Переможці

Зинаїда Тулуб

Тихо-тихо на полі смерті. Ще пахне на ньому пороховим димом, ще не всмоктала земля свіжої крові, і стоїть вона по ямках і борознах чорним липучим холодцем. Вітер сухо шарудить уцілілими бур’янами. Від річки йде туман, чорні хмари вкривають небо.

Але скільки муки таїть в собі ця чорна темрява без зір і вогнів! Коні з розпоротими черевами б’ються в передсмертних корчах. Виють, стогнуть поранені, гризуть землю, благають добити їх або з марною надією повзуть до далеких огнів свого табору.

З лісу, підкорчивши зад, криво підкрадаються до мертвих шакали. Мародери поквапливо й жадібно нишпорять по їх кишенях, щось ховають у торби, і їх нашорошена і незграбна поквапливість дивовижно нагадує криву ходу шакалів.

З польського табору вже поспішають жовніри по поранених і забитих. Обережно ховають вони під полою ліхтарі, нашвидку дають пораненому ковтнути горілки, потім підхоплюють його на ноші або на доломан і несуть до табору, поки не помітили їх турки і не розпочали стрілянину. І раз у раз сполохують вони шакала і раз у раз знаходять подзьобаних ґавами мертвяків з порожніми очницями і обдертими до кісток черепами.

А хтось злісно відгукнувся з темряви:

– А за панів наших забув? Ти що гадаєш, Ходкевич з Потоцьким голодують? Та й на півпальця не схудли! А старий чорт ледве тягає своє кнуряче черево.

– Та звісно ж, з стола наїдки та горілки не сходять! – плюнув собі у долоні третій і глибоко застромив у землю лопату. – Це тобі не наше життя: спи на землі, як пес, мокни, клякни в дозорах, ще й у череві вітер виспівує, наче у комині. Та… що вже казати: копайте, хлопці, могилу, бо ж хорунжий застукає. Знов зуби посиплються.

Десь далеко-далеко, з боку турецького табору, замигтіли крізь муслін туману дрібні вогники. Це турки йшли білувати забитих коней. Жовніри кинули лопати i перезирнулися.

– По м’ясо. Ось зачекайте, хлопці: за місяць і ми конятину їстимемо.

– Тьху, теж вигадав! Краще вже з голоду вмерти…

– Свєнта Mapiє!.. – тихенько ойкнув рекрут-новобранець і швидше запрацював лопатою.

Польське військо дійсно голодувало. З наказу королевича Владислава, воно ділилося з козаками сухарями й іншими харчами, а тому ніхто не був ситий. Гинули коні. Люди тинялися, як тіні, і Ходкевич жахався, бачачи, як тануть його корогви. Різачка та пропасниця косили людей не гірше від куль та ядер. Хворі конали на землі, бо давно вже останню солому віддали коням. І не було в них ані сили взятися за шаблю, ані підвести мушкет. Дров не було. Доступ до лісу відрізав кримський хан, і не було чого запалити, щоб зогрітися і зварити собі гарячого. Пили сиру й гнилу воду з болота або з Дністра, отруєну трупами і різними покидьками. І тоді почали дезертирувати.

Першими стали зникати погоничі з валок і панська челядь, потім – двірське козацтво; а коли дмухнуло в обличчя гострим жовтневим холодом і вночі почалися заморозки, забули й військові товариші свої хвалькуваті й войовничі вигуки і тікали не гірше від жовнірів і валкових.

Ходкевич рішуче боровся з дезертирством. Він виставив дозори, перехоплював втікачів і без милосердя карав на горло, але незабаром і мотуззя на них не вистачило. Шляхтичів карали безчестям. Їх водили по польському стану, прив’язаних до мушкетного приклада, записували до ганебних списків, щоб позбавити їх на наступному соймі шляхетства і честі і конфіскувати все їх майно. Навіть не лагодили моста на Дністрі, щоб хоча б таким небезпечним для війська способом перешкодити дезертирству. Але дехто з панів волів краще загинути в льодових хвилях ріки, ніж голодувати в таборі. І як воїни тільки не хитрували, щоб вибратися з Хотина! Ховалися в лантухи й скрині, в діжки та солому, підв’язувалися під возами поміж осей, але скрізь знаходили їх дозори Ходкевича.

Сам Ходкевич ледве рухався. Припадки астми не залишали його. Нервове напруження, турбота, бої й хвилювання заганяли його в труну.

Не підводився і королевич. Що дві доби трусила його малярія, але й між її припадками волів він краще залишатися в ліжку, щоб не втручатися в неприємні й складні справи командування. У ліжко подавали йому перший і другий сніданок, обід і вечерю; у ліжку эогрівала і втішала його панна Зося Ляскрунська, відома акторка і танцюристка Варшави.

Патер Тадеуш Гнівінський, сповідач королевича, поблажливо дивився на вродливу грішницю тому, що, по-перше, акторок відлучено від святої церкви за їх ганебне, з погляду курії, ремество, отже, й турбуватися про порятунок її душі не входило в святий обов’язок шановного патера; а по-друге, королевич не міг піддавати свою дружину всім небезпекам військового життя. Тому поблажливий патер не кидав на молоду парочку громів небесних, а лагідно сидів поруч з їх ліжком, жартував, запивав свої жарти міцним вином із бісквітами і, щоб виправдати свою присутність біля хворого, тричі на день ретельно частував королевича єзуїтськими порошками з наказу француза лейб-медика Ле-Куртьє.

Але гірш за всіх почував себе Сагайдачний. Примарна надія на щастя нібито повернула йому сили. Вія підвівся з ліжка і знов почав командувати військом, але недовго тримало його нервове піднесення. За кілька днів він знов звалився, і на цей раз – остаточно.

Голодні, виснажені козаки блукали табором, пробиралися до польського стану, але не зупинялися біля таких же голодних ландскнехтів та жовнірів, а тулилися до магнатських наметів і, наче жебраки, простягали руки. Бенкетники довго удавали, що не помічають цих зблідлих, знекровлених людей з вовчим блиском в голодних очах, потім знехотя відривалися від веселих розмов і від келехів, кидали їм недоїдків і кісток і наказували челяді гнати їх геть.

Якуб Собєський розумів небезпеку і вимагав від Ходкевича надіслати до турків парламентерів з пропозицією миру.

Від турецьких перекинчиків знали пани, що голодують і турки, але крізь мури і окопи, крізь списи і ятагани не бачили, що трагедія турецького війська ще глибша і безнадійніша.

Та й падишах не хотів визнати, що військо його не боєздатне. Безладні орди напівдиких племен, народжених під тропічним сонцем, жахали ворога своєю численністю, галасом і фантастичним виглядом, але вони не знали військового строю, ані фехтування, ані навіть команди, а вогнепальної зброї ніколи не тримали в руках. Билися вони списами, пращами і стрілами, вимоченими в настоянці з гадючої отрути, з соку розкладених трупів та вивару отрутних рослин. Але крізь панцирі та кольчуги вони не вражали ляхів і, спорожнивши свої сагайдаки, правовірні залишалися обеззброєними і дикою отарою кидалися на ворогів з дрючками й ножами, щоб після першого випалу кинутися врозтіч, збожеволівши від жаху.

А розпещені й свавільні яничари ремствували і відмовлялися битися, бо падишах дає за ворожу голову один-єдиний дукат.

– Чи варт рискувати головою за таку мізерну платню, – волали вони і загрожували агам, візирам і навіть самому падишахові кривавою помстою. Осман заплющував очі на ці грізні ознаки і кидав свої загони на хотинські мури й редути ворожого табору. Чотири рази розпочинали правовірні загальний штурм, а перемога все не давалася зеленому прапорові з півмісяцем. Гинули коні, гинули спагі й болгарські гайдуки, гинули яничари, сеймени та капи-кулу кримського хана; гинули зіамети та тимаріоти – феодали Туреччини. Загинув Каракаш-баша, надія і гордість ісламу, якого вважали за військового генія, гідного візирату і сераскерства. Загинув тому, що великий візир Гусейн баша, відчувши у ньому суперника, кинув його в найнебезпечніше місце і не подав вчасної підтримки і допомоги. І оплакали його з кінця в кінець держави Османа – від блакитної Адріатики до пекучих пустинь Іранського плоскогір’я і від Угорщини до Аравії, до жужелю спаленої тропічним сонцем.

Осман зрозумів підступи Гусейн-баші, відібрав у нього печать влади і настановив великим візиром Дилавер-башу, беглер-бея Діарбекіра, потім наказав вдарити на гяурів і за всяку ціну розбити їх.

Перед світанком вишикувалося турецьке військо для бою. Беглер-беї Сходу і Заходу, і силігдар, великий мечоносець султанський, і білопрапорні яничари готувалися штурмувати невірних. Близько тисячі охочих відповіли на заклик битися в першій лаві і з мужністю «делі» кинулися на ворога.

Але не спало військо Ляхистану і зустріло штурмові загони густим мушкетним огнем. Гарматна стрілянина злилася в одноманітний ї невпинний гуркіт, наче закипіло все бойовище велетенським казаном, де щохвилини вибухали пухирі з розтопленого каменю. Хмари диму застилали небо, і коли піднялося з-за обрію сонце, безхмарний день став від диму похмурий і тьмяний.

Полонених не брали: кучугури забитих заступали дорогу живим; поранені гинули під копитами, або яничари рубали їм голови і мчали з ними до падишаха – по нагороду. Вершники-спагі знищили допоміжний загін цісаря Фердінанда і вдерлися до польського стану, сп’янілі від крові. Тридцять прапорів і корогов, сила бранців стали їх здобиччю. Ляхи чинили одчайдушний опір. Холодний жах зазирав їм у вічі. Відрізані від Хотинського замка і від козаків, вони танули, як крижина, занесена весняною бурею далеко в море.

Порятунок прийшов несподівано. Побачивши ворожі намети, коней, вантажені вози, не встояли яничари перед спокусою і кинулися грабувати. Уперше з дня виступу в похід допалися вони до здобичі і жадібно хапали все. А ляхи отямилися, перешикувалися, пробилися до замка і разом з його залогою кинулися в контратаку.

Осман уже готувавався святкувати перемогу, коли почали піддаватися його полчища. Власноручно забив він мечем чауша, що сповістив його про відступ, і послав у бій останню колону.

Вона стояла на захід від польського стану, і поки тривав бій у протилежному кінці Хотина, кинулась до наріжної вежі з упертістю і завзяттям завойовників Візантії. Фортеційний рівчак зрівнявся з землею, виповнений забитими, а вони все несли, все підставляли до мурів нові й нові драбини і, наче комашня, дерлися до гребінчастого верху незліченним струменем людей.

– Алла! Алла! – лунало над мурами фанатично й захоплено.

І ось уже видерлися вони на мури. Канонада ущухла і розпочався жорстокий рукопашний бій; на зміну забитим і пораненим з-за муру лізли нові й нові лави у велетенських чалмах, схожих на плоскі болгарські гарбузи.

Вже яничарський ага збирався піднести над вежею зелений прапор пророка, коли раптом помітили турки, що сутеніє. Вони спробували підпалити будь-яку хату чи ожеред, щоб битися в світілі заграви, та не підпалювалися кам’яні мури і каземати, і зрозуміли ляхи, ідо морок несе їм порятунок. Уперто, мовчазно билися вони і чекали ночі, як визволительки. І коли заблимали у височині перші сузір’я, турки подалися назад і звільнили вежі і мур.

Так закінчився п’ятий штурм Хотина у п’ятий день місяця зиль-каде, востаннє зрадивши надії Османа.

Примітки

Єзуїтські порошки – хінін, вивезений з Перу. Першою почала їх уживати в Іспанії маркіза дель-Кінхона, звідки пішла назва хіни; потім хіна потрапила до Італії, і там отці-єзуїти сталя лікувати нею пропасницю, звідки і назва «єзуїтський порошок».