На роздоріжжі
Зинаїда Тулуб
Знов прийшов і минув день святого Іллі, і корона знов не сплатила грошей козацькому війську. Перед виступом у свій останній похід Жолкевський писав королю, що треба мати ці гроші готові, але спочатку спитати козаків, чи виконають вони постанови комісії і виїдуть з староств та маєтків. Грошей в державній скарбниці не було, але козаків дійсно спитали, і цього разу тон панів бринів суворіше, ніж торік, коли козаки були потрібні для походу в Московщину. Тепер можна було з ними не панькатися.
Проте козаки і непослушне поспільство тільки посміювалися з панських вимог, а коли пани почали загрожувати, – підпалювали скирти і клуні, млини та комори, а іноді руйнували весь фільварок вщент. Панство лютувало, шмагало канчуками кожного п’ятого на селі, хапало призвідців, карало їх на горло, але такі кари тільки підливали олії в огонь.
Скипала земля. Спочатку спроквола, потім усе ширше і ширше.
Повставали повіти і волості, і недурно судові акти називали ці криваві дні «часом козацьким».
Повстали в Радомишлі монастирські хлопи. Вели їх рудники та будники, рубачі та курачі, що, мандруючи з села в село і з міста до міста, втрачали покору і страх перед панами, втрачали довір’я до старих дідів та попів і, замість мовчазної покори й слухняності, шукали правди і права, де словом, а де й ножем.
Вздовж Тетерева та Ірпеня повстанці збиралися в сотні і вписувалися до козацького війська. Згоріла Котельня. Полум’я повстання пішло далі до Острога, Ярослава і Володимира. Овруцький та Житомирський повіти були спустошені. Тільки де-не-де стояли островами міцні муровані замки магнатів. Мешканці зруйнованих містечок приєднувалися до селянського руху і собі палили панів. Відгукнулися й Київщина з Наддніпрянщиною – аж до Терехтемирова. Київське воєводство теж було спустошено.
Королівські універсали закликали до миру і заспокоєння, умовляли селян розійтися по домівках і не збиратися у ватаги і купи. Їх вичитували по магістратах, майданах та церквах, але купи й ватаги козацькі не тільки не розходилися, а навпаки, зростали й зростали, і Сагайдачний бачив і розумів, що це початок стихійної селянської війни, невблаганної, як ураган, і згубної для панів, наче повідь. Чимало ватаг і загонів приєднувалося до його війська, і наприкінці літа воно мало не подвоїлося.
І тоді постало перед ним велике питання: на чиєму боці виступати в рішучій і останній боротьбі?
Обеззброєна і безладна Польща з пихливим і шаленим панством була зрадлива і скупо сплачувала військові послуги. Та й що можна було витягти з її порожньої кишені?! А головне, шляхетство швидко забувало допомогу козацького війська і всі лаври і славу привласнювало виключно собі.
Але не тільки гроші і слава потрібні були Петрові Конашевичу.
Йому була потрібна влада, незаперечна, міцна й тривка, мало залежна від легковажних й чванливих старост і воєвод, якою не треба ділитися з п’яницею Бородавкою, ані з якимсь іншим козаком, хто зумів би взяти за серце або загнуздати запорозьку голоту. Бажалося того чарівного і хмільного почуття, коли кожне слово, кожен рух твій – закон.
І раптом пригадує Солоницю…
Козаки загартовані, окурені порохом, але чи багато залишилося їх, цих витривалих воякіів?! А молодь, втікачі від панського поневолення, молодики, аргати і хуторські передержії? Адже ж вони й шаблі не вміють тримати, а якщо і вміють, то ще не стійкі в бою і піддаються отрутним промовам різних Барабашів. Перша поразка – і зрадять вони його, видадуть коронному війську.
Ну, а якщо з панами?
Важкувато буде приборкати повсталу голоту. Але, склавши посполите рушення, реєстровиків і ландискнехтів… Добре було Жолкевському приборкати Шаула з Наливайком, коли козаків була жменька. А тепер?.. Та за таку перемогу мало гетьманської булави з королівською грамотою!.. Хай додадуть значне староство та двірську гідність, як належить магнатові. Хай зроблять його сенатором, членом особистої королівської ради, як гетьманів коронного і литовського. Але тоді хай не пробують втручатися у справи козацтва. Цього він не дозволить нікому: ані варшавським комісарам, ані голоті з своїми ватажками. І тоді годі терпіти Бородавку. Адже ж виходить справді якесь дике становище: на Низу один гетьман, а в Києві – другий, на чолі того війська, що зібрав він для походу в Московщину. Юридично Сагайдачний тільки старший над військом козацьким, щось на зразок королівського або соймового комісара, як Якуб Собєський та Осолінський в Московщині, і на Базавлук він не може з’явитися, хіба що як представник королівського уряду, людина без певних обов’язків або, нарешті, як підлеглий Бородавці старшина, полковник Київського полку.
Сагайдачний люто скрипнув зубами. Хай більше нема Барабаша, але ж цей дикий бугай, цей п’яниця!.. О, як він ненавидить його за зухвалі промови, за хрипкі, уривчасті вигуки! Знищити його, стерти на порох – це найголовніше. Це перш за все! Але для того, щоб колись зашморгнути його жилаву товсту шию з такою м’язистою потилицею – для цього треба перш за все примусити голоту повірити собі, кинути їй якісь нові смачні і пахучі принади, після яких Бородавчині вигуки здаватимуться сірою, прісною жуйкою, якоюсь проскурою після масної солодкої паски.
Воля? Земля? Привілеї? Геть митниці й фільварки?
О, він знайде потрібні гасла, він вигадає такі принади, на які кинуться всі! І тоді Бородавка буде обійдений і обдурений. Хай тоді виригає степовому вітрові та дніпровим порогам яку завгодно лайку і загрози, аж поки добре зсуканий мотузок перехопить йому шию.
– Vae victis, – вимовив уголос Сагайдачний і в’їдливо розреготався.
І раптом очі його впали на аркуш паперу, списаний карлючкуватими літерами, начеб писала людина, не звикла до європейського шрифту.
Це була доповідь вірменського шпигуна з Царгорода.
Новини були надзвичайно тривожні. Після Цоцорського бою і загибелі польської армії зібрався в Біюк-сараї диван і вирішив не розпочинати мирних перемов з Ляхистаном і вважати Цоцору за перший удар по його могутності, але не за остаточну перемогу. Такої думки дотримувався великий візир Алі-баша, а за ним і сам падишах.
Сагайдачний перечитав листа, покрутив його між пальцями і замислився.
Ну, а якщо це дійсно війна, примарою якої лякав він Варшаву вже чимало років? Тут треба було мати чимало такту і доброго розуму, щоб не втратилася рівновага. Цього року, наприклад, він ні в якому б разі не вийшов у Чорне море… Ну, а Бородавка – хіба він щось тямить у високій політиці?! А проте…
І раптом думки Сагайдачного переходять на інше. Припустімо, що війну оголошено і що турки переступають кордон. Тоді що? Поспішати на заклик короля, доставивши йому певні вимоги, або дотримуватися нейтралітету і байдуже дивитися, як гине Польща під навалою турецького війська?
І тоді, у слушну хвилину, перейти на бік падишаха, перетворитися на його васала або наглим нападом розбити Османа, пересиченого перемогою? І тоді пред’явити Варшаві її векселі?
І знов чітко і різко лунають кроки Сагайдачного, і, зсунувши брови, думає Петро Конашевич…
Примітки
Солониця – на Солониці (біля Лубен) в 1596 р. поляки розгромили повсталих козаків і домоглися видачі ватажка – С.Наливайка, якого пізніше стратили.