за вовчими очами допали лазу край чорного ліса.

– Гей, мабуть, зоріє! – озвався новобранець. – Гляньте!..

– Неглупе! – загримів велет-ватажко. – Ванько зажег си скіпку.

– Аби видко було з погребів старі виточати меди, – озвався старий бородатий Бойчук та глянув на кухоль за ременем.

– Та й наші, бодай здорові, червінцями ся підкидають, – мовив третій.

А ватажко:

– Цитьте! Дудонь – коні в байраки, хлопці – за дуби!.. Федь – на чати! Як взриш – закрячеш. Потягніть мусатами топірці! Потом тихо, щоб вас і муха не чула, бо!.. Не тра вам казати.

Напретив та й ступив у чагар.

Не довго ждали, тупот ся змагав, дерли коні, аж земля стогнала.

– Кра-кра-кра!

– Хлопці, в лад! – загомотів верховодник. Задзвонили топірці та мечі, іскри ся посипали, мов з димні, стерлися дві хмари, б’ючи мовнями по чорних воздухах, а Медведюк буй-туром вергся на супротивника, вибив меч зо жмені, завинув ясним топірцем та й вигнав вражу душу лукаву негідника щелиною в голові; приймив з опалих поганих рук зорю на розсвіті, Оленочку гарную. Челядь граблива поборена, одна порубана, друга пов’язана.

– Семенку! Прийми твою відданицю.

Прискочив Семенко, в пояс вклонився, стис го за коліна, хотів промовити, подякувати, лиш не вдав за-про радість. Приспів і дружба з молодими легінями свойого села, гонячи возьмителя, але діло вже довершеноє зустріли. Уже Медведюк, хотя й непрошений дружба, скупив княгиню мечем, а вони ся вельми жальковали, що не лишено було їм нагріти грабителеві чуприни, стискали персти в твердий кулак та й затинали зубами.

– Вже ми єму карку та нагнули, аж на землю поклоном упав і, відав, не зведеся, аж, мабуть, на Осафатовій долині; бач, окаянник з весілля голоден вертає та сиру землю їсть, – озвався верховодник сильний і потрутив го ногою.

А Семенко ся не тямив з радості, пригортав свою надію к собі, а вона єго білими обнімала руками та рум’яноє цілувала личко, аж ся ватажко мимохітне засміяв наголос. Обоє приступили к ньому і просили го:

– Хотяй на годинку, на крупничок та на солодкий медок, та, може, де роздобудем якого талярця.

– А музика! Там-то музика! – перебив дружба. – Добре тот казав, що му лихо в пальцях сидить, так дрібненько мне козачка.

– Майтеся гаразд! Мені там не бути, – промовив Медведюк та й відвернувся.

– У вас перше п’ють, а потім танцюють, в нас навідворот: перше танцюють, а потому п’ють; а могорич – в тім нашого Ванька голова; буде мід, горівка, червінці, та талярці, та й гарні пісеньки, – була бесіда вусатого Бойчука.

– Хлопці, на коні та до наших! – кликнув ватажко, та й щезли…

Примітки

Подається за виданням: Твори Маркіяна Шашкевича і Якова Головацького, з додатком творів Івана Вагилевича і Тимка Падури / ред. Ю. Романчук. – Льв. : Просвіта, 1913 р., с. 95 – 103.