Посольство до Москви

Зинаїда Тулуб

Біля будинку Галшки Гулевичівни стоять ридвани, колебки і осідлані коні. Машталіри і лакеї куняють на козлах або на м’яких подушках, щуляться від холоду і потай пиячать під яскраво освітленими панськими вікнами.

Галшка Гулевичівна справляє урочисті поминки по своєму чоловікові.

Після обіду гості перейшли до вітальні і або куняли в глибоких кріслах, або сиділи окремими купками і розмовляли про різні речі, далекі від смерті й похорону.

Томаш Замойський підсів до господині і до Антонелли Браччі і щось розповідав їм про свої далекі мандрівки. Дидаскали братської школи забули свою упередженість і лагідно гомоніли з католицькими патерами; Михайлик залицявся до молодих панночок, а кир Єлисей тлумачив Созону Балиці, як треба будувати церкви.

Але потроху центром уваги став Ян Аксак, суддя київський і посол Київського воєводства на останньому вальному соймі. Він недавно повернувся з Варшави, і гості наввипередки розпитували його про заходи, вжиті для оборони Речі Посполитої. Навіть Сагайдачний сів біля Галшки Гулевичівни, приєднавшись до її співрозмовників, щоб чути кожне слово Аксака і бачити у дзеркалі вираз його обличчя.

– На жаль, – гугняво розповідав Аксак піднесеним тоном соймового промовця, – наше панство не досить усвідомило собі і не вимірило глибини й ширини майбутнього лиха. Замість з’єднати весь свій досвід, сили, знання і глибину громадського почуття, панство не забуло дрібних чвар і суперечок з короною з приводу розподілу вільних посад і староств. Скільки часу втрачено марно на ці суперечки і на настирливі запитання урядові, хто винний у війні з Туреччиною, чому надіслано цісареві лісовчиків без згоди і відома панства і чому кінець кінцем не сплачено грошей козацькому війську! Треба було щось робити, а не зводити старі рахунки.

– Так, але що ж відповів пан круль? – зацікавлено кидає Галшка Гулевичівна.

Аксак уривається на півслові. Не любить він, коли заважають йому говорити, та й запитання нетактовне й незручне. Але ж хіба можна виказати своє незадоволення дамою!.. І Аксак з чемною всмішкою нахиляє свою срібну голову.

– На перше запитання король відповів мовчанням. Щодо козацької справи він пояснив, що козаки перші порушили умови комісії, тобто не вибрались з староств та маєтків, свавільно обрали на гетьмана Бородавку, якого корона не визнає, і під проводом цього розбійника вийшли у море і сплюндрували Варну і узбережжя Румелії. А щодо лісовчиків було пояснено, що цісар і його мосць пан круль користуються взаємним правом формування вільнонайманих загонів на дружній території і що цісар запросив лісовчиків на свою службу як перших-ліпших ландскнехтів або кондотьєрів.

Ян Аксак з насолодою прислухається до модуляцій свого голосу і до округлених, поважних фраз, гідних принаймні Катона Великого.

– Але тільки пішли чутки про повернення лісовчиків додому, вельможне панство забуло про турецьку небезпеку і почало сперечатися, де їх розташувати. Кожен намагався улаштувати їх якнайдалі від власних маєтків, тому що – щиро кажучи – лісовчики грабують не гірш від наших лотрів та розбишак.

– Так, але що ж з турками? Як з обороною ойчизни? – уриває Томаш Замойський.

Аксак ніяковіє і не одразу знаходить, що відповісти.

– Пробачте, вельможний пане. Трохи відхилився від теми… Але ж це надто боляче справжнім громадянам і патріотам… Мушу визнати, що на реляційному соймику небагато чим можна було пишатися… Отже, було організовано комісію оборони ойчизни. Збаразький подав до неї від імені посольської ізби проект, за яким передбачалося взяти на службу короні ще двадцять тисяч козаків за сто тисяч золотих під командою нашого пана гетьмана, – підкреслює суддя, зиркнувши в бік Сагайдачного.

Сагайдачний і не моргнув на загравання Аксакове. Він розмовляє з Саковичем, але ухо його уважно ловить кожне слово Аксака.

– Пани сенатори, – вів далі суддя, – розкритикували цей проект і внесли свій, надзвичайно плутаний і майже нездійсненний, а деякі посли вимагали негайно скликати посполите рушення. Почали обмірковувати всі три проекти, і на нашу ганьбу і наш сором, – з обуренням підвівся Аксак, – знайшлися посли, які не зрозуміли або не усвідомили собі ситуації. Відкидаючи небезпеку, вони відмовилися ї від будь-яких тягот на підготовку до війни і на саму війну.

– Хто ж це? – аж скрикнув Замойський.

– Звичайно, представники північних земель: Куявії, Великої Польщі, Мазовії та Пруссії. Тоді я оголосив повідомлення, що під Сатановом з’явились татари і спустошили околиці Кам’янця, і одночасно сойм дістав від Бородавки листа про те, що сорок тисяч татар вирушило проти нас Чорним шляхом. Тоді я та інші посли нашого воєводства сказали, що ми згодні сплатити вісім податків, але з умовою, що ці кошти витрачатимуться в межах нашого воєводства.

Пани мимоволі перезирнулися. Це значно вдарило їх по кишенях, та хіба ж можна було заперечувати, коли турецько-татарська навала загрожувала їх існуванню!

– Так, але була ще умова – упокоєния грецької віри, – гостро вкинув Плетенецький. – Тому що в християнській країні не може бути переслідування християн.

– Це дійсно говорилося, – знехотя відгукнувся Аксак. – А взагалі лише південні воєводства зрозуміли жах майбутнього. Хоч волинські посли і скаржилися, шо їх воєводство спустошено хлопським свавіллям, але й вони обіцяли одразу сплатити по два податки на захист ойчизни, тільки просили зміцнити Луцький замок і повернути до нього гармати, забрані позаторік до Mocковщини. Подільські посли теж пам’ятають напад Ширинського бея. Вони волали і благали допомогти і з піною на вустах докоряли північним послам за їх короткозорість і необачність. Підтримали їх посли Галичини, Холмщини і Білорусії, а Збаразький почав умовляти прелатів рятувати батьківщину. Ми виробили щось середнє з усіх трьох проектів: посполитого рушення не скликаємо, але вживаємо підготовчих заходів до нього, тобто запроваджуємо повітові оказування, зміцнення замків і міст. А взагалі сойм вважає, що головну роль мусить відігравати регулярне військо, тому вирішено найняти на один рік тридцять шість тисяч, хоча для походу потрібно не менш шістдесяти. Крім вісьмох податків, наклали ми певні суми на міста і містечка, на духовенство і на євреїв. Але і тут не всі посли згодилися, і дехто забрав конституцію «до братті» або обмежив витрати грошей певними умовами.

– Чорзна-що! – обурився Замойський. – Однією рукою роблять, а другою – руйнують зроблене. Шкода, що справи затримали мене у воєводстві. Я б щиро висловив свою думку про таких громадян і політиків.

– Пан круль теж не задоволений з вального сойму, – схилив голову Ян Аксак. – Новий канцлер Андрій Липський висловив нам його думку. Тому на останніх засіданнях ми вирішили звернутися і до запорозької вольниці.

– Я навіть чув, що про козаків була окрема конституція? – напівзапитливо втрутився Богдан Балика.

– Так… Призначили їм платню з умовою, що вони залишаться під владою і проводирством нашого гетьмана, – підкреслив Аксак, вдруге зиркнувши на Сагайдачного.

Примітки

Катон Великий – староримський сенатор і громадський діяч.

Реляційний соймик – соймик, що збирався після закінчення Вального сойму вислухати звіт свого посла.