2

Зинаїда Тулуб

У березні повернувся з Московщини Свиридович. Сапєга виклопотав йому скасування баніції, але міцно вкорінився він у запорізькій землі і волів краще не повертатися до Польщі. Там був він дрібним панком, а тут відчував себе справжнім магнатом.

Ще пихливіший став він після походу, ще суворіше ставився до наймитів і передержіїв, а на дитину Медже навіть не глянув. Помітив тільки, як розквітла Медже, і двічі кликав її до покоїв прислуговувати гостям, потім несподівано знову виїхав, а господарство залишив на старого Ничипора.

Важко стало тоді Медже. Ничипір ганяв її на роботу майже щодня. Ніколи було ані причепурити хату, ані посіяти собі щось у городі, ані випрати дитині пелюшки. Але Медже терпіла мовчки, і тільки біль і сум за дитину не давав їй заснути вночі.

Три дні полола Медже баштан далеко в степу. Дивина спала у тіні лапатих лопухів, під охороною злої чабанки. Коли раптом налетіла громовиця з градом і бурею. І враз похолодало. Дитина змокла до ниточки, поки добігла до неї Медже, кілька днів кашляла сухим кашлем і вже не підводила голови. Хвороба опекла їй губи темною смагою, і марно витягувала їх вона, наче благала ковтнути повітря. Марно відшіптувала немовля стара баба Палажка, марно обкладала торбинками гарячого піску і висівок. Дитині все гіршало й гіршало.

Медже кидалася до підсусідків і челяді по пораду і допомогу. Але допомогти ніхто не міг, і вона знов поверталась до хати і в безсилому розпачі заломлювала руки і не знала, чим врятувати свою крихітку.

По-літньому пізно темніло. Ніч була суха і душна. Немовля вже не плакало, тільки щось тріпотіло і хрипіло у нього в грудях і в тоненькій шийці, на якій вже давно не трималася велика дитяча голівка.

Сухим запаленим поглядом дивилася у колиску Медже і, коли блискавиця вихоплювала її з пітьми, з несамовитою мукою стежила за конанням свого немовляти. Сліз не було. Руки безсило впали, вишкірилися зуби чи то в гримасі болю, чи то в усмішці розпачу.

Медже перечитала всі молитви, всі замови старої Тайфіде, понавішувала на колиску всі амулети, що збереглися в неї на шиї від шлюбної ночі. Але ніщо не допомагало.

Вітер звивав завіску і ляскав нею, наче одірваним парусом, а тополі шуміли за вікном все сухіше, гучні те, тривожніше.

Дитина раптом рвонулася, і жалібний, болісний стогін вирвався у неї з вуст. Медже не витримала, скочила вихопила її з колиски, в нестямі кинулася до челяді і не помітила, що чиїсь засідлані коні стоять біля ґанку

– Бабо Палажко! Він помирай! Бабо Палажко, рятуй мій малук! – з зойком кинулася вона до старої.

Палажка саме виймала хліб з печі і з несподіванка впустила лопату з рум’яною хлібиною.

– Господи Ісусе, що ж його робити? – заметушила ія вона. – От би Вовківну покликати… Вона б вилікувала. Та де ж тепер вночі…

– Яку Вовківну? Де вона? – раптом підвівся приїжджий козак.

– Та знахарку ж Вовківну. Всі ж її знають… Тут вона за горою, на Новій Рудні, – безладно пояснювала куховарка. – Тільки ж їй, відьмі, грошей треба. Менш як півзолотий не бере.

– В мене коні є, молодичко, – ступнув козак до розгубленої Медже. – Їдьмо.

І лиш тепер Медже пізнала Терешка, приятеля Максимового.

– Терешко! Малук помирай! – кинулася вона до нього і навіть не здивувалася його несподіваній появі – Рятуй мій малук!

Терешко хотів за звичкою відповісти жартом, втішити, довести, що все гаразд, але зиркнув на змарніле немовля і раптом гримнув на Палажку:

– Ану, бабо, мерщій! Давай хустку, чи що там є! Їдьмо, молодичко! Коні в мене добрі, враз домчимо.

– Гроші візьми!.. Вовківна ж без грошей не гляне, – бездадно метушилася Палажка. – Та не соромся, кажи: є тебе гроші, чи ні?

– Є! Є! Я зараз їх забирай! Візьми малук! – крикнула Медже і помчала до своєї хатини.

Вона не думала ні про що, крім врятування дитини. Вона гарячково нишпорила в скрині, шукала ганчірку з уламком Максимового дуката, останню надію на щастя. І, намацавши його, кинулася назад до челядні, де Терешко вже відв’язував коней.

На одного сів він сам, на другого посадив Медже з немовлям.

– Не бійся, ханумочко, коні смирні, – приказував він, поки Палажка метушилася біля дитини. – Ну, з богом!

Степ дихнув їй в обличчя міцним рівним вітром, сухим запахом колосся та полину. Небо здригалося чорною безоднею, виповненою зоряними вогнями, а з півдня вже яскравіше і сліпучіше спалахувало блискавицями. І тоді білясто і мертвено коливалися під ним жита і ще сухіше, тривожніше шаруділо колосся. Іноді крізь тупотіння копит ухо вловлювало далекий гуркіт грому. Тоді Терешко озирався і підострожував коня.

Без слів, без думок мчала Медже назустріч вітрові. Вся істота її зосередилася на одному бажанні: «Швидше! Швидше!» Вітер тріпав її хустку, волосся. Вона не помічала нічого, крім хрипкого подиху немовляти, і їй здавалося, що коні ледве йдуть.

Несвідомо вкривала вона дитину, захищала від вітру і блискавиць. І не бачила, що білясте море пшениці змінилося баштанами, а потім низьким кучерявим вівсом. Очі шукали на обрії гостроверхі тополі Нової Рудні, де жила стара Вовківна. Та не боялась би вона кинутися аж у саме пекло, коли б це могло врятувати дитину.

Терешко відчув її муку, і гнав захеканих коней. Хмари зростали. Тепер вже не тріпотлива блискавиця охоплювала обрії бузково-мертвеним полум’ям, а далеко-далеко блищали в хмарах вогняні батоги, наче підстьобували патлаті хмари, щоб швидше мчали вони назустріч вершникам.

I раптом пронизливий зойк примусив козака обернутися: Медже напівпідвелася в стременах і, простягаючи одну руку Терешконі, кидала у пітьму уривчасто j безладно:

– Сті-ій… Сті-ій! Шичо це?! Замовк він!.. Замовк!

Терешко зрозумів і так смикнув повід, що мало не впав з коня. Кінь припав на задні ноги і захитався, як п’яний.

– Мовчить!.. Він мовчить, – белькотіла Медже, чіплялася за Терешка, і губи її тремтіли і хапали повітря як допіру її немовля.

Терешко мовчки сплигнув з коня і кинув уривчасто, майже суворо:

– Давай сюди! Мабуть, зомлів!

Він не йняв віри власним словам, але треба було щось робити, розрядити безвихідний розпач.

Він узяв дитину, схилився до неї. У горлі ще ледве чутно булькнуло востаннє повітря, і все замовкло. Одним ривком перекинув він татарці поводи, став навколішки, розкрив дитину і припав ухом до її серця, потім також швидко і діловито здобув шаблю і піднііс сліпуче лезо до дитячих вуст. І коли спалахнула ще яскравіша блискавка, обоє побачили, що лезо не потьмарилося від дихання.

Терешко мовчки загорнув немовля. Татарка стояла над ним, вже відчувала правду і широко розкритими великими очима дивилася на козака.

– Ну, що ж, – тихо і просто сказав він. – Така йому доля судилася… Та воно й краще, бо ж декому життя гірше від смерті.

Медже не рухалася, стояла і сміялася жахливим беззвучним сміхом, від якого Терешка обсипало морозом. Потім заломила руки над головою, стиснула потилицю у долонях і, затремтівши від реготу, впала грудьми на землю. Коні злякано відсахнулися. Десь повільно і суворо пророкотів грім. Вітер здер хустку з Медже і побіг далі, хилячи хвилі колосся. А Терешко розгублено переступав з ноги на ногу і приказував:

– Та ти, татарочко, не тужи. Чуєш, ханумочко? Адже ж воно більше не мучиться… І їсти-пити йому вже не треба.

Медже підвелася. Очі її палали у темряві, як у хижака. Нечувана, звіряча лють спотворила її риси. Вона піднесла руку і, загрожуючи хмарам і блискавкам, вигукнула лунко, несамовито:

– Шичо він тобі зробив? Шичо?! Я ж молився тобі?! Підкорявся. А ти!.. Чи то мало тобі воєн, страт, горя людського!.. Ти… людолове!

І, розридавшись, впала навколішки, підломлена власним поривом.

Терешко довго мовчав. Шукав слів утіхи, та тільки чухав кошлаті груди, потім впіймав коней і сіпнув татарочку за плече.

– Ну, що ж, поїдемо. Бачиш, яка буря йде.

Мовчки підвелася Медже, мовчки сіла на коня і взяла мертвого хлопчика.

Їхали назад тихо, наче подих смерті вимагає спокійної і урочистої непоквапливості. Медже мовчала і тільки дивилася на дитину невідривним, повним розпачу поглядом, а Терешко приказував, потроху знаходячи розгублені думки і слова:

– Вірно кажу, ханумочко… Йому вже тепер краще… і тобі теж… Ну, виріс би, так хіба ж солодко було б йому жити?! Хіба ж падлюка Свиридович його б пожалів?!. Жив я по фільварках, знаю: наплодять вони, гади, діток, а потім ганяють на панщину, данинами душать, наче сухотами… А люди терплять, мовчать… Воля божа, та й годі… А так знайдеться тобі добрий козак, одружишся. Будуть в тебе нові дітки… Пильнуватимуть тебе стареньку… Ну, й чоловік ніколи не дорікатиме байстрям… От!.. А ти жінка хороша… Кожен з нас ладен з тобою побратися, тільки ж хати нема…

Тихий стогін зірвався з вуст Медже.

– Ну, от бачиш… А ми тебе ще тоді, у поході, полюбили, як рідну. Кляли за тебе осавула-собаку… Його ж це, падлюки, дитина? – хитнув Терешко на мертве немовля і розгублено обірвав на півслові.

Медже зиркнула на нього і раптом з пекучою ненавистю і презирством кинула те, чого ніхто і ніколи не чув:

– Не знай! Усі ви як Свиридович! Я ридав! Я кричав: «Ми не мурзаки! Ми бідні! Нема в нас невільник-козак!» Не послухали… Не пожаліли…

Щось раптом стисло Терешкове горло, опекло йому соромом лице. Так он де він вперше почув цей голос, благальний, тремтячий від сліз і безсилої муки… Тоді… невже ж це його власна дитина? Або того білявого, по-селянському сором’язливого парубка-литвина, якого він підбурив на брудний і підлотний злочин. Хотілося сплигнути з коня, впасти до татароччиних ніг і благати прощення за гріх, якому нема на світі спокути, Але Терешко мовчав, кліпав очима, з властивою чоловікам легкодухістю, і розгублено озирався на хмари… Потім раптом гикнув і погнав коней учвал, рятуючись від погоди.