Медже
Зинаїда Тулуб
Чорне небо палахкотить блискавицею. Вітер лине зі степу сухим запахом колосся, волошок і чебрецю. Наче річка з островами, тече над головою Чумацький Шлях, а зорі здаються тьмяними, низенькими, золотавими. У хаті жарко. Не відсвіжує навіть вітер, хоч і б’є він у вікно і звиває завіску вітрилом. Тремтячий відсвіт блискавиці на мить вихоплює з темряви стіни, пічку й кутки – і знов глибокий морок і тиша. Тільки сухо й дзвінко тріщать в саду цвіркуни та шарудять стривожені тополі.
Медже дивиться у вікно. Рука повільно гойдає колиску і мертвий розпач стискає їй серце до фізичного болю. Що робити?
Дитина палає, як у вогні. Сухий болісний кашель струшує її крихітне тільце. Давно вже не бере вона ані груді, ані соски і тане щодня, щогодини. Поки блимав каганець, Медже з жахом дивилася на її рученята. Ще тиждень тому були вони пухкенькі, наче перев’язані ниточками, а зараз… Боляче глянути на ці жалюгідні палички з синіми похололими пальчиками. А чорні запеклі губи тягнуться, ловлять повітря, наче дзьобик голодного пташеняти.
Медже розчинила вікно, пустила до хати нічний вітер. Він загасив каганець, і ось все частіше кидаються по кутках холодні сині блискавиці та сухо й тривожно шарудять тополі в саду.
Щось хрипить і свистить у грудях дитини, наче захлинається вона і ось-ось замовкне навіки. Медже безсило опустила руки і зціпила зуби, щоб не заридати.
Народилася вона торік навесні, коли спадали з яблунь білі пелюстки, а в гаю розквітли молочними крапельками конвалії. Влітку блукала тим гаєм Медже і жадібно вдивлялася в риси дитини. Хотіла і не могла вгадати, чия вона – Ібрагімова, Свиридовичева, чи то тих двох, що затягли її у темну щілину в жахливу ніч козацького нападу…
Дитина спить і не підозрює, з якою мукою вдивляється в неї мати, з яким розпачем і тугою шукає відповіді, відгадки, і раптом прокидається чи то збуджена вітром і сонцем, чи то її тоскним запитливим поглядом. Зморщується маленьке личко, і гучний розпачливий плач будить луну за рікою.
Тоді Медже забуває все. Це ж її дитина – крихітне, безпорадне життя, зароджене в надрах її істоти; безмежно рідна купочка, яку вона не проміняє ні на що в світі. Вона вколисує її, заспокоює і здригається від щастя і ніжності, відчуваючи під долонею тріпотіння її сердечка. І тоді – чи не однаково, хто дав їй змогу пізнати цю теплу, незрівнянну радість материної любові?!
Жадібно ловить вона її усмішку і перші проблиски свідомості. І коли дитина вперше вимовила рідне татарське слово «нене», – Медже тихо і радісно заплакала, наче з її синіх очей бризнуло теплим весняним дощем.
І все частіше з затаєною радістю пригадувала татарський закон, за яким народження дитини повертає рабині-матері волю.
– Рости! Рости! – хотілося їй крикнути немовляті. – Міцній, бо ж не донести мені тебе на руках до сонячної кримської землі, такої прекрасної і принадної, начеб природа з’єднала в ній всю красу, яка тільки буває у світі!
І тоді все здавалося їй легким і байдужим: і насмішки, і важка праця, і самотність на чужині, і довге й безпорадне очікування Максима, що тільки повабив її мрією про нове щастя.
Перші місяці Свиридович тримав її у своїх покоях і для пихи одягав чепурно і розкішно, і перед гостями вихвалявся її красою; але коли материнство спотворило її струнку постать, його захоплення змінилося гидливою роздратованістю і він наказав їй перебратися до напівзруйнованої хатини, де зимувало кілька передержіїв, а тепер, навесні, гнили купи капусти та старі кінські запряги.
– Одружиться. Візьме собі ханум, – подумала Медже і, як мусульманка, не обурилася і не образилася, а тільки тихо, покірливо заплакала, тому що хата була непридатна для житла.
Але йшла весна, танув сніг, що так лякав її спочатку, і закляклими синіми руками тягала вона з хати гнилу і мерзлу капусту, палила у печі солому і підмазувала глиняну долівку.
Баба Палажка довго гребувала татаркою і не хотіла їсти з однієї миски з нею.
– Ще наврочить або зачарує, як усі бусурмани, – говорила вона і плюскала у побитий полумисок трохи борщу та кидала їй скибку хліба. – Чи то мало було жінок осавулові?!
Але потроху лагідна покірливість Медже притамувала її огиду, і коли Свиридович вигнав татарку до хатини в садку, баба Палажка обурилася.
– От собака! Жінці родити час, а він її з хати жене до того чортового лігвища.
І з буркотінням попленталася подивитися, що там робить Медже на новому місці.
– Е, та ти, молодичко, не так робиш, – не витримала вона, бачачи, що Медже робить рідку побілку. – Підсип крейди. Та не жалій. Ще жменю! Ще! Та борошна, щоб не обсипалося.
І, помітивши, що Медже ледве розгинає натруджену спину, раптом вихопила в неї щітку і майже сердито гримнула:
– Лягай! Хіба ж можна так надсаджуватися! Про дитину й забула… Ex, ти!.. Та яка з тебе мати!..
Медже розгублено і ніяково посміхнулася, а баба Палажка постелила на лаві, вклала татарку і, як не поривалася Медже підвестися, суворо сварилася на на карлючкуватим пальцем:
– Лежи! Лежи! Нема чого підводитися. Сама впораюся.
І стільки турботи і ласки почула Медже в бабусиному буркотінні, що на мить здалося їй, ніби лежить вона в Чабан-Таші, в рідній саклі, і, як у дитинстві, метушиться над нею стара знахарка Тайфіде.
Допізна Поралася у хаті баба Палажка, а коли пішла до себе, хата була чисто вибілена, долівка і піч підмазані глиною, посуд і речі розкладені по полицях і розвішані по жердинах, а в повітрі стояла легка пара від вогких стін і добре натопленої печі.
Кілька днів одвідувала баба Палажка Медже, показувала, як палити в печі, як закривати затулку, щоб часом не учадіти, і щодня незатишний барліг передержіїв ставав чистішим, затишнішим і привітнішим.
Взимку Медже багато нашила пелюшок для немовляти. А баба Палажка замовила тесляреві колиску і сама з буркотінням вбила у сволок залізний гак. І з ненависті до Свиридовича несвідомо народжувалася ласка і жалість до скривдженої татарки. Поки Медже жила в панському будинку, ходила в грезетових сукнях з плоєними брижами, наче в білому щільнику, – вона ненавиділа її, як панську полюбовницю, а тепер жалість не давала їй спокою. А коли старий Ничипір погнав татарку робити у полі, вона розлютіла:
– От пес паршивий! Погрався та й кинув. А ти, молодичко, не плач. Плюнь на падлюку! Ще надибаєш на доброго козака. Одружишся, господинею будеш.
Медже мовчала. Одвічна покора гасила прокльони на блідих вустах, і тільки кривилися вони болісною гримасою:
– Кисмет.
Свиридович то приїздив, то виїздив з дому, заклопотаний формуванням загону у московський похід. Він навіть забував спитати про Медже, а вона ходила, змарніла і змучена надмірною працею, і боязко дивилася на нього здалеку, коли подавали йому до ґанку сірого в яблуках жеребця.
І тільки іноді розпитувала проїжджих січовиків, чи не бачили вони часом Максима або принаймні його приятелів Тимка і Савку з Терешком. Козаки або знизували плечима і байдуже спльовували крізь зуби, або глузливо підморгували один одному і майже у вічі сміялися з неї:
– Шукай вітру в полі! Треба було раніше дивитися, молодичко.
Звістку про народження сина Свиридович сприйняв байдуже, начебто мова йшла про теля або ягнятко.
– Лоша і те пішов би одвідати, а до татарочки не зайшов, – плювалася баба Палажка і з подвоєною жалістю упадала коло породіллі.
А Харлик Свиридович поїхав у похід, забравши і челядь, і підсусідків.
Тихо й мирно стало на хуторі. Баба Палажка раділа з цього спокою. Господарював дід Ничипір, бобиль-підсусідок. До Медже ставився він не добре і не погано, але вважав, що коли людина їсть хліб, то повинна і робити, і посилав Медже і полоти городи, і жати, і копати, – скрізь, де тільки працюють жінки.
Що далі, то більш сумувала Медже. Холодно й самотньо було їй у степу. І гірка образа за немовля розкривала їй очі на те, чого вона раніш не помічала.
Хто були всі оці аргати і передержії, наймити і підсусідки, що орали Свиридовичеві землю, жали, косили і молотили, пасли незліченні отари і табуни легконогих степових коней? Такі ж втікачі від панів, як і всі інші люди, що звали себе козаками. І от за змогу перезимувати в злиденній хатині, збудованій руками таких же втікачів, як і вони, вимагав Свиридович, щоб вони працювали на подарованій йому землі або на тій, що загарбав він собі сам і переорав такими ж чужими руками. І вони чомусь скорялися, сплачували йому надмірною працею тільки за те, що він не викривав їх суддям. А судді все одно не наважилися б сунути носа у Дике Поле. І, граючи в удавану порядність і передержійство, висмоктував з них Свиридович усі соки і перетворював їх на невичерпне джерело свого добробуту.
А проте хіба не такий же був Халіль в Чабан-Таші і всі інші беї і мурзи татарських земель?
Виходу Медже не шукала і навряд чи змогла б знайти, але коли пахолки і передержії зиркали на Свиридовича поглядом, повним гострої ненависті, вона не відсахувалася, як торік, і не витягувала з-за пазухи вирізьбленого з перламутру амулету «дуа».
Минула ще одна зима на чужині. Вили в степу хуртовини, кружляли в дикому сніговійному танці, розкидавши по небу клочкуваті подерті хмари. В садку гули тополі низьким тривожним гудінням корабельних снастей. Але в долині хуртовина вщухала і вкладалася спати пухнатими кучугурами снігу.
Коли морози подужчали і в хаті стало так холодно, що поруч жарко натопленої печі замерзала в відерці вода, баба Палажка забрала Медже з дитиною до челяді, і допізна засиджувалися вони з прядінням під висвисти вітру в димарі.
Звисали з стелі великі патлаті жмутки кужелю. Рівно і швидко дзижчали прядки, і звична вправна рука помацки сукала тонку тугу нитку і намотувала її на веретенце під однотонне оповідання баби Палажки.
А баба Палажка не замовкала. Невичерпним струменем лилися билиці і небилиці, казки і перекази про вовкулаків і про відьом, про козаків-характерників, про морські козацькі походи, про степ і про чумаків, про їх пригоди у дорозі, про розбійників і про здирців-панів, про праведників і пустинників, спритних циган і крамарів, що продають на ярмарку трухлятину за найкращий крам і стару шкапину за молодого баского коня.
Медже не розуміла і половини, але рівний голос оповідачки, дзижчання прядки і тонкі виспіви хуртовини – все сповивало її забуттям. І здавалося татарці, ніби засинає вона наяву, як ця чужа холодна земля, сповита снігами і морозом.