Остання спроба

Зинаїда Тулуб

Вдень капало на сонці з дахів, кучугури снігу ставали ніздрястими і брудно-жовтими, а небо, високе і синє – сліпучим. Білими парусниками йшли в ньому хмари і хоч раз у раз знов починала вити й кружляти в степу хуртовина, хоча вночі й намерзли на шибках крижані пальми й ліси, а з дахів спускались скляні торочки бурульок, – вже відчувалася близькість весни.

Якось у неділю, коли Настя і челядь пішли до братської церкви, ввійшов до Сагайдачного Максимка-кобзар. Він був у високих чоботах, у хутрянці і новій теплій шапці. Кобза висіла на ремені за плечем.

Сагайдачний здивовано зиркнув на нього.

– Прощай, батьку, – вклонився йому в ноги Максим. – Піду в Московщину.

– Куди? – здивовано перепитав Сагайдачний.

– У Московщину… у Москву, – відповів молодий кобзар і, зашарівшись, додав пошепки: – По татарочку…

Сагайдачний відповів не одразу.

– Ну, що ж, щасти тобі доля… Але подумай, Максиме: мо, краще й не шукати її?..

Максим здивовано й незрозуміло зиркнув на гетьмана, постояв з хвилину, ніби чекаючи пояснення, потім вдруге вклонився йому, подякував за хліб за сіль, побажав йому видужати – і зник.

Сагайдачний не ворухнувся, – лежав, випроставши руки на ковдрі, пестив пучками ворсу і дивився у стелю. Тихо-тихо було у вьому будинку, ніби ніхто й не йихав у його порожніх покоях.

Коли ось у передпокої почувся невиразний гомін, і чиїсь настирливі, обурені й плаксиві голоси, суворе буркотіння старого козака, що вартував біля входу, потім суперечка, і раптом крізь широко розчинені дверіі вдерлися до спочивальні кілька козаків і дві жінки. Старий і сивий козак з порубаною скронею підійшов до ліжка і став, широко розсунувши ноги.

– Що ж ти, батьку, забув за нас? – сумно й докірливо заговорив він. – До тебе, як до бога небесного, не добитися. Жене нас твоя челядь в три вирви, начеб ми й не козаки.

Сагайдачний підвівся на лікті й мовчки оглядав непроханих гостей.

– Хто ви? Звідки? Що треба? – спитав він, а серце раптом закалатало в грудях якимсь важким передчуттям.

– Та козаки ж ми, – враз загомоніли козаки. – З-під Канева.

– З-під Дубна.

– З Брацлавщини.

– Вже тиждень добиваємось до тебе і вранці і вдень. Нема доступу.

А одна з жінок раптом заплакала і впала навколішки:

– Зглянься ж, батьку!.. Остання ти наша надія, бо женуть нас на панщину, наче хлопок, і на коноплі, і прясти, і скрізь…

– А поки чоловік з турком бився, ганяли нас на роботу пани управителі. Канчуками всі спини посписували, – підхопила друга пронизливою настирливою швидкомовкою, ніби намагалася за якусь мить виказати геть усе, що так довго і з таким болем образи нагромаджувалося в неї на серці.

– Та цить вже, Одарко, – урвав її старий козак. – Не торохти, як калаталка… А ти, батьку, вислухай, бо ж пан осавул не дасть нам ради. Ані Танцюра, ані хтось інший. Адже ж ми реєстрові. Де ж це чувано, щоб нас ганяли на панщину або наших жінок?! А коли ми з походу додому прийшли – самі кістки та шкіра, сам знаєш, – так кляті старости та державці, та різні орендарі враз на нас, як та воша, накинулись: і данини давай, і роби. А в нас ще й рани не позагоювались. Та ми б їм шаблями пельки позатикали, коли б сила була… Женуть жінок та дівчат робити, а ти мовчи й дивись, ще й дякуй, що тебе з печі не тягнуть. А якщо не підеш на панщину, так іди собі геть з хати на мороз. Кажуть: «Не повиселялися до запорозьких вольностей, або до крулевщизни – отже, визнали себе за послушних, за хлопів тобто. Ну й робіть».

– А тепер ще нове, нечуване лихо, – втрутився другий, гнівно блимаючи очима з-під насуплених брів. – Становлять нам по селах та по хуторах військо кварцяне на стацію, щоб ми, мовляв, не бунтували. Стоять вони в нас та грабують, бо ж – відома річ – жовніри по два роки платні не бачать. Вимагають вони і харчу, і горілки, і меду. Та де ж його взяти? А не даси, так він тобі такого лиха накоїть, що й на думку не спаде.

– Впіймає порося, – верескливо урвала Одарка, – або курку та й дає: «На, засмаж». Та щоб йому, проклятому, смачно було, бо викине собакам та нове ловить – смаж ізнов. І до дівчат лізе, і до молодиць. Мені доньку загубив, проклятущий… Ще й лається, і загрожує. Ти й рушницю йому полагодь, ти й шаблюку вигостри. Тільки клопоту з ним чоловікові.

Баба заплакала, а козак з кошлатими насупленими бровами відсунув її іі знов звернувся до гетьмана.

– А нам, козакам, ще й досі за похід грошей не сплачено. Наказали: не стійте полками по містах та містечках, ідіть собі по домівках та чекайте платні. От ми, дурні були, й порозходилися, бо ж холод та морозяка. Чекаємо-чекаемо… Чи то поки сонце зійде – роса очі виїсть, як кажуть старі люди? Чи то нам, батьку, одразу за шаблюки братися?

– Авжеж, – перебив інший, що досі весь час мовчав, важко спираючись на ціпок. – Дехто вже й береться. От Юрко Шибеник на Брацлавщині цілу ватагу зібрав.

– Бо ж обіцянки – цяцянки, – вкинула перша баба.

– Ну, а старшина як? – спитав Сагайдачний, приголомшений новинами.

– А їй що – горить? В кожного землі, хутори, отари, підсусідки та кріпаки. А нам з тієї служби хліб наш насущний.

– Ще й вимагають, щоб лежами та приставствами маєтків не обтяжували, а в козака – самі воші, от і вся худобинка.

– Та ви ж, паночку любенький, напишіть королеві та всьому панству, – знов зацокотіла Одарка, – бо ж нам, бідним людям, і не приступитися до великих панів.

– Оце вірно. Коли б знали, краще б і не ходили в той клятий похід, бо ж сили він нам повисмоктував, як той павук. Хто калікою повернувся, а хто застудився, і так скрутив його ломець, що й досі лежить колодою. Та й тобі, батьку, не краще приходиться, – зітхнув старий козак, вперше помітивши, як зблід і змарнів Петро Конашевич.

Замовкли козаки, ніяково переступаючи з ноги на ногу.

– Ти, батьку, нам даруй, що ми так до тебе, – заговорив нарешті кошлатобровий козак. – Ми ж думали – бреше челядь, що тобі так погано, що ти на наші сльози не зглянешся.

А Одарка лунко зацокотіла:

– Зглянься, батьку! Зроби хоч перед смертю добре діло, щоб добром поминали тебе козаки, молилися за твою грішну душеньку.

Сагайдачного аж пересмикнуло від такої наївної щирості, а серце знов затріпотіло в грудях, і рясний піт виступив на чолі і на скронях.

– Добре. Зроблю, що треба… А тепер… ідіть, добрі люди, – прохрипів він. – Та покличте до мене когось… Погано мені, – додав він і, захлинаючись, впав на спину.

Баби заметушилися, кинулися по воду, по челядь, а козаки ніяково похнюпилися і навшпиньки вийшли зі спочивальні.

Прибіг старий вартовий козак. Прибігла куховарка з глечиком гарячої кави – знала вже, чим рятувати хворого, коли він задихався. І ніхто не помітив, як увійшов до будинку і попростував до спочивальні крізь порожні покої сотник Брацлавського полку Богдан Балика.

Він щойно приїхав до Києва, і від його киреї ще віяло сосновим духом лісів і морозною холоднечею степу. Як завжди, шумливий і балакучий, ввійшов він до хворого і зупинився на порозі:

– Та що ти, батьку, вилежуєшся?! – весело гримнув він. – Не годиться! Збабився! Їй-бо, збабився, як той королевич.

Сагайдачний повільно сьорбав міцну каву з медом і відчував, як життєдайне тепло припливає йому до серця, і воно відживляється, заспокоюється і вже не хлюпає, як у баклазі вода.

– Добре було б, коли лежав би я, як королевич, – сумно всміхнувся він. – А я саме про тебе думав. Скажи, як з грошима за Хотинський похід? Як із реєстром?

– З грошима? Тю, теж згадав! – розреготався Валика. – Шукай вітру в полі! Ще років зо два доведеться чекати, якщо ми знов станемо потрібні короні, а якщо ні – жаринками сплатять на тому світі, а мо, й там обдурять прокляті!

– Як то? Чому ж ви мовчите? Хоч би мені сповістили! – обурено вигукнув Сагайдачний.

– Та вже говорили, нагадували, – знизав плечима Балика. – До Варшави посилали посольство. Петицію подалн королеві. А він нам – дулю.

Кров стукнула в скроні Сагайдачному. Він підвівся, сів на ліжку.

– Тобто, яку дулю? Та він мені дав слово честі, що буде нам милості вдесятеро проти колишнього.

– Так воно й є. До походу мене одного сплюндрували, а тепер вже сотників з десять-п’ятнадцять сплюндровано на Брацлавщині. Така його нам королівська милість. Ми ж зайвого не заправляли. Просили тільки, щоб платню нам збільшили до ста тисяч червінців на рік, бо ж не ноаикидаеш з війська старих вояків, в десятьох походах порубаних. А який біс піде голову під кулі і шаблі підставляти за півфлорина, бо ж нам, старшини, належить не менш як по тридцять золотих на рік. Та й ще хай сплатять нам збитки, бо ж найбідніший козак вийшов у похід з двома кіньми, а дехто й з трьома. І скільки ж валок наших пограбували татари! Та скільки ясиру забрав Кантемир! Скільки сіл та хуторів димом розвіяв! А ще просили, щоб дав нам король будь-яку маєтність на шпиталь для калік. І щоб Баришпіль, наш споконвічний маєток, нам повернули, а головне, щоб нас нарешті дійсно нобілітували, бо ще Жолкевський нам голови дурив на комісії обіцянками. А щодо реєстрових, просили, щоб дали лежі їм та приставства, як до походу було, і щоб не виганяли геть з хати на мороз, як зараз робиться по староствах та по дідизнах. Зайвого, бачиш сам, не просили, але й не згоджувалися на зменшення реєстру, бо сам ти геть усю голоту та збігле хлопство з підмайстрами з війська торік повиписував.

Сагайдачний мовчав, приголомшений.

– Ну, а Варшава? – тихо спитав він.

– Що Варшава? Згодилася лише на сплату нам додаткової тримісячної платні, що обіцяв Любомирський. А розташувати нас на лежах і приставствах відмовлено, нібито через неврожай, і вказано спокійно розійтися по домівках, а для вирішення інших питань буде надіслано знов якихось комісарів, щоб «приборкати буйні ватаги, котрі здіймають зброю навпроти татар». Хіба ж це не дуля та ще й нічим не помащена?!

Сагайдачний безсило відкинув голову на подушку. Знов калатає серце в грудях. Холонуть пальці, губи, обличчя, наче віє на нього морозом з відчиненого навстіж вікна.

А Балика нічого не помічає і веде далі, розпалюючись власною люттю:

– А я, дурень, теж повірив королівським обіцянкам! Подався до свого хутора! Як-то, думаю, щоб учасникові такого походу власної хати не віддали?.. Вдався до воєводи, до каштеляна, до суддів. А вони мені: «Так, але ж з пана Потоцького знято баніцію і анульовано присуд, за яким мусить він повернути вам хутір, бо ж йому, як рятівникові ойчизни, належить велика честь і велика винагорода». А я в тому поході головою не клав?! Я не був тричі поранений? Не голодував? Не мерз? Не гнив від різачки? Ні, любенький: зброєю треба з ними битися, здобувати волю собі! – люто вигукнув Балика й шпурнув шапку на стіл. – А тепер знаєш, що робиться? Хлопці наші і підсусідки разом із виписчиками та різним гультяйством знов збираються, не обминають. Вже сотника Борздику порубано шаблями. Вже Перегрія спалено з родиною. Лютує на всю Брацлавщину Юрко Шибеник, що забив Доліву Ясенського, а на Ворсклі Корж із Панасом Барилом. Скрізь по селах та по шинках тільки й мови про них.

– Мало я їх… позаторік… на палі садив… – прохрипів Сагайдачний.

І не договорив. Зблідлий до синя, він знепритомнів. Голова його звалилася, й догори стирчав, як у мерця, гострий кадик…

Балика скрикнув на весь голос і, перекинувши стілець, кинувся по челядь. За дверима почулися голоси. То Настя з Хомою верталися з церкви.

– Ой, що тут скоїлося!.. – кинувся до ліжка Причепа. – Лікаря! Швидше лікаря!

На зойк його прибіг Ле-Куртьє і почав робити хворому штучне дихання, потім розтиснув йому зуби ножем і влив якісь краплі. Зсунувши брови, суворий, мовчазний, метушився лікар над гетьманом і тільки за півгодини полегшено випростався.

– Живий. Але quelle xanaille l’a mis dans cet etat? – спитав він, гнівно дивлячись навколо. – Я казав: нікого не пускать. Кто теє зробів?

Мовчав Балика, чухав потилицю і непомітно відступав до дверей…